Відкрити головне меню

Ремізов Олексій Михайлович

російський письменник

Олексій Миха́йлович Ре́мізов (рос. Алексе́й Миха́йлович Ре́мизов; 24 червня (06 липня) 1877(18770706), Москва, — 26 листопада 1957, Париж, Франція)  — російський письменник. Один із найяскравіших стилістів у російській літературі.

Олексій Михайлович Ремізов
рос.  Алексе́й Миха́йлович Ре́мизов
Remizov.jpg
Ім'я при народженні Ре́мізов Олексій Михайлович
Народився 24 (6) липня 1877(1877-07-06)
Москва, Російська імперія
Помер 26 листопада 1957(1957-11-26) (80 років)
Париж, Франція
Поховання Сент-Женев'єв-де-Буа
Громадянство Російська імперія
Національність росіянин
Діяльність письменник, митець
Alma mater Московський державний університет імені Ломоносова
Мова творів російська[1]
Роки активності 19021957

CMNS: Олексій Михайлович Ремізов на Вікісховищі

Зміст

ЖиттєписРедагувати

Перші рокиРедагувати

Народивcя Олексій Ремізов в московській купецької сім'ї. Мати письменника Марія Олександрівна Найдьонова була сестрою відомого в Росії промисловця і громадського діяча Миколи Олександровича Найдьонова (1834-1905). Його троюрідна сестра Марія Василівна Ремізова — мати російського ботаніка Костянтина Пангала. У своїй автобіографії 1912 року Олексій Ремізов писав:

Я, Олексій Михайлович Ремізов, ратник ополчення 2-го розряду, почесний громадянин, народився в 1877 році 24 червня в Москві в Замоскворіччі. Батько мій Михайло Олексійович Ремізов - московської 2-ої гільдії купець. Торгівля батька - велика галантерея. Моя мати Марія Олександрівна Ремізова, уроджена Найдьонова, зі знаменитого купецького роду Найдьонових. Предки мої по батькові Ремізови - тульські, з міста Веньова. Предки по матері Найдьонові - владімірські, з села Батиєва, Суздальського повіту[2].

З дитячих років Олексій Ремізов був великим вигадником і фантазером. У віці семи років він записав зі слів няні розповідь про пожежу в селі — це було його перше реалістичне оповідання. Пізніше робота з «чужим словом» трансформувалася в особливу авторську манеру — творчість «за матеріалом». Тоді ж він вирішив стати письменником.

В 1895 році Олексій Ремізов закінчив Московське Олександрівське комерційне училище і вступив на Фізико-математичний факультет Московського університету. Студентом був помилково арештований за опір поліції під час демонстрації і на 6 років засланий на північ Росії (Пенза, Вологда, Усть-Сисольськ). Повернувшись із заслання в 1905 році в Санкт-Петербург, Ремізов почав активну літературну діяльність: публікуються його казки і легенди «Лимонарь, або: Луг духовний», «Посолонь», «Докука і балагур’є», «Николині притчі», роман «Ставок» і повісті «Годинник», «П'ята виразка». Драматургічні твори на зразок середньовічних містерій: «Трагедія про Юду, принца Іскаріотського», «Дідькове дійство», «Цар Максиміліан». В 1908 році в театрі Віри Коміссаржевської поставлено «Дідькове дійство». Письменника зараховували до символізму (і більш широко - модернізму), хоча сам Ремізов не позиціонував себе як символіста.

В роки революціїРедагувати

 
Олексій Ремізов за робочим столом

У роки більшовицького перевороту та наступні роки воєнного комунізму Олексій Ремізов залишався в Петрограді, хоча політично був налаштований антибільшовицьки (сам він був близький до есерів). Влітку 1921 року Ремізов виїхав на лікування в Німеччину. Письменник гадав, що це тимчасово, однак повернутися назад в Росію йому не судилося.

Ми всі приходимо у світ, щоб нас пестила царівна Мимра, але всіх нас пожирає смердюча змія Скарапея, - такий сумний зміст ремізовських книг.[3]


В еміграціїРедагувати

У листопаді 1923 року, через економічну кризу, Олексій Ремізов переїхав з Берліна в Париж. Там він прожив решту свого життя. В еміграції Ремізов продовжував багато писати. Нйвідомішими стали його художні спогади про життя в Петербурзі і революцію: «Розбурхана Русь» та «Підстриженими очима». Проте друкуватися ставало з кожним роком важче. Ремізов брав участь у виданні журналу «Версти» (Париж, 1926-1928), в якому публікувалися деякі його твори. З 1931 року публікація книг Ремізова майже припинилася. Його друзі і шанувальники заснували спеціальне невелике видавництво «Оплєшнік» в 1953 році, що дозволило письменникові видавати нові книги.

Наприкінці життя отримав громадянство СРСР. Похований на цвинтарі Сент-Женев'єв-де-Буа.

Дружина (з 1903 року) — Серафима Павлівна Ремізова-Довгелло (1876-1943), палеограф.

ТворчістьРедагувати

«Живою скарбницею російської душі й мови» називала його творчість Марина Цвєтаєва. Він надзвичайно яскраво та образно сприймав світ.

Перша публікація Олексія Ремізова вийшла в світ у 1902 році. Московська газета «Кур'єр» надрукувала оповідання «Плач дівчини перед заміжжям», під псевдонімом «Н. Молдаванов».

На початку 1905 року він переїхав до Петербурга, де почалася його справжнє літературне життя. З 1921 року він перебував в еміграції: спочатку в Берліні, потім у Парижі. Про те, що Олексій Ремізов був ще й талановитим художником, знають не всі. Він малював завжди, на будь-якому клаптику паперу. Кожне свій лист або крихітну записку він неодмінно супроводжував якимось малюнком. У 1933 році в Празі експонувалася виставка його малюнків.

Роботами Ремізова-художника захоплювалися Марк Шагал, Василь Кандинський, Пабло Пікассо. У роки війни Олексій Ремізов вів «графічний щоденник», в якому відображав сни, портрети сучасників і події, що схвилювали його.

У 1985 році був виданий каталог виставки малюнків і рукописів Ремізова[4]із зібрання Томаса П. Уїтні, яка проходила в Mead Art Museum Амгерстського коледжу, в місті Амгерст, штат Массачусетс, США.

У 2013 році архів Олексія Ремізова, який зберігала у Франції Наталія Рєзнікова (1902-1992), був придбаний, у її спадкоємців, Міністерством культури Росії. Зараз архів Ремізова зберігається в Державному Літературному музеї[5](Москва).

Спогади сучасниківРедагувати

Гліб Володимирович Чижов-Холмський згадує:

«На своєму тривалому життєвому шляху мені доводилося зустрічатися з багатьма цікавими, обдарованим і навіть знаменитими людьми, але ріхто з них не був більш чуйним і доброзичливим ніж Олексій Михайлович Ремізов».

Письменник і публіцист Іван Ільїн так характеризує творчість Ремізова:

«Це майстер слова і живописець образів, художній і духовний образ якого настільки своєрідний і незвичний, що літературний критик, який хоче осягнути і описати його творчість, постає перед дуже тонким і складним завданням. Ремізов, як письменник, не вписується в жодні традиційно-літературні форми, не підпадає під жодні узвичаєні "категорії". А ще й тому, що він створює завжди і в усьому нові, свої форми, і ці нові літературні форми вимагають нових "категорій". Надзвичайно важливим є й те, що ці форми вимагають від читача і від критика нібито нових душевних "органів" споглядання і осягнення».

Творчість Ремізова привертала увагу діячів французької інтелектуальної еліти 1940-50-х років. В цей час твори Ремізова багато перекладали французькою мовою. Він виступав по радіо зі своїми творами, бував в літературних салонах, про його творчість писали найбільші французькі газети.

Олексій Ремізов творив все своє життя. Багато в чому його твори є автобіографічними.

Ремізов пише в «Учителі музики», що «в кожній людині не одна людина, а багато різних людей». А коли його біограф Н. Кодрянська запитала Ремізова про його багатогранність, - «Олексій Михайлович навіть не здивувався моєму запитанню, а весело вигукнув: "Та це ж вони всі між собою перегукуються!"»

«Ще в дитинстві Ремизову дали прізвисько "порожня голова", і воно прилипло до кінця його днів. Перед нами варіація казкового дурника, який в свою чергу постає варіацією "бідної людини", усіма зневаженої, однак обранця казки, найулюбленішого їй», пише Андрій Синявський.

СтильРедагувати

Його проза тематично надзвичайно багатостороння, містить елементи символізму (згущення, ущільнення) та експресіонізму (надмірність, перебільшення). Крім засобів народної поезії, як, наприклад, повтори і чітко виражена ритмізація, у Ремізова можна зустріти і відсторонення за допомогою стилізації усного мовлення (оповідь), що вкладена в уста вигаданого персонажа. У мові Ремізова поєднуються прихильність до давніх форм російської мови і прагнення до оновлення поетичних засобів. Він використовує також елементи мови російських книг XVII століття, а також діалектну та народну лексику. Водночас Олексій Ремізов ретельно і спеціально відмовляється від європейських запозичень.[6]

ТвориРедагувати

Ремізову принесли популярність його казки і символістські романи, — перш за все, збірки «Посолонь» (1907), «Докука і балагур’є» (1914), романи і повісті «Ставок» (1905), «Годинник» (1908), «П'ята виразка» (1912), «Хрестові сестри» (1910). В еміграції Ремізов в основному писав белетризовані мемуари, найвідоміші з яких - «Розбурхана Русь. Щоденник 1917-1921 рр» (1927). Ремізову також належить ряд драматургійних творів ( «Дідькове дійство», «Про Іуду, принца Іскаріотського»). Всі вони увійшли в академічне видання Зібрання творів, що вийшло в 2000 - 2004 роках.

У «Посолоні» і «Лимонарі» Ремізов ніби висуває свою власну альтернативу декадентському початку в мистецтві, що було співзвучно пошукам «молодших символістів». Його варіант подолання егоцентричних тенденцій в літературі виявляється близьким концепції соборності мистецтва В’ячеслава Іванова.

У своїх драматургійних творах Ремізов найвиразніше реалізував сповідувану ним «необарочну» поетику, де поєднано фарс і трагедію, приземлено-тваринне і піднесено-духовне, «серафічне», інвективи до вічності і натяки буденності. Остання п'єса - «Цар Максиміліан» (1919) - стилізована переробка декількох фольклорних варіантів - ще один акт пієтету письменника перед народною творчістю.

«Розбурхана Русь» - перша книга автобіографічної епопеї Олексія Ремізова, яка зайняла основне місце в його емігрантській творчості і де письменник охопив своє життя, - «Іверень» (1897-1905), «Петербурзький байрак» (1905-1917), «Розбурхана Русь »(1917-1921),« Учитель музики »(1923-1939), «Крізь вогонь Скоробей» (1940-1943). Автобіографічна проза Ремізова багато в чому відрізняється від звичних форм цього жанру: реальні факти переплетені з авторською фантазією, композиція не лінійно-хронологічна, а мозаїчно-послідовна, підпорядкована ліричному імпульсу.

В останніх книгах письменник переосмислює найбільш значні пам'ятки російської і світової культури ( «Трістан та Ізольда», «Сава Грудцин», «Коло щастя», «Павичевим пером» і ін.). Найважливішою темою для розуміння зв'язків Ремізова з російським і європейським авангардом постає тема снотворчості. Вона висловилася в двох книгах: «Мартин Задека» і «Вогонь речей». Остання - це своєрідний естетичний заповіт - унікальне «гіпнологічне» дослідження російської літератури ніби замикає літературно-філософську есеїстику «срібного віку», присвячену російській класиці.

Зібрання творів Ремізова (1910-1912) показало цілісність художнього світу письменника, парадоксальне поєднання в собі жартівника і казкаря, винахідника кошмарів і жаху повсякденної дійсності. Поєднання двох частин буття було принциповим для Ремізова, який так писав про центральну тему своєї творчості: «Жнива світу, біда людського життя - як важко жити на світі! Люди заможні і ті, що приречені на злидні, для них однаково є тягарем життя. А інша сторона - смішна».

Найвідоміші твориРедагувати

  • «Лимонарь» (1907)
  • «Посолонь» (1907)
  • «Дідькове дійство» (1907)
  • «Годинник» (СПб, 1908)
  • «Ставок» (1908)
  • «Трагедія про Юду, принца Іскаріотського» (1908)
  • «Невгамовний бубон» (1909)
  • «Хрестові сестри» (1910)
  • «Дійство про Георгія Хороброго» (1910)
  • «П'ята виразка» (1912)
  • «Зібрання творів у 8 т.» (1910-1912)
  • «Слово про загибе російської землі» (1917)
  • «Цар Максиміліан» (1919)
  • «Цар Додон» (1921)[7]
  • «Росія в письменах» (1922)
  • «Кукха» (1923)
  • «Розбурхана Русь. Щоденник 1917-1921 рр» (1927)
  • «У рожевому блиску» (1952)
  • «Краватка» (1922)
  • «Сила Русі» (1911)

ПриміткиРедагувати