Відкрити головне меню

Радянсько-польський обмін ділянками територій (1951)

Poland-USSR 1951 territory exchange.jpg

По́льсько-радя́нський о́бмін діля́нками терито́рій 1951 ро́ку — найбільший мирний обмін територіями в історії Польщі та одна з найбільших змін кордонів у післявоєнній історії Європи та Радянського Союзу.

Згідно з угодою[1], складеною у Москві 15 лютого 1951 року, Польська республіка і Союз Радянських Соціалістичних Республік обмінялись ділянками державних територій площею по 480 км².

Депортацію розпочав Сталінсько-Хрущовський режим 13 червня і завершив 16 жовтня 1951 року.

Предмет обмінуРедагувати

З ініціативою щодо обміну ділянками територій виступив Уряд Польської республіки[2].

Метою Польщі було отримання нафтопромислів Нижньо-Устрицького району, в обмін на які Радянський Союз отримував «зручне залізничне сполучення».[3]

Існує думка, що неофіційним ініціатором був Радянський Союз, який відігравав провідну роль у прийнятті більшості рішень урядів соціалістичних країн, який у результаті обміну отримував перспективний Львівсько-Волинський кам'яновугільний басейн[4].

Угода ґрунтувалась «на принципі взаємного обміну кілометр на кілометр»[3], в результаті якого Польська республіка отримувала ділянку у Дрогобицькій області загальною площею 480 км², передаючи Радянському Союзу рівну за розміром ділянку у Люблінському воєводстві. Розташована на цих територіях нерухома власність передавалася безоплатно й у справному стані, а її вартість компенсації не підлягала. Кожна сторона могла вивозити своє рухоме майно, резервне і невстановлене обладнання. Надавалося право перенесення своїх прикордонних споруд і устаткування.

Населення, що проживало на переданих ділянках, мало би залишатися у межах своєї держави, яка самостійно вирішувала питання про його переселення.

Передача ділянок і відселення населення планувалося здійснити протягом 6 місяців після вступу умови в силу.

Для вирішення питань, пов'язаних з передачею майна, була створена змішана польсько-радянська комісія уповноважених у складі:

  • Старші уповноважені з прийому та передачі майна на обмінюваних ділянках:
    • Від СРСР — Тищенко М. І.
    • Від Польщі — Конопка В. А.
  • Уповноважені з прийому та передачі майна на ділянці, переданій СРСР Польщі:
    • Від СРСР — Теньковскій М. Г.
    • Від Польщі — Новак С. І.
  • Уповноважені з прийому та передачі майна на ділянці, переданій Польщею СРСР:
    • Від СРСР — Сірош І. Л.
    • Від Польщі — Поль Л. В.

Територія, що перейшла від СРСР до Польської республікиРедагувати

 
Ділянка, що перейшла до Польщі

Передана Польщі ділянка здавна відносилась до етнічних земель бойків. Однією з умов обміну було виселення місцевого населення.

Депортації зазнали жителі міста Нижні Устрики (інакше Нижньо-Устріки) — адміністративного центру району, сіл Бандрів, Береги Долішні, Гошів, Гошівчик, Дашівка, Лобізва, Лодина, Мочари, Панищів, Поляна, Росохате, Рябе, Рівня, Середнє Мале, Скородне, Смільник, Соколе, Соколова Воля, Солина, Стерв'яжик (Стряжики), Телешниця-Ошварова (Ошарова) та Телешниця-Сянна (Сянна), Устянове, Хміль, Хревть, Чорна, Шевченкове (Лютовіска), Ясень і хуторів Буковина, Видрине, Воля, Дверничок, Жолобок, Задвір'я, Замлиння, Кадовбище, Кривка, Лази, Лівобрат, Нагірний, Райське, Росолин, Сикавець, Скіркове, Творильний, Устріки, Ялове Нижньо-Устрицького району та сіл Коростенко, Смільниця, Ліскувате і Стебник Хирівського району, сіл Міхньовець (Михновець), Ліп'є (Лип'є) і Бистре Стрілківського району.

Також були депортовані жителі сіл Журавин (інакше Журавка) Нижньо-Устрицького району та Нанове Хирівського, які потрапляли у прикордонну смугу.

Сім'ї колгоспників цих населених пунктів були відправлені у колгоспи Первомайського, Березівського, Цебриківського, Роздільнянського, Кривоозерського, Троїцького і Врадіївського районів Одеської області, Артемівського, Тельманівського, Краснолиманського, Волноваського, Будьонівського і Олександрівського районів Сталінської області, Нововоронцовського і Бериславського районів Херсонської області , Жовтневого, Варварівського, Снігурівського і Баштанського районів Миколаївської області.

Сім'ї робітників і службовців, які складали незначну частину населення, були переведені на інші підприємства, більшою частиною Дрогобицької області. Це були, здебільшого, працівники нафтовидобувних галузей, залізничники і службовці соціальної сфери.

З 48 тисяч гектарів території 20,5 тисяч становили орні землі, 15,5 — ліси, 9 — сади і 1,7 — пасовища.

У числі нерухомості Польській республіці були передані:

  • Нафтопромисел [5] з дебетом у 85 тонн нафти на добу;
  • Недіючий нафтоперегінний завод, на території якого працював деревообробний завод;
  • Дві електростанції (на 55 кВТ і 345 кВт);
  • Механічна майстерня (з кузнею, зварювальним та слюсарним цехами);
  • Лісопильний завод;
  • Контора зв'язку, телефонна станція та радіовузол у Нижніх Устриках;
  • 42 школи, 15 клубів, будинок культури, кінотеатр;
  • 5 лікарень;
  • 7667 адміністративних, господарських та житлових будівель;
  • Залізничні станції Устрики Дольні і Кросценко (у Коростенко) і 17 км залізниць широкої колії;
  • 76 км шосейних доріг.

Територія, що перейшла від Польської республіки до СРСРРедагувати

 
Ділянка, що перейшла до СРСР
 
Пам'ятна дошка в ознаменування 50-річчя примусового виселення

СРСР отримав «ділянку території в Люблінському воєводстві в трикутнику між річками Буг, Солокія і Гучва, на південь від Грубешова і на схід від Томашова Любельського»[3][6]. На території ділянки знаходилися населені пункти

На територіях 4 ґмін (Кристинопіль, Белз, Хоробрів і Угнів), які повністю перейшли до СРСР і 3 гмін (Варяж, Довгобичів та Тарношин), які перейшли частково, мешкало 14 тисяч осіб. Населення цієї території було виселено углиб Польської республіки, а також на територію переданої Польщі ділянки Дрогобицької області.

З 48 тисяч гектарів території 33 тисячі становили орні землі, 9,5 тисяч — луки, 3,3 тис. — ліси і сади 21,2 га.

У числі нерухомості Радянському Союзу були передані:

  • Залізничні станції Угнів, Белз, Кристинопіль і Сокаль, навантажувальні пункти Корчів, Острів та Ульвовок і 65 км залізничного полотна;
  • Електромережу високої напруги протяжністю 44 км;
  • 10 діючих малих підприємств, в числі яких:
    • Спиртзавод в селі Лопаївка, продуктивністю 80 декалітрів спирту на добу;
    • Елеватор на залізничній станції Сокаль;
    • Два діючі цегельні заводи (в селі Перемислів і в держгоспі Жджаринки) продуктивністю до 1 млн штук цегли на рік кожен;
  • Поштове відділення в місті Белзі та дрібні комутатори в шести населених пунктах;
  • 78 км шосейних доріг з покриттям;
  • 18 шкільних будівель, 18 читалень і клуб у місті Белз;
  • Один лікарняний будинок і одна амбулаторія;
  • Більше 9195 житлових, адміністративних та господарських будівель, з яких 8215 залишених відселеним населенням.

Послідовність подійРедагувати

15 лютого 1951 у Москві укладена «Угода між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Польською Народною Республікою від 15 лютого 1951 р. про обмін ділянками державних територій».

26 травня умова ратифікована Сеймом Польської Республіки, 28 травня — президентом Польщі Болеславом Берутом,31 травня — Верховною Радою СРСР.

5 червня у Варшаві відбувся обмін ратифікаційними грамотами.

Згідно зі ст. 3 умови утворена змішана комісія і розпочаті роботи з демаркації кордону.

23-25 червня на засіданні уповноважених Радянської та Польської сторін затверджені інструкції з передачі і прийому майна на обмінюваних між Союзом РСР і Польською Республікою ділянках державних територій.

9 липня розпочаті роботи з передачі і прийому майна на обмінюваних ділянках територій.

Роботи щодо відселення населення з переданої ділянки Дрогобицької області закінчені до 15 жовтня.

Роботи з підготовки до передачі нафтопромислу закінчені до 19 жовтня.

20 жовтня складені акти з передачі нерухомого майна, ділянки передані і акти підписані.

25 жовтня відведення прикордонних військ на новий кордон.

До 26 жовтня з колишньої радянської території було відселено 7167 сімей з 32066 чоловік: колгоспників 5995, робітників і службовців 1172.

У південні області направлено 5 810 колгоспних сімей, в яких працездатних 14 648 чоловік. [7]

Робота комісії закінчена до 10 листопада 1951 року.

16 листопада відкрито залізничний пасажирський рух (після зміни ширини колії) ЛьвівРава-РуськаУгнівБелзКристинопільСокаль.

Автобусне сполучення Львів—Белз.

Відновлено міст через р. Солокія у м. Белз.

Закінчено будівництво половини мосту через р. Західний Буг біля м. Сокаль, встановлений проїзд.

Ведеться будівництво другої половини мосту.

Встановлено прямий телефонний і телеграфний зв'язок зі Львовом.

Встановлено тимчасовий радіовузол, діє радіомовлення.

Роботи виконані достроково.

17 листопада у Львові підписана заключна умова.

Місця переселенняРедагувати

Всього, з 41 села і міста Устрики-Долішні Дрогобицької області у 1951 32066 осіб були переселені до південних областей УРСР ‒ Донецької, Миколаївської, Одеської та Херсонської. Зокрема у 25 селах Донецької області було розселено 10037 бойків, у 20 селах Одеської ‒ 10283, у 5 селах Херсонської ‒ 5059, у 10 селах Миколаївської ‒ понад 6000.[8]

На територію Херсонської області у 1951 р. було депортовано 1113 родин (5059 осіб) з 7 сіл колишнього Нижньоустрицького району Дрогобицької області. Нащадки переселенців зараз проживають компактно у 5 селах області: Зміївка Бериславського району, Дудчани, Золота Балка, Михайлівка та Гаврилівка Нововоронцовського району. Більшість депортованих оселили у селах Зміївка (2482 особи) та Дудчани (1043), де вони вже невдовзі становили більшість населення.[9]

У Миколаївській області депортоване населення, загальною кількістю понад 6000 осіб, було розселене у 10 населених пунктах на північному-заході та південному-сході області. У смт. Криве Озеро було переселено жителів сіл Скородне та Лютовища Нижньо-Устріцького району Дрогобицької області, села Бистре й Лип'я розселили у сусідньому Врадіївському районі, у селах Новопавлівка та Іванівка. Крім того, частину переселенців було спрямовано у села Пересадівка, Калинівка, Михайло-Ларине, Воскресенське Жовтневого району. Найбільша кількість нащадків депортованого населення мешкає у Кривому Озері, де вони компактно проживають у одному з районів селища.[10][11]

У Донецьку область, у села Званівка, Роздолівка, Верхньокам'янське Артемівського району були переселені бойки з сіл Лісковате та Коросно Хирівського району Дробицької області. У Тельманівський район Донецької області було виселено мешканців села Чорна Нижньо-Устрицького району, зокрема у смт. Тельманове було переселено 514 осіб, у село Мічуріне ‒ 282, у село Староласпа ‒ 299, у Олександрівський район (Донецька область), зокрема село Криниці — декілько сотен[джерело?]. Загальна кількість переселених на Донеччину мешканців колишньої Дрогобицької області сягала понад 10 тис. осіб.[12][13]

До Одеської області у 1951 р. було переселено 10283 мешканців гірських районів Дрогобицької області, близько третини від загальної кількості. Зокрема у село Знам'янка Іванівського району Одеської області було переселено 1230 бойків з села Поляна Нижньо-Устрицького району. У Ширяївський район потрапили колишні мешканці Кривки й Хмеля. Переселенці компактно проживають також у селах Агафіївка Любашівського району, Маринове Березівського району, Бецилове та Єреміївка Роздільнянського району, смт. Цебрикове Великомихайлівського району, смт. Миколаївка Миколаївського району.[14][15]

Переселенці Одеської області, Березівського району, село МариновеРедагувати

В пам'ять тих подій в с.Маринове, Березівського району, Одеської області силами переселенців, коштом внуків та правнуків встановили пам’ятник.

Цей знак встановлено не всупереч, а в пам’ять

Всім тим, кого насильно вигнали із рідної землі

В подяку тим, хто прийняв нас привітно

І щоб нащадки знали пращурів своїх!

 
Пам’ятний знак переселенцям 1951 року, встановлений у с. Мариновому

Пам’ятний знак, встановлений у с. Мариновому Березівського району, розташовано над символічним залізничним полотном, яке спрямоване суворо з заходу на схід.

Із західного боку полотна встановлено залізничний бар’єр, що символізує заборону виїзду на Захід для примусово переселених, чи до будь-якого іншого місця проживання. Переселені мусили жити лише там, де їм було призначено компартійним керівництвом.

На сході змонтовано металеву конструкцію, яка символізує генеалогічне дерево. Навколо конструкції споруджено кладку, що символізує продовження життя на новому місці та спільне будівництво нового населеного пункту разом з місцевими жителями. Вище посаджено три горіхи і три білі акації, що символізують сім’ю – дід, батько і син; бабуся, мати і донька.

Основна споруда пам’ятного знаку встановлена у центрі колії. Її збудовано з 159 гранітних брил, які символізують 159 прізвищ глав переселених сімей. Брили розташовано від найбільших до найменших, починаючи з фундаменту: чим вище споруда – тим менше гранітне каміння, що символічно свідчить про міцність глав сімей, на яких тримається будь-яка родина. Споруда має висоту 4 метри і вінчається гранітним хрестом.

З південного і північного боку споруди вмуровано гранітні плити розміром 1,2 х 0,6 метрів. На плиті з південного боку викарбувано:

Встановлено в пам’ять примусово переселениху 1951 році українцівз території Польщі с. Устянове Нижньо-Устрицького районус.Маринове (Нейфрейденталь) засновано у 1818 роцінімцями-колоністами


Збудовано коштом внуків переселенців

Ніточко Олег Іванович

Рим’як Ігор Зіновійович

Охота Олександр Іванович

Охота Ігор Іванович

Шимко Володимир Орестович

Автор: Ніточко Іван Іванович, 2010 р.


 
"Встановлено в пам’ять примусово переселених у 1951 році українців з території теперіщньої Польщі с. Устянове Нижньо-Устрицького району"

З північного боку викарбувано 159 прізвищ примусово переселених мешканців (глав сімейств) села Устянове до села Маринове у 1951 році

Баран Анастасія Василівна

Бучок Юлія Войтківна

Баршівський Михайло Іванович

Бучок Григорій Іванович

Баршівський Іван Лукович

Белей Ілько Васильович

Баршівська Катерина Йосифівна

Баршівська Ганна Іванівна

Белей Ганна Василівна

Белей Микола Андрійович

Баршівський Іван Андрійович

Баршівський Іван Васильович

Белей Іван Васильович

Бучок Марія Яценіївна

Возний Михайло Лукович

Возний Федір Степанович

Войтович Микола Васильович

Возний Андрій Степанович

Войтович Василь Степанович

Возний Михайло Михайлович

Гошкович Єва Михайлівна

Грай Василь Іванович

Дубна Ганна Григорівна

Дзядуш Іван Іванович

Деркач Микола Іванович

Дубна Дмитро Федорович

Дубна Ілько Дмитрович

Допілко Іван Михайлович

Допілко Павлина Данилівна

Данильчак Стефан Васильович

Допілко Марія Дмитрівна

Допілко Василь Михайлович

Деркач Андрій Ількович

Дудяк Іван Лукович

Дубна Йосиф Михайлович

Допілко Петро Михайлович

Добжанська Розалія Михайлівна

Допілко Микола Михайлович

Дубна Юрій Іванович

Дубна Михайло Іванович

Зінкевич Василь Андрійович

Зінкевич Анна Петрівна

Зінкевич Розалія Іванівна

Загородничок Михайло Михайлович

Загородничок Анастасія Іванівна

Зінкевич Григорій Іванович

Загородничок Степан Карлович

Іванів Марія Михайлівна

Іванів Степан Іванович

Кравець Дмитро Михайлович

Кавчак Іван Миколайович

Каган Анна Лешківна

Крупа Яким Михайлович

Кравчишин Микола Дмитрович

Кореновський Василь Іванович

Кравчик Марія Іванівна

Курник Федір Лукович

Карич Михайло Антонович

Красневич Катерина Михайлівна

Кавчак Петро Степанович

Королевич Євгенія Степанівна

Когут Розалія Василівна

Кравчик Анна Михайлівна

Кравчик Іван Михайлович

Каблаш Микола Григорович

Каган Дмитро Михайлович

Курник Іван Васильович

Курник Микола Васильович

Курник Микола Іванович

Кравчишина Розалія Антонівна

Карич Анастасія Ільківна

Кавчак Марія Федорівна

Красневич Марія Іванівна

Кравчик Іван Васильович

Кавчак Розалія Михайлівна

Кравчишин Іван Дмитрович

Каган Петро Миколайович

Карич Михайло Ількович

Карич Катерина Василівна

Кравець Ганна Іванівна

Курник Степан Васильович

Красневич Володимир Михайлович

Кріль Василь Петрович

Кореновський Іван Васильович

Каган Іван Карлович

Кавчак Михайло Федорович

Лазар Катерина Йосипівна

Лукоцька Катерина Іванівна

Лазурчак Марія Йосипівна

Лешега Анастасія Петрівна

Лукоцький Стефан Лукович

Лісовський Дмитро Юркович

Ляхвацька Анна Дмитрівна

Лазурчак Ганна Ільківна

Ляхвацька Марія Григорівна

Ляхвацький Михайло Іванович

Лазурчак Єва Михайлівна

Лазар Катерина Йосифівна

Маков’як Василь Іванович

Марусяк Йосип Васильович

Малета Анастасія Семенівна

Масний Василь Іванович

Мощок Анастасія Григорівна

Ніточко Катерина Іванівна

Ніточко Ганна Іванівна

Нись Анна Андріївна

Ніточко Михайло Федорович

Оскоріб Ганна Ільківна

Орловський Войтко Степанович

Оскоріб Стефан Васильович

Оскоріб Іван Васильович

Охота Розалія Василівна

Охота Пазя Степанівна

Охота Василь Іванович

Охота Михайло Васильович

Охота Федір Іванович

Пахольчишин Дмитро Андрійович

Подобана Катерина Ільківна

Павлишин Йосиф Миколайович

Пахольчишин Йосиф Андрійович

Потоцький Михайло Андрійович

Подоляк Дмитро Дмитрович

Ридош Михайло Васильович

Ривак Марія Іванівна

Ридош Катерина Василівна

Ридош Андрій Васильович

Рим’як Іван Павлович

Рим’як Розалія Андріївна

Сабрам Іван Данилович

Свенкевич Станіслав Мар’янович

Сушун Федір Данилович

Сабрам Федір Данилович

Соколовська Марія Іванівна

Стадник Михайло Михайлович

Семко Василь Миколайович

Стащищак Антон Іванович

Соколовський Іван Іванович

Стадник Іван Михайлович

Фір Юстим Ількович

Фір Катерина Петрівна

Ханейко Іван Михайлович

Халус Антон Юліанович

Халус Микола Улянович

Халус Катерина Федорівна

Цимбала Марія Михайлівна

Чир’як Василь Іванович

Шимко Василь Михайлович

Шимко Федір Петрович

Шимко Василь Петрович

Шевчик Катерина Онуфріївна

Шимко Іван Федорович

Шимко Михайло Іванович

Шимко Дмитро Михайлович

Шимко Іван Іванович

Штим Катерина Степанівна

Шимко Михайло Петрович

Юзефчик Йосип Антонович

Будівництво, монтаж, благоустрій виконували онуки примусово переселених:

Зінкевич Микола Іванович

Шуліка Іван Миколайович

Курник Іван Йосипович

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Угода між СРСР і Польською Республікою від 15 лютого 1951 р. про обмін ділянками державних територій
  2. У офіційному повідомленні казалось (далі іде вільний переклад з оригіналу): «Уряд Польської Республіки звернувся недавно до Уряду СРСР з проханням обміняти невелику прикордонну ділянку території Польщі на рівну прикордонну ділянку території СРСР внаслідок економічного тяжіння цих ділянок до суміжних районів СРСР і Польщі. Уряд СРСР погодився з пропозицією Уряду Польської Республіки». // Известия, 1951, 22 травня/
  3. а б в Промова віце-голови Ради Міністрів Польщі з нагоди ратифікації польсько-радянської угоди від 15 лютого 1951 року про обмін ділянками державних територій 25 травня 1951.
  4. У жовтні 1948 року свердловина № 117 на околиці села Бужанка виявила вугільний пласт промислової потужності. У 1950 році почалося будівництво майбутнього Нововолинська. У 1949—1950 роках були визначені шахтні поля 5 майбутніх шахт, а запаси вугілля були оцінені в 1,75 млрд тонн. Дані геологорозвідки прогнозували пролягання перспективного родовища на південь, у напрямі на Кристинопіль.
  5. Нафтопромисел складався з 97 діючих та 8 недіючих свердловин у селах Чорна і Лодина Нижньо-Устрицького району та селах Бистре і Лип'є Стрілківського району, а також 14 тимчасово неексплуатованих свердловин на південний захід від села Хревть у колишній прикордонній смузі.
  6. Якщо безпосередньо по Бугу та Солокії проходив старий кордон, то річка Гучва вказана як орієнтир для нової ділянки кордону (Гучва — другий за розміром лівобережний приплив Бугу). Від неї до нового кордону відстань близько 20-25 км, у той час як «глибина» переданого ділянки в цьому місці — лише 15 км. Краще характеризує західний кордон річка Варяжанка, що проходить уздовж кордону з півдня на північ (спочатку на захід від нового кордону, а в районі Варяж на — схід) до впадіння в Буг близько 30 км.
  7. Доповідна записка заступника голови Ради Міністрів УРСР (Л.Корнієць) першому секретареві ЦК КП (б) У (Мельникову Л.Г.) про відселення мешканців з території, переданої Польщі // ЦДАГОУ, фонд 1, опис 24, справа 868, стор. 1-2.
  8. Ніточко І. І. ‒ Остання депортація[недоступне посилання з червень 2019]
  9. Бойки на Херсонщині: проблеми збереження субетнічної самобутності
  10. Надломлена, але невсохла гілка бойківського дерева. Західні бойки. 60 років після переселення
  11. Переселенці з Польщі побували вдома. Архів оригіналу за 10 березень 2016. Процитовано 10 серпень 2013. 
  12. Ой верше, мій верше…(Лемківський острів Донбасу). Архів оригіналу за 23 травень 2014. Процитовано 23 травень 2014. 
  13. Маловідома сторінка історії Західної Бойківщини. Архів оригіналу за 23 травень 2014. Процитовано 10 серпень 2013. 
  14. У світі духовності зелені свята, або хобі святих отців[недоступне посилання з червень 2019]
  15. Бойки на бендерському шляху[недоступне посилання з червень 2019]

ЛітератураРедагувати

  • О. Знахоренко. Польсько-радянський договір про обмін ділянками державних територій 1951 // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т./Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К.:Знання України, 2004 — Т.2 — 812с. ISBN 966-316-045-4
  • Ведомости Верховного Совета СССР, М., 1951, 14.VII, № 23
  • «Документы и материалы по истории советско-польских отношений». — М., 1980. Т. Х. — С.105-109
  • Наталя Кляшторна, «Акція-51. Останні свідки.», 2006
  • Наталя Кляшторна, «Акція-51. Книга пам'яті.», 2009
  • Топографічні карти Wojskowy Instytut Geograficzny, 1:100000, P51-S35(1938), P50-S35(1938), P47-S38(1936), P47-S37(1937), P46-S38(1929); 1:1500000, Przemyśl(1947), Warszawa
  • Українська УРСР, Адміністративно-територіальний поділ. — К.: Українське видавництво політичної літератури, 1947.

ПосиланняРедагувати