Пфальцграфство Кефалонії та Закінфу

	Παλατινή Κομητεία της Κεφαλονιάς και της Ζακύνθου ; Пфальцграфство Кефалонії та Закінфу
	Васальна держава, де-факто автономна
	Герб
	Графство Кефалонії та Закінфу
Столиця	Кефалонія
Форма правління	монархія
Історичний період	Пізнє Середньовіччя
- Засновано	1185
- Розділ держави між Венеціанською республікою та Османською імперією	1479
Попередник	Наступник
	Візантійська імперія
Венеціанська республіка
Османська імперія

Пфальцграфство Кефалонії та Закінфу — васальне державне утворення, що існувало з 1185 по 1479 роки як частина Сицилійського королівства. Розташовувалось на відвойованих у Візантійської імперії Іонічних островах Кефалонія та Закінф. Титул та право на управління цими територіями були надані в 1185 році сицилійському адміралу Маргариту з Бриндізі у винагороду за його службу королю Вільгельму II Доброму.^[1]

Після Маргарита графство потрапило під головування гілки родини Орсіні до 1325 року, коли воно перейшло на короткий час до Анжуйців, і, пізніше, у 1357 році, до родини Токко. Останні використовували графство як плацдарм для здобуття володінь в континентальній Греції, та були успішні в отриманні контролю над Епірським деспотатом в 1411 році. Проте, зіткнувшись з наступом Османської імперії, династія поступово втрачала континентальні володіння, пфальцграфство знову скоротилось до свого початкового розміру, і утримувалось до 1479 року, коли решту територій було розділено між османами та Венецією.

ІсторіяРедагувати

Початок латинського завоювання островів був пов'язаний з піратом та адміралом сицилійського флоту Маргаритом з Бриндізі, відомим хронікерам пізнього XII століття. Він розвивав бурхливу діяльність як представник Вільгельма II Доброго, норманського короля Сицилії. В латинських документах 1192 та 1193 років в Греції він був підписаний як Margaritoni Admiral Count Melitios (адмірал-граф Маргарітоні Мелітос). Незважаючи на незрозуміле походження Маргарита, безумовно, що Вільгельм II, після норманського завоювання земель Візантії в 1185 році, надав йому ці землі в Іонійському морі в обмін на послуги, які він пропонував норманам.

Через 10 років, в 1195 році, Майо або Матвій Орсіні, ймовірно, представник гілки роду пфальцграфів Риму, успадкував Маргарита як правитель Іонічних островів. Щоб закріпити своє становище, Майо визнав панування Венеції та Папи Римського, а пізніше князя Ахейського. В той же час православне єпископство островів було скасовано, єпископські престоли були зайняті латинянами і введено в дію феодальну систему. Наступник Матвія, Річард, "найблагородніший граф палацу та владика Кефалонії, Закінфу та Ітаки", надав у 1264 році маєтки Латинському єпископству Кефалонії. Також, під час правління цього франкського правителя, Кефалонія стала прихистком для піратів.

Сім'я Орсіні не лише керувала Іонічними островами, а й на початку XIV століття завоювала Епір, завдяки чому вони також отримали титул "деспота". Деякі члени сім'ї приймали православну віру та одружувались на гречанках. Після смерті Джованні II Орсіні в 1335 році, острови були окуповані анжуйцями, які, як правителі Ахеї, мали їх під своїм сюзеренітетом з цього часу.

Анжуйська окупація закінчилась в 1357 році, коли Роберт Тарентський передав Кефалонію, Закінф та Ітаку правителю Корфу Леонардо I Токко як винагороду за послуги, які він надавав Роберту під час його перебуванні у полоні у угорського короля. Рід Токко володів цими грецькими територіями понад століття і забезпував єдність в управлінні цими трьома іонічними островами.

Після розширення свого панування на Лефкаду Леонардо I Токко намагався закріпити свої позиції проти Венеції, папи Римського та сицилійських анжуйців, але в основному проти албанців Епіру, вступаючи в сімейні стосунки з флорентійською родиною Аччаюолі. Ця політика дозволила Токко посилити свій вплив, який досяг свого апогею в XV столітті з експансією на континентальне узбережжя, а саме після того, як Карло I Токко завоював Яніну (1411) та Арту (1416). Він отримав титул деспота від візантійського імператора Мануїла II Палеолога і дотримувався візантійської традиції. Знаходячись на островах Іонічного моря або в територіальних надбаннях у Центральній Греції, династія Токко намагалася завоювати прихильність населення шляхом поступок сеньйорам, згідно з літописом Токко, за рахунок "спадщин", "маєтків", "кратімат" і "пронойя". Дотримуючись аналогічної політики на релігійному фронті, Леонардо III (1448–1481), останній з династії Токко, відновив православний єпископський престол Кефалонії, який був скасований Орсіні.

Венеція не була задоволена посиленням впливу Токко. Завоювання Кефалонії, Лефкади і Закінфа флотом Оманської імперії (1479 рік) дало можливість Венеції рішуче вторгнутися в Іонічне море. Венеційцям вдалося, завдяки договору 1484 року, спочатку анексувати Закінф, а 1500 року захопити Кефалонію та Ітаку.