Прюїтт-Айгоу
Прюїтт–Айгоу (англ. Pruitt–Igoe) — великий міський комплекс соціального житла в американському місті Сент-Луїс, штат Міссурі, вперше заселений в 1954 році[2]. Умови життя в Прюїтт–Айгоу почали погіршуватися незабаром після завершення будівництва в 1956 році.[3] У кінці 1960-х років комплекс став всесвітньо відомим своєю бідністю, злочинністю та расовою сегрегацією. Його 33 будівлі були зруйновані за допомогою вибухівки в середині 1970-х років[4] і проєкт став символом провалу реконструкції міст і державно-політичного планування.
| Прюїтт-Айгоу | |
| Дата створення / заснування | 1955 |
|---|---|
 | |
| Країна |
 США[1] |
| Адміністративна одиниця | Сент-Луїс[1] |
| Архітектор | Мінору Ямасакі |
 | |
 Прюїтт-Айгоу у Вікісховищі | |
Координати: 38°38′32″ пн. ш. 90°12′33″ зх. д. / 38.64228888891677371° пн. ш. 90.20943055558377921° зх. д.
Комплекс був спроєктований архітектором Мінору Ямасакі, який також проєктував вежі Всесвітнього торгового центру і головного терміналу Міжнародного аеропорту Ламберт-Сент-Луїс.
Історія ред.
Протягом 40-50-х років ХХ сторіччя місто Сент-Луїс було переповнене, з житловими умовами, які в деяких районах нагадували «щось із роману Чарльза Діккенса»[5]. Нового житла стало бракувати в період між 1920 і 1940-ми роками, понад 85 тис. сімей жили в садибах XIX століття. Офіційне опитування у 1947 році виявило, що 33 тис. будинків мали спільні туалети[5]. Середній клас, переважно білі мешканці, залишали місто і їх колишні помешкання стали займати малозабезпечені сім'ї. Чорні (Північні) і Білі (Південні) нетрі старого міста були розділені і розширялися, погрожуючи поглинути центр[6]. Щоб убезпечити нерухомість в центрі від втрати в ціні, міська влада погодилася на переробку «спального району» навколо центрального ділового району[6]. Через те, що там був жахливий занепад, сусідство елітного житла ніколи серйозно не розглядалося[5].
В 1947 році, проєктувальники Сент-Луїса запропонували замінити Десото-Карр, зубожілий район, на нові дво- і триповерхові житлові будинки і громадський парк[7]. План не був втілений, замість цього, мер від демократичної партії Джозеф Дарст[en], обраний в 1949 році, і республіканські лідери штату висловилися за розчищення нетрів і їх заміну на висотні будинки, з високою щільністю населення. Вони вважали, що нові проєкти допоможуть місту збільшенням доходів, новими парками, дитячими майданчиками та торговими площами[5]. Дарст заявив в 1951 р.:
Ми повинні відновити, відкрити і очистити серця наших міст. Той факт, що нетрі були створені з усім внутрішнім злом — було виною всіх. Зараз це обов'язок кожного, щоб відшкодувати збиток.[8]
У 1948 році, виборці відкинули пропозицію про створення муніципальної позики для фінансування змін, але незабаром ситуація змінилася з Законом про житло 1949 року і законів штату Міссурі, що забезпечували спільне фінансування громадських проєктів будівництва житла. Підхід Дарста до реконструкції міст поділяли адміністрація Гаррі С. Трумена і колеги-мери інших міст, перевантажених промисловими робітниками, найнятими під час війни[3]. Зокрема, Бюро з Оформлення Землі Сент-Луїса і органи перепланування були уповноважені купувати і зносити нетрі спальних районів, а потім продавати землю за заниженими цінами приватним забудовникам, зміцнюючи повернення середнього класу і зростання бізнесу. Інше агентство, Житловий Устрій Сент-Луїса, мало розчищати землю для будівництва державного житла для колишніх мешканців нетрів[6].
До 1950, Сент-Луїс отримав федеральні зобов'язання відповідно до Закону про Житло 1949 року[9] для фінансування 5800 одиниць державного житла.[6] Перше велике державне житло в Сент-Луїсі, Кокрейн Гарденс, було побудоване в 1953 році і призначене для малозабезпечених «білих». У ньому містилися 704 одиниці житла в 12 висотних будівлях[3] і було продовжене проєктами Прюїтт-Айгоу, Дарст-Вебб і Воун. Прюітт–Айгоу був призначений для молодих людей середнього класу білих і чорних орендарів, сегрегованих в різних будинках, Дарст-Вебб для білих орендарів з малими доходами. Державне житло Міссурі залишалося расово сегрегованим до 1956 року[10].
Проєктування та будівництво ред.
В 1950 році місто делегувало фірмі «Лайнвівер, Ямасакі і Гельмут» (англ. Leinweber, Yamasaki & Hellmuth) спроєктувати новий комплекс Прюїтт–Айгоу, названий в честь Венделла О. Прюітта[en], афро-американського льотчика-винищувача Другої світової війни, і Вільяма Айгоу[en], колишнього американського конгресмена. Спочатку місто планувалося поділити надвоє: будинки капітана Прюїтта для чорношкірих жителів, і квартири Вільяма Айгоу для білих.[11] Місце межувало з Касс-Авеню на півночі, Північний Джефферсон-Авеню на заході, вулиці Карр на півдні, Північною 20-я вулицею на сході.[6]
Проєкт був розроблений архітектором Мінору Ямасакі, який пізніше спроєктував Нью-Йоркський Всесвітній торговий центр. Це була перша велика самостійна робота Ямасакі, що виконувалася під наглядом і обмеженнями, які накладалися федеральною владою. Початкова пропозиція являла собою поєднання багатоповерхових, середніх і малих будівель. Це було прийнятно для влади Сент-Луїса, але перевищувало ліміт федеральної вартості, обмеження, що накладалися; агентство втрутилося і ввело єдину висоту будівель заввишки 11 поверхів.[6][11] Нестачі матеріалів, викликані корейською війною та напруженість в Конгресі ще більше посилили контроль.[6]
У 1951 році, в журналі «Архітектурний форум»[en], стаття під назвою «Операція на нетрях в Сент-Луїсі» похвалила початкову пропозицію Ямасакі як «найкращу висотну будівлю».[12] Середня щільність була встановлена на помірному рівні — 50 одиниць на акр (вище, ніж у центральних нетрях[6]), тим не менш, згідно з принципами планування Ле Корбюзьє і міжнародних конгресів сучасних архітекторів, жителі були підняті до 11 поверху над землею в спробі зберегти підвал і перший поверх для громади.[13] «Архітектурний форум» високо оцінив планування, назвавши їх «вертикальними кварталами для бідних людей».[8] Кожен ряд будівель повинен був бути оточеним «річкою дерев»,[13] розробляючи концепцію Гарланда Бартолом'ю[en].[11]
Завершений у 1955 році, Прюїтт-Айгоу складався з 33-х 11-поверхових житлових будинків на 57 акрах (23 гектарах) території,[14] на нижчій північній стороні Сент-Луїса. Комплекс складався з 2870 квартир, один з найбільших у країні.[10] Квартири були маленькі, з малим кухонним забезпеченням.[10] Ліфти «скіп-стоп» зупинялися тільки на першому, четвертому, сьомому та десятому поверхах, змушуючи жителів використовувати сходи, у спробі зменшити завантаження. Однакові «якірні поверхи» були обладнані великим коридором загального користування, пральнями, комунальними кімнатами і сміттєпроводами.[13]
Незважаючи на федеральні скорочення витрат, Прюїтт-Айгоу спочатку коштував $36 мільйонів,[15] на 60 % вище, ніж в середньому коштувало державне житло.[10] Консерватори пояснювали перевитрату коштів завищеною оплатою праці профспілки і впливу союзу сантехніків, що призвело до встановлення дорогої системи опалення;[10] перевитрата на систему опалення викликала ряд довільного скорочення витрат в інших важливих частинах будівлі.[11]
Тим не менш, Прюїтт–Айгоу спочатку розглядався як прорив у реконструкції міст.[8] Жителі вважали, що це «оазис в пустелі» у порівнянні з украй низькою якістю житла, в якому вони проживали раніше, і вважали його безпечним. Деякі називали нові квартири, «пентхаусами для бідних».[16]
Незважаючи на погану якість будівництва, забудовники широко рекламували Прюїтт-Айгоу, спекулюючи на національній власності проєкту.[8]
Занепад ред.
7 грудня 1955 року, рішенням Федерального окружного судді Джорджа Х. Мура, Сент-Луїсу і житловим агенціям Сент-Луїсу було наказано припинити практику сегрегації в державних будинках.[17] у 1957 році, заселеність Прюїтт–Айгоу досягла 91 %, після чого почала знижуватися.[14] Джерела розходяться в тому, як швидко відбувалася депопуляція: за даними Ramroth, кількість вакантних площ зросла до однієї третини всієї кількості на 1965 рік;[15] за даними Ньюмана, після певного моменту заселеність ніколи не піднімалася вище 60 %.[13] Всі автори погоджуються, що до кінця 1960-х років, Прюїтт–Айгоу був майже занедбаним і став непридатним для життя, перетворюючись в занепадаючий, небезпечний, сповнений злочинності квартал. Його архітектор нарікав: «я ніколи не думав, що люди такі руйнівні».[18]
Жителі відзначали відсутність ремонту майже з самого початку, включаючи регулярні поломки ліфтів, що стало основною причиною погіршення житлових умов.[16] Місцева влада посилалася на відсутність фінансування для оплати робочої сили, необхідної для належного утримання будівель.[16] Крім того, вентиляція була поганою, і не існувало централізованого кондиціонування.[10] Сходові майданчики і коридори приваблювали грабіжників.[10] Місць для паркування та відпочинку було недостатньо; дитячі майданчики були додані тільки після того, як мешканці звернулися з проханням про їх встановлення.
У 1971 році, у Прюїтт-Айгоу проживали всього шість сотень людей у сімнадцяти будинках; решта шістнадцять будівель були забиті.[19] Між тим, сусідній Карр Вілледж, малорозвинений район з подібним демографічним складом, як і раніше був повністю заселений, і багато в чому безпроблемний протягом будівництва, заселення і занепаду Прюітт–Айгоу.[20]
Незважаючи на занепад громадських місць і бандитизм, Прюїтт–Айгоу містив окремі осередки відносного благополуччя протягом його найгірших років. Квартири, що групувалися навколо невеликих помешкань на дві родини і ремонтувалися самими орендарями, які також прибирали місця загального користування, були часто досить успішними. Коли коридори використовувались 20 родинами, а сходи сотнями, громадські місця одразу ж почали занепадати.[20] Коли кількість жителів в публічному просторі піднялася вище певного рівня, ніхто не бажав ототожнювати себе з цими «пустищами» — місцями, де було «неможливо відрізнити мешканця від чужинця».[20] Жителі Прюїтт–Айгоу організували асоціацію активних орендарів, в результаті приводячи до ладу громадські місця. Одним з таких прикладів стало створення ремісничих кімнат; ці кімнати дозволяли жінкам Прюітт–Айгоу збиратися, спілкуватися, створювати прикраси, ковдри і статуї для продажу.
Знесення ред.
У 1968 році Федеральний Департамент ЖКГ[en] почав закликати жителів, що залишалися, покинути Прюїтт–Айгоу.[22] У грудні 1971 року, державна і федеральна влада погодилися знести два будинки Прюїтт-Айгоу за допомогою вибухівки. Вони сподівалися, що поступове зниження чисельності населення і щільності забудови може поліпшити ситуацію; до цього часу, на Прюїтт–Айгоу було витрачено $57 млн, що не могло бути непоміченим.[15] Влада розглядала різні сценарії і методи реабілітації Прюїтт–Айгоу, включаючи перетворення на район малоповерхових будинків шляхом обвалення висоток до четвертого поверху і проведенням «горизонтальної» реорганізації їх планування.[15][23]
Після кількох місяців підготовки, перший будинок було знесено детонацією вибухівки о 15 годині 16 березня 1972 року.[15] Другий був знесений 22 квітня 1972 року.[15] Після декількох знесень 15 липня, перший етап знесення був завершений. По ходу того, як уряд відхиляв плани реабілітації, решта будинків Прюїтт-Айгоу були знесені протягом наступних трьох років, і ділянка була остаточно очищена в 1976 році зі знесенням останнього будинку.
Сьогодні[коли?] ділянка Прюїтт–Айгоу наполовину зайнята середньою школою Гейтвей і початковою школою Гейтвей, разом з науковими школами, а також Військовою академією Прюїтта, середньою школою з науковим спрямуванням, стилізованою під військову тематику. Всі школи знаходяться в державному шкільному окрузі Сент-Луїсу. Інша половина ділянки Прюїтт-Айгоу засаджена дубами і гікорі. Електропідстанція Прюїтт-Айгоу знаходиться в центрі цієї території. Колишні нетрі Десото-Карр навколо Прюїтт–Айгоу також були знесені і замінені на односімейні житла.
Наслідки ред.
Пояснення провалу Прюїтт–Айгоу складні. Його часто називають архітектурним провалом.[24] Але в той час як часто стверджували, що проєкт отримав нагороду, цього ніколи не було. Ті ж архітектори також розробили Кокрейн Гарденс в іншому місці в Сент-Луїсі, який дійсно отримав нагороду — два проєкти могли бути переплутані з часом.[25]
Інші критики посилаються на соціальні фактори, у тому числі економічний спад у Сент-Луїсі, втечу білих у передмістя[26], відсутність орендарів, яких наймали, щоб політизувати місцеву опозицію до урядових проєктів житлового будівництва, як фактори, що відіграли роль у занепаді проєкту. Опитування тих родин, які мешкали в комплексі, було опубліковане у вигляді книги в 1970 році Гарвардським соціологом Лі Рейнвотером[en] під назвою «За стінами гетто: чорні сім'ї у Федеральних нетрях».
Суперечки навколо проєкту тривають і досі, в основному, з расової та соціально-класової точки зору. Житлові проєкти подібного архітектурного дизайну були успішними в Нью-Йорку, але різноманітна політична культура Сент-Луїсу і занепад міського осередку зумовили невдалість проєкту. Цей висновок був зроблений в дослідженні державного житла в американських містах в Гарвардському університеті, а також у розповідях власне жителів. Протягом Адміністрації Ніксона, Прюїтт–Айгоу був широко розрекламований як відмова від участі уряду в реконструкції міст; руйнування будівель було драматизоване в ЗМІ, щоб показати американській громадськості, що втручання держави в соціальні проблеми призводить лише до втрат, і щоб виправдати скорочення програми соціально-економічного «вирівнювання». Заможні мешканці Сент-Луїсу також рішуче протестували проти штучної расової інтеграції, що в результаті призвела до зниження цін на нерухомість.
Житловий проєкт Прюїтт–Айгоу був одним з перших знесень модерністської архітектури; історик архітектури постмодернізму Чарльз Дженкс[en] назвав день знесення «днем смерті сучасної архітектури».[14][27] Провал проєкту часто розглядається як пряме звинувачення прагнень пристосування до змін суспільства Міжнародної школи архітектури. Дженкс використав Прюїтт–Айгоу як приклад того, як наміри модерністів суперечать реаліям соціального розвитку[28], хоча інші стверджують, що розташування, щільність населення, фінансові обмеження, і навіть конкретна кількість поверхів введених федеральними органами і органами влади штату також зіграли свою роль, і тому провал проєкту не може бути повністю віднесений до архітектурних факторів.[29]
Кадри знесення з Прюїтт–Айгоу були, зокрема, включені у фільм «Кояніскаці».[14]
Галерея ред.
-
Вигляд -
Концепція художника громадських місць -
Карр-Сквер, через дорогу від Прюїтт Айгоу
Див. також ред.
- «Міф Прюїтт-Айгоу» — документальний фільм про цей житловий комплекс.
- Місто-фортеця Коулун — знесений густонаселений район у Гонконзі.
Примітки ред.
- ↑ а б archINFORM — 1994.
- ↑ Checkoway, p. 245
- ↑ а б в Larsen, Kirkendall, p. 61
- ↑ Mendelssohn, Quinn, p. 163
- ↑ а б в г д Larsen, Kirkendall, p. 60
- ↑ а б в г д е ж и Bristol, 164
- ↑ Ramroth, p. 169
- ↑ а б в г Ramroth, p. 164
- ↑ Pub.
- ↑ а б в г д е ж Larsen, Kirkendall, p. 62
- ↑ а б в г Hall, p. 256
- ↑ Alexiou, p. 38–39.
- ↑ а б в г Newman, p. 10
- ↑ а б в г Why the Pruitt-Igoe housing project failed. Prospero (blog). The Economist. 15 жовтня 2011. Процитовано 17 жовтня 2011.
- ↑ а б в г д е Ramroth, p. 165
- ↑ а б в Freidrichs, Chad and Freidrichs, Jaime.
- ↑ Leskes, Theodore (1957). Civil Rights. The American Jewish Yearbook. 58.
- ↑ Patterson, p. 336
- ↑ Larsen, Kirkendall p. 63
- ↑ а б в Newman, p. 11
- ↑ Атрибуція фото: Ramroth, p. 166
- ↑ Ramroth, p. 171
- ↑ Ramroth, p. 165
- ↑ Bristol, 163
- ↑ Bristol, 168
- ↑ Cendón, 2012.
- ↑ Jencks, p.9
- ↑ Jencks, 9
- ↑ Bristol, p. 360
Джерела ред.
- Alexiou, Alice Sparberg. Jane Jacobs: Urban Visionary (2006) New Brunswick: Rutgers. Toronto: HarperCollins. ISBN 978-0-8135-3792-4.
- Birmingham, Elizabeth (1998). Reframing the Ruins: Pruitt–Igoe, Structural Racism, and African American Rhetoric as a Space for Cultural Critique. Positionen. 2:2.
- Bristol, Katharine (May 1991). The Pruitt–Igoe Myth (PDF). Journal of Architectural Education. Association of Collegiate Schools of Architecture. 44 (3): 163—171. doi:10.1111/j.1531-314X.2010.01093.x. ISSN 1531-314X. Архів оригіналу (PDF) за 24 вересня 2015. Процитовано 9 січня 2017.
- Checkoway, Barry (1985). Revitalizing an Urban Neighborhood: A St. Louis Case Study'. The Metropolitan Midwest. Urbana/Chicago: University of Illinois Press. ISBN 978-0-252-01114-6.
- Hall, Peter Geoffrey (2004). Cities of Tomorrow: An Intellectual History of Urban Planning and Design in the Twentieth Century. Hoboken, NJ: Wiley, John & Sons, Incorporated. ISBN 978-0-631-23252-0.
- Hoffman, Alexander von. Why They Built the Pruitt–Igoe Project. Joint Center for Housing Studies, Harvard University. Архів оригіналу за 30 серпня 2002. Процитовано 9 січня 2017.
- Jencks, Charles (1984). The Language of Post-Modern Architecture. New York: Rizzoli. ISBN 978-0-8478-0571-6.
- Larsen, Lawrence Harold; Kirkendall, Richard Stewart (2004). A History of Missouri: 1953 to 2003. University of Missouri Press. ISBN 978-0-8262-1546-8.
- Leonard, Mary Delach (2003). Pruitt–Igoe Housing Complex. St. Louis Post Dispatch, January 13, 2004.
- Mendelssohn, Robert E.; Quinn, Michael A. (1985). Residential Patterns in a Midwesern City: The Saint Louis Experience. The Metropolitan Midwest. Urbana/Chicago: University of Illinois Press. ISBN 978-0-252-01114-6.
- Montgomery, Roger (1985). Pruitt–Igoe: Policy Failure or Societal Symptom. The Metropolitan Midwest. Urbana/Chicago: University of Illinois Press. ISBN 978-0-252-01114-6.
- Newman, Oscar (1996). Creating Defensible Space. Washington, D.C.: DIANE Publishing. ISBN 978-0-7881-4528-5.
- Patterson, James T. (1997). Grand Expectations: The United States, 1945–1974. Oxford University Press US. ISBN 978-0-19-511797-4.
- Pipkin, John S. та ін. (1983). Remaking the City. SUNY Press. ISBN 978-0-87395-677-2.
- Rainwater, Lee (2006) [1970]. Behind Ghetto Walls: Black Families in a Federal Slum. Chicago: Aldine Transaction. ISBN 978-0-202-30907-1.
- Ramroth, William G. (2007). Planning for Disaster: How Natural and Man-made Disasters Shape the Built Environment. Kaplan Publishing. ISBN 978-1-4195-9373-4.
- Weisman, Leslie K. (1994). Discrimination by Design: A Feminist Critique of the Man-Made Environment. University of Illinois Press. ISBN 978-0-252-06399-2.
- Cendón, Sara Fernández (3 лютого 2012). Pruitt-Igoe 40 Years Later. American Institute of Architects. Архів оригіналу за 14 березня 2014. Процитовано 31 грудня 2014.
Додаткова література ред.
- Bristol, Kate and Montgomery, Roger (1987). Pruitt–Igoe: An Annotated Bibliography. Council of Planning Librarians. ISBN 978-0866022057.
- Cornetet, James (2013). Facadomy: A Critique on Capitalism and Its Assault on Mid-Century Modern Architecture. Process Press. ISBN 978-0988810808.
- Palahniuk, Chuck (2004) «Confessions in Stone» in Stranger Than Fiction: True Stories. New York: Doubleday. ISBN 0385504489
- Wolfe, Tom (1981). From Bauhaus to Our House. Farrar, Straus & Giroux. ISBN 0-374-15892-4., chapter 4 Escape to Islip
| Ця стаття містить правописні, лексичні, граматичні, стилістичні або інші мовні помилки, які треба виправити. |