Відкрити головне меню

Прилюк Дмитро Михайлович

Дмитро Михайлович Прилюк
Прилюк Дмитро Михайлович .jpg
Народився 8 листопада 1918(1918-11-08)
Божиківці
Помер 22 вересня 1987(1987-09-22) (68 років)
Київ
Поховання Байкове кладовище
Громадянство СРСР СРСР
Діяльність журналіст
Нагороди
Орден Вітчизняної війни I ступеня Орден Трудового Червоного Прапора

Дмитро́ Миха́йлович Прилю́к (8 листопада 1918, Божиківці — 22 вересня 1987, Київ) — український публіцист, письменник, педагог, член Спілки письменників СРСР, один з фундаторів українського журналістикознавства, доктор філологічних наук, професор Київського державного університету, декан факультету журналістики. Кандидат у члени ЦК КПУ у 1952—1954 роках і у 1956—1960 р. Член Ревізійної Комісії КПУ у 1954—1956 р.

Зміст

БіографіяРедагувати

Народився 8 листопада 1918 року у селі Божиківцях (нині Деражнянського району Хмельницької області) у багатодітній бідняцькій сім'ї. Навчався в школі, де був активістом і в навчанні, і в житті громади. У 19301931 навчальному році в школі утворилась піонерська організація. Дмитро Прилюк був одним з перших піонерів як найкращий учень, потім піонервожатим, а з 8 по 10 класи — платним піонервожатим. Навчаючись в школі, він дописував до газет.

Закінчивши Божиковецьку десятирічку, Дмитро Прилюк за направленням редакції місцевої газети «За соціалістичну перебудову» та райкому комсомолу у 1932 році вступає до Українського комуністичного інституту журналістики в Харкові, який закінчив у 1940 році.

Член ВКП(б) з 1940 року.

У 1940—1941 роках навчався у аспірантурі Харківського державного університету імені Горького. У 1941 році працював відповідальним редактором харківської обласної молодіжної газети «Ленінська зміна».

Брав участь у німецько-радянській війні. У 1941 році працював співробітником особливого відділу, контролером військової цензури Південно-Західного фронту; співробітником управління НКВС міста Куйбишева, РРФСР. Молодший лейтенант Прилюк воював на Південно-Західному та Калінінському фронтах, як замполіт роти. Після навчання у військовому училищі знову на фронтах війни. Нагороджений орденом Вітчизняної війни 1 ступеня, медалями.

По закінченні війни — на журналістській роботі. З жовтня 1945 року працював на Полтавщині, в редакції обласної газети «Зоря Полтавщини»: у 1945—1947 р. — власний кореспондент, у 1947—1948 р. — завідувач відділу партійного життя, у 1948—1950 р. — заступник відповідального редактора.

У 1950—1953 р. — відповідальний редактор вінницької обласної газети «Вінницька правда». У 1953—1954 р. — консультант відділу пропаганди та агітації ЦК КПУ.

У 1954—1956 р. — відповідальний редактор київської обласної газети «Київська правда».

У лютому 1956 — серпні 1958 р. — відповідальний редактор республіканської газети «Колгоспне село» (тепер «Сільські вісті»).

Упродовж досить нетривалого періоду Д. М. Прилюк зріс від кореспондента обласної газети до керівника республіканського друкованого органу. У квітні 1958 року його діяльність відзначена орденом Трудового Червоного Прапора та Малою Золотою медаллю Всесоюзної сільськогосподарської виставки.

У 1958 році перейшов на викладацьку роботу в Київський державний університет імені Т. Шевченка, де на факультеті журналістики працював майже 30 років. З 1963 року — доцент, у 1978—1987 — професор. У 1965—1971 — завідувач кафедри журналістської майстерності і літературного редагування. У 1972—1984 — завідувач кафедри теорії і практики партійно-радянської преси. У 1965—1969 роках і у 1972—1982 — декан факультету журналістики.

За цикл нарисів, надрукованих у газеті «Сільські вісті», у 1976 році удостоєний Республіканської премії імені Я. Галана.

 
Могила Дмитра Прилюка

Помер 22 вересня 1987 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі. Автори надгробка — скульптор С. С. Андрійченко і архітектор Н. М. Шило.

ТворчістьРедагувати

Автор:

  • збірок:
    • «Уроки» (1956);
    • «У братньому Китаї» (1957);
    • «Здорові будьте, люди» (1960);
    • «Село на нашій Україні» (1961);
    • «Шукачі скарбу» (1961);
  • книжок гуморесок та фейлетонів:
    • «Дозвольте запевнити!» (1958);
    • «На здоров'ячко!» (1962);
    • «Давні знайомі» (1964);
  • книжки балад і сказань «Вічність» (1964);
  • книжки балад у прозі «Одвічне» (1967);
  • оповідань для дітей «Безсмертя батьків» (1970);
  • романів:
    • «Де ти, поле?» (1971);
    • «Повноколосся» (1977);
  • повістей:
    • «Земносили» (1979);
    • «Ми були молоді» (1980).
  • наукових праць:
    • «Мистецтво писати» (1969);
    • «Теорія і практика журналістської творчості» (1973);
    • «Спостереження і дослідження фактів журналістом» (1974).

Вшанування пам'ятіРедагувати

 
Меморіальна дошка

У місті Деражні і селі Божиківцях Хмельницької області його ім'ям названі вулиці. У Божиковецькій сільській бібліотеці відкрито музей, де щороку, 8 листопада, проводяться Прилюківські читання.

У 1991 році в Києві, на будинку, що на вулиці Марії Заньковецької, 7, де з 1976 по 1987 рік жив і працював письменник, встановлено бронзову меморіальну дошку (горельєф, скульптор С. С. Андрійченко, архітектор К. Н. Сидоров)[1].

У серії «Золоті імена української журналістики» Національна спілка журналістів України видала збірник публіцистики «Уроки Дмитра Прилюка. Спогади, літературні твори» (Київ, ДП «Експрес-об'ява», 2015), автор-упорядник видання — Михайло Сорока.

8 листопада 2018 року на державному рівні в Україні відзначається пам'ятна дата — 100 років з дня народження Дмитра Прилюка (1918—1987), журналіста, письменника, публіциста, вченого, педагога, засновника українського журналістикознавства.[2]

ПриміткиРедагувати

ЛітератураРедагувати

  • Уроки Дмитра Прилюка. Спогади, літературні твори / авт.-упор. М. М. Сорока. — К. : ДП «Експрес-об'ява», 2015. — 392 с. — ISBN 978-966-97450-1-9.
  • Віктор Жадько. Некрополь на Байковій горі. — К., 2008. — С. 288.
  • Віктор Жадько. У пам'яті Києва: столичний некрополь письменників. — К., 2007. — С. 118, 350.
  • Віктор Жадько. Український некрополь. — К., 2005. — С. 270.