Призьба сучасного будинку

При́зьба[1] (діал. при́зба[2], при́спа[3]) — спорудження вздовж зовнішніх стін по периметру хати (будівлі), служить для запобігання промерзанню споруди взимку і для захисту від опадів. У бідних хатах могла бути виконана як простий земляний насип (часто закритий дошками), в поліпшеному варіанті — як цегляна або кам'яна. Слугувала також місцем для сидіння, відпочинку («І дід, і баба у неділю // На призьбі вдвох собі сиділи // Гарненько, в білих сорочках» — Т. Г. Шевченко, «Наймичка»)[4].

Призьбу часто обмазували червоною або жовтою глиною, яка символізувала очищувальну силу вогню. До зими на призьбу ставили загату, для утеплення стін, а в теплі пори року використовували в інших корисних цілях: сушили цибулю, часник, мак, різне зілля, виставляли посуд, а в свята або в часини відпочинку застеляли домотканними доріжками і збиралися цілою родиною для розмов про життєві та господарські справи. Спільне перебування родини на призьбі — ознака родинної злагоди[5].

Слова «призьба» і «приспа», незважаючи на співзвучність, мають різне походження. «Призьба» (рос. призба, пол. przyzba, przyżba) походить від ранішого *приізба і пов'язане з *ізба («хата»), тобто «щось при хаті»; «приспа» (біл. прыспа) — від прасл. *prisъpa, утвореного від дієслова *prisuti («присипати»), і буквально означає «присипка»[6].

У сучасних будинків замість призьби роблять вимощення, виконуючи його з бетону, асфальту, рідше каменю.

ПриміткиРедагувати

  1. Призьба // Словник української мови : в 11 т. — К. : Наукова думка, 1970—1980.
  2. Призба // Словарь української мови : у 4 т. / за ред. Бориса Грінченка. — К. : Кіевская старина, 1907—1909.
  3. Приспа // Словник української мови : в 11 т. — К. : Наукова думка, 1970—1980.
  4. Призьба // Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 480.
  5. Призьба
  6. Етимологічний словник української мови : у 7 т. : т. 4 : Н — П / укл.: Р. В. Болдирєв та ін. ; ред. тому: В. Т. Коломієць, В. Г. Скляренко ; редкол.: О. С. Мельничук (гол. ред.) та ін. — К. : Наукова думка, 1989. — 656 с. — ISBN 966-00-0590-3.

ПосиланняРедагувати