Понеделін Павло Григорович

Павло Григорович Понеделін (4 березня 1893 — 25 серпня 1950) — радянський воєначальник, командуючий 12-ю армією, генерал-майор (1940). Один з радянських генералів, які потрапили у полон до німців. Після повернення до СРСР, розстріляний 25 серпня 1950 року. Реабілітований посмертно в 1956 році.

Понеделін Павло Григорович
Народження 4 березня 1893(1893-03-04)
с. Парніково, Юр'євецького уїзду (нині Івановська область), Російська імперія
Смерть 25 серпня 1950(1950-08-25) (57 років)
Москва
Поховання Нове Донське кладовище
Громадянство СРСР СРСР
Приналежність Прапор Радянської армії Радянська армія
Вид збройних сил сухопутні війська
Рід військ піхота
Освіта Військова академія імені М. В. Фрунзе
Роки служби 1914–1946
Звання RA A FaMajGen 1943.svg Генерал-майор
Командування 12-а армія
Війни / битви Перша світова війна
Громадянська війна в Росії
Вторгнення СРСР до Польщі
Радянсько-фінська війна
Німецько-радянська війна
битва під Уманню
Інше з 1945 по 1950 роки знаходився у радянській в'язниці
Нагороди
Орден Леніна Орден Червоного Прапора Орден Червоного Прапора Медаль «XX років Робітничо-Селянській Червоній Армії»

БіографіяРедагувати

Павло Понеделін народився 4 березня 1893 року в селянській сім'ї Юр'євецького уїзду.

З 1914 року служив у лавах армії Російської імперії.

У 1915 році закінчив Московську школу прапорщиків. Брав участь у Першій світовій війні.

Починаючи з 1918 року служив у Червоній Армії. Під час Громадянської війни у Росії командував полком, потім бригадою. Брав участь у боях проти білогвардійців на чолі Олександра Колчака, Антона Денікіна, керівника селянського повстанського руху Нестора Махна. Був поранений та контужений.

Нагороджений двома орденами Червоного прапора за бої на Радянсько-польській війні.

У 1926 році закінчив Військову академію імені Фрунзе, потім став викладачем тактики. Був головою Ленінградського «Осоавіахіма».

У березні 1924 року призначений воєнкомом Ленінградської піхотної школи імені Склянського.

У 1938 році йому було присвоєно звання комбрига.

З 1938 року по 15 грудня 1939 року був начальником штаба 1-го стрілецького корпусу, зокрема під час вторгнення СРСР до Польщі та Радянсько-фінської війни. Після невдалих операцій, проведених 139-ю стрілецькою дивізією, був понижений у званні та призначений її командиром.

4 червня 1940 року підвищений у званні до генерал-майора.[1]. В липні 1940 року був призначений на посаду начальника штаба Ленінградського військового округу.

З березня по серпень 1941 року командував 12-ю армією Київського Особливого військового округу.

Німецько-радянська війнаРедагувати

Війну розпочав командиром 12-ї армії. Протягом червня-липня 1941 року армія постійно відступала на південний схід. У ході битви під Уманню 12-а та 6-а армії опинилися в оточенні в районі Умань-Новоархангельськ, штаб їх розміщувався у с. Підвисоке. Всі намагання вийти з оточення виявилися марними і 7 серпня 1941 року він разом з командиром 13-го стрілецького корпусу Миколою Кириловим були взяті у полон. Німці використали фото полонених разом з німецькими офіцерами у пропагандистських цілях — листівки з ними були розкидані у місця розташування радянських військ. 16 серпня 1941 року вийшов наказ Ставки Верховного Головнокомандування Червоної Армії № 270, в якому командир 28-ї армії генерал-майор Володимир Качалов, командир 12-ї армії Павло Понеделін та командир 13-го стрілецького корпусу Микола Кирилов були названі боягузами, дезертирами та тими, хто здався у полон. Заочним вироком Військової колегії Верховного Суду СРСР в 1941 році засуджений до розстрілу[2]. З серпня 1941 року по 29 квітня 1945 року знаходився у німецькому полоні. Його жінка, Ніна Михайлівна, та її батько, Григорій Васильович, були заарештовані як «члени сім'ї зрадника Батьківщини».

Після війниРедагувати

29 квітня 1945 року був звільнений американськими військами, 3 травня переданий радянським представникам. Заарештований 30 грудня 1945 року і посаджений в Лефортовську в'язницю. Був звинувачений у тому, що «будучи командуючим 12-ї армії і потрапивши в оточення військ противника, не проявив необхідної наполегливості та волі до перемоги, піддався паніці і 7 серпня 1941 року, порушивши військову присягу, зрадив Батьківщині, без спротиву здався у полон німцям і на допитах повідомив їм дані про склад 12-ї та 6-ї армій»[2]. На початку 1950 року написав листа Сталіну з проханням переглянути справу[2]. 25 серпня 1950 року Військова колегія Верховного Суду засудила Павла Понеделіна до розстрілу з виконанням вироку негайно[2]. Винним в співробітництві з німцями себе не признав. Реабілітований посмертно після відміни вироку 13 березня 1956 року. Прах розстріляного генерала Понедєліна покоїться в Загальній могилі № 2 на новому Донському кладовищі в Москві.[3]

ПриміткиРедагувати

  1. Викитека. Постановление СНК СССР от 4.06.1940 № 945
  2. а б в г Совершенно СЕКРЕТНО — Расстрелянные генералы. Архів оригіналу за 6 жовтня 2013. Процитовано 14 лютого 2015. 
  3. Архівована копія. Архів оригіналу за 14 лютий 2015. Процитовано 14 лютий 2015. 

Джерела і літератураРедагувати

ПосиланняРедагувати