Поліорганна недостатність (англ. Multiple organ dysfunction syndrome), синдром поліорганної недостатності — важка неспецифічна стрес-реакція організму, сукупність недостатності кількох функціональних систем, що розвивається як термінальна стадія більшості гострих захворювань і травм. Головною особливістю поліорганної недостатності є нестримність розвитку ушкодження органа або системи до такої міри, що він не здатний підтримувати життєзабезпечення організму. На частку синдрому припадає до 80 % загальної летальності палат реанімації та інтенсивної терапії хірургічних стаціонарів.

Слід відрізняти синдром поліорганної недостатності від термінальної полівісцеропатії, коли внаслідок хронічного патологічного процесу або старості послідовно й необоротно втрачають функції всі структурно-функціональні системи організму.

Історія

ред.

Термін «поліорганна недостатність» уперше з'явився в роботі N. Туlneу та співавт. «Послідовна системна недостатність після розриву аневризми черевної аорти. Невирішена проблема післяопераційного лікування» (1973). Надалі іншими вченими — А.Baue (1975), B.Eisman (1977) і D.Fry (1980—1982), були остаточно виокремлені особливості цього стану та його дефініції.

Патагонез

ред.

Поліорганна недостатність розвивається як результат важкої поєднаної травми, еклампсії, сепсису, інфекційно-токсичного та геморагічного шоку, коми, спричиненої діабетом, менінгоенцефалітом, отруєннями.

В основі розвитку синдрому лежить гостре зниження обміну речовин і енергоутворення внаслідок розладів метаболізму і мікроциркуляції в тканинах, що призводить до порушення функцій і структури органів. Етіологічні чинники (важка травма, токсичні агенти та ін.), ушкоджуючи клітинні та судинні мембрани, призводять поліморфноядерні нуклеари (гранулоцити) та ендотеліоцити в стан «кисневого вибуху», що провокує викид величезної кількості медіаторів поліорганної недостатності, які мають різноспрямовані ефекти.

Розвивається комплекс патологічних змін як у вогнищі ураження, так і на рівні формування механізмів адаптації (гіпофіз, гіпоталамус, кора надниркових залоз).

Виділяють 3 фази патологічного процесу:

Індукційна фаза — синтез низки гуморальних чинників, що запускають реакцію системної запальної відповіді.

Каскадна фаза — розвиток гострого легеневого ушкодження, активація каскадів калікреїн-кінінової системи, системи арахідонової кислоти, системи згортання крові та ін.

Фаза вторинної аутоагресії, гранично вираженої органної дисфункції та стабільного гіперметаболізму — втрата організмом здатності самостійно підтримувати гомеостаз.

Клінічна картина

ред.

Клініка синдрому складається з проявів недостатності кожної з порушених систем організму. Крім того, медіатори ушкодження формують синдром системної запальної відповіді (ССВО) — генералізовану системну запальну реакцію. ССВО характеризується такими проявами:

Прогноз

ред.

У разі розвитку недостатності 3 і більше органів і систем прогноз несприятливий. Летальність за різними авторами коливається від 35 % до 70 %.

Для оцінки тяжкості поліорганної недостатності та прогнозування її результату було запропоновано різні системи об'єктивної оцінки тяжкості хворих. Однією з перших шкал, розроблених із цією метою, є шкала MOF (Multiple Organ Failure), що оцінює недостатність 7 систем організму — дихальної, серцево-судинної, сечовидільної, печінки, гематологічної, шлунково-кишкового тракту і центральної нервової системи. Зростання кількості балів корелює зі збільшенням летальності.

Лікування

ред.
  1. Перший за значущістю і часом напрямок — усунення дії пускового чинника або захворювання, що запустило і підтримує агресивний вплив на організм хворого (гнійна деструкція, важка гіповолемія, легенева гіпоксія, високоінвазивна інфекція і т. д.). За неусунутого етіологічного чинника будь-яке, найінтенсивніше лікування ПОН, безрезультатне.
  1. Другий напрямок — корекція порушень кисневого потоку, що включає відновлення киснетранспортної функції крові, терапію гіповолемії і гемоконцентрації, купірування розладів гемореології.
  1. Третій напрям — заміщення, хоча б тимчасове, функції ушкодженого органа або системи за допомогою медикаментозних та екстракорпоральних методів.

Джерела

ред.
  • І. М. Лейдерман. Синдром поліорганної недостатності (ПОН). Метаболічні основи // Вісник інтенсивної терапії: журнал. — 1999. — № 2, 3.
  • А. П. Григоренко, О. М. Анацький, І. В. Будник. Інтенсивна терапія поліорганної недостатності у хворих хірургічного профілю // Мій Лікарський Журнал.
  • Оцінка поліорганної недостатності у хірургічного хворого

Примітки

ред.
  • Goris R.J.A., te Boekhorst T.P.A., Nuytinick J.K., Gimbere J.S. Multiple-organ failure // Arch. Surg. — 1985. — Vol. 120. — P. 1109—1115.