Полабські слов'яни

етнічна група

Пола́бські слов'я́ни (серб. Полапски Словени, в.-луж. Połobscy Słowjenjo; н.-луж. Połobske Słowjany, чеськ. Polabští Slované, пол. Słowianie połabscy) — західнослов'янські племена (балтійські слов'яни), що належали до Лехіцьких племен і населяли приблизно з кінця VI ст. до середини XII ст. схід, північ та північний схід сучасної Німеччини: території від гирла річки Лаба (Ельба) та її притоки Сала (Заале) на заході, до річки Одра (Водрем, Одер) на сході, від Рудних гір на півдні і до Балтійського моря на півночі. На сході межували із любушанами і поморянами, на заході з саксами, а на півдні із чеськими племенами. Полабські слов'яни були союзниками Ярослава Мудрого (989–1010 рр.)[1].

«Саксонський вал» — кордон між саксами і ободритами у 810 році.
Ободрити при князі Дражко.

Поділ полабських племен ред.

Полабські слов'яни мали три основні племінні союзи:

  1. лужицькі серби (лужичани),
  2. лютичі (велети або вільці) та
  3. ободрити (бодричі).
 
Розселення полабських слов'ян.

Найбільшими і найвагомішими полабськими племенами Ободрицького союзу були:

Племена згадуються Баварським географом у IX столітті.

Жили на території північно-західного Полаб'я.

 
Слов'янські держави (чорні назви) і німецькі «марки» (червоні назви), утворені на землях полабських слов'ян (XIII ст.).

Жили в межиріччі Спреви і Хоболи, північно-західне Полаб'я, головним містом був Радогощ.

Мешкали на півдні Полаб'я.

Культура і суспільство ред.

Археологічні знахідки засвідчили, що полабські слов'яни користувалися рунічним письмом, слов'янськими рунами. А в їх вірі використовувалися обереги, амулети ідолів ідентичні кам'яним бабам степів України (публікація 1958 р. німецьких археологів, каталог А. Шмідта-Хеклау щодо археологічних знахідок Полаб'я в дисертації 1997 р.)[2]. У древніх слов'ян не було релігії, була в них віра.

В ієрархії, над всіма племенами полабських слов'ян — були жерці (волхви). Вони володіли багатствами із приношень вірян, з частини захопленого в походах, а також з доходів отриманих від храмових маєтностей. У деяких племен склалася ієрархія волхвів, які неодмінно були учасниками всіх нарад слов'янської знаті, рада племінних князів і вождів з воєводами, відігравали важливу ролю в народному зібранні (віче). Між зібраннями рад та віче кожним окремим племенем керували старійшини, які його скликали і розпускали ради та віче. Жерці займалися ворожіннями і проріканнями (без ворожінь не починалися важливі справи), здійснювали обряди, призначали релігійні свята і керували їх проведенням. Віра у полабських слов'ян (прибалтійських слов'ян), на відміну від інших слов'янських племен, досягла високого рівня розвитку. Основою її була віра в одного головного небесного бога — владику світу (аналог християнського уявлення про Господа Бога Творця), а також інших богів — його дітей та онуків (аналог християнської теології «обоження», «богосинівства»); старший з дітей звався Святовит. Богам присвячувалися храми і гаї. Існував Святовит з трьома головами — Триглав (аналог християнського уявлення про триєдиного Бога), а також бог пекла — Чорнобог (аналог християнського уявлення про диявола та сатану). Шанувалася богиня життя на ім'я Жива, бог родючості — Радогост, і покровитель воїнів Яровит. Радигостові поклонялися в м. Радогощі — місто племені Ротарів (родаріїв). Яровиту був присвячений храм в м. Велегощі. Всі ці божества були спільними для більшості племен. Крім них існували й інші ідоли, яким поклонялися тільки окремі племена або навіть роди та родини. У період боротьби за незалежність державного утворення полабських слов'ян Славії ця віра стала прапором свободи, позбавлення від чужоземного ярма, німців-окупантів (див. «Хрестовий похід проти слов'ян»).

Центральної влади не було. Влада племінного князя була слабкою, у всіх важливих питаннях він залежав від знаті (аристократії союзу племен). Помор'я представляло собою союз аристократичних республік, в кожній з яких торгова аристократія панувала над земельною. Але у бодричів княжа влада досягла порівняно високого авторитету: В XI ст. князь Ратибор поклав кінець відомій самостійності областей, усунув або винищив частину старійшин, чим зміцнив центральну владу, цьому сприяла військова небезпека з боку саксів. Врешті бодричі до XI ст. оформили ранньофеодальну державу «Славія» з досить сильною центральною владою.

Кілька селищ зазвичай складали їх громаду. Приватної власності на землю не було, пасовища та угіддя перебували в загальному користуванні, орна земля регулярно піддавалася переділам. Житла, предмети побуту, зброя, судна перебували у приватній власності. Головними виробниками матеріальних благ були «смарди» — вільні люди, котрі вирішували громадські справи на народних зборах (віче, наради, ради). Вони ж несли військову службу, будували дороги та фортеці. З XI ст. розпочався процес масового розорення і закріпачення «смардів», особливо у бодричів і поморян. Племінні вожді (князі) й старійшини почали формуватися в групу, що різко виділялася від решти населення. Відбираючи землю у роду і племені, вони передавали її у спадок, перетворюючи у власність родини. Вони ж володіли рабами, коштовностями та іншим майном, здобутим у війнах. Ця знать сиділа у своїх округах і спиралася на безліч близьких і далеких родичів. В її розпорядженні знаходилися постійні військові дружини. І політичні порядки у різних племен були не однаковими.

Основним заняттям полабських (балтійських) слов'ян було землеробство: сіяли жито, пшеницю, овес, розводили льон і коноплю, займалися садівництвом і городництвом. Використовувалися соха і плуг, борона і серп. Було розвинене скотарство (велика і дрібна рогата худоба), свині, коні. Важливе місце займав рибний промисел. Для лову риби використовувалися легкі та рухливі човни. Про високий розвиток ремесла свідчать знаряддя праці. Слов'яни ткали полотно і сукно, займалися виробленням шкіри, гончарним ремеслом. Існувало до 20 видів ремесел з виготовлення зброї та військового спорядження: сокир, мечів, кольчуг, шоломів тощо. Було розвинене виробництво виробів з кісток й рогів. В деяких місцях розроблялися поклади солі. Високого рівня досягло теслярство, будівельне ремесло, про що свідчать храми і громадські будівлі з дерева та пісковику. Хроніст Тітмар Мерзебурзький свідчив, що «Є в землі (племені) Радаріїв якесь місто за назвою Радогощ … У місті є храм, майстерно побудований з дерева, в якому опорні стовпи замінені рогами різних звірів. Стіни … ззовні прикрашені чудовим різьбленням, що зображує різних богів і богинь … а всередині стоять ідоли богів ручної роботи, страшні на вигляд, в повному озброєнні, в шоломах і латах; на кожному вирізано його ім'я» (Тобто була своя писемність у них). Велике значення в житті полабських і прибалтійських слов'ян мала торгівля. Вона зосереджувалася в містах Волинь, Колобжег, Щетин та інших. У X-XI ст. особливо велика була роль Воліна. Адам Бременський розповідає, що в цьому місті, «багатому товарами всіх північних народів, є все що спитаєш дорогого і рідкісного … сюди стікаються купці всіх народів — і греки, і варвари». У XII ст. торгова гегемонія переходить до м. Щетина. Місцеві жителі продавали полотно, мед, рибу, бурштин. Значне місце займала торгівля рабами-військовополоненими. Незважаючи на розвинену торгівлю, у прибалтійських і полабських слов'ян до XII ст. не було в обігу своїх металевих грошей, не карбували. Вони користувалися різноманітною іноземної монетою, в тому числі арабською грошовою одиницею. Міста до початку XII ст. стали центрами ремесел і торгівлі. Для них характерні великі посади, потужні укріплення й численне населення, яке спеціалізувалося в окремих галузях ремесла та різних промислах.

Примітки ред.

Джерела ред.

Посилання ред.