Покровський Михайло Миколайович

російський і радянський історик

Михайло Миколайович Покровський (17 (29) вересня 1868(18680929), Москва — 10 квітня 1932, Москва) — історик, засновник й організатор радянської історичної науки, політичний і державний діяч. Член-кореспондент Академії наук (1917), академік АН СРСР (з 12 січня 1929)[4]. Кандидат у члени ЦК РСДРП у 1907—1912 роках. Член Центральної контрольної комісії ВКП(б) та член Президії ЦКК ВКП(б) у 1930—1932 роках.

Покровський Михайло Миколайович
Народився 17 (29) серпня 1868
Москва, Російська імперія[1]
Помер 10 квітня 1932(1932-04-10)[1][2][…] (63 роки)
Москва, СРСР[1]
·злоякісна пухлина
Поховання Некрополь біля Кремлівської стіни
Країна  Російська імперія
 РСФРР
 СРСР
Діяльність історик, політик
Alma mater Історико-філологічний факультет Московського державного університету[d]
Галузь історія і історія Росії
Заклад Інститут червоної професури
Інститут історії РАНІОНd
Істпартd
Інститут марксизму-ленінізму
Комуністична академія
МДУ
Посада Член Всеросійської ради[d] і редактор
Вчене звання академік АН СРСР[d]
Вчителі Ключевський Василь Йосипович
Відомі учні Панкратова Ганна Михайлівна
Нечкіна Милиця Василівна
Мінц Ісак Ізраїльович
Генкіна Есфір Борисівнаd
Сидоров Аркадій Лавровичd
Зайдель Григорій Соломонович
Аспіранти, докторанти Зайдель Григорій Соломонович
Нечкіна Милиця Василівна
Панкратова Ганна Михайлівна
Сидоров Аркадій Лавровичd
Генкіна Есфір Борисівнаd
Членство Академія наук СРСР
Центральний виконавчий комітет СРСР
Всеросійський центральний виконавчий комітет
Товариство істориків-марксистів
Всесоюзне товариство старих більшовиків
Партія КПРС і Російська соціал-демократична робітнича партія
Нагороди
орден Леніна

Роботи у Вікіджерелах
Висловлювання у Вікіцитатах
CMNS: Покровський Михайло Миколайович у Вікісховищі

Біографія

ред.

Народився в Москві в родині чиновника. Навчався в другій Московській гімназії[ru]. Після закінчення Московського університету (1891) залишений для підготовки до професорського звання по кафедрах російської та загальної історії, учень Василя Ключевського й Павла Виноградова. Вважав себе «легальним марксистом», в історичних творах стояв на позиціях «економічного матеріалізму».

Член РСДРП(б) з квітні 1905 року.

У період революції 1905—1907 входив до складу бойової організації Московського комітету РСДРП. Від 1907 — у Великому князівстві Фінляндському (у складі Російської імперії), із 1909 — в еміграції (Париж, Франція), де займався науковою працею.

Покровський розробляв питання історії Росії для 9-томної «Истории России в XIX в.» (переважно зовнішньої політики) та Енциклопедичного словника Гранат. 1910—12 в Москві була опублікована праця Покровського «Русская история с древнейших времен» (у співавторстві; всього вийшло 8 видань; 1 і 2 видання — в 5-ти томах, наступні — у 4-х). У 2-му томі вміщено окремий розділ (глава 9: Борьба за Украину[5]: 1) Западная Русь; 2) Казацкая революция; 3) Украина под московским владычеством). У книзі стверджувалося, що російські історики-«державники» — не зверталися до історії України, «не вміли вмістити» її «у свою схему російської історії». За твердженням українського діаспорного історика Степана Величенка:

«Його двотомна історія… була одним із небагатьох дореволюційних досліджень, критично налаштованих щодо української політики російського уряду, але найважливішим у ній було те, що вона надавала українському минулому статус самостійної національної історії. Розділ публікації М. Покровського, присвячений ранньомодерній Україні — це справжній прорив, живий приклад того, як відмінний концептуальний підхід, застосований щодо загальнодоступного матеріалу, приводить до радикально відмінної інтерпретації минулого»[6]

Повернувшись у серпні 1917 року до Москви, Покровський поринув у політичну діяльність, був членом штабу Червоної гвардії Замоскворіцького району Москви, узяв активну участь в організації захоплення більшовиками влади в Москві в жовтні — листопаді 1917 року, працював комісаром із закордонних справ Московського військово-революційного комітету.

З 14 (27) листопада 1917 по 29 березня 1918 року — голова виконавчого комітету Московської ради робітничих і солдатських депутатів. Включений до складу делегації на мирні переговори в Брест-Литовськ, став «лівим комуністом». З 19 березня по 10 червня 1918 року — голова Ради народних комісарів Московської області.

З травня 1918 року — заступник народного комісара освіти РСФРР. Покровський керував відділами шкільної політики, науковим, вищих навчальних закладів і одночасно — Державною вченою радою, згодом — Академічною радою, до якої, крім Вченої ради, були включені Головархів й Управління музеями, брав активну участь у створенні робітничих факультетів, Соціалістичної академії, 1921 р. — Інституту червоної професури (1921—1931 рр. — ректор). Із 1922 — голова Центрального архівного управління, від 1924 — керівник Російської асоціації науково-дослідних інститутів суспільних наук, від 1925 — голова Товариства істориків-марксистів. У квітні 1931 року Покровського затверджено директором Інституту історії Комуністичної академії.

Помер 10 квітня 1932 року в Москві. Похований біля Кремлівської стіни на Красній площі Москви.

Нагороди

ред.

Після смерті

ред.

Після смерті Покровського певний час продовжували видаватися його твори (зокрема, вийшло 5 посмертних видань «Русской истории в самом сжатом очерке»), а критика на його адресу здебільшого не виходила за межі наукової дискусії. Із посиленням культу особи Й.Сталіна вона набувала дедалі більш замовного й звинувачувального характеру (наприклад, видання Інституту історії АН СРСР «Против исторической концепции М. Н. Покровского» (1939), «Против антимарксистской концепции М. Н. Покровского»; 1940). У роки Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941—45 під гаслом «критики поглядів Михайла Покровського» проглядалася тенденція реабілітувати концепції російської «державницької» історіографії.

Примітки

ред.

Джерела та література

ред.

Посилання

ред.