Відкрити головне меню

Петрушевич Антоній Степанович

історик, філолог, дослідник історії Галичини, священик УГКЦ

Анто́ній Степа́нович Петруше́вич (18 січня 1821, с. Добряни — 23 вересня 1913, Львів) — український історик, філолог, дослідник історії Галичини, священик УГКЦ, належав до москвофільского напрямку. Двоюрідний дід Корнила Сеника.[2][3] Псевдоніми: Антоній из Добрян, Галичаненько А., Галичанин, Подкова Иван, Русин Галичанин, Русолюбович А., Тотсамович А. та ін.

о. Антоній Петрушевич
Petrushevych-Antonij.jpg
Народився 18 січня 1821(1821-01-18)
Добряни
Помер 23 вересня 1913(1913-09-23) (92 роки)
Львів
Поховання
Громадянство Австрійська імперія Австрійська імперіяАвстро-Угорщина Австро-Угорщина
Національність русин (українець)
Діяльність мовознавець, історик, політик
Alma mater Львівський національний університет імені Івана Франка
Членство Польська академія знань
Посада посол до Галицького сейму[d]
Конфесія Українська греко-католицька церква

Зміст

БіографіяРедагувати

Антоній Петрушевич народився у селі Добряни (нині Стрийського району Львівської області, Україна) у сім'ї місцевого пароха Степана Петрушевича (17721850).

Початкову освіту здобув у Стрию. Навчався у Львівському університеті (закінчив 1845) і Греко-католицькій теологічній семінарії. 1847 року висвячений на священика. 1851 року став радником консисторії, був особистим секретарем митрополита Михайла Левицького. 1858 року став парохом села Новиця (нині Калуський район). Того ж року на запрошення єпископа Григорія Яхимовича упорядковував бібліотеку Перемиського капітулу УГКЦ.

Від 1861 року крилошанин митрополичого капітулу і Собору святого Юра, керівник митрополичої канцелярії. Із 1873 року — бібліотекар митрополичого архіву. Співзасновник Головної Руської Ради і Галицько-Руської Матиці. Посол до Галицького сейму (18611877), посол до Австрійського парламенту (18731878). Помер 23 вересня 1913 у Львові. Похований на Личаківському кладовищі, поле № 5.[4]

Предметом перших наукових досліджень Петрушевича була історія церкви в Галичині, потім почав займатися слов'янською філологією, етнографією, дослідженням археологічних пам'ятників та архівних рідкостей. У 1848 році Петрушевич брав участь у Соборі руських учених, де очолював історичну секцію. Хоча Петрушевич не займався літературою спеціально, він привітав Собор віршем «Братьям-галичанам», який був надрукований у «Зорі Галицькій», та, вже у 1901 році передрукований у «Галичанині» (загалом залишилося лише два вірша, надрукованих Петрушевичем)[5]. Багато років Антоній Петрушевич співпрацював з Галицько-руською матицею, був членом Чеської матиці, почесним членом Слов'янського товариства (Київ), Російського археологічного товариства (Москва), Товариства історії та стародавностей (Одеса), румунської Академії Наук (Бухарест). В старшому віці перейшов на позиції москвофільства, писав праці «язичієм», яке називав праруською мовою, виступав за єдність Галичини з Росією. Його численні (загалом до 120) наукові роботи стосувалися головним чином, хоча не виключно, історії Галичини у різні епохи та у різних аспектах та друкувалися у виданнях москвофільского харатеру — «Галицкий исторический сборник», «Науковий сборник», «Галичанин». Ще за життя постать вченого була добре відома в науковому світі. Його згадано у багатьох енциклопедичних виданнях. Зокрема вперше — у Британському музейному каталозі (18811900), пізніше в словнику Брокгауза і Ерфона (1898), польській Енциклопедії загальній С. Оргельбранда (1901) та інших.

Діяльність, зокрема наукова, Антонія Петрушевича неоднозначно сприймалась сучасниками, активно критикувалась представниками народовців. Несподівано першими були критичні оцінки не галицьких учених Івана Линниченка та Володимира Антоновича. Негативну оцінку давав Михайло Грушевський, критикуючи на його думку, повну відсутність методології. Степан Томашівський у Записках НТШ, прорецензувавши кілька праць, стверджував, що автор «не має ніяких систематичних наукових відомостей про те, що пише, ні про джерела, ні про літературу, збирає лише доривочні звістки та укладає їх без критики, без порядку та розуміння…».

Іван Франко окрім критики чисто фахового плану, виражав подив метаморфозам поглядів Антонія Петрушевича — від національно-патріотичних, проукраїнських в ранніх роботах, до типово проросійських або т. зв. «старорусинських» із характерною для москвофільства «заїлістю та сліпотою». Окрім того, характеризував діяльність Петрушевича, скоріше як політичну, аніж дослідницьку. Зокрема, присвятив з цього приводу вірш «Антошкові П. (азъ покой)».[6]

Водночас роботи Петрушевича отримували схвальні відгуки таких представників москвофільської течії, як Микола Устиянович, Василь Залозецький. У зв'язку із критикою, полемізував із Грушевським, виправдовуючи Петрушевича, Пилип Свистун — голова «Общества ім. Качковського». Радянська історіографія доволі просто таврувала Петрушевича, як реакційного буржуазного історика. Дещо ідеалізованим є трактування автора в колах діаспори.

БібліотекаРедагувати

Одним із захоплень Антонія Петрушевича було колекціонування книг і стародруків. Проживаючи у Відні як посол Австрійського парламенту, усю платню використовував на придбання літератури. Отримав також у спадок бібліотеку Дениса Зубрицького від його доньки Станіслави.[7] Результатом була велика збірка пам'яток слов'янської культури. На його переконання, найкращим місцем для розміщення книгозбірні був Народний дім, котрому 1885 року він заповів свою бібліотеку. Вона була окремою збіркою із назвою «Музей Петрушевича» у складі бібліотеки Народного дому. Найчисельнішою частиною колекції була збірка книг та періодичних видань кінця XIX — початку XX ст. Близько 400 рукописних кириличних книг, 107 латиномовних рукописів, інших документів (деякі — на пергаментній основі) — 42. Рукописи опрацьовані та введені в обіг Іларіоном Свєнціцьким коштом Петрушевича.

Окрім того допомагав поповнювати саму бібліотеку Народного дому протягом майже тридцяти років. Зробив значні внески у фонди новоствореного Національного музею, не тільки у вигляді книг, а також і нумізматичної колекції, ікон, археологічних артефактів, зокрема княжої доби. Зробив також цінний внесок у бібліотеку Київського університету.

Словено-русскій корнесловъРедагувати

Антоній Петрушевич — автор незавершеного етимологічного словника «Словено-русскій корнесловъ», котрий залишився неопублікованим. Праця складається із 44 скриньок із неповністю систематизованих словникових статей, заміток. Словник є наздвичайно великою базою сучасної, застарілої та реконструйованої лексики слов'янських мов. За життя Петрушевича національні академії кількох країн вели з ним листування про можливість зберігання, подальшого опрацювання та видання цієї праці. Зрештою працю по смерті лінгвіста було надіслано до Петербурзької академії наук, де вона невидана зберігається. Окрім одного опублікованого загального опису, досі не існує докладних відомостей про її зміст. Вона не досліджувалася і не введена в науковий обіг.

Інші праціРедагувати

  • Русь и Польша — 1849
  • Истукан, открытый в Збруче — 1851
  • Было ли два Галича? — 1865
  • О подложных старочешских памятниках — 1879
  • Волынско-Галицкая летопись, составленная с концом XIII века. 1205—1295. — 1871 [1]
  • Сводная галицко-русская летопись. 6 Т. — 1874—1897.

ПриміткиРедагувати

  1. Личаківський некрополь — С. 157.
  2. Чорновол І. 199 депутатів Галицького Сейму… — С. 180.
  3. Юліянна Петрушевич (Покинська) нар. 12 серпня 1818 пом. 2 серпня 1896 - Родовід. uk.rodovid.org. Процитовано 2019-01-30. 
  4. Криса Л., Фіголь Р. Петрушевич Антін // Личаківський некрополь. — Львів, 2006. — С. 166. — ISBN 966-8955-00-5.
  5. Галичанин — 11 (24) січня 1901
  6. Франко І. Гримить. — К. : Радянська школа, 1986. — іл. — С. 202, 628.
  7. Вуйцик В. С. Матеріали до історії кам'яниць вулиці Вірменської // Вісник інституту «Укрзахідпроектреставрація». — 2004. — № 14. — С. 157.

ДжерелаРедагувати

  • Антін Петрушевич // Вісник НТШ. — весна-літо 2016. — С. 65—66.