Григоренко Петро Григорович

Український радянський дисидент, генерал
(Перенаправлено з Петро Григоренко)

Петро́ Григо́рович Григоре́нко (16 жовтня 1907, Борисівка, Бердянський повіт, Таврійська губернія — 21 лютого 1987, Нью-Йорк) — радянський генерал-майор, українець, правозахисник. Виступав на захист кримських татар та інших депортованих народів. У 1964 році за легальну правозахисну діяльність розжалуваний у рядові і позбавлений усіх державних відзнак. Перебував у радянських тюрмах, таборах і «психушках». З 1977 року проживав у США. Помер у Нью-Йорку, похований на українському цвинтарі у Саут-Баунд-Бруці в штаті Нью-Джерсі.

Петро Григорович Григоренко
Григоренко, Петро Григорович.jpg
Народився 16 жовтня 1907(1907-10-16)
Борисівка, Бердянський повіт, Таврійська губернія, Російська імперія
Помер 21 лютого 1987(1987-02-21) (79 років)
Нью-Йорк, США
Поховання Цвинтар Саут-Баунд-Брук
Громадянство СРСР СРСР
США США
Національність українець
Діяльність правозахисник, письменник
Відомий завдяки дисидент і правозахисник, один із засновників Української Гельсінської групи
Alma mater Харківський технологічний інститут
Академія Генерального штабу
Знання мов російська[1]
Заклад Загальновійськова академія збройних сил Російської Федераціїd
Учасник Бої на Халхин-Голі
Військове звання CCCP army Rank general-major infobox.svg Генерал-майор
Партія КПРС
Нагороди
Орден «За мужність» І ступеня
Орден Леніна Орден Червоного Прапора Орден Червоного Прапора Орден Вітчизняної війни I ступеня
Орден Червоної Зірки
Медаль «За бойові заслуги»
Медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.» Медаль «20 років перемоги у ВВВ»
Медаль «30 років перемоги у ВВВ»
Медаль «30 років Радянській Армії та Флоту»
Медаль «40 років Збройних Сил СРСР»
Медаль «50 років Збройних Сил СРСР»

ЖиттєписРедагувати

Петро Григорович Григоренко народився в селі Борисівці (тепер село Борисівка Приморський район Запорізька область). Навчався в Харківському технологічному інституті, Московській військово-технічній академії (1931—1934 роки), Академії Генерального штабу (1937—1939 роки). Служив у Червоній армії на Далекому Сході, в 1942—1945 роках командував дивізією. Учасник боїв на річці Халхин-Гол (1939 роки), брав участь у радянсько-німецькій війні у 1941—1945 роках. У 1945—1961 роках — викладач Військової академії імені Фрунзе (Москва). Генерал-майор.

У 1938 році домігся прийому у генерального прокурора А. Я. Вишинського, на якому розповів про зловживання представників органів НКВС в Запоріжжі — інформацію йому надав брат Іван, якого було заарештовано за політичними звинуваченнями, але потім звільнено. Після цієї розмови низку організаторів репресій в Запоріжжі самих було заарештовано. Пізніше Григоренко писав:

Тільки через багато років я зрозумів, що справа кінчилася, на моє повне задоволення, тільки завдяки тому, що моя заява за часом збіглося зі зміною верховної влади в НКВС. Це вже діяла берієвська мітла. І мела вона в першу чергу тих, хто «нечисто» працював, хто допустив розголошення внутрішніх таємниць НКВС. Я не розумів також того, що сам ходив в цей час по вістрю ножа.

У 1961 році виступив із критикою сталінізму та політики М. Хрущова. 1963 року створив Спілку боротьби за відродження ленінізму, за що 1964 року був позбавлений звання, нагород та пенсії. У 1964—1965 і 1969—1974 роках зазнавав переслідувань, перебував на примусовому психіатричному лікуванні в інституті ім. Сербського, неодноразово був заарештований, був позбавлений роботи. Незалежна психіатрична експертиза, яку провів Семен Глузман, не дозволила подальше утримання в психіатричній установі[2]. У травні 1976 року став членом-засновником Московської Гельсінської групи за дотримання прав людини. Через свого близького товариша Миколу Руденка сприяв утворенню 9 листопада 1976 року в Києві Української Гельсінської групи.

Першою постаттю у дисидентському русі середини 1970-х років у Москві був академік, автор водневої бомби Андрій Сахаров. Влада не наважувалась його арештувати, тому, з метою ізоляції, його у 1973 році вивезли з Москви до Нижнього Новгорода. Там він перебував під наглядом КДБ.

У цей час генерал Григоренко стає центром дисидентства Радянського Союзу, координатором діяльності Української та Московської гельсінських груп. Оскільки радянська влада не була зацікавлена у виконанні нею гуманітарної частини Заключного акту Гельсінської наради, розпочалися репресії стосовно членів гельсінських груп.

Григоренка у листопаді 1977 року спровадили за кордон, нібито на операцію, а потім позбавили громадянства і заборонили повертатися в СРСР. Помер Петро Григорович на вигнанні у США 1987 року, не доживши 4 роки до проголошення України незалежною державою.

РодинаРедагувати

У першому шлюбі мав кількох синів, у другому шлюбі мав сина Андрія, який також став правозахисником.

Вшанування пам'ятіРедагувати

 
Ювілейна монета на честь Петра Григоренка

1997 року Президент України Леонід Кучма видав указ про (посмертне) нагородження генерала Петра Григоренка орденом «За мужність» І ступеня. Цим указом його також визнано політв'язнем, скасовано неправдивий діагноз «психопатія», поставлений радянською каральною психіатрією, а також поновлено його генеральське звання, усі регалії та нагороди. Президент РФ Борис Єльцин також підписав указ «Про увіковічнення пам'яті Григоренка П. Г.».

У Львові на честь Петра Григоровича назвали площу, а в Києві та Харкові — проспекти. Також вулиця Петра Григоренка існує в Кодимі. У Сімферополі на Радянській площі в травні 1999 року урочисто відкрито пам'ятник безкомпромісному «бунтівному» радянському генералу-правозахиснику.

НагородиРедагувати

Творчий спадокРедагувати

Автор спогадів «В підпіллі можна зустріти тільки щурів», що вийшли французькою, англійською, російською та українською мовами.

  • «Мысли сумасшедшего»: Избранные письма и выступления Петра Григорьевича Григоренко. — Амстердам: Фонд имени Герцена, 1973. — 333 с.(рос.)
  • В подполье можно встретить только крыс… — Нью-Йорк: Детинец, 1981 (переиздание: М.: Звенья, 1997).(рос.)
  • Генерал Петро Григоренко: Спогади, статті, матеріали / Упоряд. та передм. О. Обертаса. — К.: Смолоскип, 2008. — 832 с.
  • Григоренко П. Спогади. — К.: Україна, 2007. — 664 с.

У спогадах писав про себе:

Я прожив довге і складне життя, пережив часи смутні, бурхливі і страхітливі, заглядав смерті в очі. Був свідком руйнувань і пробудження; стрічався я з безліччю людей, дошукувався, захоплювався, помилявся і прозрівав, жив серед людей і для людей, покладався на їхню допомогу, послуговувався їхніми добрими порадами й повчаннями, багато з яких дуже позначилися на моєму житті, вплинули на формування його. І ця книга переважно про них, цих людей.

ПриміткиРедагувати

  1. Bibliothèque nationale de France Ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  2. Melvin Sabshin. Changing American psychiatry: a personal perspective. American Psychiatric Pub, 2008. — ISBN 1585623075 — p. 95.
  3. Указ Президента України від 17 жовтня 1997 року № 1155/97 «Про нагородження відзнакою Президента України — орденом "За мужність"»

Література та джерелаРедагувати