Вікіпедія

Петро Аркудій

Петро Аркудій (лат. Petrus Arcudius, грец. Πέτρος Αρκούδιος, пол. Piotr Arkudiusz) — католицький богослов, місіонер й письменник-полеміст грецького походження, що спричинився до заснування й утвердження молодої Київської унійної митрополії.

Петро Аркудій
Petrus Arcudius
П. Аркудій отримує докторський диплом з рук св. Атанасія, малюнок на дипломі, 1591
Народився 1562/1563
Коркіра, о. Корфу, Венеційська республіка
Помер 1633(1633)
Рим, Папська держава
Підданство Папська держава
Національність грек
Діяльність богослов, католицький священник
Alma mater Грецька колегія святого Атанасія
Науковий ступінь доктор теології
Знання мов новогрецька[1]
Конфесія католицька церква[2][3]

Життєпис ред.

Народився 1562 або 1563 року в місті Коркіра, що на грецькому острові Корфу, хоча сама його родина походила з невеличкого острівця Аркудіон[en] в Іонічному морі (звідси, вочевидь, й прізвище). Батька звали Теодором, а старший брат Крізо служив каноніком й скарбником тамтешнього латинського собору.

В 1578 році юнак поступив на навчання до грецького колегіуму святого Атанасія в Римі, певно, завдяки сприянню архієпископа Корфу Антоніо Кауко. Там опанував грецьке й латинське письмо, вільні мистецтва, філософію і теологію. 10 серпня 1580 виголосив сповідь віри. Був висвячений у диякони (сталось це до травня 1588), успішно здав публічні диспути (один з філософії й два з теології) та став першим випускником колегіуму, що здобув науковий ступінь доктора (24 січня 1591)[4]. Для публічних лекцій йому були дані теми: по філософії — визначення природи за Фізикою Арістотеля, а по теології — пп. 2 і 4 36-го питання першої частини «Суми» Фоми Аквінського[5].

В грудні 1590 до папи Григорія XIV звернувся луцький латинський єпископ Бернард Мацейовський з проханням надіслати в його дієцезію католицького священника, що знав би православний обряд. Понтифік провів консультації зі знавцем східних справ, кардиналом Джуліо Антоніо Санторі, й зробив вибір на користь Аркудія, що вже якось зустрічався з єпископом Кирилом Терлецьким, — головним ініціатором злуки Київської митрополії зі Святим престолом. По прибутті ранньою весною 1591 р. в Річ Посполиту грек заходився пропагувати серед православних унійні ідеї та поборювати протестантські віяння[6][7].

Аркудій переконував, що між західною та східною церквами немає серйозних догматичних розбіжностей, а їх з'єдинення не несе загрози для візантійської обрядності[8], в знак чого показово служив грецьку літургію в католицьких храмах Волині та Львова. Були налагоджені плідні контакти з сенатором Іпатієм Потієм й митрополитом Михайлом Рагозою, останнього богослов представляв у римських колах «наче патріарха» русинів[9]. Зате богословські бесіди з кн. Костянтином Василем Острозьким мети не досягли, що сам Аркудій пояснював нібито засиллям кальвіністів при його дворі[6][10].

Труднощі з кліматом, мовний бар'єр (спілкуватись доводилось або через перекладача, або латиною[7]) й смуток за вітчизною зрештою спонукали Петра Аркудія воротитись у вересні 1594 р. до Риму. Тут він клопотав курію про дозвіл проповідувати унію на грецьких островах, підвладних Венеції, але натомість був приділений до колегіальної церкви св. Атанасія. Після видання папської булли Климента VIII про об'єднання Київської митрополії з католицькою церквою Аркудій разом із Потієм і Терлецьким виїхав в Україну. Помічником богослова вирядили одноплемінника з Криту Джорджо (Юрія) Москетті (італ. Giorgio Moschetti), на саму ж дорогу дали 500 золотих скудо.

Петро Аркудій став секретарем і дорадником Іпатія Потія. Брав участь у підготовці та проведенні церковного собору в Бересті 1596 року[a], про що досить детально описував у листах генералу єзуїтів Клаудіо Аквавіві. Короткочасно викладав у Берестейській школі. В 1597 виступив перекладачем на судовому процесі у справі екзарха константинопольського патріарха Никифора Парасхес Кантакузина; згодом Аркудій стверджував, що той начебто заслаб у своїй прихильності до православ'я й був готовий зайнятись викладацькою діяльністю у вищеназваній школі під його орудою[12].

На клопотання Потія Сигізмунд III відзначив заслуги богослова, надавши йому у довічне володіння село Торокань, відібране од жидичинської архімандритії. Відповідний привілей датований 23 серпням 1599[5]. Через це виник гострий і довготривалий спір з настоятелем обителі Гедеоном Балабаном, який, власне, й офірував даний фільварок на користь монастиря, а тому волю короля розцінив як порушення намірів жертводавця[13].

В 1600—1601 рр. Аркудій входив до складу посольства Речі Посполитої, очолюваного Львом Сапегою, до Московського царства. На переговорах були підняті питання, зокрема, стосовно більш тісного союзу між обома державами й можливості укладення церковної унії, для чого до польсько-литовської делегації залучили кількох духовних осіб. Поза тим, кардинал Чінціо Альдобрандіні доручив Петру відшукати у бібліотеках Кремля грецькі церковні книги та древні рукописи, що їх буцім передав на зберігання останній візантійський імператор. Розпити придворних росіян і греків скутку не дали. Притиснуті, вони заявили, що жодної візантійської бібліотеки тут ніколи не було, — доносив Аркудій у листі від 16 березня 1601, ловлячи дрижаки в таборі під Можайськом[14][15].

По воротті до Вільні Аркудій спричинився до заснування при монастирі св. Трійці греко-католицької семінарії, ставши її професором. Через брак коштів із-за війни попервах там вчилось лиш 12 студентів (серед них Йосафат Кунцевич і його близький приятель Геннадій Хмельницький), а сам заклад розміщувався у дерев'яній будівлі.

Грек долучився й до релігійної полеміки з православними, пособляв Іпатію Потію у написанні «Антиризису», скерованого проти твору Христофора Філарета «Апокрисис». 1601 р. був назначений архімандритом Лавришівського монастиря (4 травня) й пінським протопопом, а 3 березня 1603 — архімандритом кобринським. За дорученням Потія брав участь у роботі краківського сейму в січні 1603[16]. Апостольський нунцій Клаудіо Рангоні пропонував зробити П. Аркудія турово-пінським єпископом, але Сигізмунд III відмовився з огляду на його іноземне походження й слабке володіння руською мовою.

В жовтні 1603 року Аркудій подався до Риму, аби роздобути фінанси для віленської семінарії та прозвітувати про стан унії. Вернувся в Річ Посполиту улітку 1605, і тоді ж проявив зацікавлення до особи російського царя-самозванця Лжедмитрія I. У ньому він вбачав фігуру, сприятливу для навернення московитян до римського послушенства, сподіваючись, що задум вдасться втілити ліпше, ніж у випадку з русинами, надто коли не буде примусу до зміни обрядів. Щодо цієї справи місіонер завів розмови з кардиналом Мацейовським, сандомирським воєводою Єжи Мнішком і віленським біскупом Бенедиктом Войною; послання останнього до папи Павла V він доповнив натхненним коментарем. Однак, скинення Лжедмитрія в 1606 унеможливило задумане[15].

Сліди вченого корцирянина на Русі втрачаються після 1511. 16 червня 1512 Іпатій Потій віддає Лавришівський монастир, як вакантний, «на выхованье» Йосифу Велямину Рутському[5].

Аркудій перебрався в Італію, тепло зустрітий й прийнятий в оточення папського небожа, кардинала Сципіоне Боргезе. Працював цензором книг, при Ватиканській бібліотеці, викладачем колегії св. Атанасія. Брав участь у діяльності новоутвореної конгрегації пропаганди віри. І після переходу на латинський обряд не поривав зв'язків з уніатами українсько-білоруських земель, збереглась його кореспонденція із київським митрополитом Й. Вельямином-Рутським. Прикметний лист Аркудія до вищеназваної конгрегації від 7 серпня 1626, де він обґрунтовує, що літургійне чинопослідування греко-католиків не суперечить католицьким догматам і цілком узгоджується з літургіями Іоана Золотоустого та Василія Великого.

В 1627 р. Аркудія, що якось прогулювався вузькою римською вулицею, збив кінний візок, навантажений вином. Реабілітація зайняла близько трьох місяців, але змогу ходити він втратив назавжди. Помер у 1633, за дещо непевними звістками тіло було поховане в колегіумі святого Атанасія.

Літературний доробок ред.

Його спадщині належить низка релігійних трактатів:

  • Bessarionis Cardinalis Archiepiscopi Nicaeni Opusculum de processione Spiritus S. ad Alexium Lascarim Philantropinum, Cracoviae 1602;
  • Ioannis Becci Constantinopolitani Patriarchae Inscriptiones, in sententias sanctorum Patrum, quas de processione Spiritus Sancti collegit, Cracoviae 1603;
  • Libri VII de concordia Ecclesiae Occidentalis et Orientalis in septem sacramentorum administratione. Parisiis, 1619 («Книг 7 про згоду церков Західної та Східної у відправленні семи таїнств»);
  • Opuscola aurea theologica quorundam clariss. virorum posteriorum Graecorum… circa processionem Spiritus Sancti, Romae, 1630;
  • Utrum detur purgatorium et an illud sit per ignem, Romae, 1630;
  • De purgatorio igne adversus Barlaam, Romae, 1637;
  • Menologium Graecorum jussu Basilii junioris Imp. Constantinopolitani ante annum sal. DCCCCLXXXIV conscriptum.

З-під його руки також вийшли праці «Historia de Ruthenorum cum Romana Sede unione» («Історія про унію русинів з римською столицею») й «Summa doctrinae christianae» («Сума християнського віровчення»), наразі втрачені. Вищевказані тексти витримані у схоластичному дусі, відзначається притаманна автору ерудиція, талант і пристрасність, подеколи фанатична[17].

Див. також ред.

Коментарі ред.

  1. ↑ Був присутнім на нараді унійних єпископів у Кам'янці 6 вересня, де ієрархи підписали текст сповіді віри, а Потій від імені папи уділив їм «розгрішення» зі схизми. На самому ж соборі в Бересті Аркудій служив літургію, готуючи для причастя агнець і просфору, а приятель-грек йому прислужував, одначе, припустився помилки: замість того, аби додати до вина кілька крапель теплої води, він влив воду до обох срібних посудин, що і з'ясувалось на причасті. Владика, зауваживши хибу, взяв другу «коновочку» з вином, додав вина з неї до води й таким чином звершив обряд. Православні полемісти витлумачили оказію яко знак Всевишнього: це сам Бог вино на воду перетворив, осудивши віровідступників[9][11].

Примітки ред.

  1. ↑ Identifiants et Référentiels — ABES, 2011.
  2. ↑ Mykoliw G. Dizionario Biografico degli Italiani — 1962. — Vol. 4.
  3. ↑ Православная энциклопедия — Москва: Православная энциклопедия, 2000.
  4. ↑ Legrand, Émile (1895). Bibliographie hellenique: ou description raisonnee des ouvrages publies par des Grecs au dix-septieme siecle. Т. 3. Paris. с. 209—232.
  5. ↑ а б в Харлампович К. В. Западнорусские православные школы XVI и начала XVII века, отношение их к инославным, религиозное обучение в них и заслуги их в деле защиты православной веры и церкви / К. Харлампович. — Казань : Типо-литогр. Императ. Ун-та, 1898. — С. 492-494.
  6. ↑ а б Halecki, Oscar (1958). From Florence to Brest (1439-1596). Rome: Sacrum Poloniae Millenium. с. 246-247.
  7. ↑ а б Дмитриев М.В. Между Римом и Царьградом. Генезис Брестской церковной унии 1595–1596 гг. — Москва : Издательство МГУ, 2003. — С. 143.
  8. ↑ Тимошенко Л.В. Берестейські собори у жовтні 1596 р.: історіографічний досвід // Дрогобицький краєзнавчий збірник. — 2004. — Вип. 8. — С. 84.
  9. ↑ а б Тимошенко Л.В. Берестейська унія 1596 р. Навчальний посібник. — Дрогобич : Коло, 2004. — С. 24-25, 37. — ISBN 966-7996-81-6.
  10. ↑ Ульяновський Василь. Князь Василь-Костянтин Острозький: історичний портрет у галереї предків та нащадків / Василь Ульяновський. — Київ : ВД «Простір», 2012. — С. 1063. — ISBN 978-966-2068-30-6.
  11. ↑ Тимошенко Л. Інтриги і конфлікти в історії укладення Берестейської унії у світлі документальних джерел та полемічної літератури / Л. Тимошенко // Соціум. Альманах соціальної історії. — 2015. — Вип. 11-12. — С. 204-207.
  12. ↑ Маха Йозеф. Объединение церквей. Теоретические основания и разбор частных случаев из истории латино-византийских отношений. — Издательство «Манускрипт», 2014. — С. 227. — ISBN 978-5-93240-249-8.
  13. ↑ Жукович П. Н. Сеймовая борьба православного западнорусского дворянства с церковной унией (до 1609 г.). — С.-Петербург : Тип. Гл. упр. уделов, 1901. — С. 568.
  14. ↑ Белокуров С. О библиотеке московских государей в XVI столетии. — Москва : Типография Г. Лисснера и А. Гешеля, 1898. — С. 305-306.
  15. ↑ а б Пирлинг П. О. Димитрий Самозванец: конец дома Рюриковичей; легенда об императоре; апогей и катастрофа; поляки в Кремле / о. Пирлинг полный пер. с фр. В. П. Потемкина. — Москва : Сфинкс, 1911. — С. 198-200.
  16. ↑ Пекар А. Іпатій Потій — провісник з'єдинення // Записки ЧСВВ. — Рим, 1996. — Т. 15. — С. 195, 201.
  17. ↑ General biography; or, Lives, critical and historical, of the most eminent persons of all ages, countries, conditions and professions, chiefly composed by J. Aikin and W. Enfield. London. 1799. с. 353-354.

Джерела ред.

  • Pidrutchnyj P. B. Pietro Arcudio — promotore dell' unione // Analecta Ordini S. Basilii Magni. 1973. Ser. II. Sect. II. N 8. P. 254—277
  • Пазднякоў В. Пётр Аркудзій // Вялікае княства Літоўскае: Энцыклапедыя. — 2010. — Т. 3. — С. 17.
  • Аркудий // Православная Энциклопедия. — 2008. — Т. 3. — С. 278-379.
  • Mykoliw, Gregorio. Arcudio, Pietro // Dizionario biografico degli italiani. — 1962. — Т. 4. — С. 15-17.
  • Korolevskij, Cirillo. Arcudio, Petros // Enciclopedia Italiana. — 1929.
  • Chodynicki, Kazimierz. Piotr Arkudius // Polski Słownik Biograficzny. — Kraków, 1935. — Т. 1. — С. 158-159.
  • Pierre Arcudius, dans Jean-Pierre Niceron, Mémoires pour servir à l'histoire des hommes illustres, chez Briasson, Paris, 1739, tome 40, p. 56-61
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Петро_Аркудій&oldid=41185347