Павлюк Антін Пилипович

Український поет, перекладач, письменник

Павлюк Антін Пилипович (21 грудня 1899 чи 1902, хутір Ліски під с. Расниками, Волинська губернія (нині с. Рясники, Гощанського району Рівненської області)  — 1937 м. Семипалатинськ Східно-Казахстанської області КазРСР) — український поет, прозаїк, перекладач.

Антін Павлюк
Прозаїк, поет, перекладач
Псевдо А. Явір, Т. Блукач, М. Недоля, А. Ярчук
Народився 1899(1899)
с. Рясники, Бугринська волость, Острозький повіт, Волинська губернія, нині Гощанський район, Рівненська область
Помер 1937(1937)
Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперія, Flag of the Ukrainian State.svg УНР, СРСР СРСР
Національність українець
Діяльність прозаїк, поет, перекладач
Alma mater Острозька гімназія, Карлів університет
Мова творів українська

S:  Роботи у  Вікіджерелах

Жертва сталінського терору.

З біографіїРедагувати

Антін Павлюк уродженець хутора Ліски під с. Расниками Острозького повіту Волинської губернії (нині с. Рясники Рівненської області).

ШКІЦ

Сніг снів… а тут весна так рясно…

а ночі бубном… скрипкою музик.

І бачу знов дитинство… любі Расники…

І кригу Горині… і жовтий пух лози,

І повінь музики і вітру заливає…

І серце в біль… і слово в біль хилю.

Сніг білих мертвих снів… а тут весна безкраями

І малим атомом життя Антін Павлюк.

1926.[1]

Початкову освіту здобув в школі містечка Гориньград Ровенського повіту Волинської губернії (нині це село Гориньград Перший Рівненського району Рівненської області). Із золотою медаллю закінчив чоловічу гімназію в Острозі, пізніше — Карлів університет в Празі, де здобув фах хіміка.

Учасник української революції 1917-21 рр., у роки революції спочатку належав до анархістів, потім — сотник армії УНР. Після закінчення воєнних дій повернувся до Острога, був заарештований. Перебував у польській в'язниці, відтак — у таборі для інтернованих у Щипйорному неподалік Каліша. У таборі входив в літературно-мистецьке товариство «Веселка», де контактував з Є. Маланюком, Ю. Дараганом, М. Чирським, Б. Гомзином.[2][3]

Після звільнення переїхав до Львова. З 1922 р. — у Празі. У 1932 р. повернувся з еміграції у радянську Україну, щоб літературною і просвітницькою працею підтримати тодішню політику українізації. Був заарештований, засуджений та висланий до Семипалатинська. Працював лаборантом санітарної лабораторії.

На підставі таємного наказу № 00447 НКВС СРСР Антін Павлюк 27 серпня 1937 р. був арештований вдруге, як «антирадянський елемент». 7 грудня 1937 р. засуджений трійкою при УНКВС по Східно-Казахстанської області до 10 років виправно-трудових таборів, в яких він і загинув.

30 серпня 1958 р. Семипалатинський облсуд реабілітував його за відсутністю складу злочину.[4][5][6][7][8][9]

ТворчістьРедагувати

Перші свої вірші друкував у гімназійному журналі «Юність». Збірка символістичних поезій «Сумна радість», в яку ввійшли твори 1916—1918 рр. побачила світ в Острозі у видавництві «Будуччина», заснованому батьком, Пилипом Павлюком (громадський і кооперативний діяч 1920-х-1930 рр.). Воєнне лихоліття завадило виходові книжок «Шлях квітчастий» (вірші), «Біле поле» (оповідання, нариси, поезії в прозі), «Ніч» (вірші, під псевдонімом А.Явір)

На початку 1919 р. був членом угрупування українських символістів «Музагет», котре випускало однойменний журнал під редагуванням Павла Тичини. Група вела активну популяризаторську та видавничу діяльність . Також був членом львівського ліітературно-мистецького угрупування «Митуса» на чолі з Василем Бобинським. В альманасі «Митуса» за 1922 р. надрукував вірші із циклів «Дні», «Закоханість», у часописі «Український емігрант» — оповідання про національно-визвольні змагання (під псевдонімом Андрій Ярчук), у видавництві «Русалка» — оповідання «Стоптані квіти». Книжку прози «Незнайома (уривки із записника)» присвятив другові Климу Поліщуку та «братам-борцям за нову Україну». Публікував вірші у львівських журналах «Наш світ», «Наша бесіда». Друкувався у багатьох виданнях на еміграції: «Промені», «Митуса», «Поступ», «Веселка», «Шлях», «Універсальний журнал» та в УРСР — «ВАПЛІТЕ», «Нова генерація», «Нова Громада», «Глобус», «Всесвіт», «Знання», «Червоний Шлях», «Життя й Революція», «Зоря», «Студент Революції», «Західня Україна», «Плужанин», «Молодняк».[10]

РедакторствоРедагувати

Редагував альманах «Стерні» (1922 р.), який видавала Українська Академічна громада в Чехо-Словаччині, членами редколегії альманаху були Осип Кисіль, Юліан Костюк.

У Празі друкувався в «Літературно-науковому віснику» Дмитра Донцова. В університеті навчався разом зі своїм побратимцем, поетом і художником Василем Хмелюком, який у своїй книжці «Гін» (1926 р.) присвятив Антінові Павлюкові такі рядки:

Мій друже, золотий Антоне, –

Пливуть повітрям кораблі…

І там, — один безсилий тоне,

І тінь ще тліє у імлі…

Ти розгортаєш сиві очі,

І рот здивовано тремтить…

А, знаєш, — може нині хочеш

Повіятися у блакить?..[11]

1925 р. створив літературну групу «Жовтневе коло», до складу котрої ввійшли Василь Хмелюк, Олександр Варавин, Степан-Юрій Масляк. Налагодив зв'язок із виданнями радянської України. Підтримував його завдяки землякові Валер'яну Поліщуку.[12]

Пізніше Антін Павлюк став членом літературної організації «Західна Україна» (1927—1933), до якої входили Василь Бобинський, Василь Атаманюк, Мечислав Гаско, Мирослав Ірчан, Дмитро Загул та ін.

Громадська діяльністьРедагувати

Під час навчання в Карловому університеті Антін Павлюк очолював Український союз студентiв пiвнiчно-захiдних земель України[13].

Перекладацька діяльністьРедагувати

Перекладав на українську мову твори Казимежа Тетмаєра, Гійома Аполлінера, Ярослава Сайферта, Їржі Волькера, Вітезслава Незвала, Владислава Ванчури[14] на російську мову — твори українських авторів. У 1920-х р. Антін Павлюк був одним із провідних чесько-українських перекладачів.

ВиданняРедагувати

  • «Сумна радість» (1919)
  • «Життя» (1925)
  • «Осінні вири» (1926)
  • «Біль» (1926)
  • «Пустеля любови» (1928)
  • «Полин» (1930)
  • «Coloured plates. Поетисти» (1930)
  • «Reliquaire» (1931)
  • «Ватра» (1931)
  • збірки оповідань Незнайома (1922)

ФільмРедагувати

Повернути із забуття рівненського поета Антіна Павлюка прагнуть його нащадки

Вшанування пам'ятіРедагувати

В м. Острозі Рівненської області його іменем названо вулицю.[15][16]

Інститут літератури ім. Т. Шевченка НАН України, Київський національний університет ім. Т. Шевченка ; Міжнародна школа україністики НАН України видали перший том творів Антіна Павлюка у двох томах.[17]

ПриміткиРедагувати

  1. Поетичні майстерні. 
  2. Електронна бібліотека "Культура України". elib.nplu.org (uk-ua). Процитовано 2018-05-06. 
  3. «Українські письменники-емігранти». 
  4. Павлюк Антон Филиппович. mvd.gov.kz. Процитовано 2018-05-06. 
  5. Павлюк Антон Филиппович. Книга Памяти Жертв Коммунистического Террора. www.vse-adresa.org. Процитовано 2018-05-06. 
  6. Справочник: Книга Памяти. Павлюк Антон Филиппович. www.uznal.org. Процитовано 2018-05-06. 
  7. Списки жертв. lists.memo.ru. Процитовано 2018-05-06. 
  8. Центр генеалогических исследований. 
  9. Антон Павлюк. nekropole.info (ru). Процитовано 2018-05-06. 
  10. Антін Павлюк - Невідоме Розтріляне Відродження. 
  11. Василь Хмелюк. Поетичне повернення паризького богеміста | Видавництво Львівської політехніки. vlp.com.ua (uk). Процитовано 2018-05-06. 
  12. Записник Валер’яна і вулиця Валер’янівська. ЛітАкцент - світ сучасної літератури (uk-UA). 2014-05-21. Процитовано 2018-05-06. 
  13. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. Архів оригіналу за 13 листопада 2018. 
  14. Електронна бібліотека "Культура України". elib.nlu.org.ua. Процитовано 2019-03-03. 
  15. https://ostrohcastle.com.ua/uvichneni-v-ostrozkyh-vulytsyah/. ostrohcastle.com.ua (uk). Процитовано 2018-05-06. 
  16. «І малим атомом життя Антін Павлюк…» - 22 Лютого 2014 - Сайт газети "Замкова гора". zamkova.at.ua. Процитовано 2018-05-06. 
  17. Сайт книжкового видання. www.nas.gov.ua (uk-UA). Процитовано 2018-05-06. 

ЛітератураРедагувати