Оратів

селище міського типу, адміністративний центр Оратівського району Вінницької області України

Ора́тів — селище міського типу в Україні, у Вінницькому районі Вінницької області, адміністративний центр Оратівської селищної громади. Розташоване на обох берегах річки Гнила (притока Роськи) за 90 км на схід від міста Вінниця та за 12 км від станції Оратів. Населення становить 2 753 особи (на 1 січня 2021 р.).

смт Оратів
Orativ gerb.png Orativ prapor.png
Герб Оратова Прапор Оратова
Оратів (смт). В'їзд у смт.jpg
Країна Україна Україна
Область Вінницька область
Район/міськрада Вінницький район
Громада Оратівська селищна громада
Код КАТОТТГ:
Облікова картка Оратів 
Основні дані
Засноване
Перша згадка 1448 (574 роки)
Статус із 1984 року
Площа  км²
Населення 2 753 (01.01.2021)[1]
Поштовий індекс 22600 — 22604, 22633
Телефонний код +380 4330
Географічні координати 49°11′32″ пн. ш. 29°31′27″ сх. д. / 49.19222° пн. ш. 29.52417° сх. д. / 49.19222; 29.52417Координати: 49°11′32″ пн. ш. 29°31′27″ сх. д. / 49.19222° пн. ш. 29.52417° сх. д. / 49.19222; 29.52417
Відстань
Найближча залізнична станція: Оратів.
До станції: 12 км
До обл. центру:
 - фізична: 90 км
 - автошляхами: 99,4 км
Селищна влада
Адреса 22600, Вінницька обл., Вінницький р-н, смт Оратів, вул. Паркова, 14
Вебсторінка orativ.com.ua
Карта
Оратів. Карта розташування: Україна
Оратів
Оратів
Оратів. Карта розташування: Вінницька область
Оратів
Оратів

Commons-logo.svg Оратів у Вікісховищі

ГалереяРедагувати

ІсторіяРедагувати

Заснований на території Речі Посполитої. Згадується вперше в матеріалах Віленського сейму 1448 року. Населенню Оратова, як і всього Поділля, доводилось відбивати грабіжницькі напади султанської Туреччини, кримських татар. Найбільш спустошливими були напади 1562, 1566, 1568, 1575, 1589 років.

  • З 1648 — у складі Животівського полку Гетьманщини. Під час визвольної боротьби українського народу (1648—1654 рр.) на території теперішнього району перебував Гетьман України Богдан Хмельницький (у 1649, 1651, 1653 роках).
  • 1672—1699 — частина Сарматського князівства Османської імперії.
  • 1700—1793 — знову у складі Брацлавського воєводства Речі Посполитої. По території нинішнього району проходили гайдамацькі загони Максима Залізняка та Івана Гонти в часи Коліївщини (1768 р.).
  • 1793—1917 — у складі Російської імперії; 1811 Оратів одержав статус міста. З другої половини XIX ст. Оратів — центр Оратівської волості Липовецького повіту. Практично до часів УНР зберігав польський характер, у місцевому костелі повінчався відомий польський письменник, революціонер Коженьовський Аполло.
  • 1917—1921 — у складі УНР.
  • 1921—1941 — перша комуністична окупація. З 1923 року Оратів районний центр Подільської губернії. З 1932 року район належав до Київської області і в цей же час Оратів опинився в епіцентрі голодоморних акцій СССР. З 1939 Оратів  — у Вінницькій області.
  • 27 липня 1941 р. Оратів окупували нацистські війська.
  • 1941—1944 — у складі Рейхкомісаріату Україна, окупація Німеччини. Діяло гетто, куди нацистами насильно зганялися євреї для компактного мешкання[2].
  • В лютому 1944 року в районі залізничної станції точились запеклі бої. Звільнили станцію Оратів 11 березня 1944 року частини 451-ї стрілецької дивізії. 192 воїни загину­ли, визволяючи село, поховані в братській могилі. На жаль, прізвища 118 із них встановити не вдалося. Вшановуючи подвиг визволителів, 1958 року на братській могилі було встановлено пам’ятник.
  • 1944—1991 — знову у складі СССР. 1962 року Оратівський район розформовано, а в грудні 1979 — відновлено.

Селище міського типу з 1984 року.

Відповідно до Розпорядження Кабінету Міністрів України від 12 червня 2020 року № 707-р «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Вінницької області.» увійшло до складу Оратівської селищної громади [3]

Оратів під час Голодомору 1932-1933-х роківРедагувати

Спеціально утворені бригади й “комісії” до зернини вимітали із селянських дворів збіжжя, прирікаючи людей на голодну, мученицьку смерть. Вимирали цілі сім’ї, вулиці, села. Навіть за обережними підрахунками окремих істориків і дослідників голодомор забрав від 7 до 10 мільйонів громадян, або майже кожного четвертого мешканця України. На Вінниччині його жертвами стали понад 1,6 млн. осіб, на Оратівщині, за далеко неповними даними, — близько 9 тисяч жителів. Бувало, до спільних могил звозили разом з померлими ще живих, опухлих і знесилених людей. Траплялися випадки трупо- і людоїдства. Найбільших втрат (500-700 жителів) зазнали у ті роки Животівка, Оратів, Новоживотів, Рожична, Підвисоке, Скала.[джерело?]

СучасністьРедагувати

1 грудня 1991 більшість мешканців Оратова висловили підтримку Акту відновлення державної незалежності України.

9 березня 2014, під час Революції гідності, у селищі демонтували пам'ятник Леніну.

27 серпня 2017 року в Оратові освячено храм УПЦ КП на честь Успіння Пресвятої Богородиці[4].

Транспортна інфраструктураРедагувати

За 12 км від селища розташована залізнична станція Оратів, що на залізниці «Козятин-Христинівка».

У самому Оратові діє автобусна станція.

 
В'їзд у смт зі сторони села Рожична

Пам'яткиРедагувати

Костел Святого СтаніславаРедагувати

 
Костел, у якому вінчались батьки Джозефа Конрада

Костел Св. Станіслава збудований 1845 року. 4 травня 1856 р. тут уклали шлюб Апо́лло Наленч-Коженьо́вський та Евеліна Бобровська — батьки всесвітньо відомого письменника Джозефа Конрада (Юзефа Теодора Конрада Коженьовського). До 1939 року в костелі був орган. За часів радянської влади приміщення використовували спочатку як сільський клуб та кінотеатр, а потім тут розташовувався районний будинок культури. У 1996 році приміщення за рішенням Верховної Ради України передали католицькій громаді.[5]

ОсвітаРедагувати

НародилисьРедагувати

 
Пам'ятний знак на честь Леві Ешкол, Оратів

ПриміткиРедагувати

Джерела та літератураРедагувати

ЛітератураРедагувати

  • Я.Б. Розенфельд. Ора́тів // Історія міст і сіл Української РСР : у 26 т. / П.Т. Тронько (голова Головної редколегії). — К. : Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1967 - 1974 — том Вінницька область / А.Ф. Олійник (голова редколегії тому), 1972 : 788с. — С.256-262

ПосиланняРедагувати