Вікіпедія

Ескери, Ози

(Перенаправлено з Ози)

Ескери, Ози (рос. озы, эскеры; англ. eskers; нім. Ose n pl, Esker m pl, Äsar m, Eskerrücken m, Wallberge m pl) — валоподібні звивисті пасма відкладів піску, гальки, гравію, валунів, утворені потоками талих вод льодовиків.

Ескер використовується як пішохідна доріжка
Ози, ескери Швеції.

Етимологія ред.

Термін esker походить від ірландського слова eiscir (давньоірландське: escir), що означає «хребет або піднесення, особливо те, що розділяє дві рівнини або западини».[1] Ірландське слово eiscir використовувалося і використовується, зокрема, для опису довгих звивистих хребтів, які тепер, як відомо, є відкладеннями флювіо-льодовикового матеріалу. Найвідомішим прикладом є Ескер Ріада, який проходить майже по всій ширині Ірландії від Дубліна до Голвея, на відстань 200 км (120 миль), і досі близько до нього йде головна дорога Дублін — Голвей.

Загальний опис ред.

Утворені в четвертинний льодовиковий період. Типову вузьку витягнуту форму оз обумовили льодовики та тала вода, що стікала з них. Ця насипоподібна форма рельєфу з відкладень талої води є елементом надземно-моренного ландшафту.

Ози мають висоту до 20–50 м і більше, ширину від 100–200 м до 1–2 км і довжину до 30–40 км, рідше кількох сотень кілометрів.

За кордоном акумулятивні форми рельєфу водно-льодовикового походження (ози, ками, дельтово-льодовикові тераси та ін.) об'єднуються терміном «ескери».

Геологія ред.

Вважається, що більшість ескерів утворилася в тунелях з льодовими стінами завдяки потокам, які протікали всередині та під льодовиками. Вони, як правило, утворювалися приблизно під час льодовикового максимуму, коли льодовик був повільним і млявим. Після того, як підпірні льодові стіни розтанули, відкладення струмків залишилися у вигляді довгих звивистих хребтів.

Ескери також можуть утворюватися над льодовиками шляхом накопичення осаду в надльодовикових каналах, у тріщинах, у лінійних зонах між застійними блоками або у вузьких затоках на краях льодовика. Ескери утворюються поблизу кінцевої зони льодовиків, де лід рухається не так швидко і відносно тонкий.[2]

 
Ескер Сімс Корнер Ескерс і Камеса, національна природна пам'ятка, Вашингтон, США. (Дерева на краю хребта та односмугова дорога, що перетинає хребет праворуч від фотографії, забезпечують масштаб.)

Пластичний потік і танення базального льоду визначає розмір і форму підлідного тунелю. Це, у свою чергу, визначає форму, склад і структуру ескеру. Ескери можуть існувати як один канал або можуть бути частиною розгалуженої системи з притоками ескерів. Вони не часто зустрічаються як безперервні хребти, але мають проміжки, які розділяють звивисті сегменти. Гребені хребта ескерів зазвичай нерівні, як правило, горбкуваті. Ескери можуть бути плоскими або гостроверхими з крутими боками. Вони можуть досягати сотень кілометрів у довжину і зазвичай 20–30 м у висоту.

Ескери рухалися в напрямку льодовикового потоку, що змушувало їх потрапляти в найнижчі можливі точки, такі як долини або річища.

Концентрація кам’яних уламків у льоду та швидкість, з якою осад доставляється в тунель шляхом плавлення та транспортування вище за течією, визначає кількість осаду в ескері. Осад, як правило, складається з грубозернистого, викладеного водою піску та гравію, хоча гравійний суглинок може бути знайдений там, де уламки порід багаті глиною. Цей осад стратифікований і відсортований і зазвичай складається з матеріалу розміром з гальку/бруківку з випадковими валунами. Підстилка може бути нерегулярною, але майже завжди присутня.

Існують різні випадки, коли внутрішні дюни розвивалися поруч з ескерами після дегляціації.[3] Ці дюни часто зустрічаються з підвітряного боку ескерів, якщо ескери не орієнтовані паралельно переважаючим вітрам.[3] Приклади дюн, утворених на ескерах, можна знайти як у шведській, так і у фінській Лапландії.[3][4]

У западинах ескерів можуть утворюватися озера. Ці озера можуть не мати поверхневих витоків і припливів і мати різкі коливання з часом.[5]

Поширення ред.

Поширені у Швеції, Фінляндії, Канаді (Британська Колумбія), Німеччині, Данії, Польщі, Норвегії, Ісландії, Гренландії, Англії, Ірландії, Шотландії, Мавританії, країнах Балтії та РФ (Ленінградська область), Північній Америці (зокрема, Великий ескерний парк). У штаті Мічиган, переважно на півдні центральної частини Нижнього півострова, є понад 1000 ескерів. Найдовший ескер у Мічигані — 35-кілометровий (22 милі) Мейсон Ескер.[6].

Системи ескерів у штаті Мен можна простежити на відстані до 160 км.[7]

Телон Ескер має довжину майже 800 км (500 миль) і проходить по кордону між територіями Нунавут і Північно-Західними територіями в Канаді.[8]

На півночі штату Нью-Йорк є також численні довгі ескери.

Ескери спостерігаються і на Марсі: Рівнина Аргір[9] та на Південному полюсі планети.[10]

Див. також ред.

Література ред.

  • Мала гірнича енциклопедія : у 3 т. / за ред. В. С. Білецького. — Д. : Донбас, 2004. — Т. 1 : А — К. — 640 с. — ISBN 966-7804-14-3.
  • Frank Ahnert: Einführung in die Geomorphologie. (= Uni-Taschenbücher. 8103). 4., aktualisierte und ergänzte Auflage. Eugen Ulmer, Stuttgart 2009, ISBN 978-3-8252-8103-8:
    • Kap. 24.5: Material, Prozesse und Formen der glazialen Ablagerung
    • Kap. 24.6: Glaziofluviale Prozesse, Ablagerungen und Formen
  • I. Banerjee, B. C. McDonald: Nature of esker sedimentation. In: Glaciofluvial and Glaciolacustrine Sedimentation. 23, S. 132–154.

  • H.-E. Reineck, I. B. Singh: Depositional Sedimentary Environments. Springer-Verlag, Berlin/ Heidelberg/ New York, ISBN 0-387-10189-6.

Примітки ред.

  1. ↑ Quin, E. G. (gen. ed.) (1983). Dictionary of the Irish Language. Dublin: Royal Irish Academy. с. 281. ISBN 0-901714-29-1.
  2. ↑ Easterbrook, D.J. (1999). Surface Processes and Landforms. New Jersey: Prentice Hall. с. 352. ISBN 0-13-860958-6.
  3. ↑ а б в Seppälä, Matti (2004). Accumulation. Wind as a Geomorphic Agent in Cold Climates. Cambridge University Press. с. 207–208. ISBN 9780521564069.
  4. ↑ Seppälä, Matti (1972). Location, morphology and orientation of inland dunes in northern Sweden. Geografiska Annaler: Series A, Physical Geography. 54 (2): 85—104. doi:10.1080/04353676.1972.11879860.
  5. ↑ Källakademin (2006). Källor i Sverige (Swedish) . Sundbyberg: Svensk Byggtjänst. с. 196. ISBN 91-7333-104-X.
  6. ↑ Eskers. Архів оригіналу за 3 грудня 2013. Процитовано 2 грудня 2013.
  7. ↑ Surficial Geologic History of Maine. Explore Maine Geology. Maine Geological Survey. 6 October 2005. Процитовано 30 August 2022.
  8. ↑ Gray, Charlotte (2004). The Museum Called Canada: 25 Rooms of Wonder. Random House. с. 56. ISBN 0-679-31220-X.
  9. ↑ Banks, M. E. u. a.: An analysis of sinuous ridges in the southern Argyre Planitia, Mars using HiRISE and CTX images and MOLA data. In: Journal of Geophysical Research. 112 E09003 (DOI:10.1029/2008JE003244).
  10. ↑ Head, J. W. und Pratt: Extensive Hesperian-aged south polar ice sheet on Mars: evidence for massive melting and retreat, and lateral flow and ponding of meltwater. In: Journal of Geophysical Research. 106, S. 12.275–12.299.


  Це незавершена стаття з геології.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Ескери,_Ози&oldid=41891340