Німеччина, рік нульовий
«Німеччина, рік нульовий» (італ. Germania anno zero) — завершальний фільм військової трилогії Роберто Росселліні, знятий в післявоєнному Берліні у 1947 році. Одна із загальновизнаних вершин італійського неореалізму.
Німеччина, рік нульовий | |
|---|---|
| Germania anno zero | |
 | |
| Жанр | драма |
| Режисер | Роберто Росселліні |
| Продюсер |
Роберто Росселліні Сальво Д'Анжело |
| Сценарист |
Роберто Росселліні Макс Кольпе Серджо Амідеї |
| У головних ролях |
Едмунд Мешке Ернст Пітшау Інгетрауд Хінце Франц-Отто Крюгер |
| Оператор | Робер Жюйяр |
| Композитор | Ренцо Росселліні |
| Художник | Piero Filipponed |
| Кінокомпанія |
Produzione Salvo D'Angelo Tevere Film |
| Тривалість | 78 хв. |
| Мова |
німецька, англійська, французька |
| Країна |
 Італія |
| Рік | 1948 |
| Дата виходу | 1 грудня 1948 (Італія) |
| IMDb | ID 0039417 |
| Рейтинг |
IMDb  |
Сюжет ред.
Фільм оповідає про долю однієї німецької сім'ї в Берліні, що лежить після війни в руїнах. Сім'я ледве зводить кінці з кінцями: їх будинок було зруйновано, тому їх підселили до іншої, уцілілої квартири, чому хазяї, звичайно, не раді. Батько (Ернст Пітшау) важко хворіє і нічим не може допомогти своїй сім'ї. Його син Карл-Гайнц (Франц-Отто Крюгер) нещодавно повернувся з армії і ховається, побоюючись, що його відправлять до в'язниці за участь у військових діях. Забезпечувати харчування вимушені найслабкіші члени сім'ї: донька Єва (Інгетрауд Хінце), що проводить вечори в барах з американськими солдатами, і 12-річний[К 1] Едмунд (Едмунд Мешке), що цілими днями тиняється зруйнованим містом у пошуках їжі і грошей.
Під час однієї з таких прогулянок Едмунд зустрічається з колишнім учителем — нацистом і педофілом. Той читає йому ніцшеанську проповідь про те, що слабкі і некорисні повинні померти, і хлопчик проектує ці слова на свого батька. Старий і сам раз у раз заводить мову про бажання перестати бути тягарем для сім'ї і відійти у світ інший. Роздобувши отруту, Едмунд безпристрасно підмішує його в чай прикованого до ліжка батька. Після смерті батька підлітка починає роз'їдати всепоглинаюче почуття провини. Хлопчик намагається відволіктися, приєднавшись до дітей, що граються у дворі, але вони втікають від нього, немов розгадавши його таємницю[1]. Фінальна сцена в остові зруйнованої будівлі увійшла до історії як «один з найстрашніших епізодів післявоєнного європейського кіно»[2](рос.).
У ролях ред.
- Едмунд Мешке — Едмунд
- Ернст Пітшау — батько
- Інгетрауд Хінце — Єва
- Франц-Отто Крюгер — Карл-Хайнц
- Еріх Гюне — учитель
- Ганс Санген — пан Радемахер
- Хайді Бленкнер — пані Радемахер
- Крістль Меркер — Крістель
Робота над фільмом ред.
Фільм присвячено режисером пам'яті свого 8-річного сина Романо, який помер незадовго до початку зйомок. Майже усі ролі зіграли непрофесіонали. Виконавця головної ролі Росселліні знайшов в сім'ї німецьких циркачів. Його вразила зовнішня схожість хлопчика з покійним сином.[3] Деякі епізоди засновані на спогадах режисера про звички сина; сюди відноситься, зокрема, поводження хлопчика зі шматком труби як з пістолетом.[3] Деякі сцени фільму (у приміщеннях) знімалися не в Берліні, а в Римі.[3] Росселліні довго був відсутнім на знімальному майданчику, тому окремі сцени знімали його асистенти.[3] Сам режисер говорив, що його у фільмі цікавить лише фінал.[3]
Етичний парадокс ред.
У трактаті «Enjoy your symptom»! філософ Славой Жижек розглядає стрічку з позицій лаканівського психоаналізу. Здійснюючи батьковбивство, Едмунд не лише виконує заповіт свого демонічного наставника, але і здійснює прямо висловлене бажання батька померти.[1] У його діях вища жорстокість і холодний розрахунок поєднуються з безмежною любов'ю і ніжністю — здатністю піти на злочин заради виконання волі батька. Парадокс в тому, що, здійснюючи вбивство батька, Едмунд зберігає невинність і, можна сказати, наближається до святості.[1] Найбільший злочин тут прирівнюється до найбільшого самопожертвування.
Художня своєрідність ред.
Песимістичний настрій задають вже перші кадри, в яких дитина риє могилу на кладовищі. Відмінні риси фільму — по-експресіоністському контрастне освітлення, різкість монтажних рішень, свідоме зниження драматизму в сценах викрадення отрути і отруєння, «настирливість» камери, яка невідступно йде за головним героєм[4]. Фоном слугують гігантські остови розбомблених будівель, які зайвий раз підкреслюють депресивний стан дитини, провіщаючи тривожні міські декорації у фільмах Антоніоні[4]. Метафорично можуть читатися і інші прикмети цього світу, такі, як численні осушені фонтані і трамваї, що настирно гуркотять[4]. Модерністський музичний супровід також працює на нагнітання почуття смутної тривоги.
Оцінки ред.
- У 1948 році фільм був удостоєний гран-прі і премії за найкращий сценарій на кінофестивалі в Локарно.
- «Безстрашний, тяжкий погляд на наслідки фашизму для суспільства і для окремих людей» (Criterion Collection).[5]
- «Перший випадок в історії кіно, коли центром тяжіння були представлені діти, а не дорослі» (Франсуа Трюффо).[6]
- «Скоріш за все, найкращий фільм сорокових про дітей» (Майкл Аткінсон, Village Voice).[7]
- «Найбільш безпросвітний фільм епохи неореалізму» (Філіп Френч, The Guardian).[8]
Вплив ред.
- Франсуа Трюффо зняв фільм «Чотириста ударів» (1959), з якого починається історія Французької нової хвилі, під враженням від перегляду стрічки Росселліні[9]. Трюффо вважав, що Росселліні першим потім Віго став знімати дітей без нальоту сентиментальності[3].
- Бернардо Бертолуччі вважає «Рік нульовий» серед трьох своїх улюблених фільмів[10] і заявляє, що кожен його фільм є батьковбивством[11]. У фільмі «Конформіст» (1970) він також простежує зв'язок між фашистськими злочинами і психічною травмою, нанесеною головному героєві в дитинстві педофілом. Головний герой повторює жест Едмунда, приставляючи до своєї голови імітацію пістолета.
- До шанувальників фільму відносить себе австрійський режисер Міхаель Ханеке[12]. У його фільмі «Біла стрічка», удостоєному «Золотої пальмової гілки», також розглядаються психологічні витоки фашизму, то, як з соціального зла проростають зерна зла в душах дітей.
Див. також ред.
- «Мотузка» — фільм, знятий в тому ж році Альфредом Хічкоком: безвідповідальна проповідь переваги одних над іншими веде до злочину[1]
- «Мушетт» — класичний фільм Роберу Брессона про нікому не потрібного підлітка, що містить сюжетні переклички з фільмом Росселліні[3]
- «Німеччина, рік дев'ять-нуль» — фільм Жан Люка Годара, знятий після падіння Берлінської стіни, з назвою, що відсилає до фільму 1948 року.
Коментарі ред.
- ↑ Дія відбувається через рік після падіння Третього рейху, тобто хлопчик народився в той рік, коли Гітлер прийшов до влади в Німеччині, що, мабуть, не позбавлено символічного підтексту.
Примітки ред.
- ↑ а б в г Slavoj Žižek. Enjoy Your Symptom!: Jacques Lacan in Hollywood and Out. 2nd edition. Routledge, 2001. ISBN 978-0-415-92812-0. Pages 35-37.
- ↑ Коротка рецензія Мих. Трофименкова
- ↑ а б в г д е ж Стаття Дж. Розенбаума, приурочена до випуску фільму в рамках Criterion Collection (2010)
- ↑ а б в Peter Brunette. Roberto Rossellini. University of California Press, 1996. ISBN 978-0-520-20053-1. Pages 82-85.
- ↑ Germany Year Zero (1948) — The Criterion Collection
- ↑ Current Posts for August 2010 — Page 2 — The Criterion Collection
- ↑ New York. Архів оригіналу за 10 лютого 2015. Процитовано 10 лютого 2015.
- ↑ Precious | Film review | Film | The Observer
- ↑ Profile: Roberto Rossellini: sexual adventurer and master film-maker | Film | The Guardian
- ↑ BFI | Sight & Sound | Top Ten Poll 2002 — How the directors and critics voted
- ↑ Jeffries, Stuart (22 лютого 2008). Bertolucci: Films are a way to kill my father. The Guardian. Процитовано 18 жовтня 2008.
- ↑ BFI | Sight & Sound | Top Ten Poll 2002 — How the directors and critics voted
Посилання ред.
- Німеччина, рік нульовий на сайті AllMovie (англ.)
