Нут (рослина)

вид рослин
Нут
Cicer arietinum L.
Cicer arietinum L.
Біологічна класифікація
Домен: Еукаріоти (Eukaryota)
Царство: Зелені рослини (Viridiplantae)
Відділ: Streptophyta
Надклас: Покритонасінні (Magnoliophyta)
Клас: Еудікоти
Порядок: Бобовоцвіті (Fabales)
Родина: Бобові (Fabaceae)
Підродина: Метеликові (Papilionoideae)
Рід: Нут (Cicer)
L., 1753
Посилання
Commons-logo.svg Вікісховище: Cicer arietinum
EOL logo.svg EOL: 685208
IPNI: 486336-1
ITIS logo.svg ITIS: 26537
US-NLM-NCBI-Logo.svg NCBI: 3827
Cicer arietinum noir — Тулузький музей

Нут, турецький горох, баранячий горох (Cicer arietinum) — рослина родини бобові, зернобобова культура.

Плоди (боби) нуту мають діаметр близько 0,5 — 1,5 см і є харчовим продуктом.

Біологічні характеристикиРедагувати

Однорічна рослина. Стебло прямостояче, вкрите залозистими волосками. Висота досягається 20-70 см.

Листя непарноперисте.

Боби — короткі, надуті, в кожному по 1-3 насінини. Насіння за формою подібне до голови барана або сови, має горбкувато-шорстку поверхню. Колір — від жовтого до дуже темного. Маса 1000 зерен в залежності від сорту коливається від 150 до 300 гр.

Рослина самозапильна, тому запилення найчастіше відбувається у фазі закритої квітки, але іноді можливе і перехресне запилення.

Біологічні особливостіРедагувати

Період вегетації рослини — 90-110 днів у скороспілих, та 150—220 днів у пізньостиглих сортів.

Нут — культура теплолюбна. Проростання починається при температурі 3-5 °C, сходи можуть витримувати короткочасні заморозки, в період цвітіння-формування бобів оптимальною є температура 24-28 °C.

ЗахворюванняРедагувати

При тривалій дощовій погоді затримується цвітіння та з'являються захворювання на аскохітоз (захворювання, що викликають гриби, що належать до роду аскохіта (Ascochyta)) та фузаріоз (захворювання, що викликають гриби, що належать до роду фузарій (Fusarium)).

Значення та використанняРедагувати

ІсторіяРедагувати

Нут вирощувався з древніх часів у Індії, Пакистані, Ефіопії та інших країнах[1]. На територію Греції та Риму нут потрапив у бронзову добу. Стародавні римляни знали вже кілька сортів нуту. На початку IX століття нашої ери Карл Великий називає його повсюдною культурою.

ВикористанняРедагувати

 
Нутове поле в Ізраїлі

В наш час нут вирощується та вживається у їжу головним чином в країнах західної та південної Азії (Індія, Пакистан, Туреччина), північної Африки та північної Америки (Мексика). Із нього виготовляють закуски хумус і фалафель. Нут активно використовується у вегетаріанській і веганській кухнях та у ведичній кулінарії. Нут також традиційно вживається в середземноморському регіоні.

Із нуту виготовляється нутове борошно, яке використовується в індійській кухні. А в італійській кухні, наприклад, воно використовується для приготування коржиків-фарінатів, хоча обсяги вирощування нуту в самій Італії незначні.

В їжу в основному використовують білонасіннєві сорти нуту. Теплова обробка відбувається значно довше, ніж для сочевиці та гороху.

Солома та зелена маса іде на корм вівцям.

Харчова цінністьРедагувати

 
Плоди нуту та насіння
Виробництво нуту по роках(FAOSTAT)
тис. тон.
Країна 1985 1995 2005
Індія 4 561 6 436 6 000
Пакистан 524 559 868
Туреччина 400 730 610
Іран 122 355 310
Мексика 139 167 240
М'янма 138 76 230
Австралія 36 287 189
Ефіопія 0 125 135
Канада 0 1 98
Сирія 50 54 55

Оптимальними для вирощування нуту є зони тропічного та субтропічного поясів з мінімальною кількістю річних опадів близько 400 мм. Вирощування нуту в помірному кліматі можливе, але урожайність значно нижча.

ПриміткиРедагувати

ЛітератураРедагувати

  • Ідентифікація ознак зернобобових культур (квасоля, нут, сочевиця) : Навчальний посібник / В. В. Кириченко, Л. Н. Кобизєва, В. П. Петренкова [та ін.]; за ред. акад. УААН В. В. Кириченка. – Харків : ІР ім. В. Я. Юр'єва УААН, 2009. – 117 с.
  • Нут: генетика, селекція, насінництво, технологія вирощування : Монографія / О. В. Бушулян, В. І. Січкар. – Одеса, 2009. – 248 с.
  • Нут - перспективна зернобобова культура для Лісостепу України / С. М. Холод, С. Г. Холод, Ю. Г. Ілічов // Вісн. Полтав. держ. аграр. акад.. - 2013. - № 2. - С. 49-54. - Бібліогр.: 19 назв. (Читати он-лайн)

ПосиланняРедагувати