Нуну Тріштан (порт. Nuno Tristão) — португальський мореплавець, дослідник і работорговець XV століття, який традиційно вважається першим європейцем, який дістався до регіону Гвінеї (за легендами, аж до Гвінеї-Бісау, але сучасні історики вважають, що він не просунувся за межі річки Гамбія) і був першим європейцем, що захопив і доправив до Європи партію рабів з Африканського континенту, розпочавши, таким чином, сумну історію сучасної європейської работоргівлі темношкірими рабами.

Нуну Тріштан
Nuno Tristão
100escudos 1446-1987 Nuno Tristao.jpg
Народився 15 століття
Помер 1446
Гвінея-Бісау
Країна PortugueseFlag1385.svg Португалія
Діяльність мандрівник-дослідник, мореплавець
Знання мов португальська
Роки активності 144114461446

Перше плавання (1441)Редагувати

Нуну Тріштан був лицарем з дому португальського принца Дона Енріко Мореплавця.[1] Після п'ятирічної перерви в морських дослідженнях, спричиненої катастрофою при облозі Танжера і першими роками регенства, у 1441 році Тріштан був посланий Енріко досліджувати береги Західної Африки, на одному з перших прототипів нового типу суден — каравели з латинським вітрильним озброєнням. Перед ним стояло завдання просунутись південніше за мису Барбас, найдальшої точки, досягнутої в 1436 році капітаном Енріке Мореплавця Афонсу Гонсалвешем Балдайєю. У районі Ріо-де-Оро Тріштан зустрівся з кораблем Антана Гонсалвеша, якого Енріке того ж року відправив на окрему місію на полювання на тюленів-монахів, які мешкали на узбережжі Ріо-де-Оро. Але Гонсалвеш випадково захопив в полон одинокого молодого погонича верблюдів, першого тубільця, якого португальцям вдалось полонити з часу початку морських експедицій у 1420-х роках. Нуну Тріштан, який мав на борту одного з мавританських слуг Енріко, що виконував функції перекладача, допитував полоненого. Отримана інформація привела Тріштана і Гонсалвеша до невеликого риболовецького селища берберів з племені Санхаджа. Португальці напали на рибалок і захопили близько десяти полонених. Бранці стали першими африканськими рабами, завезеними португальцями до Європи. Антан Гонсалвеш повернувся до Португалії відразу після захоплення рабів, але Нуну Тріштан, перш ніж повернути назад, якийсь час продовжував рух на південь, вперше серед європейців дійшовши аж до Білого мису (Cabo Branco),

Друге плавання (1443)Редагувати

У 1443 р. Енріко знову відправив Нуну Тріштана, який в цей раз пройшов за мис Блан і дістався Арґенської затоки. На острові Арґен Трістан знайшов селище берберів племені Санхаджа, першим постійним поселенням, яке побачили капітани Енріко на західноафриканському узбережжі. Тріштан негайно напав на нього, взявши в полон чотирнадцять жителів села і повернувся до Португалії зі своїми полоненими. Звіт Тріштана про наявність місць для легкого і високоприбуткового захоплення рабів у Арґенській затоці спонукав численних португальських купців та шукачів пригод звернутися до Енріке з проханням отримати дозвіл на захоплення і торгівлю рабами. Між 1444 і 1446 рр. кілька десятків португальських кораблів вирушили на полювання за рабами в районі Аргенської затоки.

Третя подорож (1445)Редагувати

 
Пам'ятник Нуну Тріштану в Бісау (Гвінея-Бісау)

Оскільки рибальські поселення навколо Арґенської банки були швидко спустошені португальськими мисливцями за рабами, в 1445 Енріко послав Нуну Тріштана далі на південь, щоб знайти нові місця для полювання на рабів. Цього разу Тріштан дійшов на південь аж до річки Сенегал, де пустеля Сахара закінчується і з'являється рослинність, а прибережне населення змінюється зі «смуглявих» берберів Санхаджа на «чорних» представників народності Волоф. Вважається, що Тріштан дійшов аж до Понта-да-Берберія (Langue de Barbarie), трохи далі за гирло річки Сенегал. Погана погода не дозволила йому зайти в річку чи висадитися там, тому він відплив назад. По дорозі додому Трістан зупинився біля Аргенської банки і полонив ще два десятки берберів.

Після повернення до Португалії, Нуну Тріштан оголосив, що нарешті відкрив Субсахарську Африку, або в тогочасних термінах — «Землю Чорних» (Terra dos Guineus, або просто Guineus). Португальські мисливці за рабами негайно перенесли свої рейди на узбережжя Сенегалу, але зіштовхнулись тут з обережними і краще озброєними тубільцями, тож полювання на рабів в цьому регіоні були не настільки легким та вигідними, як в країні берберів.

Четверте плавання (1446)Редагувати

 
Ювілейна монета в 100 португальських ескудо (1987 року) із зображенням подорожі Нуну Трістана до річки Гамбія (sic) у 1446 році

У 1446 (або, можливо, 1445 або 1447, дата точно не визначена) Нуну Тріштан вирушив у свою четверту (і останню) подорож до узбережжя Західної Африки. Десь південніше Зеленого Мису Тріштан натрапив на гирло великої річки. Нуну взяв з собою загін з 22 моряків і відправився угору по течії, в пошуках селищ місцевих жителів для влаштування облави. Але під час рейду загін португальців був атакований 80-ма озброєними тубільцями, які на 13 каное швидко оточили Тріштана та його людей. Нуну Тріштан разом із більшістю людей свого загону загинули на місці внаслідок поранень отруєними стрілами (лише двоє з загону змогли врятуватися).[2] Каравела Тріштана, на якій залишилось лише п'ять членів екіпажу (з них 4 недосвідчених юнаків), негайно вирушила назад до Португалії (однак звіт Іанеша ді Зурари в цій частині різниться з даними від Діогу Гомеша. Останній стверджує, що каравела Тріштана ніколи не повернулася назад, що місцеві каное оточили і захопили її, а потім утягнули каравелу вверх по річці в глибину країни).[3]

Невідомо, як далеко Нуну Тріштан насправді проплив і де саме він загинув. До 1940-х років в Португалії традиційно вважалось, що Тріштан загинув у Ріо-ду-Нуну (річка Нуньєс, сучасна Гвінея), або неподалік у Ріо-Гранде (річка Геба, Гвінея-Бісау).[4] В результаті Нуну Тріштана традиційно зараховували до «першовідкривачів Португальської Гвінеї» (сучасна Гвінея-Бісау) і його навіть вважали першим європейцем, що ступив на місце сучасного міста Бісау.[5] Якщо це дійсно так, то остання подорож Нуну Тріштана була значним стрибком порівняно з попереднім португальським досягненням (Мис Щогл/Cape Naze, Сенегал).

Однак сучасні історики, спираючись на інші докази (включаючи розповіді Діого Гомеша та Альвізе Кадамосто), переважно заперечують це твердження і зараз загалом сходяться на думці, що Нуну Тріштан дійшов лише до дельти Сине-Салоуму, що знаходиться ще в Сенегалі і лише в декількох милях на південь від Мису Щогл (Cape Naze) або, в кращому випадку — у річці Гамбія.[6] У його ретельному дослідженні, історик Тейшейра да Мота прийшов до висновку, що Нуну Тріштан спочатку піднявся вгору по річці Салум (Rio de Barbacins, 13°57′47″ пн. ш. 16°45′10″ зх. д. / 13.96306° пн. ш. 16.75278° зх. д. / 13.96306; -16.75278), а потім відправив свій загін вгору по річці Diombos (Rio de Lago, 13°47′57″ пн. ш. 16°36′19″ зх. д. / 13.79917° пн. ш. 16.60528° зх. д. / 13.79917; -16.60528), південний берег якої знаходився під контролем короля племені Мандінка, відомого як Ньюміманса або Ньюмі Бато.[7] Саме воїни з племені Мандінка[8] напали на Нуну Тріштана і вбили його. Інші вчені приписують знищення португальського мисливця на рабів та його загону народу Серер в Сенегамбії. Станом на сьогодні це загальний консенсус.[9][10]

Смерть Нуну Тріштана, улюбленого капітана принца Енріке, стала початком кінця цієї хвилі експедицій. Новий загін кораблів все одно вийде наступного року, але також зазнає значних людських втрат, тож в підсумку просування вперед португальських морських експедицій тимчасово призупинилось. Енріке Мореплавець знову відправив чергову експедицію на західноафриканське узбережжя лише через десять років (плавання Альвізе Кадамосто в 1455 р.).

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Barros, p.53; Zurara, p.44
  2. Zurara (p. 252–57), Barros (p. 118).
  3. «E tomaram a caravela e levaram-na para dentro do rio e destruiram-na», passage of Diogo Gomes, as reproduced in Teixeira da Mota (1946, Pt. 1, p. 25)
  4. e.g. Pimentel p.242 asserts it was at Rio Nunez. Barros (p. 118-20), Cortesão (p. 13) assert it was the Geba River. Confusingly, Castilho identifies his death at two different places: Rio Nunez (p. 193) and the Buba River (p. 185n).
  5. e.g. Armando Cortesão (1931: p. 12)
  6. This was first forwarded by João Barreto (1938), Duarte Leite (1941), Damião Peres (1943), Magalhães Godinho (1945) and Teixeira da Mota (1946), and has been generally accepted since.
  7. Teixeira da Mota (1946, Pt.1,p.59).
  8. The «Niumi Bato» are probably ancestral to the current Niominka ethnic group living in the islands of the Saloum delta. Although the Niominka are currently classified ethnically as a Serer people, the names are recognizably from the Mandinka language, e.g. the 'Niomi/Niumi' is the Mandinka term for 'coast' and «-Nka» the suffix for «men», so «Niominka» = «men of the coast». As «Mansa» is the Mandinka word for king, so «Niuminansa» is the «king of the Niumi». Old maps distinguish between two groups, the Niumi Bato (ancestral to the modern Niominka people, up near the Diombos river in the Sine-Saloum delta, the likely slayers of Nuno Tristão) and the Niumi Banta (ancestral to the western Mandinka of the «Barra» region at the mouth of the Gambia River). It is believed that at this time, the Niumi Bato, Niumi Banta and Jokadu were all under the same ruler, the Niumimansa. So, if not Mandinka themselves, the Niumi Bato were certainly dominated or acculturated by their powerful Mandinka neighbors to the south or (alternatively) the current Niominka were Serer migrants to the delta that simply took on the appellation of a Mandinka people they found there when they moved to that region four of five centuries ago. See Teixeira da Mota (1946:59, 64-65), Wright (1976).
  9. Hair, Paul Edward Hedley, «The Use of African Languages in Afro-European contacts in Guinea : 1440—1560», [in] «Sierra Leone Language Review», no. 5, 1966, p. 13
  10. Hair, Paul Edward Hedley, «Africa encountered: European contacts and evidence, 1450—1700», Variorum, 1997, pp 213-15 & 248, ISBN 0-86078-626-9

ДжерелаРедагувати

  • Бізлі, Чарльз Раймонд. Принц Енріке Мореплавець. — Київ: Темпора, 2015. 236 с. ISBN 978-617-569-209-7
  • João de Barros (1552–59) Décadas da Ásia: Dos feitos, que os Portuguezes fizeram no descubrimento, e conquista, dos mares, e terras do Oriente. Vol. 1 (Dec I, Lib.1-5)
  • Gomes Eanes de Zurara (1453) Crónica dos feitos notáveis que se passaram na Conquista da Guiné por mandado do Infante D. Henrique or Chronica do descobrimento e conquista da Guiné. [Trans. 1896–99 by C.R. Beazley and E. Prestage, The Chronicle of the Discovery and Conquest of Guinea, London: Halykut]
  • Barreto, João (1938) História da Guiné, 1418—1918. Lisbon.
  • Castlereagh, Duncan. Encyclopedia of Discovery and Exploration — The Great Age of Exploration. Aldus Books London, 1971.
  • Castilho, A.M. de (1866) Descripção e roteiro da costa occidental de Africa, desde o cabo de Espartel até o das Agulhas, Lisbon: Impresa Nacional, 2 vols.
  • Cortesão, Armando (1931) «Subsídios para a história do Descobrimento de Cabo Verde e Guiné», Boletim da Agencia Geral das Colonias, No. 75. As reprinted in 1975, Esparsos, vol. 1, Coimbra
  • Leite, Duarte (1941) Acerca da «Crónica dos Feitos de Guinee». Lisbon: Bertrand
  • Magalhães Godinho, Vitorino de (1945) Documentos sôbre a Espansão Portuguesa, 2 vols, Lisbon: Gleba.
  • Peres, Damião (1943) História dos descobrimentos portugueses, Porto: Portucalense.
  • Pimentel, M. (1746) Arte de navegar: em que se ensinam as regras praticas, e os modos de cartear, e de graduar a balestilha por via de numeros, e muitos problemas uteis á navegaçao: e Roteyro das viagens, e costas maritimas de Guiné, Angóla, Brasil, Indias, e Ilhas Occidentaes, e Orientaes. Lisbon: Francisco da Silva
  • Teixera da Mota, Avelino (1946) «A descoberta da Guiné», Boletim cultural da Guiné Portuguesa, Vol. 1. Part 1 in No. 1 (Jan), p.11-68, Pt. 2 in No. 2 (Apr), p.273-326; Pt. 3 in No. 3 (Jul), p.457-509.
  • Teixeira da Mota, Avelino (1972) Mar, além Mar: Estudos e ensaios de história e geographia. Lisbon: Junta de Investigações do Ultramar