Відкрити головне меню

Новоолександрівка — селище міського типу Краснодонського Луганської області.

смт Новоолександрівка
Країна Україна Україна
Область Луганська область
Район/міськрада Сорокинський район
Рада Новоолександрівська селищна рада
Код КОАТУУ: 4421456000
Основні дані
Засноване 1946
Площа  км²
Населення 1609 (01.01.2011)[1]
Поштовий індекс 94482
Телефонний код +380 6435
Географічні координати 48°16′01″ пн. ш. 39°38′25″ сх. д. / 48.26694° пн. ш. 39.64028° сх. д. / 48.26694; 39.64028Координати: 48°16′01″ пн. ш. 39°38′25″ сх. д. / 48.26694° пн. ш. 39.64028° сх. д. / 48.26694; 39.64028
Висота над рівнем моря 102 м
Водойма Довжик, Велика Кам'янка
Відстань
Найближча залізнична станція:
Селищна влада
Адреса 94482, Луганська обл., Краснодонський р-н, смт Новоолександрівка, вул. Повстання, 7
Карта
Новоолександрівка. Карта розташування: Україна
Новоолександрівка
Новоолександрівка
Новоолександрівка. Карта розташування: Луганська область
Новоолександрівка
Новоолександрівка

Зміст

ГеографіяРедагувати

Географічні координати: 48°16' пн. ш. 39°38' сх. д. Часовий пояс — UTC+2. Загальна площа селища — 766,5 га.

Селище розташоване у східній частині Донбасу за 12 км від районного центру міста Краснодон. Найближча залізнична станція — Встрєчна, за 1 км. Через селище протікають річки Довжик і Велика Кам'янка.

ІсторіяРедагувати

Наприкінці XVII століття запорізький козак Сорока поклав початок поселенню в заплаві р. Кам'янка. Так виникли хутори Теплянський, Проциків, Сорокине та інші. На цих хуторах знаходились опорні пункти проти кримських татар.

У XVII — на початку XIX століття головним заняттям жителів було сільське господарство. Землі, розташовані навколо поселення належали кільком поміщикам, а хутір Проциків — поміщику Процику. З народженням у поміщика сина Олександра хутір Проциків було перейменовано в Олександрівку.

Селянські господарства були бідними, а панщину доводилось відробляти з ранку до вечора. В один із вечорів 1861 року у Новоолександрівці з'явилася бричка з трьома кіньми. Він оголосив мешканцям новину: «Царь дарует всем свободу». Проте селяни отримали найгірші наділи землі, приблизно по 1,5 десятини на душу населення, та були змушені орендувати землі в поміщика. Поступово більша частина земель зосередилась у багатіїв.

Наприкінці XIX століття в Новоолександрівці виникли дрібні шахти. Місцеве населення здавна використовувало вугілля для ковальства. Техніка на шахтах була дуже примітивною, тому більшість робіт виконувалась вручну, а оплата праці при цьому була низькою.

У 1880 році на річці Кам'янка побудовано перший водяний млин.

У 1903 році в селищі розпочалося будівництво церкви.

Напередодні революції 1905–1907 роках в Новоолександрівці налічувалось близько 300 дворів. Під час революції в селище прийшла звістка про боротьбу робітників Ростова-на-Дону. Є. Акименко разом з іншими односельцями організував загін для допомоги робітникам Ростова. Проте повстання було придушене і 30 мешканців Новоолександрівки відправлено до Сибіру. З них троє повернулося після Жовтневої революції до рідного селища.

У 1914 році побудовано ще один млин, а на околицях Новоолександрівки відкрито великі шахти, якими володів Ярмаркін. Більшість жителів селища пішла працювати шахтарями.

Перша світова війна торкнулася і Новоолександрівки. Багато мешканців воювало на фронтах, чимало з них загинуло.

За адміністративним поділом до встановлення радянської влади Новоолександрівка входила до Краснянської волості Ровенецького повіту Таганрозького округу області війська Донського.

НаселенняРедагувати

За даними перепису 2001 року населення смт становило 1730 осіб, з них 45,55% зазначили рідною мову українську, 54,45% — російську[2].

Соціальна сфераРедагувати

На території селища діють ЗОШ I-III ступенів, амбулаторія, будинок культури, бібліотека, відділення поштового зв'язку.

Пам'яткиРедагувати

  • Братська могила червоноармійців та радянських воїнів (сквер біля клубу).

ПриміткиРедагувати

ДжерелаРедагувати

  • Міста і села України. Луганщина: історико-краєзнавчі нариси/ упор. В. В. Болгов. — К: Українська академія геральдики, товарного знаку та логотипу, 2012. — 472 с. — ISBN 978-966-8153-83-9 (стор. 184–185, матеріали О. В. Сівакова).

ПосиланняРедагувати