Нирко Олексій Федорович
Олексі́й Федорович Нирко́ (1 січня 1926 — 26 жовтня 2005) — подвижник кобзарства Криму і Кубані, бандурист, історик кобзарства, голова Ялтинської «Просвіти» (1988–1991), керівник капели бандуристів ім. Руданського в Ялті. Голова кобзарської секції Музично-хорового товариства Криму, заслужений працівник культури України, створив музей бандури в Ялті. Пройшов Другу світову війну і переслідування та тюрми під час радянських часів.
| Олексій Федорович Нирко | |
|---|---|
 | |
| Народився |
1 січня 1926 с. Мар’янське |
| Помер |
27 вересня 2005 (79 років) м. Ялта |
| Місце проживання | м. Ялта |
| Alma mater | Львівська національна музична академія імені Миколи Лисенка |
| Галузь | Кобзарство |
| Заклад | Кримський державний гуманітарний університет |
| Звання |
 |
| Відомий завдяки: | Подвижницькою діяльністю щодо популяризації кобзарства |
| Нагороди | Заслужений працівник культури України |
ЖиттєписРедагувати
Народився в Мар'янському Апостолівського району Дніпропетровської області. Дитячі роки пройшли в селі Нова Січ, куди переїхала родина. Тут пережив Голодомор, під час якого померла його прабабуся Параска Прохорець та прадід Сава Нирко. Тоді ж арештований його батько — Федір Савич (1903—1958). 1938 року батько засуджений вдруге — до 5 років позбавлення волі. До музики Олексія Федоровича прилучив колишній січовик Лука Карамельський.
Закінчив Львівський культурно-освітній технікум. Навчався у Львівській державній консерваторії ім. Лисенка та закінчити не зміг, бо 3 червня 1950 року заарештований, а 27 липня засуджений до 10 років виправно-трудових робіт та 5 років заслання за антирадянську діяльність. Покарання відбував в Молотовській області («Косьвінлаг», ОЛП № 8, селище Широкінське). Звільнений 1956 року. Реабілітований.
Після звільнення оселився у м. Ялті :
 |
Я вирішив поселитися в Криму і довести,
що Крим – це теж Україна, де повинна звучати не тільки українська мова, але й дзвінка невмируща бандура |
 |
— Олексій Нирко, Жеплинський Б. Коротка історія кобзарства в Україні / Б. Жеплинський. — Львів : Видавництво «Край», 2000. — 195 с. | ||
За словами кобзарознавця Б. М. Жеплинського, «Олексій Федорович Нирко має величезні заслуги як педагог, який підготував цілу когорту своїх учнів-бандуристів, багато з яких стали продовжувачами справи свого вчителя. Про це свідчать численні колективи, створені його учнями у містах і селищах Криму, Кубані, України, Приморського краю та ін.»[1]
«Розлетілись мої учні по Світу, як хмари по небу!» – говорив педагог. Його учениці розлетілись усім світом. Вони живуть і працюють у різних містах Криму (Сімферополі, Севастополі, Керчі, Білогорську, Червоногвардійському, Першотрав‑ невому); України (Одесі, Дрогобичі), ще далі – на Камчатці, Кушці, у Приморському краю; Наталія Новосьолова – у Німеччині, Ірина Попова – в Японії, навіть у Марокко живе одна з учениць педагога-бандуриста. Ученицям – послідовницям справи учителя присвячений комплекс експозиції Музею (стенд № 4). [2]
Кар'єраРедагувати
Кобзарську діяльність починає в 1956—1957 роках у селі Нова Січ та Нікополі.
Створив Музей кобзарського мистецтва Криму та Кубані (при Ялтинському педагогічному училищі, 1984), кобзарську бібліотеку. Викладав класи бандури Ялтинської музичної школи та Ялтинського педагогічного училища ( згодом Кримський державний гуманітарний інститут, Республіканський вищий навчальний заклад "Кримський гуманітарний університет") [3]. Нової експозиції відкрита 24 травня 2013 р. У Музеї близько 500 експонатів, зокрема понад 20 бандур кустарного виготовлення другої поло‑ вини ХІХ–ХХ століть (серед них бандури майстрів Олександра Корнієвського, Кузьми Німченка, Івана Скляра, Семена Турчинського, Володимира Тузиченка), а також архівні матеріали про майстрів та виконавців-бандуристів досліджуваних регіонів: світлини, книги, афіші солістів-бандуристів, капел та ансамблів; програми концертів, фестивалів, аудіо касети. Експозиція містить музичні інструменти кримських кобзарів, бандуристів: Карпа Лудильника, Андрія Цемка, Марка Ковальського, Семена Хутірного, Федора Кобзаря; кубанських бандуристів: Володимира Лазаренка, Михайла Теліги, Іллі Німченка, Івана Гавриша та інших. Повний реєстр бандур був складений О. Нирком та опублікований у виданні НАН України «Народна творчість та етнографія» № 1–2, 2002, С. 70–73.[4]
Створив три капели бандуристок: ім. С. Руданського, «Пролісок» та «Зоряниця» (всім присвоєно звання народних). Виступав з ними у Франції, Угорщині, Польщі, Югославії, Туреччині, Греції, Білорусі, Росії. Створив також п'ять ансамблів. Має низку власних обробок різних творів для бандури. Як бандурист та керівник-диригент капел неодноразово нагороджувався дипломами та медалями.
РодинаРедагувати
Дружина - Яніна Нирко.
Доньки: Оксана та Мирослава, онуки Юлія та Роман.
Вшанування пам'ятіРедагувати
ДжерелаРедагувати
- Доля українських кобзарів бандуристів на Кубані
- Нирко Олексій — Його посадили за бандуру. — «Бандура». — № 65-66. — 1998.
- Нирко Олексій — Кобзарство Кубані. — «Бандура». — № 51-52. — 1995.
- Жеплинський Б. М., Ковальчук Д. Б. Українські кобзарі, бандуристи, лірники. Енциклопедичний довідник. — Львів : Галицька видавнича спілка, 2011. — С. 177
ПосиланняРедагувати
- Нирко Олексій Федорович // Українська музична енциклопедія. Т. 4: [Н – О] / Гол. редкол. Г. Скрипник. — Київ : ІМФЕ НАНУ, 2016. — С. 249.
- Українське життя в Севастополі
- Музей Лесі Українки в Ялті
- Сайт українців Росії
ПриміткиРедагувати
- ↑ Коротка історія кобзарства в Україні / Б. Жеплинський. , 2000. — 195 с. Львів :: Видавництво «Край». с. 149.
- ↑ Шумаков, Максим. Музей Кобзарства Крыма и Кубани. www.gpa.cfuv.ru (ru-ru). Процитовано 2020-05-17.
- ↑ Музей Кобзарства Крыма и Кубани.
- ↑ «Народна творчість та етнографія» № 1-2, 2002, с. 70-73, видання НАН України.