Вікіпедія

Никифоров Юрій Валерійович

Никифоров Юрій Валерійович (16 вересня 1970, Одеса) — радянський, український і російський футболіст, опорний півзахисник. Був гравцем збірних СРСР/СНД, збірної України і збірної Росії.

Ф
Никифоров Юрій
Никифоров Юрій
Никифоров Юрій
Особисті дані
Повне ім'я Никифоров Юрій Валерійович
Народження 16 вересня 1970(1970-09-16) (53 роки)
  Одеса, Українська РСР, СРСР
Зріст 187 см
Вага 82 кг
Громадянство  СРСР
 Україна
 Росія
 СНД
Позиція захисник
Професіональні клуби*
Роки Клуб І (г)
1986
1987
1987-1988
1988-1989
1990-1991
1992
1993
1993-1996
1996-1998
1998-2002
2002-2003
2003-2004
1986-2004
 СРСР Чорноморець (Одеса)
СРСР СКА (Одеса)
СРСР Чорноморець (Одеса)
СРСР Динамо (Київ)
СРСР Чорноморець (Одеса)
Україна Чорноморець (Одеса)
Росія Спартак-2 (Москва)
Росія Спартак (Москва)
Іспанія Спортінг (Хіхон)
Нідерланди ПСВ (Ейндховен)
Нідерланди Валвейк
Японія Урава Ред Даймондс
Разом:
 0 (0)
5 (0)
1 (0)
0 (0)
47 (2)
29 (3)
3 (2)
85 (16)
65 (3)
99 (5)
29 (1)
12 (0)
375 (32)
Національна збірна
Роки Збірна І (г)
1990—1991
1992
1992
1993-2002 		СРСР СРСР(олім.)
СНД СНД
Україна Україна
Росія Росія 		6 (0)
4 (0)
3 (0)
55 (6)
Звання, нагороди
Нагороди
майстер спорту СРСР

* Ігри та голи за професіональні клуби
враховуються лише в національному чемпіонаті.

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Нікіфоров.

Клубна кар'єра ред.

Народився 16 вересня 1970 року в Одесі. Вихованець СДЮШОР «Чорноморець» (Одеса). Перші тренери — Е. Лучин та Ю. Скорик. Футбольну кар'єру розпочав у клубі другої ліги СКА (Одеса), проте вже в середині 1987 року перейшов до принципового суперника одеських армійців, «Чорноморця». Дебют Никифорова в чемпіонаті СРСР відбувся 30 червня 1988 року в Москві в матчі проти столичного «Локомотива», на 59-й хвилині він замінив свого старшого брата Олександра Никифорова[1]. Разом з «Чорноморцем» завоював путівку до Вищої ліги. Перед молодим гравцем відкривалося яскраве футбольне майбутнє, й у 1988 році він перейшов до київського «Динамо», яким керував Валерій Лобановський. Втім, Юрій переважно виступав за дубль киян, а у 1989 році зіграв 2 поєдинки в першій команді. Того ж року повернувся до «Чорноморця», де виступав на позиції захисника. У 1991 році зайняв з ним 4-е місце в чемпіонаті, а в 1992 році, після здобуття Україною незалежності, разом з одеситами став першим володарем кубку України.

На початку 1993 року Никифоров виїхав до Росії, де став лідером оборони московського «Спартака». Вперше в футболці москвичів вийшов на поле 8 березня 1993 року в програному (0:2) виїзному поєдинку першого туру у Вищій лізі проти ростовського «Ростсельмаша». Юрій вийшов на поле на 46-й хвилині, замінивши Іллю Цимбаларя[2]. У складі «червоно-білих» Олег Романцев використовував Юрія на різних позиціях — від захисника до півзахисника. Вже в своєму дебютному сезоні у складі москвичів Никифоров виграв чемпіонат Росії та дебютував у розіграші Ліги чемпіонів. 1994 рік також виявився для Юрія успішним — «Спартак» став чемпіоном Росії та володарем кубку Росії. Відзначився й дебютним голом у футболці «Спартака», 3 серпня 1994 року на 17-й хвилині переможного (6:2) виїзного поєдинку 18-о туру Вищої ліги проти «Уралмаша»[3]. У 1995 році разом з москвичами зайняв 3 місце, а у 1996 році втретє в кар'єрі став переможцем чемпіонату Росії. Протягом 4 років у складі «Спартака» зіграв 85 матчів та відзначився 16-а голами. Після сильного для «Спартака» сезону 1995/96 років — 1/4 фіналу в Лізі чемпіонів — на Никифорова звернули увагу західноєвропейські клуби.

Влітку 1996 року перейшов до іспанського «Спортінга» (Хіхон). В іспанському клубі виступав разом з Ігорем Ледяховим та Дмитром Черишевим. У Ла-Лізі свій перший матч провів 2 вересня, в якому «Спортінг» на виїзді з рахунком 3:2 переміг «Еспаньйол». Того сезону хіконський колектив був аутсайдером чемпіонату, але Никифоров допоміг йому зберегти прописку у вищому дивізіоні іспанського футболу. Проте, вже наступного року «Спортінг» посів останнє 20-е місце й вилетів до Сегунда Дивізіону. Юрій за ці два сезони відіграв 65 матчів, але не побажав виступати в нижчому дивізіоні.

У 1998 році Никифоров підписав контракт з ПСВ (Ейндговен), в якому виступав разом зі своїм співвітчизником — Дмитром Хохловим. Команда регулярно грала в Лізі чемпіонів, але без особливого успіху. Набагато краще в Юрія й ПСВ йшли справи в національних футбольних змаганнях. У 1999 році разом з ейндговенцями зайняв 3-є місце в національному чемпіонаті, а роком пізніше завоював свій перший титул чемпіона Нідерландів. У сезоні 2000/01 років ПСВ захистив чемпіонський титул, а в 2002 році — став віце-чемпіоном. У 2001 році за Юрія пропонував 10 мільйонів доларів англійський «Лідс Юнайтед», але в останній момент трансфер зірвався й гравець продовжив виступати за ПСВ. По завершенні контракту з ПСВ на правах вільного агента перейшов у «Валвейк» (під керівництвом Мартіна Йола), у складі якого провів 29 поєдинків та відзначився 1 голом. Але по завершенні сезону Никифоров вирішив, що Нідерланди йому набридли, й настав час для нового виклику у кар'єрі. У 2003 році він виїхав до Японії. Підписав контракт з «Урава Ред Даймондс». Там у 2004 році отримав важку травму, через яку не грав протягом пів року. Тим не менше, у складі японського клубу встиг стати володарем Кубку Джей-ліги. Але наслідки травми дали про себе знати, і у січні 2005 року Юрій заявив про завершення ігрової кар'єри.[4].

Кар'єра в збірній ред.

У 1987 році, частково завдяки грі 17-річного Юрія, якому аплодував Пеле, юнацька збірна СРСР стала чемпіоном світу з футболу серед юніорів[5]. Никифорову на тому турнірі також вдалося стати найкращим бомбардиром турніру (5 голів у 6 матчах). Незважаючи на те, що ФІФА приз найкращого бомбардира на тому турнірі вручив гравцеві збірної Кот-д'Івуара — Мусса Траоре, саме Никифоров може вважатися найкращим бомбардиром турніру, оскільки забив 5 м'ячів провівши на полі 499 хвилин, тоді як африканський гравець забив 5 м'ячів, провівши на полі 570 хвилин[6]. Через рік (1988) Юрій у складі збірної СРСР стає чемпіоном Європи серед юніорів.

У збірній СРСР дебютував 11 вересня 1990 року в переможному (2:0) поєдинку проти Норвегії. За збірну України зіграв 3 гри. Дебютував 29 квітня 1992 року в товариському матчі зі збірною Угорщини (1:3). Це був перший матч в історії збірної України. Перед матчем Юрію, як чинному на той момент капітану базового клубу національної збірної — одеського «Чорноморця», було запропоновано вивести команду на гру з капітанською пов'язкою. Однак, Никифоров відмовився, заявивши, що одна справа клуб, інше — збірна. Один з футболістів збірної Росії, чий підпис стояв під «Листом чотирнадцяти». У 1994 році отримав запрошення від Павла Садирина на Чемпіонат світу в США. Виступав там у всіх трьох поєдинках Росії: програних (0:2) з Бразилією та зі Швецією (1:3), а також у виграному (6:1) з Камеруном. У 1996 році на Євро 96 зіграв у двох матчах: з Німеччиною (0:3) та Чехією (3:3).

Останній великий турнір для Никифорова відбувся 2002 року. На Чемпіонаті світу 2002 року був гравцем стартового складу й зіграв 3 поєдинки: з Тунісом (2:0), Японією (0:1) і Бельгією (2:3).

У складі збірної СРСР зіграв 6 матчів, збірної СНД — 4, а в складі збірної Росії — 55 матчів (6 голів). У 2005 році був гравцем збірної Росії з пляжного футболу[7].

Стиль гри ред.

Універсальний гравець, за свою кар'єру виступав на різних позиціях на полі — від нападника до захисника.

  Атлетичної статури, вміло діє позиційно, був стрижневим гравцем оборони. Сильний раптовими підключеннями до атак, володіє потужним ударом з правої ноги, часто реалізує штрафні удари.  

— Віктор Хохлюк, «Sport.ua»[8]

Після завершення футбольної кар'єри ред.

Після завершення кар'єри оселився в іспанському місті Хіхон. Деякий час працював в агентській фірмі, займався бізнесом[9], грав за ветеранів місцевого «Спортінга»[10].

У січні 2014 року проходив навчання у Вищій школі тренерів в Росії, після чого працював у павлодарському «Іртиші». Потім допомагав Дмитру Хохлову в «Кубані», до якого приєднався і в роботі з «Динамо-2», а також з молодіжним складом «Динамо». 7 жовтня 2017 року ввійшов до тренерського штабу Дмитра Хохлова, після призначення останнього головним тренером основної команди московського «Динамо»[11].

Статистика виступів ред.

Клубна ред.

[12]

Клубні виступи Ліга Кубок Кубок Ліги Континентальні Загалом
Сезон Клуб Ліга Матчі Голи Матчі Голи Матчі Голи Матчі Голи Матчі Голи
СРСР Чемпіонат Кубок СРСР Кубок Федерації Європа Загалом
1987 Одеса 5 0 5 0
1988 Чорноморець (Одеса) Вища ліга 1 0 1 0
1989 Динамо (Київ) Вища ліга 2 0 2 0
1990 Чорноморець (Одеса) Вища ліга 17 0 17 0
1991 30 2 30 2
Україна Ліга Кубок України Кубок Ліги Європа Загалом
1992 Чорноморець (Одеса) Вища ліга 18 2 18 2
1992/93 24 3 24 3
Росія Ліга Кубок Росії Кубок Прем'єр-ліги Європа Загалом
1993 Спартак (Москва) Вища ліга 23 0 23 0
1994 26 2 9 0 35 2
1995 22 8 5 0 27 8
1996 14 5 8 5 22 10
Іспанія Ліга Кубок Іспанії Кубок ліги Європа Загалом
1996/97 Спортінг (Хіхон) Ла-Ліга 38 2 3 1 41 3
1997/98 27 1 27 1
Нідерланди Ліга Кубок Нідерландів Кубок ліги Європа Загалом
1998/99 ПСВ Ередивізі 25 1 3 1 5 0 33 2
1999/00 29 3 1 0 5 0 35 3
2000/01 26 1 4 0 12 0 42 1
2001/02 19 0 2 0 6 0 27 0
2002/03 Валвейк Ередивізі 29 1 29 1
Японія Ліга Кубок Імператора Кубок Джей-ліги Азія Загалом
2003 Урава Ред Даймондс Джей-ліга 12 0 0 0 4 0 - 16 0
2004 0 0 0 0 0 0 - 0 0
Країна СРСР 55 2 55 2
Україна 42 5 42 5
Росія 85 15 22 5 97 20
Іспанія 65 3 65 3
Нідерланди 128 6 128 6
Японія 12 0 0 0 4 0 - 16 0
Усього 387 31 0 0 4 0 22 5 413 36

У збірній ред.

[13]

СНД
Рік Матчі Голи
1992 4 0
Загалом 4 0
Україна
Рік Матчі Голи
1992 3 0
Загалом 3 0
Росія
Рік Матчі Голи
1993 2 0
1994 9 2
1995 8 1
1996 13 3
1997 4 0
1998 4 0
1999 0 0
2000 0 0
2001 7 0
2002 8 0
Усього 55 6

Матчі за збірну України ред.

# Дата Місце Суперник Рахунок Турнір
1.(1) 29 квітня, 1992 «Авангард»,Ужгород Україна   Угорщина 1:3 ТМ
2.(2) 16 жовтня, 1993 Стадіон університету Ратгерс, Піскатавей, США   США 0:0 ТМ
3.(3) 20 жовтня, 1993 «Вароші», Ньїредьхаза, Угорщина   Угорщина 2:1 ТМ

Досягнення ред.

Клубні ред.

Чорноморець (Одеса)
Спартак (Москва)
ПСВ
Урава Ред Даймондс
  •   Кубок Джей-ліги

Збірні ред.

СРСР
Росія

Сім'я ред.

Дружина — Наталія, дочка — Олександра.

Має брата Олександра, який також був професіональним футболістом.

Примітки ред.

  1. ↑ «Локомотив» (Москва) - «Чорноморець» (Одеса). Архів оригіналу за 7 січня 2018. Процитовано 6 січня 2018.
  2. ↑ «Ростсельмаш» (Ростов) - «Спартак» (Москва). Архів оригіналу за 8 січня 2018. Процитовано 7 січня 2018.
  3. ↑ «Уралмаш» (Єкатеринбург) - «Спартак» (Москва). Архів оригіналу за 8 січня 2018. Процитовано 7 січня 2018.
  4. ↑ «Никифоров решил завершить карьеру» [Архівовано 9 лютого 2006 у Wayback Machine.] Спорт-Экспресс. 14 січня, 2005. (рос.)
  5. ↑ ФК "Чорноморець" Одеса. Історія: 1979 - 1989 рр. - Провінціали стають законодавцями мод. chernomorets.odessa.ua. Архів оригіналу за 25 червня 2012. Процитовано 7 січня 2018.
  6. ↑ FIFA U-16 World Championship Canada 1987. Players - Top Goals. fifa.com. Архів оригіналу за 24 вересня 2015. Процитовано 7 січня 2018.(англ.)
  7. ↑ Чи збережеться російська команда-мрія? [Архівовано 27 лютого 2018 у Wayback Machine.] Стаття в газеті «Спорт-Експрес» від 9 серпня 2005 року
  8. ↑ «Непримерная украинская Примера»
  9. ↑ Максим Розенко: «Юрій Никифоров: "Слідчі влаштували мені перехресний допит ... "» [Архівовано 17 червня 2013 у Wayback Machine.]. «Советский спорт—Футбол», 24—30.07.2013 № 29(424)
  10. ↑ «Місто Хіхон» [Архівовано 15 травня 2014 у Wayback Machine.]. 22.03.2013
  11. ↑ Хохлов змінив Калитвинцева. Архів оригіналу за 8 жовтня 2020. Процитовано 7 січня 2018.
  12. ↑ Yuriy Nikiforov. Footballdatabase. Архів оригіналу за 19 серпня 2016. Процитовано 4 липня 2016.
  13. ↑ Yuriy Nikiforov. European Football. Архів оригіналу за 14 квітня 2015. Процитовано 4 липня 2016 року.

Посилання ред.

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Никифоров_Юрій_Валерійович&oldid=38198824