Неоінституціоналізм

Новий інституціоналізм чи неоінституціоналізм — методологічний підхід у вивченні політології, економіки, організаційної поведінки та соціології, який досліджує, як інституційні структури, правила, норми та культури стримують або спонукають вибір та дії людей, коли вони є частиною політичної інституції. Цей підхід помітно розвинувся серед американських науковців у 1980-х роках. Він поєднав інтереси науковців-традиціоналістів, які зосереджувались на вивченні формальних інституціональних правил та структур, з вченими-біхевіористами, які вивчали дії окремих політичних акторів.[1]

Напрями неоінституціоналізмуРедагувати

Численні наукові підходи були описані як частина нового інституціоналізму.[2]

Нормативний інституціоналізмРедагувати

Нормативний інституціоналізм — це соціологічне тлумачення інститутів, згідно з яким "логіка відповідності" керує поведінкою суб'єктів всередині установи. Він передбачає, що норми та формальні правила установ формуватимуть дії тих, хто діє в них. За словами Джеймса Марча,[3] логіка відповідності означає, що дії "узгоджуються із ситуаціями за допомогою правил, організованих в ідентичністях". Таким чином, нормативний інституціоналізм вважає, що значна частина поведінки інституційних акторів базується на загальновизнаній ситуації, з якою стикаються актори, ідентичності суб'єктів в ситуації та аналізі актором правил, які, зазвичай, керують поведінкою цього актора в цій конкретній ситуації.

Інституціоналізм раціонального виборуРедагувати

Такий підхід контрастує з нормативним інституціоналізмом: замість ряду розрахованих дій, розроблених з метою максимізації сприйнятої вигоди, будь-який суб'єкт в рамках установи відчуватиме себе обмеженим та зобов'язаним нормами та правилами установи.

Інституціоналізм раціонального вибору значною мірою випливає з теорії раціонального вибору, але не є тотожним їй. Прихильники стверджують, що раціональний вибір політичних акторів обмежений (називається "обмежена раціональність"). Ці межі приймаються, оскільки люди усвідомлюють, що їх цілі можна досягти найкращим чином через установи. Іншими словами, інститути — це система правил і спонукань до поведінки, в яких люди намагаються максимізувати власну вигоду.

Історичний інституціоналізмРедагувати

Ця версія інституціоналізму стверджує, що "історія має значення".[4] Установи, як правило, слідують тим шляхам розвитку, що були обрані або розроблені на початку її існування. Інституції матимуть притаманну їм програму, засновану на схемі розвитку, як неформальну (яким чином це робиться в цілому), так і формальну (закони, правила та інституційна взаємодія).

Ключовим поняттям є залежність від шляху: історичний шлях певної установи чи політичної особи призведе до майже неминучих подій. У деяких установах це може бути цикл, що продовжує себе: дії одного типу спричиняють подальші дії такого типу.

Ця теорія не означає, що інституційні шляхи назавжди будуть неминучими. Критичні переломи можуть дозволити швидку зміну в момент великої кризи.

Соціологічний інституціоналізмРедагувати

Соціологічний інституціоналізм — це форма нового інституціоналізму, яка стосується "способу, яким інститути створюють сенс для індивідів, забезпечуючи важливі теоретичні складові для нормативного інституціоналізму в політичній науці".[5]

Конструктивістський інституціоналізмРедагувати

Починаючи з 2000 р. ряд авторів використовує термін конструктивістський інституціоналізм[6] або ж дискурсивний інституціоналізм, який описується як "більш динамічний підхід до інституційних змін, ніж старі три нові інституціоналізми".[7] Конструктивістські інституціоналісти стверджують, що політичні, соціальні чи політичні дискурси можуть виконувати комунікативні функції: суб'єкти, які публічно висловлюють ідеї, можуть призвести до соціальних змін або координувати функції. Таким чином, ідеї та сенс створюють механізм для багатьох суб'єктів для досягнення консенсусу щодо норм та цінностей і, таким чином, створення соціальних змін.[8] Цей підхід все більше виходить за рамки політології в теорію міжнародних відносин та аналіз зовнішньої політики.[9][10]

Феміністський інституціоналізмРедагувати

Феміністський інституціоналізм — це новий інституціональний підхід, що розглядає "як діють гендерні норми в установах і як інституційні процеси будують та підтримують динаміку гендерної влади".[5]

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Neoinstitutionalism | social science. Encyclopedia Britannica (англ.). Процитовано 27 квітня 2020. 
  2. Adcock, Robert Bevir, Mark Stimson, Shannon C. (2007). Modern political science : Anglo-American exchanges since 1880. Princeton University Press. ISBN 978-0-691-12873-3. OCLC 475415787. 
  3. March, James G. (1994). Primer on Decision Making: How Decisions Happen. Free Press. с. 57–58. .
  4. Wolff, Sarah; Wichmann, Nicole; Mounier, Gregory (2009). The external dimension of justice and home affairs: A different security agenda for the EU?. с. 9–23. .
  5. а б Lowndes, Vivien (2010). The Institutional Approach. У Marsh, D.; Stoker, G. Theories and Methods in Political Science. Basingstoke: Palgrave. с. 65. 
  6. Hay, Colin (2006). Constructivist institutionalism. У Rhodes, R.A.W.; Binder, Sarah A.; Rockman, Bert A. The Oxford Handbook of Political Institutions. Oxford: Oxford University Press. с. 56–74. ISBN 978-0-19-954846-0. 
  7. Schmidt, Vivien A. (2008). Discursive institutionalism: The explanatory power of discourse. Annual Review of Political Science 11: 303–26. doi:10.1146/annurev.polisci.11.060606.135342. 
  8. Dodds, Anneliese (2013). Comparative Public Policy. Palgrave MacMillan. .
  9. Hassan, Oz (10 вересня 2012). Constructing America's freedom agenda for the Middle East. Studies in US Foreign Policy. Routledge. ISBN 978-0-41560310-2. .
  10. Hassan, Oz (14 червня 2010). Constructing Crises, (in)securitising terror: the punctuated evolution of EU counter terrorism policy. European Security (Taylor & Francis) 19 (3: European ‘security’ governance): 445–66. doi:10.1080/09662839.2010.526935. .

БібліографіяРедагувати