Christian Celtic Cross

Неофаши́зм — поняття, яке об'єднує деякі сучасні праворадикальні рухи, що є ідейними і політичними правонаступниками розпущених після Другої світової війни фашистських організацій. Неофашисти виявляють схильність до політичного екстремізму, використовують терористичні види діяльності.

Відмінні рисиРедагувати

Дискредитація історичного фашизму нерідко спонукає неофашистів відмежовуватися від попередників. За влучним прогнозом сенатора Г'юї Лонга «Фашисти майбутнього будуть називати себе антифашистами». Проте риси подібності з формами фашизму, сформованими між двома світовими війнами, проявляються постійно. Умберто Еко в есе «Вічний фашизм»[1] визначив 14 ознак фашизму:

  1. Культ традиції.
  2. Неприйняття модернізму.
  3. Ірраціоналізм і підозрілість стосовно інтелектуального світу.
  4. Незгода є зрадою.
  5. Расизм.
  6. Фашизм народжується з індивідуальної чи соціальної фрустрації.
  7. Перейнятість ідеєю змови.
  8. Вороги змальовуються, як занадто сильні і занадто слабкі одночасно.
  9. Життя є станом постійної боротьби.
  10. Плебейство на основі єдиної правлячої партії.
  11. Культ геройства заради смерті.
  12. Культ мачизму.
  13. Культ вождизму на тлі безправ'я особи.
  14. Примітивні гасла пропаганди з підміною понять для формування суспільної думки.

Радянська пропаганда вважала найважливішими відмінними рисами неофашистських структур — крайній націоналізм і шовінізм, правий популізм, орієнтація на корпоративні моделі суспільного устрою, антикомунізм, критика з ультраправих позицій парламентаризму і фінансового капіталу, застосування насильницьких, терористичних методів політичної боротьби.

У соціально-філософському плані неофашизм ворожий гуманізму, культивує ірраціоналізм, проповідує культ сили як універсальний метод вирішення суспільних проблем. Політична агітація ведеться в демонстративно агресивній, енергійній і наступальній манері. Часто використовується символіка та атрибутика історичного фашизму (чорний і чорно-червоний колірні тони, фасції, модифіковані свастики та ін.) Важливе місце в неофашистській пропаганді займає популістська соціальна риторика, звернена до представників дрібного бізнесу, люмпен-верств, носіїв молодіжних субкультур[2]. Для неофашизму характерні тісні зв'язки з криміналітетом. Соціальні концепції витримуються в руслі праворадикального солідаризму, що відповідає інтересам міжнародної оргзлочинності.

Стрижнем неофашистської ідеології є расизм як невід'ємна складова фашизму, яка модифікувала гітлерівський расизм з його тезою про перевагу власної нації над іншими народами.

ІсторіяРедагувати

Неофашизм як політична течія виник у 60-х роках XX ст.; тоді ж сформувались його ідеологія та організаційні структури.

З 70-х років ці організації проводять загальні зльоти.

80—90-ті роки позначені активними спробами неофашистів координувати свої дії в міжнародному масштабі.

Неофашистські організації діють в усіх країнах Європи, Америки, більшості країн Азії, в Австралії та країнах Африки.

З точки зору радянської пропаганди резиденція світового координаційного неофашистського центру — Всесвітнього союзу нацистів — знаходиться у США.

Після розпаду СРСР унаслідок реваншистських тенденцій у Російській Федерації неофашизм став основою державної політики.[3][4] Викривлення реальності російською пропагандою, яка називає себе антифашистською, сама будучи фашистською за природою, Тімоті Снайдер називає «шизофашизмом».[5]

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

ДжерелаРедагувати

ЛітератураРедагувати

  • Політологічний енциклопедичний словник / уклад.: Л. М. Герасіна, В. Л. Погрібна, І. О. Поліщук та ін. За ред. М. П. Требіна. — Х . :Право, 2015
  • Бела Кёпеци. Неокосерватизм и «новые правые» / Пер. с венг. — Москва: Издательство политической литературы, 1986. — 144 с.(рос.)
  • Владимир Чернышев. Призраки Долины павших. Неофашизм в Испании после Франко. — Москва: Мысль, 1983. — 320 с.(рос.)
  • Anna Cento Bull, Italian Neofascism: The Strategy of Tension and the Politics of Nonreconciliation, Berghahn Books, 2007.(англ.)