Неокласицизм (музика)

музикальний напрямок

Неокласицизм — напрям в академічній музиці XX століття, представники якого прагнули до відродження стилістичних рис музики ранньокласичного і докласичного періоду. Найбільшого розвитку досяг у 1920-х — 1930-х роках.

ХарактеристикаРедагувати

Виник як реакція і пряме заперечення на музичний стиль імпресіонізму. Як мистецький напрям неокласицизм задекларував у 1920 р. Ф. Бузоні у статті «Новий класицизм» (у формі відкритого листа музикознавцю П. Беккеру). Бузоні писав був: «Під новим класицизмом я розумію розвиток, відбір та використання всіх досягнень минулого досвіду та їхнє втілення у тверду й вишукану форму»[1]. У 1924 І. Стравінський висунув гасло «Назад до Баха», що був підхоплений музикантами різних країн. Сенс цього заклику полягав у поєднанні бахівської логіки, принципів розвитку та конструювання музичної форми з новітніми засобами музичної мови[2].

Музичний неокласицизм отримав розвиток, насамперед у творчості Ігоря Стравінського («Аполлон Мусагет», «Пульчинелла», «Орфей», «Кар’єра марнотрата») і А. Русселя («Сюїта in Fa», «Вакх і Аріадна»), по відношенню до якої термін «неокласицизм» уперше було вжито (у 1923 г.)[3]. У Франції неокласицизм отримав також розвиток у послідовників Е. Саті, представників французької «шістки» (Даріус Мійо, Артур Онеґґер, Франсіс Пуленк та інших) і деяких інших композиторів, в Німеччині — у творчості П. Гіндеміта.

В Україні через негативний вплив радянської політики щодо мистецтва неокласицизм з'явився лише в 1960-х роках (М. Скорик)[4], пізніше - в творчості В. Бібіка, І. Карабиця, Ж. та Л. Колодубів та ін.[4]

ПриміткиРедагувати

  1. цит. за: Пензева Н. Л. Неокласика як стиль хореографічного мистецтва ХХ СТ. (на прикладі творчості Дж. Баланчіна) / Н. Л. Пензева // Культура народов Причерноморья. — 2009. — № 154. — С. 89-92.
  2. Келдыш Ю. В. Неоклассицизм / Ю.В. Келдыш // Музыкальная энциклопедия в 6 т., т.3.–М.: Сов. энциклопедия, 1976.– C. 960 – 963.
  3. Whittall A., op.cit.
  4. а б Неокласицизм // Українська музична енциклопедія. Т. 4: [Н – О] / Гол. редкол. Г. Скрипник. — Київ : ІМФЕ НАНУ, 2016. — С. 224.

ЛітератураРедагувати

  • Глебов Игорь (Асафьев Б. В.). Книга о Стравинском. Л., 1929;
  • Ярустовский Б., И. Стравинский. Краткий очерк жизни и творчества. М., 1963, 1969;
  • Друскин М. Пути развития современной зарубежной музыки. в кн.: Вопросы современной музыки, Л., 1963;
  • Друскин М. И. Стравинский. Л. — М., 1974;
  • Михайлов М. О классицистских тенденциях в музыке XIX — начала XX века. в кн.: Вопросы теории и эстетики музыки. вып. 2, Л., 1963;
  • Нестьев И. На рубеже двух столетий. М., 1967;
  • Смирнов В. Возникновение неоклассицизма и неоклассицизм И. Стравинского. в кн.: Кризис буржуазной культуры и музыка. вып. 2, М., 1973;
  • Mersmann H. Die moderne Musik seit der Romantik. Wildpark — Potsdam, 1928;
  • Wörner К. Musik der Gegenwart. Geschichte der neuen Musik. Mainz., 1949;
  • Stuckenschmidt H. Neue Musik. В., 1951;
  • Busoni F. Wesen und Einheit der Musik. В., 1956;
  • Austin W. Music in the 20th century. N. Y., 1966.

Див. такожРедагувати

ПосиланняРедагувати