Неліпино

Село у Закарпатській області

Нелі́пино — село в Україні, у Свалявському районі Закарпатської області.

село Неліпино
Міст с Неліпино.jpg
Країна Україна Україна
Область Закарпатська область
Район/міськрада Свалявський район
Рада Неліпинська
Код КОАТУУ 2124083501
Основні дані
Населення 3.554
Поштовий індекс 89308
Телефонний код +380 3133
Географічні дані
Географічні координати 48°33′33″ пн. ш. 23°02′10″ сх. д. / 48.55917° пн. ш. 23.03611° сх. д. / 48.55917; 23.03611Координати: 48°33′33″ пн. ш. 23°02′10″ сх. д. / 48.55917° пн. ш. 23.03611° сх. д. / 48.55917; 23.03611
Місцева влада
Адреса ради 89308, с. Неліпино вул. Головна, 157
Карта
Неліпино. Карта розташування: Україна
Неліпино
Неліпино
Неліпино. Карта розташування: Закарпатська область
Неліпино
Неліпино
Мапа

CMNS: Неліпино у Вікісховищі

НазваРедагувати

У 1995 р. назву села Неліпине було змінено на одну літеру.

ГеографіяРедагувати

 
Неліпино, початок ХХст.

Розташоване в долині річки Латориці, за 3 км від районного центру. Залізнична станція. Є титульним селом Неліпинської сільської ради, до якої входять такі села Неліпино, Сасівка і Вовчий. Чисельність населення ради становить 5150 чоловік, які мешкають у 1254 домогосподарствах. Площа сільради — 8047 га.

Відстань від базового села до районного центру становить 5 км. Сільрада розташована на південному сході району, межує з Ганьковицькою, Стройненською, Тибавською сільрадами та Свалявською міською радою. Через територію села протікають річки Латориця і Вича.

ІсторіяРедагувати

Біля давньої лазні і мінерального джерела, що в околицях села, Т.Легоцький в кінці ХІХ століття зібрав окремі кам'яні знаряддя, очевидно, епохи новокам'яного віку. На території Неліпиного виявлено рештки поселень часів неоліту (IV тисячоліття до н. е.) та бронзи (11 тисячоліття до н. е.).

Виявляється, до заснування села на берегах Вичі росли липи, під якими й облюбували собі місце перші поселенці. З цих дерев вони зробили собі й промисел: липу рубали, кололи на скалки, сушили та ставили у посуд з олією. Відтак після цього утворювались так звані гніти, які ввечері палили в хатах для освітлення. Люди із довколишніх поселень, коли йшли за «освітленням із лип», казали: йдемо на липино. Через це місцину і назвали Неліпино.

Перша згадка про село є в документах за 1430 рік[1]. В Урбанському описі за 1641 рік село мало назву «Нолліпена», тоді як старою русинською мовою це слово означало «липа». Кількість жителів села значно скоротилася під час військових походів Ракоці та Текелі. Згідно з описом 1691 року з 38 кріпацьких хат і садиб залишилося тільки 13. Кенезство тоді належало родинам Романович, Фалес і Богуш, і щорічно управління селом переходило від одного роду до іншого. Священиком Неліпина на той період був Шимон Поп, який через бідність платив податок всього два форинти (замість чотирьох). Дерев'яна церква св. Параски Мучениці в селі вже на той час була старою (1635 р.).

На 1749 рік в селі нараховувалось 30 дворів, а мешканці тримали 15 волів, 37 корів, 2 коні, 38 свиней та 30 вуликів.

У письмових джерелах за 1798 рік є запис про Неліпинську дерев'яну церкву, збудовану 1758 року в урочищі «Городи». Філіями парохії були села Сасівка, Вовчий, Оса.

За часів податкових реформ 60—70-х років XVIII ст. у Неліпині була створена управа з п'яти чоловік: Ласкоріх Іван (староста), Текач Іван, Плоскіна Павел, Фалес Іван і Фалес Петро.

З 1785 року в селі почали вести церковну метрику.

У 1816 році Неліпино нараховувало 423 мешканців, а священиком села був Василь Сускович. Сільські землі належали графській родині Шенборн.

Ще на 1839 рік поряд з Неліпином у статистиці МГКЄ фіксується вже згадуваний вище Вовчий (Vicsa Diversorium, et Claviatura), і проживали тут 2 греко-католики (представники інших вірувань могли і не вказуватись). А на 1841 рік крім Вовчого згадується і інше поселення — Оса (Osza Diversorium, et Runcina), і нараховувало воно 6 чоловік. Вовчий на цей рік нараховував 4 вірники.

В середині 20-х років XX століття 47 проц. населення Неліпиного було безземельним. Більшість бідняків емігрувала в Бразілію. Повертаючись додому без нічого, вони оселялися на пустирі за річкою, який прозвали через це Бразілією. До речі, у присілку, що розташувався між двох закарпатських рік і за яким Вича вливається у Латорицю, є всього дві вулиці. Одна з них так і називається — Бразильська.

Церква Вознесіння Господнього. 1856.

Перша згадка про стародавню дерев'яну церкву належить до 1691 р. У 1733 р. згадують дерев'яну церкву св. Михайла з одним дзвоном, священик Іван Фізер жив у зручному дерев'яному будинку.

У 1798 р. є запис про дерев'яну церкву, збудовану 1758 p., що стояла на «Городах». Філіями, крім сусідньої Сасівки, були маленькі поселення Вовчий і Оса.

Теперішня типова мурована церква будувалася, як розповідають, 5 років за священика Атанаса Леґези. Над входом датою спорудження вказано 1851 p., але, очевидно, це початок робіт.

У 1893 р. цісар виділив 200 форинтів на будівництво церкви (можливо, на ремонт), фари та обладнання школи. Останній ремонт проведено 1982 р.

2009 року лісник поїхав в урочище за кілька кілометрів від села, щоб спиляти аварійне дерево, бо його могла звалити буря. Бук зрізали і хоті­ли здати на Свалявський лісохімком­бінат, де роблять деревне вугілля. А от забрати з гори його не змогли. Машина не піднімалася вверх і з'їжджала. Так Бог не дав. Там дерево пролежало зиму. А навесні забрали. Лісник порізав на колоди для каміна. Вкинув, а воно не горіло, лиш задиміло. Кругом нього зола тліла, а дрова полум'я обходило. Зі своїм батьком він став їх колоти і не міг, а бук, щоб ви знали, легко піддається. Коли нарешті серцевина відпала, то всередині побачили чорні хрести.

Їх нарахували 33 — стільки років земного життя Ісуса Христа. Що дивно, урочище, де зрубали дерево, називається… У Христа. Священики разом з прихожанами оглянули колоди і зрозуміли, що це диво нерукотворне. Освятили його і шматки роздали по селах Свалявського району, в Ужгород у єпархію, а також один завезли в Московську область, де живе дочка Іллі Хіменця.

Відтоді минуло сім років. Кожної весни із церкви вирушає хресний хід до урочища, де виросло незвичайне дерево, там проводять службу Божу. Старожили розповідають, що на тому місці під час Другої світової війни захоронили тіла загиблих. Також пригадують, що за Австро-Угорщини у тому урочищі на кареті розбився один граф.

Шматки бука тепер зберігаються у старовинній церкві — при вході, у шафі за склом. На них неозброєним оком видно почорнілі хрести. Щоб побачити це диво, сюди часто приїздять паломники і туристи, із цікавістю оглядають колоди.

Історія неліпинських мінеральних вод тісно пов'язана з історією свалявських мінеральних вод, бо село Неліпино фактично розташоване на південних околицях Сваляви і навіть створені на цих джерелах купелі називались і Свалявськими.

Перші згадки про Неліпинські води відносяться до 1755 року, коли граф Шенборн, у володінні якого знаходились ці джерела, відправив до Відня на дослідження Сусківську і Неліпинську воду хоча результати цих досліджень залишились невідомими. В 1795 році Неліпинську, Пасіцьку, Свалявську, Голубинську воду вивчав Sebeok А.

Неліпинські вуглекислі лужні води набули такої слави, що їх почала відвідувати і аристократична знать. Це вимусило владу заснувати тут у 1800 році упорядковані купелі. Вони постійно розширювались, модернізувалися і невдовзі стали визнаним і популярним курортом, що налічував 68 жилих помешкань, 22 ванних кабін, у якому був лікар.

З 1843 р. неліпинська громада користувалась печаткою з гербом селища, символіка якого, очевидно, нагадувала про курортний характер місцевості: мурована вілла, біля якої росте алея листяних дерев, а вгорі — сонце. Довкола герба напис угорською мовою: HARSFALVA HELYSEGENEK PECSETJE 1843 («Печатка селища Гаршфолво. 1843»).

Одним із орендаторів Свалявського філіалу курорту був лікар Карловський Л. У 1871 року Неліпино стало однією з зупинок залізниці. Так, в 1879 році курорт відвідало 385, а в 1880 році — 419 людей. Працював він тільки з травня по жовтень. Не менш знаменитим тут був і липовий парк, засаджений при заснуванні курорту. Гості відвідували прилеглі живописні місця — Ждимир, Жденієво, Заньку, Свалявські полонини.

Найбільш показаними для лікування тут були захворювання шлунка, печінки при жировому переродженні та застою жовчі, легенів, сечового міхура, подагра, ревматизм, особливо, що супроводжувались остеопорозом, захворювання селезінки, нервові розлади та ін. Вода для питного лікування із джерела «Стефанія» використовувалася на місці й тільки ті, хто тут лікувалися, могли вивозити її додому.

Як пише Weisner F. (1935), «В Неліпино є джерело для пиття і купелів „Stepanka“ і джерело для купелів. При них діють купелі „Stefania“. Одна з купальних будов існує на вуглекислому лужному джерелі „Stepanka“, друга на залізистому джерелі, третя будова для питного лікування, Купелі розташовані на лівому березі потока Віса, де він впадає до р. Латориці». Липовий парк, окремі споруди курорту збереглися до 1945 року.

Розлив мінеральної води під назвою «Неліпинська» зі свердловини № 21 Неліпинського родовища мінеральних вод було розпочато у 1956 році Свалявським заводом продтоварів, а з 1999 року під назвою «Поляна Неліпинська» зі св. № 20.

Розвиток здравниці сприяв розвитку готельного бізнесу. Так у ті ж роки у Неліпині постав палац Рудольфа, а також готель Ержибет. Місце відпочинку й оздоровлення для заможних людей прикрила радянська влада: в одноповерховому готелі помістили школу, а із палацу зробили… звичайний господарський склад.

НаселенняРедагувати

Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 3637 осіб, з яких 1799 чоловіків та 1838 жінок.[2]

За переписом населення України 2001 року в селі мешкали 3534 особи.[3]

МоваРедагувати

Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року:[4]

Мова Відсоток
українська 98,68 %
російська 0,53 %
угорська 0,17 %
молдовська 0,06 %
білоруська 0,03 %
словацька 0,03 %
інші 0,50 %

Відомі людиРедагувати

ПриміткиРедагувати

ПосиланняРедагувати