Міжнародний центр культури і мистецтв Федерації профспілок України
Міжнародний центр культури і мистецтв Федерації профспілок України (МЦКМ) — пам'ятка архітектури, спроєктована і побудована у 1842 відомим архітектором Вікентієм Беретті. Одна з найбільших у Києві театральних зал: вміщує понад дві тисячі глядачів.
| Міжнародний центр культури і мистецтв Федерації профспілок України | ||||
|---|---|---|---|---|
 | ||||
|
50°27′00″ пн. ш. 30°31′41″ сх. д. / 50.4500000000277779577118054° пн. ш. 30.52805556002777720° сх. д.Координати: 50°27′00″ пн. ш. 30°31′41″ сх. д. / 50.4500000000277779577118054° пн. ш. 30.52805556002777720° сх. д. | ||||
| Країна |
 Україна | |||
| Місто | ||||
| Власник | Федерація профспілок України | |||
| Тип | центр сценічних мистецтвd, будинок культури, будівля, споруда, пам’ятка архітектури | |||
| Статус спадщини | пам’ятка архітектури | |||
| octoberpalace.com | ||||
| Ідентифікатори і посилання | ||||
 |
UA-80-382-0654 | |||
 | ||||
 Міжнародний центр культури і мистецтв Федерації профспілок України у Вікісховищі | ||||
| Ця стаття містить перелік посилань, але походження тверджень у ній залишається незрозумілим через практично повну відсутність внутрішньотекстових джерел-виносок. (грудень 2017) |
Під час радянської й німецької окупації України в будівлі спочатку свої злочини проти українців здійснювали НКВС та Гестапо, а згодом використовувалася назва Жовтневий палац задля пропаганди Жовтневої революції.
Історія ред.
Київський інститут шляхетних дівчат ред.
Будівлю було зведено як корпус Київського інституту шляхетних дівчат, яким він і був до 1917 року.
Місце репресій ред.
Після захоплення Києва в 1918 році, інститут перетворився на різноманітні державні установи[1]
Згодом у будівлі розмістилися караульні полки, Вища військова та сільськогосподарська школи, інститут шкіряної промисловості, редакція журналу «Більшовиченята», протягом майже десяти років тут містився Комітет комунального господарства.[1][2]
Зі спогадів О. О. Гольденвейзера:
«Разумеется, и 26 января, когда стихла канонада и в город вступили большевики, и в последующие дни нам было не до спокойных наблюдений и параллелей. Эти первые дни были полны ужаса и крови. Большевики производили систематическое избиение всех, кто имел какую-либо связь с украинской армией, и особенно с офицерством. Произведенная незадолго пред тем регистрация офицеров имела в этом отношении роковые последствия: многие предъявляли большевикам свои регистрационные карточки, и это вело к неминуемой гибели. Солдаты и матросы, увешанные пулеметными лентами и ручными гранатами, ходили из дома в дом, производили обыски и уводили военных. Во дворце, где расположился штаб, происходил краткий суд и тут же, в царском саду, — расправа. Тысячи молодых офицеров погибли в эти дни. Погибло также много военных врачей — между ними известный в городе хирург Бочаров, который ехал на своей пролетке в госпиталь и показал остановившему его солдату свою регистрационную карточку. Та же участь постигла доктора Рахлиса, недавно только возвратившегося из австрийского плена и схваченного таким же образом, когда он стоял на улице в какой-то очереди.»
Після того, як Київ знову став столицею в 1934 році й до 1941, в будівлі діяло управління Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС) УРСР. Підвали було перетворено на камери допитів.
Тут катували таких людей, як Володимир Сосюра, Гнат Юра, Максим Рильський, Андрій Малишко, Григорій Косинка. Відомі діячі, розстріляні у Жовтневому палаці: Григорій Косинка, Микола Івасюк, Тарас Крушельницький і Іван Крушельницький, Майк Йогансен[3] , Михайль Семенко[3]. Тіла жертв таємно вивозили на околиці Києва до Биківнянського лісу.[4]
В 1941 році сад постраждав від вогню під час пожежі, що утворилася після підриву радянськими військами історичного центру міста, але в самих підвалах міни не були закладені, тому будинок вцілів.
З 1941 приміщення використовувалися німецькою армією, як будівля гестапо — таємна поліція Третього Рейху. В 1943 палац був бомбардований при звільненні Києва радянською армією внаслідок чого зазнав значної руйнації.
Реконструкція та сьогодення ред.
Реконструкція почалася 1952 році й продовжувалась до 1958. Під час реконструкції будинку в 1950-х рр. були знайдені обгорілі людські кістки та таємні камери для катувань.[5]
Над відбудовою, разом з тисячами робітників, студентів та людей різних професій, працювали і видатні діячі культури та мистецтва: Максим Рильський, Володимир Сосюра, Андрій Малишко, Лев Ревуцький, Амвросій Бучма, Наталія Ужвій, Гнат Юра та багато інших; плафони розписував Анатолій Чернов. 24 грудня 1957 року Жовтневий палац культури відчинив двері для відвідувачів.
Відтоді понад 40 мільйонів осіб побували на різноманітних культурно-мистецьких заходах палацу.
У численних гуртках художньої самодіяльності, народних ансамблях, любительських об'єднаннях та клубах починали свою творчу діяльність нині відомі майстри сцени: Дмитро Гнатюк, Анатолій Солов'яненко, Белла Руденко, Анатолій Мокренко, Юрій Гуляєв, Діана Петриненко, Степан Турчак та багато інших. У будівлі діяла Народна оперна студія, яка існувала понад 53 роки, та виховала багато видатних виконавців.
Діяльність ред.
Міжнародним центром культури й мистецтв проводяться традиційні огляди, конкурси, фестивалі. На його сцені працюють професійні та самодіяльні театральні та концертні колективи з Росії, Білорусі, Молдови, Грузії, Литви, Естонії та інших країн. В жовтневому палаці проводяться зустрічі з відомими письменниками, композиторами, представниками дипломатичних кіл, державними та громадськими діячами, народними депутатами.
Бібліотека центру має унікальний фонд, що налічує понад 70 тисяч екземплярів.
Художня самодіяльність ред.
За часів незалежної України у Центрі діють такі Самодіяльні колективи :
- народний ансамбль народного танцю — «Горлиця»
- Народний оркестр народних інструментів
- Народна вокальна студія
- Народна оперна студія
- Народний ансамбль класичного балету «Просвіт»
- Дитячі зразкові колективи «Вітерець», «Співаночка».
Виступає естрадно-джазовий оркестр «Музична лабораторія». 8 колективам надано звання «Народний» та «Зразковий». Аматори центру здобули успіх не лише в Україні, а й далеко за її межами — в Італії, Франції, Німеччині, Фінляндії, Канаді, Португалії, Японії, США, Польщі, Угорщині тощо.
Джерела ред.
| Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Міжнародний центр культури і мистецтв Федерації профспілок України |
- Офіційний сайт МЦКМ [Архівовано 30 листопада 2017 у Wayback Machine.]
- Жовтневий палац в путівнику української столиці
- [1] [Архівовано 3 березня 2012 у Wayback Machine.]
- International Centre for Culture and Arts (Kiev) [Архівовано 9 грудня 2017 у Wayback Machine.]
- [2] [Архівовано 23 березня 2012 у Wayback Machine.]
- [3]
- [4] [Архівовано 18 вересня 2010 у Wayback Machine.]
- [5]
- [6] [Архівовано 20 січня 2011 у Wayback Machine.]
- С. В. Волков. Красный террор глазами очевидцев [Архівовано 12 липня 2015 у Wayback Machine.]
Примітки ред.
- ↑ а б Інститут шляхетних дівчат. Застінки НКВС, Жовтневий палац та культурний центр | Україна Інкогніта. ukrainaincognita.com. Архів оригіналу за 3 березня 2012. Процитовано 3 січня 2021.
- ↑ Інститут, катівня, палац. 170 років "шляхетних" контрастів. www.unian.ua (укр.). Архів оригіналу за 8 березня 2022. Процитовано 3 січня 2021.
- ↑ а б Канал Украина (3 листопада 2016), Фільм "Воскресіння Розстріляного відродження", архів оригіналу за 12 лютого 2021, процитовано 13 червня 2019
- ↑ Від Інституту шляхетних дівчат – до НКВС, від Центру культури – до музею Майдану. Радіо Свобода (укр.). Архів оригіналу за 11 серпня 2020. Процитовано 3 січня 2021.
- ↑ Інститут шляхетних дівчат 1838—43, в якому викладав Лисенко М. В., містилося управління НКВС УРСР, судили і розстрілювали жертв сталінського режиму | Звід Історії Пам'яток Києва. pamyatky.kiev.ua (ru-RU) . Архів оригіналу за 12 березня 2017. Процитовано 3 січня 2021.