Моніка Вітті

італійська акторка

Моніка Вітті (італ. Monica Vitti; справжнє ім'я Марія Луїза Чечареллі (італ. Maria Louisa Ceciarelli); 3 листопада 1931, Рим — 2 лютого 2022, там само) — видатна італійська акторка театру і кінематографу. 5 разів удостоєна премії «Давид ді Донателло» за найкращу головну жіночу роль (більше за всю історію лише у Софі Лорен), 12-разова лауреатка премії «Золотий глобус», тричі здобула «Срібну стрічку» та має інші нагороди.

Моніка Вітті
італ. Monica Vitti
Моніка Вітті у 1970 році
Моніка Вітті у 1970 році
Ім'я при народженні Марія Луїза Чечареллі
Maria Louisa Ceciarelli
Народилася 3 листопада 1931(1931-11-03)
Рим, Італія
Померла 2 лютого 2022(2022-02-02) (90 років)
Рим, Італія[4]
  • хвороба Альцгеймера[5]
  • Поховання Кампо Верано[6]
    Громадянство Flag of Italy (1861–1946).svg Королівство Італія
    Flag of Italy.svg Італія
    Діяльність комікеса, сценаристка, кінорежисерка, акторка театру, кіноакторка, акторка
    Alma mater Національна академія драматичних мистецтв ім. Сільвіо Д'Амікоd
    Роки діяльності 1954—1994
    Чоловік Роберто Руссо (з 1995 року)
    IMDb nm0900143
    Нагороди та премії
    Великий офіцер Ордена За заслуги перед Італійською Республікою
    Кавалер ордена Почесного легіону

    CMNS: Моніка Вітті у Вікісховищі
    Моніка Вітті, фільм «Червона пустеля» (1964)

    Життя та творчістьРедагувати

    Ранні рокиРедагувати

    Моніка Вітті народилася під ім'ям Марія Луїза Чечареллі у 1931 році в Римі, у простій родині католиків.[7] Дівчина змалку хотіла стати акторкою, хоча члени її родини не цікавилися кінематографом. Мати родом з Болоньї, а батько з Рима, у дитинстві 8 років майбутня акторка прожила в Мессіні, через роботу батька, який був інспектором із зовнішньої торговлі.[8] Дитинство Моніки не було щасливим, її відносини з батьками завжди були напруженими, вона запам'ятала їх як дуже строгих людей: дівчина ставала свідком постійних сімейних конфліктів й в усьому повинна була підкорятися своїм батькам.[9] Моніка була третьою дитиною та єдиною донькою в родині, батьки більше піклувалися про її старших братів і майже не приділяли їй уваги. Вона часто доношувала одяг своїх старших братів, «відчувала себе повною нікчемою».[7] Оскільки Моніка не любила холод, вона багатошарово одягалася, через що її називали «ніженкою», або «сім спідниць» («setti vistìni»), згодом це домашнє прізвисько стала назвою однойменної автобіографічної книги акторки.[9]

    «Я у величезних черевиках, притримуючи рукою вічно сповзаючі чоловічі штани і шльопаючи по калюжах, неохоче плентаюся зі школи додому. Сідаю на сходи і плачу... Одного разу я навіть поклялася, що в мене ніколи не буде власної сім'ї» — Моніка Вітті[7]

    Моніка, згадувала, що свою пристрасть до театру вона вперше проявила на Сицилії у віці 12 років під час бомбардувань війни, коли влаштовувала вистави для братів, щоб відвернути їх від жахів Другої світової війни.

    «Під час війни я була зі своїми братами на Сицилії. Там почалися вибухи, і ми побігли до підвалу. Ми не знали, що робити, люди довкола плакали. І ми спорудили театр: повісили ковдру, потім зробили ляльок, намалювали очі, ніс, рота і щось говорили. Це був мій перший виступ» — Моніка Вітті[9]

    Потім вона переїхала з родиною у Неаполь, в район Вомеро.[10] Після бомбардувань Неаполя, Моніка переїхала у Рим, де віці 14 років дебютувала на сцені невеликого місцевого театру у виставі «Противник», де зіграла матір 45 років, яка втратила сина у війні. Батьки акторки були проти її театральної кар'єри, на думку матері, сцена могла «занапастити душу і тіло» її дочки. Мати погрожувала Моніці словами: «Ніколи, ти ніколи не гратимеш! [...] Тільки через мій труп!».[9] Виступи на сцені допомогали дівчині на деякий час залишати «похмуре життя» родинного оточення. За словами Моніки, вже після першого виступу на сцені вона вперше відчула себе «вільною, безтурботною, щасливою», що «вперше в житті все було добре».[9]

    «Коли в чотирнадцять з половиною я майже вирішила, що з мене достатньо життя, я зрозуміла, що можу грати, продовжувати просто прикидатися кимось іншим і смішити людей якомога більше на сцені та на екрані. У житті все було набагато складніше» — Моніка Вітті

    Навчання акторству та перші роліРедагувати

    Після закінчення школи, коли Моніці було 18 років, її родина — брати та батьки — емігрували до США. Моніка вирішила залишитися в Італії і в 19 років змогла поступити до Національної академії драматичного мистецтва, яку успішно закінчила.[9] Перша спроба виявилася невдалою. Викладачі заявили, що в неї слабкі голосові зв'язки й відправили додому. Наступного дня Вітті пішла до лікарні, де благала лікаря видати їй довідку про те, що з її голосовими зв'язками все гаразд. Вражений лікар написав, що вона цілком здорова.[9] І Моніку прийняли в академію, де вона навчалася під керівництвом Сільвіо Д'Аміко та Серджо Тофано. Батьки, як і раніше, не приймали професію доньки.

     
    Моніка Вітті й Теренс Стемп у 1965 році
    «Мама мене соромилася. Коли йшлося про дітей, вона говорила: „У мене чудовий син, юрист та ще один — видатний журналіст“. Потім тихо додавала: „Я ще маю доньку-акторку“» — Моніка Вітті[9]

    Після закінчення Академії у 1953 році, Моніка розпочала свою нетривалу, але плідну театральну кар'єру, протягом якої вона показала себе різноплановою акторкою, граючи у п'єсах Шекспіра і Мольєра. Особливо значним досвідом театральної гри для Моніки — був разом із режисером Серджо Тофано (її вчителем в Академії) — у постановці комедії про персонажа Бонавентуру, де вона вперше продемонструвала свій талант комедійної акторки.

    За порадою Серджо Тофано, акторка вирішила взяти собі псевдонім «Моніка Вітті», який складався з «більш артистичниго» ім'я та прізвища. «Вітті» з'явилося з прізвища матері — Аделіни Віттільї; а ім'я «Моніка» — акторка вибрала з книги, яку вона щойно прочитала, тому що воно «звучало краще».[11]

    У 1955 році відбувся дебют Моніки у ролі Маріани в опері Мольєра «Аваро», поставлену Алессандро Ферсеном в театрі «Олімпіко» у Віченці; а наступного року, на тій самій сцені, вона зіграла роль Офелії у «Гамлеті», поставлену Ріккардо Баккеллі.[12] У 1956 році Моніка також грала головну героїню вистави «Белла» письменника Чезаре Меано в Театро дель Конвеньйо в Мілані під керівництвом Енцо Ферр'єрі. Окрім цього, у Римі Моніка виступала у серії комедійних одноактних спектаклів у «Театрі Арлекіно».

    Вечорами вона виступала в театрі, а вдень ходила по кіностудіях, намагаючись отримати роль. Знайомі агенти казали їй, що з такими даними вона ніколи не стане відомою акторкою. Але Моніці все ж дали епізодичну роль у фільмі «Сміятися! Сміятися! Сміятися!» (1954) — яка була її дебютом у кіно. Наступні п'ять років знімалася у випадкових, прохідних ролях.

    Перший успіхРедагувати

    Після незначних ролей у деяких комедійних фільмах Моніку помітив режисер Мікеланджело Антоніоні. З ним у акторки виникли сентиментальні стосунки, що перепліталися з мистецькою діяльністю, які зробили Моніку «музою» Антоніоні. Знайомство Моніки з генієм італійського кіно, Антоніоні, — стало поворотним моментом у житті акторки. Акторка вирізнялася незвичайним голосом із хрипотою і Антоніоні покликав її дублювати головну роль у його фільмі «Крик». Спостерігаючи за Вітті, режисер одного разу сказав: «У тебе гарна потилиця. Ти могла б грати у кіно».

    Першою спільною роботою Вітті та Антоніоні став фільм «Пригода», який одразу ж зробив акторку знаменитою і вона стала емблемою епохи середини 1960-х років. Ця картина увійшла в «трилогію відчуження» Антоніоні: «Пригода» (1960), «Ніч» (1961), «Затемнення» (1961), а потім ще й у «Червоній пустелі» (1964). Вітті зіграла головну роль у всіх картинах. За її словами: «Моя робота у фільмі „Пригода“ збагатила всі мої відчуття і в творчому, і в людському плані». Драматичні фільми розповідали про зовні благополучних людей, які не здатні побудувати справжні стосунки один з одним і знайти своє призначення. Після участі у цих фільмах, Вітті викликала асоціації у глядачів «живого символу приреченої жінки з тяжкою долею», хоча вона сама, незважаючи на «драматичний темперамент», хотіла показати себе багатогранною акторкою, здатною грати у різних жанрах, і особливо у комедіях.

    ДубляжРедагувати

    Моніка Вітті працювала над дублюванням фільмів, її голосом розмовляли: персонаж Аскенца у фільмі П'єра Паоло Пазоліні «Аккатоне» (1961), акторка Роззана Рорі у комедії Маріо Монічеллі «Зловмисники, як завжди, залишилися невідомими» (1958) і Доріан Грей у драмі Мікеланджело Антоніоні «Крик» (1957). Крім того, її голосом говорив персонаж Даліла у фільмі «Дивись, хто говорить знову» (1993) замість Даян Кітон в оригінальній версії. Тоді як Моніку Вітті дублювала Вітторія Феббі у фільмі Міклоша Янчо «Пацифістка» (1970).

    Комедійна акторкаРедагувати

    У другій половині 1960-х років Моніка Вітті переключилася на комедії та почала зніматися в інших режисерів. На той час комедійний жанр в Італії був в моді. Комедійні фільми поєднували прямолінійні жарти з критикою соціальних проблем.

    У 1968 році режисер Маріо Монічеллі, за пропозицію продюсера Фаусто Сарачені, зняв Моніку Вітті в комедії «Дівчина з пістолетом», де вона зіграла сицилійську дівчину Ассунту Патане, яка вирішила переслідувати у Великій Британії свого кривдника, що збезчестив її, і помститися йому. Фільм мав великий успіх і багато в чому сприяв переосмисленню кар'єри римської акторки, особливо в очах публіки, він остаточно затвердив за Монікою амплуа жвавої комедійної акторки.

    Провісником цієї істотної та фактично остаточної зміни кінематографічного образу Вітті — була її участь в комедіях: «Літаюча тарілка» (1964) Тінто Брасса; «Модесті Блейз» (1966), британського режисера Джозефа Лоузі, у якому також грала Розелла Фальк; та інших італійських комедіях 1967 року, у тому числі «Я одружився з тобою заради забави» Лучано Сальче й «Пояс цнотливості» Паскуале Фести Кампаніле, де її партнерами були Джорджо Альбертацці та Тоні Кертіс відповідно. Спроба Моніки Вітті утвердитися в англомовному кіно, зігравши головну роль у комедії «Модесті Блейз» за однойменним коміксом Пітера О'Доннелла, зазнала невдачі.

     
    Ален Делон і Моніка Вітті, фільм «Затемнення» (1962)
     
    Моніка Вітті у фільмі «Дівчина з пістолетом» (1968)

    З успіхом увійшовши в жанр комедії, вважаючись однією з найкрасивіших зірок італійського кіно, Моніка Вітті також стала однією з перших акторок, які зуміли продемонструвати, що для того, щоб розсмішити людей на великому екрані, необов'язково бути «потворною героїнею». Крім того, Моніка була однією з перших жінок, які стали зірками комедій, де до цього користувалися популярністю тільки чоловіки.

    «Я зрозуміла, що я маю комедійний талант, коли переказувала трагічні ролі так, що мої друзі в академії сміялися. Тільки потім я зрозуміла, який це був незвичайний дар» — Моніка Вітті

    У 1966 році Моніка відмовилася від ролі у фільмі «Ґран-прі» Джона Франкенхаймера, де її включили до міжнародного акторського складу на чолі з Джеймсом Гарнером, Тосіро Міфуне та Івом Монтаном.

    У травні 1968 року Моніку призначили головою журі на 21-му Каннському кінофестивалі. Через травневі заворушення у Франції фестиваль був закритий, жоден фільм не нагороджено. Моніка Вітті пішла у відставку зі свого поста разом з Луї Малем, Романом Поланським та Теренсом Янгом.[13]

    Залишивши позаду, хоча й епізодичний, досвід участі у міжнародних кінематографічних заходах, Моніка знову продемонструвала свій талант блискучої комедійної акторки у фільмі «Драма ревнощів: Всі деталі в хроніці» (1970) Етторе Сколи і у картині «Тоска» (1973) Луїджі Маньї. Протягом 1970-х років вона стала зіркою численних фільмів у жанрі «комедії по-італійські», часто знімаючись зі знаменитим актором та режисером Альберто Сорді, який зробив великий внесок у розвиток цього жанру. Дует Сорді-Вітті став однією з найулюбленіших пар італійського кіно. Водночас Моніку запрошували на зйомки багато престижних іноземних режисерів. Вона знімалась у Жана Валера — драма «Червона жінка», Міклоша Янчо — драма «Пацифістка» (1971), Луїса Бунюеля — комедія «Привид свободи» (1974) та Андре Каятта — фільм «В інтересах держави» (1978). У 1974 році вона також виступала з Раффаеллою Каррою і Міною у музичній телепередачі «Milleluci», де виконала з ними пісню «Bellezze al bagno» й інсценувала хореографію, протягом якої використовувала епізоди зі свого успішного фільму «Ніні Тірабушо: жінка, яка вигадала рух» (1970), режисера Марчелло Фондато. У 1978 році Моника грала в комедійній телевиставі за твором Едуардо Де Філіппо «Циліндр». Фільм Майкла Річі «Майже ідеальне кохання» 1979 року став для Моніки останньою картиною іноземного виробництва.

    Моніка Вітті, яка випромінювала одночасно пристрасність і недоступність, будучи переконливою як у комедійних, так і драматичних ролях, стала іконою італійського кіно. У деяких фільмах 1960-х та 1970-х років дублером Моніки Вітті — виступала, на той час невідома, Фіорелла Манноя, яка з часом стала співачкою.[14]

    У 1980-х роках Вітті повернулася до співпраці з Мікеланджело Антоніоні, зігравши у «Таємниці Обервальда» (1980) й Альберто Сорді у комедії «Я знаю, що ти знаєш, що я знаю» (1982). У 1981 році Моніка приєдналася до Вітторіо Ґассмана, зіграши у комедії «Готельний номер» Маріо Монічеллі. За участь у фільмі «Флірт» (1983) режисера-новачка Роберто Руссо — Вітті отримала нагороду «найкращої акторки» на Берлінському фестивалі 1984 року. Співробітництво з Руссо, який став її майбутнім чоловіком, продовжилося й у фільмі «Франческа і я» (1986). Сценарії до обидвох фільмів Руссо були написані самою Вітті. Окрім цього, у 1980-х роках акторка й далі поєднувала ролі в кіно з театральною роботою, де грала у таких виставах, як «Дивна парочка» (1987) і «Головна сторінка» (1988). У червні 1984 року Вітті брала участь в почесній варті на похоронах секретаря Італійської комуністичної партії Енріко Берлінгуера разом с такими персонами італійського кіно, як Федеріко Фелліні і Марчелло Мастроянні.[15] У 1988 році престижна французька газета «Le Monde» зробила велику помилку, опублікувавши на першій сторінці новину про смерть Моніки Вітті, яка настала «в результаті самогубства з барбітуратами». Потім акторка з почуттям гумору заперечувала цю новину.[16] У тому ж році вона знялася з Ораціо Орландо у відеокліпі до пісні «Ma chi è quello lì» Міни.

    РежисерРедагувати

    У 1990 році Моніка Вітті дебютувала як режисер у фільмі «Таємний скандал», до якого написала сценарій і зіграла головну роль, разом з Кетрін Спаак, це була її остання поява на великому екрані. У 1992 році знімалася в телесеріалі «А ти мене любиш?» разом з Джонні Дореллі, в якому вона грала роль соціального працівника. У сезоні 1993—1994 років брала участь у передачі «Domenica in» на телеканалі Rai 1. 1995 року на Венеціанському кінофестивалі здобула «Золотого лева» за внесок у кінематограф. Цього періоду Моніка опублікувала дві автобіографії «Sette sottane» (1993) і «Il letto è una rosa» (1995).

    Останні рокиРедагувати

     
    Моніка Вітті, 1995 рік

    15 червня 2000 року Моніка взяла участь в урочистостях з нагоди 80-річчя Альберто Сорді. 24 червня того ж року, разом з іншими колегами, взяла участь в урочистостях у студії «Чінечітта» з нагоди нагородження сценаристки Сузо Чеккі д'Аміко премією «Золотий глобус». У грудні 2000 року в Соборі Святого Петра у Ватикані разом з іншими відомими акторами брала участь у святкуванні Великого Ювілею — свята милосердя й прощення гріхів Божих. У квітні 2001 року брала участь в урочистостях, присвячених володарям премії «Давид ді Донателло», що відбувались у Квіринальському палаці. У тому ж місяці разом зі своїм чоловіком Роберто Руссо брала участь у з'їзді лівоцентристської коаліції Романо Проді «Оливкове дерево».

    У березні 2002 року Моніка востаннє дала інтерв'ю і з'явилася на публіці на показі вистави «Нотр-Дам де Парі». Фотографи з різних видань зробили останню серію знімків Моніки на вулицях Рима, потім у Сабаудії і в компанії з її чоловіком.[14][17][18] У зв'язку зі станом здоров'я Моніка вийшла на пенсію. У новинах 6 листопада 2003 року повідомлялося про госпіталізацію акторки з приводу перелому стегнової кістки.[19]

    13 лютого 2011 року на заході «Якщо не зараз, то коли?» акторка Анджела Фінокк'яро хотіла віддати данину поваги Вітті, цитуючи заяву зі старого інтерв'ю на відкритті своїй промові: «Жінки завжди дивували мене, жінки сильні і мають надію в своїх серцях і майбутньому». Багато газет помилково повідомили, що заява була складена самою Монікою спеціально для цієї події.

    У жовтні 2011 року на шостому Римському міжнародному кінофестивалі було представлено біографічну книгу «La dolce Vitti» («Солодка Вітті»), випущену студією «Чінечітта», яку присвячено Моніці Вітті. Того ж дня на фестивалі були показані фільми акторки «Драма ревнощів: Всі деталі в хроніці» і «Таємний скандал».

    Останніми роками Моніка Вітті вела замкнутий спосіб життя через важку хворобу, проживаючи в своєму римському будинку. Останнім часом, чоловік Роберто Руссо порушив мовчання, спростувавши неправдиві чутки, які ходили про передбачувану госпіталізацію акторки в клініку в Швейцарії, і підтвердивши, що на даний момент Моніка Вітті живе в будинку в Римі, де вона завжди жила, дбала про свого чоловіка і піклувальника.[20][21]

    У 2021 році, з нагоди 90-річчя, Моніці Вітті був присвячений документальний фільм «Vitti d'Arte, Vitti d'amore», знятий Фабріціо Коралло за сприяння телерадіокомпанії RAI, прем'єра якого відбулася на Римському кінофестивалі того ж року, а потім транслювався на каналі Rai 3.[22]

    Моніка Вітті померла 2 лютого 2022 року у Римі в 90-річному віці від ускладнень, викликаних хворобою Альцгеймера.[23][24] Про смерть акторки вперше повідомив колишній міністр культури Італії Вальтер Вельтроні.

    «Роберто Руссо, її партнер усі ці роки, просить мене повідомити, що Моніки Вітті більше немає. Я відчуваю біль, ніжність, жаль» — повідомлення Вальтера Вельтроні у Твіттері

    5 лютого, після відспівування у церкві Санта Марія ін Монтесанто на площі П'яцца-дель-Пополо у Римі, Моніку Вітті поховали на кладовищі Верано.[25]

    Особисте життяРедагувати

    За все життя в акторки були три тривалі й важливі любовні пригоди: перша з режисером Мікеланджело Антоніоні, потім з кінематографістом Карло Ді Пальма (з яким також брала участь у спільних кінозйомках у середині 1970-х років) і остання — з режисером Роберто Руссо, молодший за неї на 15 років, за якого вийшла заміж 28 вересня 2000 року, після 27 років знайомства. Дітей Моніка Вітті не мала.[9]

    «Дитинство та юність для мене – синонім страждання… Моя мама була ідеальною жінкою. Їй зобов'язана тим, яка я. Вона виховала в мені волю, уміння чинити опір, найдавніше почуття скромності і моральності. Але вона була нещасною жінкою, і в мене виникло відчуття, що сім'я — це хворобливе обмеження, виснажливе зусилля, яке приречене на провал. Я сказала собі: я не потраплю у це, у мене ніколи не буде сім'ї, у мене не буде дітей. Я дуже рано так вирішила» — Моніка Вітті[9]

    ФільмографіяРедагувати

    КіноРедагувати

     
    Моніка Вітті, 1990 рік
     
    Моніка Вітті у фільмі «Пригода» (1960)
     
    Моніка Вітті і Гуалтьєро Якопетті (1966)
     
    Моніка Вітті у фільмі «Тереза — злодійка» (1973)
     
    Моніка Вітті у фільмі «Вища невірність» (1964)
     
    Моніка Вітті і Річард Гарріс у фільмі «Червона пустеля» (1964)
     
    Моніка Вітті у фільмі «Качка під апельсиновим соусом» (1975)
     
    Моніка Вітті і Джіджі Проєтті у фільмі «Тоска» (1973)
     
    Моніка Вітті і Карло Джуффре у фільмі «Дівчина з пістолетом» (1968)
    Рік Назва українською мовою Назва мовою оригіналу Роль Режисер
    1954 Сміятися! Сміятися! Сміятися! Ridere! Ridere! Ridere! Тереза Едоардо Антон
    1955 Адріана Лекуврер Adriana Lecouvreur епізод Гвідо Сальвіні
    1956 Норкова шуба Una pelliccia di visone Луїза Глауко Пеллегріні
    1958 Трійця Le dritte Офелія Маріо Амендола
    1960 Пригода L'avventura Клаудія Мікеланджело Антоніоні
    1961 Ніч La notte Валентіна Джерардіні Мікеланджело Антоніоні
    1962 Затемнення L'eclisse Вікторія Мікеланджело Антоніоні
    1962 Чотири істини Le quattro verità Мадлен Алессандро Блазетті
    Ерве Бромбергер
    Рене Клер
    Луїс Гарсія Берланга
    1963 Замок в Швеції Château en Suède Елеонора Роже Вадим
    1963 Драже з перцем Dragées au poivre грає саму себе Жак Баратьє
    1964 Вища невірність Alta infedeltà Глорія Маріо Монічеллі
    Еліо Петрі
    Франко Россі
    Лучано Сальче
    1964 Червона пустеля Il Deserto Rosso Джуліана Мікеланджело Антоніоні
    1964 Літаюча тарілка Il disco volante Долорес Тінто Брасс
    1965 Лялечки Le bambole Джованна Мауро Болоньїні
    Луїджі Коменчіні
    Діно Різі
    Франко Россі
    1966 Феї Le Fate Сабіна Мауро Болоньїні
    Маріо Монічеллі
    Антоніо П'єтранджелі
    Лучано Сальче
    1966 Модесті Блейз Modesty Blaise Модесті Блейз Джозеф Лоузі
    1967 Я одружився з тобою заради забави Ti ho sposato per allegria Джуліана Лучано Сальче
    1967 Убий мене швидше, мені холодно Fai in fretta ad uccidermi… ho freddo! Джованна Франческо Мазеллі
    1967 Пояс цнотливості La cintura di castità Боккадоро Паскуале Феста Кампаніле
    1968 Дівчина з пістолетом La ragazza con la pistola Ассунта Патане Маріо Монічеллі
    1969 Червона жінка La femme écarlate Єва Жан Валер
    1969 Любове моя, допоможи мені Amore mio aiutami Рафаелла Альберто Сорді
    1970 Драма ревнощів: Всі деталі в хроніці Dramma della gelosia (tutti i particolari in cronaca) Аделаїда Етторе Скола
    1970 Ніні Тірабушо: жінка, яка вигадала рух Ninì Tirabusciò, la donna che inventò la mossa Ніні Тірабушо (Марія Сарті) Марчелло Фондато
    1970 Пари Le coppie Адель/Джулія Маріо Монічеллі
    Альберто Сорді
    Вітторіо Де Сіка
    1970 Пацифістка La pacifista Барбара Міклош Янчо
    1971 Суперсвідок La supertestimone Ізоліно Панто Франко Джиральді
    1971 Ось які ми жінки Noi donne siamo fatte così тарілочниця/Зої/Аннунціата/
    Тереза/Альберта/Еліана/
    Кетрін/Еріка/Пальміра/
    Агата/Лаура/Фульвія
    Діно Різі
    1972 Порядок є порядок Gli ordini sono ordini Джорджія Франко Джиральді
    1973 Тоска La Tosca Флорія Тоска Луїджі Маньї
    1973 Зоряний пил Polvere di stelle Деа Дані Альберто Сорді
    1973 Тереза — злодійка Teresa la ladra Тереза Карло Ді Пальма
    1974 Привид свободи Le fantôme de la liberté мадам Фуко Луїс Бунюель
    1975 Качка під апельсиновим соусом L'anatra all'arancia Ліза Стефані Лучано Сальче
    1975 Дозор любові приходить рівно опівночі A mezzanotte va la ronda del piacere Тіна Кандела Марчелло Фондато
    1975 Так починається пригода Qui comincia l'avventura «Солодка» Карло Ді Пальма
    1976 Лише б не дізналися всі навколо! Basta che non si sappia in giro Арманда/Ліа Луїджі Коменчіні
    Нанні Лой
    Луїджі Маньї
    1976 Мімі Блюетт... квітка в моєму саду Mimì Bluette… fiore del mio giardino Мімі Блюетт Карло Ді Пальма
    1977 Інша половина неба L'altra metà del cielo Сусанна Макалузо Франко Россі
    1978 Живи веселіше, розважайся з нами Per vivere meglio, divertitevi con noi Валентіна Контаріні Флавіо Могеріні
    1978 В інтересах держави La raison d'état Анджелла Равеллі Андре Каятт
    1978 Кохані мої Amori miei Анна Россі/Ліза Б'янкі Стено
    1979 Дикі ліжка Letti selvaggi Марія Луїджі Дзампа
    1979 Майже ідеальний роман An Almost Perfect Affair Марія Бароне Майкл Рітчі
    1980 Не хочу тебе більше знати, коханий Non ti conosco più amore Луїза Мальп'єрі Серджо Корбуччі
    1980 Таємниця Обервальда Il mistero di Oberwald королева Мікеланджело Антоніоні
    1981 Готельний номер Camera d'albergo Фламінія Маріо Монічеллі
    1981 Танго ревнощів Il tango della gelosia Лучія Стено
    1982 Я знаю, що ти знаєш, що я знаю Io so che tu sai che io so Лівія Бонетті Альберто Сорді
    1982 Вибачте, якщо мало Scusa se è poco Рената Адорні/Грація Сіріані Марко Вікаріо
    1983 Флірт Flirt Лаура Роберто Руссо
    1986 Франческа і я Francesca è mia Франческа Роберто Руссо
    1990 Таємний скандал Scandalo segreto Маргеріта Моніка Вітті

    ТелебаченняРедагувати

    ДубляжРедагувати

    Радіопроза RaiРедагувати

    ТелепередачіРедагувати

    Нагороди і номінаціїРедагувати

     
    Моніка Вітті і Мартін Скорсезе (1995)

    |Моніка Вітті і Мартін Скорсезе (1995)

     
    Підпис і автограф Моніки Вітті на тротуарі в Палаці фестивалів у Каннах
     
    Зображення Моніки Вітті на стіні (2016)
    Arancia d'oro
    Рік Титул Результат
    1965 Arancia d'oro alla miglior attrice Перемога
    Cariddi d'oro
    Рік Титул Результат
    1990 Cariddi alla carriera Перемога
    Давид ді Донателло
    Рік Титул Фільм Результат
    1963 Давид ді Донателло Чотири істини Перемога
    1969 Давид ді Донателло Дівчина з пістолетом Перемога
    1971 Давид ді Донателло Ніні Тірабушо: жінка, яка вигадала рух Перемога
    1974 Давид ді Донателло Зоряний пил Перемога
    1976 Давид ді Донателло Качка під апельсиновим соусом Перемога
    1979 Давид ді Донателло Кохані мої Перемога
    1981 Давид ді Донателло Перемога
    1984 Давид ді Донателло Перемога
    1983 Давид ді Донателло Флірт Номінація
    1989 Давид ді Донателло Перемога
    1990 Давид ді Донателло Таємний скандал Номінація
    Срібна стрічка
    Рік Титул Фільм Результат
    1961 Срібна стрічка Пригода Номінація
    1962 Срібна стрічка Ніч Перемога
    1963 Срібна стрічка Затемнення Номінація
    1965 Срібна стрічка Вища невірність Номінація
    1967 Срібна стрічка Феї Номінація
    1968 Срібна стрічка Я одружився з тобою заради забави Номінація
    1969 Срібна стрічка Дівчина з пістолетом Перемога
    1971 Срібна стрічка Ніні Тірабушо: жінка, яка вигадала рух і Драма ревнощів: Всі деталі в хроніці Номінація
    1974 Срібна стрічка Тереза — злодійка Номінація
    1976 Срібна стрічка Качка під апельсиновим соусом Перемога
    1977 Срібна стрічка Інша половина неба Номінація
    1984 Срібна стрічка Флірт Номінація
    Золотий глобус
    Рік Фільм Титул Результат
    1961 Пригода Золотий глобус Перемога
    1968 Я одружився з тобою заради забави Золотий глобус Перемога
    1969 Дівчина з пістолетом Золотий глобус Перемога
    1970 Драма ревнощів: Всі деталі в хроніці Золотий глобус Перемога
    1971 Суперсвідок Золотий глобус Перемога
    1973 Тоска Золотий глобус Перемога
    1981 Готельний номер Золотий глобус Перемога
    1984 Флірт Золотий глобус Перемога
    1985 Золотий глобус Перемога
    1990 Таємний скандал Золотий глобус Перемога
    Золотий глобус Перемога
    2000 Золотий глобус Перемога
    Венеційський кінофестиваль
    Рік Фільм Титул Результат
    1995 Золотий лев Перемога
    Міжнародний кінофестиваль у Сан-Себастьяні
    Рік Фільм Титул Результат
    1968 Дівчина з пістолетом Перемога
    BAFTA
    Рік Фільм Титул Результат
    1961 Пригода Номінація

    ВідзнакиРедагувати

    Італійські відзнаки

    Іноземні відзнаки

    ОзвучуванняРедагувати

    • Вітторія Феббі озвучувала Моніку Вітті у фільмі «Пацифістка» (1970)

    БібліографіяРедагувати

    ПриміткиРедагувати

    1. OCLC. VIAF (Virtual International Authority File)[Dublin, Ohio]: OCLC, 2003.
    2. Німецька національна бібліотека, Державна бібліотека в Берліні, Баварська державна бібліотека та ін. Record #130571601 // Німецька нормативна база даних — 2012—2016.
    3. Bibliothèque nationale de France Ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
    4. https://www.ansa.it/sito/notizie/cultura/cinema/2022/02/02/e-morta-monica-vitti_658b356e-9a12-483b-aeef-d983d2cb794a.html
    5. Porro M. È morta Monica Vitti, l’attrice aveva 90 anni // Corriere della SeraMilano: RCS MediaGroup, 2022. — ISSN 1120-4982; 1128-2568; 2499-2542
    6. https://www.findagrave.com/memorial/236423710
    7. а б в Моника Витти ivi.ru Процитовано 9 лютого 2022
    8. Monica Vitti. www.intervisteromane.net. Процитовано 2 лютого 2022. 
    9. а б в г д е ж и к л К 90-летию Моники Витти: жизнь как преодоление tv-week.am Процитовано 9 лютого 2022
    10. Monica Vitti, un talento germogliato nelle viscere di Napoli. Angelo Forgione (італ.). Процитовано 2 лютого 2022. 
    11. Il silenzio di Monica Vitti, cristallizzato nei ricordi che svaniscono. Tiscali Spettacoli (італ.). Процитовано 2 лютого 2022. 
    12. Gino Nogara, Cronache degli spettacoli nel Teatro Olimpico di Vicenza dal 1585 al 1970, Accademia Olimpica di Vicenza, 1972. 
    13. Almanacco di Storia illustrata, 1968, p. 65.
    14. а б Sara Faillaci, Quanto ci manca Monica Vitti Архівовано 15 травня 2021 у Wayback Machine., intervista a Fiorella Mannoia su vanityfair.it del 25 ottobre 2011.
    15. Un inedito Marcello, commosso per Berlinguer Un inedito Marcello, commosso per Berlinguer Архівовано 12 вересня 2015 у Wayback Machine. archiviostorico.corriere.it Процитовано 8 лютого 2022
    16. Moda24 - l'indirizzo per le aziende del mondo della moda, accessori, cosmesi. Il Sole 24 ORE (італ.). Процитовано 2 лютого 2022. 
    17. Andrea Scanzi, Polvere di una stella malata - Il tributo a Monica Vitti Архівовано 27 вересня 2013 у Wayback Machine., articolo per Il fatto quotidiano del 4 novembre 2011, su dagospia.com.
    18. “Monica Vitti non è ricoverata”: lo sfogo del marito Roberto Russo. ilfattoquotidiano.it. 17 gennaio 2018. Процитовано 17 gennaio 2018. 
    19. Monica Vitti ricoverata per una frattura del femore Архівовано 18 листопада 2015 у Wayback Machine. archiviostorico.corriere.it Процитовано 8 лютого 2022
    20. Monica Vitti compie 87 anni, ma lei non può festeggiare: ultime notizie. DiLei (it-IT). 15 квітня 2016. Процитовано 24 грудня 2018. 
    21. Maurizio Porro (4 novembre 2020). Monica Vitti compie 89 anni: la verità sulla malattia, il marito: «Ci capiamo con gli occhi». Процитовано 4 novembre 2020. 
    22. 90 anni Vitti, nel silenzio l'amore degli italiani - Tv. Agenzia ANSA (італ.). 2 листопада 2021. Процитовано 4 листопада 2021. 
    23. È morta Monica Vitti. Ansa (італ.). 2 лютого 2022. Процитовано 2 лютого 2022. 
    24. Chiara Ugolini (2 febbraio 2022). È morta Monica Vitti, talento smisurato del cinema italiano. la Repubblica. 
    25. A Roma i funerali di Monica Vitti: «Ci lascia orfani. Accolta dai colleghi in Paradiso». Piazza gremita e maxischermo. 5 febbraio 2022. 
    26. Sito web del Quirinale: dettaglio decorato. Архівовано 3 лютого 2022 у Wayback Machine. quirinale.it Процитовано 9 лютого 2022
    27. Sito web del Quirinale: dettaglio decorato. Архівовано 2 лютого 2022 у Wayback Machine. quirinale.it Процитовано 9 лютого 2022
    28. I 90 anni di Monica Vitti, attrice icona del cinema italiano. rainews.it (англ.). 3 novembre 2021. Процитовано 2 febbraio 2022. 

    ПосиланняРедагувати