Могіш Федір Ілліч

Федір Ілліч Могіш (Боєвір) — закарпатський освітній діяч і поет. Народився 23 січня 1910 року в с. Скотарське, Воловецького району на Закарпатті.

Життєпис

Федір Ілліч народився 23 січня 1910 року в с. Скотарське, Воловецького району на Закарпатті.

Верховинський край багатий талановитими, діяльними особистостями, які прославилися у літературі, мистецтві, суспільно-політичному житті. Це письменники Лука Дем'ян із с. Верхні Ворота, Олекса Улинець із с. Тишів, Василь Щерицький — депутат Чехословацького парламенту 20—30 рр. із с. Лази, Василь Пагиря із с. Щербовець, Федір Могіш та Марія Ігнатишин із с. Скотарського, поетеса Софія Малильо та Грига Іван — депутат сейму Карпатської України із Верхніх Воріт. Далеко відомі за межами Воловеччини співачка Віра Баганич із смт. Воловець, Заслужений артист Білорусії Юрій Павлишин, академік Георгій Калитич із Біласовиці, ректор УжНУ, академік Володимир Сливка із Тишова, генерал-лейтенант міліції Іван Мотринець. У Воловці виросли і отримали путівки в життя Антон Антонович Лявинець, доктор медичних наук, професор, очолює Міжнародний центр реабілітації важкохворих дітей в м. Будапешт і Іван Антонович Лявинець — єпископ греко-католицької церкви Чеської Республіки.

Згідно з радянською офіційною історією перша письмова згадка про село Скотарське відноситься до 1607 року, а згідно з народними переказами, чи то легендами, колись дуже давно села, як такого не було. Тут лише ґазди з Воловця мали свої землі і випасали на них свою худобу. Далеко було гонити худобу, отож будували зимівники, потім землянки, хижі і так постало село.

З назвою все просто — принаймні на перший погляд. Скотарі тут розводили скот. Але не слід поспішати з висновками: Скотарське — це гідронім, і назву селу дав потічок — а от там вже безсумнівно скотарі свій скот напували. І були першопоселенцями в селі.

Документи вперше фіксують назву «Скотарське» (Szkotarszka) під 1607 роком.

Угорці називають Скотарське на свій манер — Kisszolyva. Виразно-слов'янський топонім — як невидимий прикордонний стовп: тут здавна мешкали русини-українці, тут наша земля.

Слов'янський-то слов'янський, але угорці транскрибували цю назву як хотіли протягом кількох століть: 1630 р. — маємо Skatarsky. 1645 рік — Skotarski. 1773 рік — Szkotárszka або Skotarska, нарешті, 1913 рік — зугорщена нова назва, Kisszolyva.

У 1889 р. Скотарське було об'єднане з сусіднім селом Свалявкою.

У 1910 р. в Скотарському проживало 1085 жителів, з них 120 були німцями (звідси така впорядкованість і чіткість панорамних видів на сільські вулички), 80 — угорцями, а 885 чоловік — русинами-українцями. З вірою було так: 23 протестанти, 924 греко-католика і 120 юдеїв — отже, село було майже-містечком, раз сини Із

Крім капусти, картоплі і вівса земля нічого не родила. Одягались у домотканий одяг, взувалися у постоли. Легше стало жити у 1872 році, коли італійці почали будувати залізницю. Тоді скотарчани одержали роботу. В селі був магазин. Дехто з селян наймався на роботу до євреїв, яких на селі було не мало і займалися вони переважно гендлярством. По звивистий вужем вулиці між горами стояли хижі, криті почорнілою соломою. Серед хижі знаходилися велика піч котра займала головне місце, що служила одночасно ліжником, важкий буковий стіл, такі ж лавиці вздовж стіни… Панував патріархальний сімейний уклад, який почав поступово змінюватися під впливом будівництва штреки. Адже італійці з німцями принесли в звори гір зовсім іншу, досі небачену культуру…

Штефан Августин Омелян (11.01.1893, с. Порошкове Великоберезнянського повіту Ужанського ком., тепер Перечинського р-ну Закарпатської обл. — 04.09.1986, м. Філадельфія, США) — педагог, громадський і культурно-освітній діяч, публіцист, голова Сойму Карпатської України. «Це село лежить при залізній лінії Мукачево-Стрий на границі Карпатської України і Галичини серед чудової природи, розкішних гірських перевалів. Частина села й фара і церква стояли на горі по двох боках гірського потока. В цьому потічку і в літі була дуже студеною, і я дуже жалував новонароджену дитину, що жалюгідно заходилась від плачу, коли її занурювали в цей потічок. Люди говорили, що студена вода загартує дитину і вона не буде хорувати. В околиці Скотарського були ведмеді і одного весняного вечора на дворі фари з'явився ведмідь, пробрався до курника. На крик котіша і служниці він забрався геть…

Часто бував у нас двоюрідний брат мами Гіядор Стрипський, який був учнем Івана Франка. Мабуть він та галицькі священики, що часто бували у нас, подали думку батькові 1897 року заложити в Скотарському читальню.

18-го серпня 1897 року відбулися установчі збори „Греко-католицької читальні“, на яких було прийнято статут і вибрану раду на чолі з отцем Омеляном Штефаном, заступником голови Василя Скрипаля, секретарем Михайла Луцу» — пише у своїх спогадах Августин Штефан, парох Скотарського, батько першого Президента Карпатської України Августина Волошина. Коли Августину було два роки, батька перевели священиком в село Скотарське на Верховину. Його брат Василь був начальником залізничної станції в Лавочному…

Над Скотарським. У 1895 році Іван Франко заїжджав попутно в село, їдучи з Будапешту у Львів. Зупинявся на недовгий час у закарпатського письменника Євгена Фенцика, донька якого працювала вчителькою у Скотарському. От, він і приїжджав до миловидної освіченої закарпатки і одночасно ознайомитися з життям Верховинців, чим же воно різниться від життя галичан того боку Бескидів? Ці відвідини Івана Франка описав професор Іван Панькевич…

«1897 року біля Волівця, отже і в Скотарськім, лютувала скарлатина. Одного осіннього дня прийшла мати хворої на фару і просила від мами білого борошна для своєї доньки. Вона поклала баревну хустину, сказала, що це любима хустина доньки. Мабуть занесла до нас скарлатину, бо через кілька днів захворів на скарлатину і я.»- згадує свої дитячі роки в Скотарському Августин Штефан у споминах з історії «За правду і волю», в 1973 році у Торонто в Канаді.

Перша школа в селі була збудована з каменю. Навчання проходило русинською і угорськими мовами. Один раз на тиждень читали Закон Божий. Перші вчителі були церковними дяками. З часом в селі було відкрито греко-католицьку народну 8-класну школу. Директором був Грушевський, вчителями Ольга Кіш-Суєта, Йосип Капишинський, Єлизавета Латинець. Учні навчалися у дві зміни, але дітей невпинно більшало, отож вони зайняли і читальню «Просвіти». «Першокласники писали грифельками на бляшці, з одного боку якої було розграфлено клітинку, а з другого — в лінійку. Читанка була одна на три класи. У релігійні свята для батьків у школі діти ставили п'єси» — писав М. Фітас 1919 року.

1872 року церкву почали зводити італійці одночасно з будівництвом штреки. Церква у Скотарському побудована в 1885 році, парафія ж була заснована у 1640 році, а про церкву вперше згадується 1692 року. Скотарське і Свалявка були об'єднанні наприкінці XVIII століття і село одержало мадярську назву Кіш сольова. Збереглася довідка, що в селі у 1773 році в селі була простора триповерхова дерев'яна церква св. Михайла, яку збудували 1794 року. Згоріла ця церква у 1860 році. У 1872 році, під час будівництва тунелів для штреки, італійці почали зводити кам'яну церкву, яка стоїть і донині.

.Перший поет нового напряму Василь Гренджа-Донський у 1923 році склав поетичну збірку «Квіти з терном». Так із цією збіркою, виданою 1923 p., зачинає на Закарпатті суто українську поезію Василь Гренджа-Донський, дуже плодовитий у всіх родах красного письменства. За ним ідуть поети: Боршадь-Кум'яцький, о. Степан Сабол Зореслав, Федір Могіш (Боєвір), Микола Рішко, Іван Колос, Федь Маков'янин. Це все поети національного напряму.  А чистими ліриками є Іван Ірлявський і покійна МиколаяБожуківна. Побіч поезії цвіте й проза. Крім першого Дем'яна Лукача, виступає замітний Юрій Станинець, Іван Колос, Ворон Маркуш, зі старших Ірина Невицька та Гренджа-Донський. На полі гумористичних картин вибивається Іван Рознічук і Кейленк Віллі, майстри сатири. На драматичному полі дав почин о. Августин Волошин своєю «Марусею Верховинкою», за ними ідуть браття Шерегії, Сіон Сильват, Гренджа-Донський та Ірина Невицька. До розвою драми спричинилася діяльність "Руського театру «Просвіти» в Ужгороді. Цей театр вів від 5 січня 1921 р. сам корифей української сцени Микола Садовський, який упродовж 10 літ виробляв смак і нахил до драматичної творчості.  Політичне життя розвивалося у політичних чеських партіях, які стали втягати у своє життя громадян Закарпаття. Кожна партія стала видавати свою газету, й так постали: «Свобода», «Русская Земля», «Село», «Карпаторуський Вістник» і «Подкарпатська Русь»,— літературно-фахові журнали: «Народня школа», «Учитель», «Зоря». Тепер уже є український щоденник «Нова Свобода». 

Січень і лютий 1939 року видались насиченими на політичні події. З 26 січня «Нова свобода» стала виходити у новій якості й під керівництвом нового редактора — Василя Гренджі-Донського. Причиною тому — зміни у політичній структурі краю. 13 січня 1939 року на базі Першої Української Народної Ради та її місцевих осередків було засновано політичну партію — Українське Національне Об'єднання (УНО).

24 січня зорганізовано штаб партії. Його очолив колишній редактор газети Федір Ревай, а сама «Нова свобода» стала друкованим органом УНО. З цієї пори на її сторінках переважають матеріали передвиборної тематики.

Вибори до першого Сойму (парламенту) Карпатської України мали відбутись уже 12 лютого, тому зрозумілою є посилена увага до події. Тема перегонів вперше зустрічається у номері за 12 січня у замітці «Передвиборчі настрої», де сказано: «Карпатська Україна приготовляється до соймових виборів. Будуть це перші вибори в своїй автономній державі, а населення вповні уявляє собі вагу того моменту». 26 січня газета повідомила, що «Карпатська Україна буде мати приблизно 32 послів, тобто одного на 20 тисяч мешканців».

Сутність майбутнього голосування викладена у статті «Мораль виборів» у числі за 2 лютого. «Ми хочемо бути сильними, а тому потребуємо свобідної волі і свідомості виборців, бо лиш тоді буде це цінним матеріалом. Деморалізувати наших виборців не будемо, як це робили раніш чужі партії. Наша ідея, ради котрої підемо до урн, має в собі таку моральну силу, що вона сама нас примушує йти».

У пору електоральної кампанії газета систематично друкувала звернення до інтелігенції, учительства, селян, просвітян, молоді, жіноцтва. Подавались відозви, заклики, лозунги, штрихи з біографій кандидатів у посли Сойму, графіки політичних зборів-зустрічей із кандидатами, агітаційні гасла на взірець «Всі голосуйте за себе!», друкувались вірші, присвячені цій події. Зокрема, Андрій Патрус написав вірш «Вибори», у якому закликав ретельно готуватись до цієї надзвичайно важливої події, аби повсюдно «по селах і містах переміг наш стяг».

8 лютого опубліковано звернення «До всіх громадян Карпатської України», підписане Августином Волошиним і Юлієм Реваєм, та інтерв'ю з провідником УНО Федором Реваєм. А напередодні виборів «Нова свобода» вмістила замальовку Остапа Сірка «Останній день перед виборами». Автор побував у крамницях, кав'ярнях, на міських майданах і просив людей різних уподобань поділитись враженнями від електоральної кампанії. Відверті, неординарні, часом дотепні відповіді змалювали цікаву картину підготовки до перегонів. .

У день голосування вийшов святковий номер. Відкриває його стаття під назвою «Сьогодні велике свято». «Карпатська Україна — найкраща перлинка Українських Земель, сьогодні одягнена у святочне, прикрашена цвітами, бо вона дочекалась великого дня», — писав автор, редактор газети Василь Гренджа-Донський.

Цей справді великий день завершився блискучою перемогою Українського Національного Об'єднання, продовжувача політики Першої Української Народної Ради. У «Вислідках голосування», обнародуваних 15 лютого, повідомлено: у виборах взяло участь 92,5 відсотка виборців, із них за УНО проголосували 92,4 %. Очевидно, є в тому певна закономірність, що на першогрудневому референдумі 1991 року за незалежність України також проголосувало 92,5 % закарпатців.

Газета помістила підсумкову таблицю, де було наведено дані по всіх населених пунктах і округах краю та навела прізвища 32 послів Сойму Карпатської України. Окрім українців, серед них були чех Мілан Драбл, німець Антон Ернест Ольдоферді і румун Григоріє Мойш.

Багатолітня національна і просвітницька діяльність Августина Волошина та його однодумців вилилась у прагнення закарпато-українців мати свою незалежну Українську державу. І йшли вони до неї мирним і конституційним шляхом, вручивши долю своєї молодої держави в руки найбільш авторитетних і відомих постатей. У правильності свого вибору наші попередники переконалися уже 15 березня. Під гуркіт канонади окупанта пройшло засідання Сойму, який проголосив незалежність держави Карпатська Україна, утвердив її назву, обрав президента, надав українській мові статус державної, утвердив державними символами синьо-жовтий стяг, гімн «Ще не вмерла Україна» і герб. Вступаючи на посаду президента, Августин Волошин мовив: «Прошу Всевишнього, щоб скріпив нашу віру і дозволив нам розбудувати нашу Землю для щастя й добра Українського Народу».

Однак вже 16 березня 1939 р. у Хуст увійшли угорські війська, а 18 березня територія Карпатської України була окупована гортиською Угорщиною.

Культурно — літературне життя краю реалізовувалося передусім через пресу. Чимало художніх творів та літературознавчо-критичних праць друкувалося на сторінках часописів «Пчілка» (1923—1932), «Наш рідний край» (1926—1929), «Свобода» (1922—1938), «Наша земля» (1927—1928), «Слово» (1935), «Світло» (1938).

Особливо велику роль у розвиткові літературного процесу відіграв часопис «Наша земля» (1927—1928) за редакцією В.Гренджі-Донського, що був першим літературним журналом на Закарпатті і першим виданням, що виходило сучасною українською мовою і фонетичним правописом. «Наша земля» започаткувала також новий для літературного життя краю різновид літературної діяльності — критику. Науково-критичні праці друкувалися також на сторінках «Свободи», «Українського слова», «Літературного листка», «Слова». Об'єктивними і талановитими критиками, які виявляли високий культурний рівень і велику ерудицію і виступали на сторінках часописів, були В Гренджа-Донський, А.Крук, В.Бірчак, І.Колос.

Останнім фактом літературного життя був журнал «Говерля» (1939), співавторами якого були І.Колос, І.Ірлявський, Ф.Могіш, Ю.Боршош-Кум'ятський, А.Вільшицький. «Говерля» засвідчила високохудожній рівень української національної літератури на Закарпатті. Однак література краю не змогла повноцінно розвинутися: бурхливе літературне життя було обірване в березні 1939 р. з початком угорської окупації.

(УДК 070.488 (09) (477.8) «1920-1939», «ЛІТЕРАТУРНІ  ПЕРІОДИЧНІ  ВИДАННЯ 20 — 30-х  рр. ХХ  ст. НА  ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ  ЗЕМЛЯХ У  СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОМУ  І ДУХОВНОМУ КОНТЕКСТІ  ДОБИ», Гдакович Мар'яна Степанівна, автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук, Київ,2003).