Вікіпедія

Микитенко Юлія Миколаївна

українська військовослужбовиця, активістка та волонтерка, учасниця російсько-української війни

Миките́нко Юлія Миколаївна (нар. 18 липня 1995, м. Київ, Україна)[1] — військовослужбовиця Збройних сил України, учасниця російсько-української війни, кавалерка ордену Богдана Хмельницького III ступеню[2] та ордену «За мужність» III ступеню,[3], активістка громадянського руху «Відсіч» та громадської організації «Жіночий ветеранський рух»[1].

Микитенко Юлія Миколаївна
 Старший лейтенант
Загальна інформація
Народження18 липня 1995(1995-07-18) (29 років)
Київ, Україна
Alma MaterНаціональний університет «Києво-Могилянська академія» (2012-2016)
Національна академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного (2017)
Псевдо«Симірочка»
Військова служба
Роки служби2016-2021, з 2022
ПриналежністьУкраїна Україна
Вид ЗС Сухопутні війська
Рід військ Механізовані війська
Формування
 54 ОМБр (2016-2018, 2022-)
Київський військовий ліцей імені Івана Богуна (2018-2021)
Війни / битви

Російсько-українська війна

Нагороди та відзнаки
Орден Богдана Хмельницького III ступеня (Україна)
Орден «За мужність» ІІІ ступеня
Орден «За мужність» ІІІ ступеня
Медаль «За жертовність і любов до України»
Медаль «За жертовність і любов до України»
CMNS: Микитенко Юлія Миколаївна у Вікісховищі Редагувати інформацію у Вікіданих
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Микитенко.

Біографія

ред.

Ранні роки

ред.

Народилася 18 липня 1995 року в Києві. Її батьки познайомились працюючи в пункті обміну валют: мама касиркою, а батько охоронцем.[4] В дитинстві Юлія мріяла стати синхронною перекладачкою. В 2012 році поступила до Національного університету «Києво-Могилянська академія», який закінчила в 2016 році за спеціальністю філологія.[5]

Під час Євромайдану була у «Жіночій чоті» 16-ої сотні Самооборони Майдану. Разом з іншими студентами НаУКМА ходила на демонстрації до університетів по всьому Києву, закликаючи студентів приєднуватися до протестів.[4] Одразу після Євромайдану брала активну участь в діяльності громадянського руху Відсіч (зокрема у кампанії «Не купуй російське!»), а також займалася розвідкою на основі відкритих джерел: шукала і збирала у Твіттері інформацію про російське військо на території Донецької та Луганської областей.[6] Тим часом, її батько в лютому 2014 року пішов добровольцем до Нацгвардії.[7]

54-та бригада

ред.

В березні 2015 року познайомилась із військовослужбовцем 54-ої ОМБр Іллею Сербіним, коли батька Юлі, з яким вона тоді жила, попросили взяти його до себе переночувати.[8] Через три місяці вони одружилися. Подружжя вирішило після завершення навчання Юлії у НаУКМА разом піти служити на контракт до 25-го окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь» 54-ої ОМБр (яка тоді воювала на Світлодарській дузі), що вони і зробили 17 липня 2016 року (до цього Ілля воював у цій бригаді як мобілізований).[9]

Іллю після двох місяців служби у штабі, призначили на бойову посаду - розвідника. Юлію же призначили на посаду діловодки у штабі, оскільки на той момент жінкам не можна було обіймати бойові посади.[10] Приблизно рік Юлія служила діловодкою, а потім бухгалтеркою. Навесні 2017 року її, як людину із вищою освітою, відправили на тримісячні офіцерські курси до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові. По поверненню, її призначили командиркою мотопіхотного взводу, а пізніше командиркою розвідувального взводу (цьому посприяла наявність у неї досвіду збору і аналітики даних). Однак, за словами Юлії, вона стикнулась із сексизмом та скептицизмом щодо того, що "жінка може воювати". Доходило навіть до того, що деякі бійці відмовлялися воювати під командуванням жінки і переводились до інших підрозділів. Їй довелось докласти немалих зусиль щоб добитися поваги і послуху від підлеглих.[11]

Київський військовий ліцей

ред.

22 лютого 2018 внаслідок мінометного обстрілу поблизу смт Луганське в Бахмутському районі її чоловік загинув.[12] Юлія вирішила перевестися на посаду викладачки до Київського військового ліцею імені Івана Богуна. Того ж року до ліцею вперше дозволили поступати дівчатам, і Юлію призначили куратором (командиром взводу) найпершого в історії навчального закладу жіночого класу із двадцяти дівчат.[13] За словами Юлії, вона поставилась до цієї роботи дуже серйозно, оскільки від успішності цього експериментального жіночого класу залежало чи будуть дівчат і далі приймати на навчання до ліцею, і наскільки успішними будуть реформи щодо збільшення кількості і покращення умов для жінок у Збройних силах.[14] Окрім звичайних обов'язків класного керівника, Юлії довелось також займатися і побутовими проблемами свої підлеглих, оскільки ліцей, як і Збройні сили України загалом, був не зовсім пристосований для навчання і проживання дівчат.[5] В 2020 році перейшла до Навчально-оздоровчого комплексу КВЛ, де вона також була кураторкою взводу дівчат.

Вночі 11 жовтня 2020 року її батько, Микола Микитенко, ветеран АТО з Батальйону ім. Сергія Кульчицького НГУ, підпалив себе на Майдані Незалежності в Києві на знак протесту проти політики Президента Володимира Зеленського, яку він вважав капітулянтською. Через три дні, 14 жовтня, він помер від отриманих опіків.[15][16] Таким чином, вона внаслідок війни втратила і чоловіка, і батька.[17]

Повномасштабне вторгнення

ред.

2 вересня 2021 року покинула Збройні сили України, плануючи продовжити життя у цивільній сфері. Після звільнення з армії, працювала проєктною менеджеркою у правозахисному громадському проєкті «Невидимий Батальйон» та ще в деяких проєктах з реінтеграції ветеранів війни у суспільство, наприклад в ініціативі «Veteranius».[18][19][1] Під час її роботи в «Невидимому Батальйоні» ця організація добилася ухвалення закону, який дозволив жінкам-військовослужбовицям обіймати бойові посади.[20]

Мобілізувалася назад до ЗСУ 24 лютого 2022 року, коли почалось повномасштабне російське вторгнення в Україну. Перші декілька місяців вона служила в роті охорони одного із ТЦК в місті Києві,[21] а після звільнення півночі України повернулася до 54-ої механізованої бригади (в якій служила під час АТО), яка тримає оборону у Донецькій області, і там вона є командиркою взводу безпілотних авіаційних комплексів.[17] 14 жовтня 2022 року указом Президента України їй було присвоєно орден «За мужність» III ступеню,[3] а 13 травня 2024 присвоєно орден Богдана Хмельницького III ступеню.[2][22]

Галерея

ред.
  •  
    Юлія Микитенко бере участь в акції з бойкоту російських товарів, вересень 2014 року.
  •  
    Юлія Микитенко бере участь у театралізованій "зомбі-акції" проти газети «Вєсті», яка, на думку активістів, займалась антиукраїнською пропагандою, квітень 2015 року (друга зліва, у червоному шалику).
  •  
    Юлія Микитенко в голові колони «Жіночого ветеранського руху» на неофіційному ("волонтерському") військовому параді до Дня незалежності України 24 серпня 2021 (посередині).

Див. також

ред.
Юлія Микитенко
у соціальних мережах
  Юлія Микитенко на сайті Facebook
  Юлія Микитенко на сайті Instagram

Примітки

ред.
  1. ↑ а б в Пантелєєва, Ксенія (27 січня 2022). Щоб тебе сприймали нарівні з чоловіками, гаруй удесятеро більше. журнал «Країна» (вид. 607): ст. 30-34. Процитовано 31 жовтня 2022. {{cite journal}}: |pages= має зайвий текст (довідка)
  2. ↑ а б Указ Президента України №323/2024 «Про відзначення державними нагородами України». Президент України. 13 травня 2024. Архів оригіналу за 13 травня 2024. Процитовано 20 липня 2024.
  3. ↑ а б Указ Президента України №698/2022 «Про відзначення державними нагородами України». Президент України. 14 жовтня 2022. Архів оригіналу за 26 жовтня 2022. Процитовано 31 жовтня 2022.
  4. ↑ а б Бурлакова, Валерія (9 листопада 2020). Донька ветерана Миколи Микитенка, що вчинив акт самоспалення на Майдані: "Рішення розводити війська батько сприйняв болісно. Під лінію потрапляла і Світлодарська дуга, де загинув мій чоловік". Цензор.нет. Архів оригіналу за 21 листопада 2020. Процитовано 31 жовтня 2022.
  5. ↑ а б Іванців, Оксана (6 березня 2020). Ветеранка Юлія Микитенко: "Я хочу, щоб ліцеїстки були тими, хто зажене в стійло старих офіцерів-командирів". Єдина база ініціатив для ветеранів «Без броні». Архів оригіналу за 26 жовтня 2022. Процитовано 28 жовтня 2022.
  6. ↑ Порхун, Тетяна (27 січня 2022). Жінці на війні треба впахувати вдесятеро більше, ніж чоловіку. Gazeta.ua. Архів оригіналу за 30 жовтня 2022. Процитовано 31 жовтня 2022.
  7. ↑ Командир взводу дівчат-ліцеїстів — Юлія Микитенко. Міністерство оборони України. 27 червня 2019. Архів оригіналу за 30 жовтня 2022. Процитовано 31 жовтня 2022.
  8. ↑ Федченко, Анастасія (30 вересня 2019). Перший в Україні командир дівочого взводу Юлія Микитенко: Коли одягаєш форму, проблема статі відпадає. Новинарня. Архів оригіналу за 28 жовтня 2022. Процитовано 31 жовтня 2022.
  9. ↑ Омельянчук, Ольга (24 серпня 2019). «Що ти робитимеш, якщо я помру?» Вдови, молодші за незалежність. Радіо Свобода. Архів оригіналу за 28 жовтня 2022. Процитовано 31 жовтня 2022.
  10. ↑ Зятьєв, Сергій (23 січня 2020). Лейтенантку на війну покликало… кохання. АрміяInform. Архів оригіналу за 20 травня 2022. Процитовано 31 жовтня 2022.
  11. ↑ Голяченко, Саша (22 лютого 2022). Бухгалтерія, розвідка й офіцерська посада: історія жінки, яка стала професійною військовою. Наш Київ. Архів оригіналу за 28 квітня 2022. Процитовано 31 жовтня 2022.
  12. ↑ Пантелєєва, Ксенія (26 січня 2022). "Єдиний раз було страшно, коли в радіостанції почула: "Два 300" – колишня командирка розвідвзводу про загибель чоловіка. Gazeta.ua. Архів оригіналу за 3 лютого 2022. Процитовано 31 жовтня 2022.
  13. ↑ Омельянчук, Ольга (31 серпня 2019). «Буду льотчиком, як і батько». Як у Київському військовому ліцеї живе перший взвод дівчат. Радіо Свобода. Архів оригіналу за 30 жовтня 2022. Процитовано 31 жовтня 2022.
  14. ↑ Комарова, Ольга (12 вересня 2019). Кадетки. Перший жіночий взвод військового ліцею. YouTube. Радіо Свобода. Процитовано 30 жовтня 2022.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання)
  15. ↑ Помер ветеран АТО Микитенко, який вчинив акт самоспалення – рідні. Радіо Свобода. 14 жовтня 2020. Архів оригіналу за 30 жовтня 2022. Процитовано 31 жовтня 2022.
  16. ↑ Комарова, Ольга (22 жовтня 2020). Самоспалення Миколи Микитенка: дочка ветерана розповіла, що сказала б Зеленському. Радіо Свобода. Архів оригіналу за 30 жовтня 2022. Процитовано 31 жовтня 2022.
  17. ↑ а б Попова, Катерина (22 липня 2022). Жінки на фронті: 10 запитань старшій лейтенантці ЗСУ Юлії Микитенко. Elle. Архів оригіналу за 30 жовтня 2022. Процитовано 31 жовтня 2022.
  18. ↑ Старший лейтенант Юлія Микитенко: «Зараз вже не відмовляються бути під моїм командуванням через те, що я — жінка». WoMo. Архів оригіналу за 30 жовтня 2022. Процитовано 30 жовтня 2022.
  19. ↑ Veteranius - Razom (англ.)
  20. ↑ Історія незламності та самовідданості Юлії Микитенко: від лінгвістки до командирки взводу БПЛА. ООН-Жінки. 13 грудня 2023. Архів оригіналу за 27 лютого 2024. Процитовано 21 липня 2024.
  21. ↑ Не всі хотіли служити "під бабою": Командирка взводу Юлія Микитенко. YouTube. Arm Women Now. 12 листопада 2023. Процитовано 21 липня 2024.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання)
  22. ↑ Президент України вручив державні нагороди військовим з нагоди Дня Української Державності та Дня хрещення Київської Русі – України. Міністерство оборони України. 16 липня 2024. Процитовано 20 липня 2024.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання)
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Микитенко_Юлія_Миколаївна&oldid=43101801