Відкрити головне меню

Мерілін Монро

американська акторка

Мерілі́н Монро́ (англ. Marilyn Monroe, справжнє ім'я: Норма Джин Мортенсон (Бейкер), англ. Norma Jeane Mortenson Baker, 1 червня 1926, Лос-Анджелес — 5 серпня 1962) — американська кіноакторка, модель, співачка, секс-символ 1950-х. Стала одним з найкультовіших образів американського кінематографа і всієї світової культури[6].

Мерілін Монро
англ. Marilyn Monroe
Monroecirca1953.jpg
Ім'я при народженні Норма Джин Мортенсен
Народилася 1 червня 1926(1926-06-01)[3][4][…]
Лос-Анджелес, Каліфорнія, США[1]
Померла 5 серпня 1962(1962-08-05)[1][2][…] (36 років)
Брентвуд, Лос-Анджелес, Каліфорнія, США
  • Передозування барбітуратами, самогубство (за офіційною версією)
  • Поховання Кладовище Вествуд
    Національність американка
    Громадянство Flag of the United States.svg США
    Релігія Lapsed Catholic[d] і християнство
    Діяльність актриса, кіноакторка, модель, кінопродюсер, співачка, автобіограф, Playmate, fashion model
    Alma mater University High School[d], Інститут театру і кіно Лі Страсберга[d], Каліфорнійський університет в Лос-Анджелесі і Van Nuys High School[d]
    Роки діяльності 194719621962
    Чоловік Джеймс Догерті (1942—1946)
    Джо Ді Маджо (січень 1954— жовтень 1954)
    Артур Міллер (1956—1961)
    IMDb ID 0000054
    Автограф Marilyn Monroe Signature.svg
    Нагороди та премії
    1960 Золотий Глобус — Найкраща акторка, Комедія або музичний фільм (У джазі тільки дівчата)

    Commons-logo.svg Мерілін Монро у Вікісховищі?
    Q:  Висловлювання у Вікіцитатах

    Двадцять фільмів з її участю принесли в прокаті понад 200 млн доларів[7]. В рамках студійної системи Монро пов'язував контракт із кіностудією «20th Century Fox», через що, бувши серед найзатребуваніших акторок 1950-х років, вона одночасно належала до числа найменш оплачуваних зірок Голлівуду[8][9].

    Мерілін стала найпопулярнішою акторкою 1950-х, коли знялась у комедіях і мелодрамах, які вміло експуатували її зовнішні дані й перетворили на секс-символ: «Ніагара» (1953), «Джентльмени віддають перевагу білявкам» (1953) і «Сверблячка сьомого року» (1955). Ставлення критиків до творчості Монро було суперечливим. Актриса полюбилася глядачеві, бо грала образи дурнуватих, але чарівних блондинок. За виконання головної ролі у фільмі «У джазі тільки дівчата» (1959), Монро була удостоєна премії «Золотий глобус» у номінації «найкраща жіноча роль — комедія або мюзикл»[10].

    В останні роки життя психологічний стан акторки був вкрай нестабільним. Зйомки в її останньому фільмі для студії «20th Century Fox», «Щось повинно трапитися» (1962), вона не завершила[11]. 5 серпня 1962 року Мерілін Монро виявили мертвою, смерть настала через передозування барбітуратами, офіційна версія смерті — самогубство[12][13].

    Життя і кар'єраРедагувати

    Дитинство і перший шлюб: 1926—1944Редагувати

     
    Мерілін Монро в дитинстві

    Мерілін Монро (уроджена Норма Джин Мортенсон) народилася близько 9:30 ранку 1 червня 1926 року в Лос-Анджелесі й була третьою дитиною кіномонтажниці «RKO Pictures» Ґледіс Перл Бейкер (у дівоцтві — Монро, 27 травня 1902 — 11 березня 1984). Коли Ґледіс було п'ятнадцять років, вона вийшла заміж за Джона Ньютона Бейкера, старшого за неї на дев'ять років . У подружжя народилося двоє дітей: Роберт (1917—1933) і Верніс (нар. 1919). Ґледіс подала на розлучення в 1921 році і Бейкер забрав дітей до себе в Кентуккі. Монро не казали, що вона має сестру, поки їй не виповнилося дванадцять й вона зустріла її вперше, вже дорослу. 1924 року Ґледіс вийшла заміж за Мартіна Едварда Мортенсена, та вони розлучилися перш ніж вона завагітніла Мерілін. Шлюб розпався 1928 року. Особистість батька Мерілін невідома, а вона найчастіше користувалась прізвищем Бейкер. Протягом усього свого життя Мерілін Монро заперечувала, що Мортенсен був її батьком. Вона сказала, що в дитинстві їй показали фотографію чоловіка, котрого Ґледіс назвала її батьком — Чарльза Стенлі Гіффорда[джерело?].

    За легендою Норму Джин назвали на честь двох великих акторок того часу: Норми Толмедж і Джин Гарлоу. Мати акторки, Ґледіс, працювала в кінолабораторії і захоплювалася та з великою увагою розглядала кадри з Нормою Толмедж, зіркою німого кіно. Згодом, коли у Ґледіс народилася дівчинка, вона вирішила назвати дитину на честь улюбленої акторки. Проте своє друге ім'я Норма Джин отримала не на честь голлівудської діви Джин Гарлоу — на момент народження дівчинки акторка називалася Гарлін Карпентер: Джин Гарлоу вона стала тільки 1928-го, коли Нормі Джин було два роки[14].

    Ґледіс була психічно неврівноваженою і фінансово неспроможною піклуватися про малу Норму Джин, тому вона віддала доньку до названої сім'ї: Альберта та Іди Болендер у сільське містечко Говторн (Каліфорнія). Вони виховували своїх прийомних дітей у відповідності з принципами євангельського християнства. Там Норма прожила до семирічного віку.

    Спочатку Ґледіс жила з Болендерами і їздила на роботу до Лос-Анджелеса, поки на початку 1927 року довгі робочі зміни і важкі переїзди не змусили її повернутися жити в місто[15]. Потім вона почала відвідувати дочку по вихідних, часто брала її в кіно і на екскурсію в Лос-Анджелес. Хоча Болендери хотіли удочерити Монро, але до літа 1933 року Ґледіс відчувала себе достатньо фінансово-стабільною, купила будинок у Голлівуді і забрала до себе Норму Джин[16]. В їхньому домі також проживали актори Джордж і Мод Аткінсон та їхня дочка Неллі. Через кілька місяців у Ґледіс розпочалася серія психічних нападів, які переслідуватимуть її все життя, незабаром їй поставили діагноз параноїдна шизофренія[17]. У своїй автобіографії Монро згадувала, як мати «кричала та сміялась», коли її насильно відвозили до психічної лікарні. Вона провела решту свого життя у лікарні, і рідко спілкувалася з донькою.

     
    Мерілін Монро зі своїм першим чоловіком Джеймсом Доґерті

    Норму взяли під державну опіку, а найкраща подруга Ґледіс — Ґрейс МакКі (Grace McKee) стала її опікуном і взяла на себе справи її матері. Ґрейс захоплювалася Джин Гарлоу, тому дозволяла Нормі носити макіяж та завивати волосся. Вони разом ходили в кінотеатри, формуючи у Норми захоплення кінофільмами та акторами. Ґрейс була людиною, яка сказала Нормі, що колись дівчина стане кінозіркою.

    Коли мені було п'ять років, я думаю, що тоді я і захотіла стати акторкою. Я любила грати. Мені не подобався світ навколо мене, тому що він був трохи похмурий, але я любила грати вдома. Саме такі як ви могли б зробити свої власні кордони ... коли я почула, що це була акторська гра, я сказала що хочу бути... деякі з моїх прийомних сімей використовували це, щоб відправити мене в кіно, щоб витягнути мене з будинку, в якому я сиділа весь день і всю ніч. Світ на екрані настільки великий, я була маленькою дитиною, яка перебувала в повній самоті, так я закохалася в кіно.

    — Мерілін Монро в інтерв'ю журналові «Life»[18]



    1935 року МакКі вийшла заміж за Ервіна Годарда і віддала дев'ятирічну Норму до Лос-Анджелеського сирітського притулку (пізніше перейменований на "Голліґроув"). Кілька сімей цікавились усиновленням Норми за час її перебування у сиротинці, проте Ґрейс не давала дозволу на це. 1937 року Ґрейс забрала Норму до себе додому, проте через спроби Ервіна Годарда до сексуального насильства, вимушена була відмовитися від цього.

    Ґрейс відправляє Норму до двоюрідної бабусі Олівії Бранінґз (Olive Brunings) до Комптона у Каліфорнії[19]. Проте перебування там теж було недовгим через домагання одного із синів Олівії. Біографи та психологи припускають, що подальші проблеми у поведінці Норми Джин (тобто гіперсексуальність, порушення сну, зловживання психотропними речовинами, порушення міжособистісних стосунків) були проявом наслідків сексуального насильства в дитинстві.[20][21] На початку 1938 року Ґрейс відправляє Норму до ще одніє тітки — Ани Ловер (Ana Lower), яка жила у Ван Найсі, окрузі Лос-Анджелесу. Там її зарахували в середню школу Емерсон[en]. Пізніше Мерілін із радістю згадує час, проведений із «тіткою Аною», це був один із небагатьох періодів, коли вона відчувала справжню стабільність. Проте коли Норма трохи підросла, у тітки Ани почалися серйозні проблеми зі здоров'ям, і десь наприкінці 1940-го — на початку 1941 року Нормі Джин довелося повернутися до Ґоддардів[22]. Після закінчення середньої школи вона стала відвідувати старшу школу в Ван-Найсі[en][23].

    Під час навчання в школі у Ван Найсі вона знайомиться з Джимом Доґерті, що був на п'ять років старший за неї, і між ними розпочався роман[24][25]. 1942 року сім'я Ґоддардів поїхала в Західну Вірджинію, але не могла взяти з собою Норму Джин, і щоб уникнути чергового притулку, 16-річна Норма, за наполяганням Ґрейс, 19 червня 1942 року вийшла заміж за Доґерті, після чого покинула школу й оселилася у нього.

    Через рік після їхнього весілля він влаштувався в торговий флот і відбув до Тихого Океану.

    Робота моделлю і перші ролі в кіно: 1944—1949Редагувати

     
    Норма Джин Доґерті і Radioplane TDD-2/OQ-3, 26 червня 1945 року

    Під час відсутності Доґерті Норма Джин пішла працювати на авіаційний завод, що випускав ДПЛА Radioplane OQ-2. Наприкінці 1944 року там з'явився армійський фотограф — Девід Коновер. Він фотографував для журналу «Янкі» жінок, які виконували військове замовлення[26]. Він запримітив Норму і запропонував їй зробити фотосерію. Після цієї зйомки Коновер запропонував Нормі Джин позувати за 5 доларів на годину, і вона погодилася. Він переконав її звернутися до модельного агентства «The Blue Book Modeling Agency». Норма звільняється з заводу і йде працювати моделлю. Вона вивчає творчість Джин Гарлоу та Лани Тернер. Їй повідомили, що вони шукають моделей зі світлішим волоссям, тому вона вибілила своє темне волосся й стала золотистою білявкою. Напередодні Різдва 1945 року Доґерті заявив, що вона має обрати щось одне: або зніматися для журналів, або бути його дружиною. Шлюб довго не протримався — 13 вересня 1946 року вони розлучилися.

    На початку своєї модельної кар'єри, Мерілін зрідка використовувала ім'я Джин Норман, а своє кучеряве каштанове волосся випрямила і перефарбувалася в блондинку, щоб стати більш фотогенічною. Її фігуру вважали такою, що більше пасує для пін-ап, ніж для індустрії моди, тому показували здебільшого в рекламі й чоловічих журналах[27]. За словами керівника агентства Еммелайна Снівели, Монро була однією з найбільш амбітних і працьовитих моделей. До початку 1946 року її фото було на 33-х обкладинках різних журналів, зокрема Pageant[en], Camera, Life і Peek.

    Під враженням від її успіху Снівелі влаштував підписання контракту між Монро та акторським агентством у червні 1946 року[28]. Після невдалої співбесіди з продюсерами в «Paramount Pictures», її запросив Бен Лайон — директор студії «20 Century Fox». Виконавчий керівник студії Дерріл Занук не був в захваті від цього, та його переконали, що їй треба дати стандартний шестимісячний контракт, щоб вона не підписала контракт зі студією-конкуренткою «RKO Pictures»[29]. Вона підписала контракт із зарплатою $125 на тиждень. Контракт вступив в дію у серпні 1946 року. На студії їй запропонували імена Керол Лінд, Клер Норман та Мерілін Міллер, але в підсумку вони з Лайоном зупинилися на імені, під яким вона згодом стала знаменитою, — Мерілін Монро[30]. Першу частину імені їй обрав Лайон на честь бродвейської зірки Мерілін Міллер, другу частину обрала сама акторка, прізвище Монро належало її бабусі[31]. У вересні 1946 року Мерілін розлучилася з Джеймсом Доґерті, який не схвалював її кар'єри[32][33].

     
    Норма Джин Мотерсон-Бейкер позує для листівки

    У перші місяці свого контракту Монро не отримувала ролей у кіно, тому мала багато вільного часу, який присвятила вивченню акторської майстерності, вокалу і танців[34]. Щоб дізнатися більше про кіноіндустрію і просувати себе, вона багато часу проводила в студії, спостерігаючи за іншими акторами.

    Її контракт продовжили в лютому 1947 року і невдовзі дали перші дві ролі у фільмах: дев'ять рядків діалогу в ролі офіціантки в драмі «Небезпечні роки[en]» (1947) і фрагментарна роль у комедії «Скудда-гу! Скудда-гей![en]» (1948)[35]. Студія записала її в акторську групу, яка проходила навчання акторської майстерності. Пізніше вона сказала: «Це був мій перший досвід справжньої гри в справжній драмі, і він мене зачарував»[36]. Контракт Монро закінчився 1947 року й не маючи іншої роботи вона позувала оголеною для фотографій, а також брала невеликі підробітки на студії. Того ж року вона виграла титул «Miss California Artichoke Queen» на щорічному фестивалі в Кастровілі.

    1988 року журнал «Пентгаус» опублікував сенсаційний матеріал про те, що був знайдений фільм еротичного змісту 1944 року за участю Норми. Утім, згодом експерти дійшли висновку, що дівчина на цій плівці, яка отримала назву «Стриптиз і пляшка кока-коли», не була Мерілін.

    Монро була сповнена рішучості стати акторкою і продовжувала навчання в акторській групі, а в жовтні зіграла невелику роль блондинки-вамп у п'єсі Glamour Preferred театрі Беверлі Гіллз[en], але виставу оминули увагою великі ЗМІ. Щоб просувати себе, вона стала часто відвідувати продюсерські офіси, подружилася з журналістом Сідні Скольскі. Крім того вона стала другом виконавчого директора «20 Century Fox» Джозефа М. Шенка, з яким у неї були інтимні стосунки і який умовив свого друга Гаррі Кона — керівника «Columbia Pictures», підписати з нею контракт у березні 1948 року.

     
    Студійна фотографія Мерілін Монро 1947 року

    Монро підняла волосся за допомогою електролізу і відбілила його ще сильніше, до платинового відтінку[37]. Невдовзі вона почала займатися з викладачкою акторської майстерності Наташою Лайтес[en], яка залишалася її наставницею до 1955 року[37]. Її єдиним фільмом на кіностудії став малобюджетний мюзикл «Хористки» (1948), в якому вона вперше зіграла головну роль, хористку, до якої залицяється заможний чоловік. Це був перший фільм, у якому Мерілін говорила й співала.[38]. Під час зйомок фільму в неї почався роман з викладачем вокалу Фредом Каргером, який оплатив виправлення її невеликого неправильного прикусу[39]. Попри головну роль і наступні кінопроби на головну роль у мюзиклі «Народжена вчора» (1950), контракт з Монро не продовжили[40]. Мюзикл «Хористки» вийшов у жовтні й не мав успіху[41].

    Після відходу з «Columbia Pictures» у вересні 1948 року Монро стала протеже Джонні Гайда[en], який був віце-президентом агентства Вільяма Морріса[en]. Незабаром між ними почався роман, та вона відмовилася від його пропозиції одружитись. Для просування кар'єри Монро він заплатив за силіконовий протез для імплантації в її щелепи і, можливо, ринопластику, а також влаштував їй невелику роль у фільмі братів Маркс «Щаслива любов» (1949). Крім того, Монро продовжила працювати моделлю, і в травні 1949 року позувала оголеною для фотографій, які зроблив Том Келлі[en][42]. Хоча її роль у фільмі «Щасливе кохання» була дуже маленькою, але її обрали для участі в промо-турі фільму, в Нью-Йорку в 1949 році[43].

    Прорив у кар'єрі: 1950—1952Редагувати

     
    Мерілін Монро у фільмі «Асфальтові джунглі» (1950)

    Мерілін Монро з'явилася в шести фільмах, які вийшли на екрани 1950 року. Мала епізодичні ролі у фільмах «Щасливе кохання», «Квиток у Томагавк», «Правий кросс[en]» і «Вогняна куля[en]», а також невеликі ролі у двох стрічках, які здобули високі оцінки критиків: кримінальному фільмі Джона Г'юстона «Асфальтові джунглі» і драмі Джозефа Манкевича «Все про Єву»[44]. У першому фільмі вона зіграла Анджелу, молоду коханку старіючого злочинця[45]. Хоча на екрані акторка була лише впродовж п'яти хвилин, про неї згадано в журналі Photoplay[en]: «Вона перетворилась з моделі в кіно на серйозну акторку»[45]. У фільмі «Все про Єву» Монро зіграла міс Казвелл, наївну молоду акторку[46].

    Після успіху в цих фільмах Джонні Гайд домовився про семирічний контракт Монро зі студією «20 Century Fox» в грудні 1950 року. Він помер від серцевого нападу лише кількома днями пізніше і ця трагедія спустошила Монро. 1951 року Мерілін Монро вступає до Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі, де вивчає літературу та мистецтво. У цей період вона грає кілька незначних ролей. Попри це, 1951-й став роком, коли вона стала більш помітною. У березні 1951 року вона стає ведучою на 23-й церемонії вручення премії «Оскар», а у вересні журнал Collier[en] став першим національним журналом, який опублікував її фото у повний зріст[47]. Пізніше вона одержала другорядні ролі в чотирьох малобюджетних фільмах: «У рідному місті[en]», «Молодшою себе й не почуватимеш[en]», «Любовне гніздечко (фільм, 1951)[en]» і «Давай зробимо це легально»[48]. На думку журналу Photoplay, у всіх чотирьох фільмах вона була «сексуальним тлом», але її трохи похвалили критики: Бослі Краузер з «Нью-Йорк Таймс» описав її як «відмінну» у фільмі «Молодшою себе й не почуватимеш», а Езра Ґудман з "Los Angeles Daily News[en] назвав її «однією з найяскравіших висхідних зірок-акторок» у «Любовному гніздечку». Щоб далі розвивати свої акторські здібності, Монро почала брати уроки у Михайла Чехова і міма Лотті Ґослар. Її популярність у глядачів істотно зросла, вона отримувала кілька тисяч листів від фанатів щотижня, армійська газета Stars and Stripes[en] назвала її «Міс пін-ап 1951 року», показуючи вибір солдатів Корейської війни[49]. В особистому житті у цей період у Монро був роман з режисером Еліа Казаном, а також короткі періоди побачень з кількома іншими чоловіками, включаючи режисера Ніколаса Рея та акторів Юлу Бріннера і Пітера Лоуфорда.

     
    Мерілін Монро в ролі душевно хворої няні у фільмі «Можна входити без стуку» (1952)

    Монро стала отримувати головні ролі на другому році свого контракту з Fox. У 1952 році журналістка-пліткарка Флорабель Мюїр[en] назвала її «It girl[en]», а Гедда Гоппер описала її «пін-ап королевою», яка виявилася «грабіжницею касових зборів»[50][51]. В лютому Голлівудська асоціація іноземної преси назвала її «наймолодшою касовою акторкою»[52].

     
    З Джейн Расселл у 1953 році

    У квітні 1952 року з'явилася стаття в журналі «Лайф», присвячена Мерілін Монро. В ній розповідалося про її важке дитинство та виховання, Мерілін представили тогочасною «Попелюшкою». Тоді у неї розпочався роман з відставним гравцем «Нью-Йорк Янкіз» Джо Ді Маджо, який був одним з найвідоміших спортивних діячів тієї епохи. Цей роман призвів до зростання інтересу до акторки з боку преси. Наступного місяця вибухнув скандал, коли акторка розповіла в інтерв'ю, що 1949 року вона позувала оголеною для фотографій, які тепер використовували в календарях. Преса дізналася про це кількома тижнями пізніше. Цей інцидент міг потенційно спричинити катастрофічні наслідки для її кар'єри, тому студія і Монро вирішили говорити про це відкрито, підкреслюючи, що вона позувала оголеною тільки коли була в скрутному фінансовому становищі. За допомогою цієї стратегії їй вдалося домогтися симпатії від публіки й підвищеного інтересу до її фільмів. Наступного місяця вона з'явилась на обкладинці журналу Life. Монро підносила себе в ролі нового секс-символу, для цього вона придумувала різні піар-ходи. 1952 року, наприклад, вона була у відвертій сукні, коли виконувала роль головнокомандувачки на параді на честь конкурсу «Міс Америка», а також зізналась оглядачеві колонки пліток Ерлові Вілсону[en], що не носить нижньої білизни[53].

     
    Мерілін Монро у фільмі «Сутичка в ночі» (1952)

    Попри свою популярность та сексуальну привабливість, Монро хотіла розширити свій акторський діапазон. Влітку 1952 року вона з'явилася в двох комерційно успішних фільмах. Перший фільм - драма Фріца Ланга «Сутичка в ночі» (1952), за роль у якому вона отримала безліч позитивних відгуків. Критики газети Hollywood Reporter заявили, що «вона заслуговує на головну роль завдяки своїй чудовій інтерпретації», а критики журналу Variety писали, що «вона має чудові зовнішність та характер, які роблять її популярною»[54][55]. Другим фільмом був трилер «Можна входити без стуку», де Монро знялася в ролі психічнохворої няні. Цю роль їй дали аби перевірити її здібності під час гри важчої драматичної ролі[56]. Кінокартина отримала змішані відгуки від критиків, деякі вважали акторку занадто недосвідченою для такої важкої ролі[57], а критики журналу Variety звинувачували сценарій у проблемах з фільмом[58].

    1952 року три інших фільми з Монро продовжили зображати її в амплуа акторки комічних ролей, і зосереджувались на її сексуальній привабливості. Роль молодої конкурсантки у фільмі «Ми не одружені!», за словами його сценариста Наннелле Джонсона, створили виключно для того, аби «показати Мерілін у двох купальниках»[59]. У комедії Говарда Гоукса «Мавпяча праця», де вона знялася разом з Кері Грантом, Монро зіграла секретарку, "дурнувату інфантильну блондинку, яка не підозрює про хаос навколо неї, викликаний її сексуальністю"[60]. Акторка зіграла невелику роль повії у своєму останньому фільмі того року «Вождь червоношкірих та інші...» (1952)[60].

    Протягом цього періоду Монро здобула репутацію акторки, з якою важко працювати на знімальних майданчиках. Труднощі посилювалися разом із розвитком її кар'єри. Акторка часто спізнювалася або не з'являлася взагалі, часто забувала свої репліки та вимагала кількох повторних зйомок сцени, поки не залишалась задоволеною своєю грою[61]. Залежність Монро від своїх викладачів, спочатку від Наташі Лайтес, а пізніше від Паули Страсберґ[en], сильно дратувала режисерів[62]. Проблеми акторки пояснювалися поєднанням перфекціонізму, низької самооцінки та страху сцени. Їй не подобалась відсутність контролю над своєю роботою на знімальних майданчиках, чого з нею раніше ніколи не траплялось, навіть під час фотосесій, де можна було вести себе вільно, замість сліпо дотримуватись сценарію[63]. Щоб розвіяти власну тривогу та хронічне безсоння, Монро почала приймати барбітурати, амфетаміни та алкоголь, а це в свою чергу ще більше посилило її проблеми, хоча вона не мала сильної залежності до 1956 року. За словами Сари Черчвелл[en] поведінка актриси, особливо в пізні роки її кар'єри, була відповіддю на поблажливість і сексизм її колег і режисерів-чоловіків[64]. Подібну думку має Лоїс Банер, яка стверджує, що над нею знущалися багато її режисерів[65].

    Висхідна зірка: 1953Редагувати

     
    Мерілін Монро у фільмі «Ніагара» (1953)

    Мерілін Монро знялася в трьох фільмах, що вийшли на екрани 1953 року, і стала одним з головних секс-символів та однією з найрентабельніших голлівудських виконавиць[66]. Першим з цих фільмів була стрічка в жанрі нуар «Ніагара» (1953), де вона зіграла фатальну жінку, що задумує вбивство свого чоловіка, якого зіграв Джозеф Коттен[67]. До того часу Монро та її візажист Аллан «Вайті» Снайдер[en] розробили макіяж, який став асоціюватися з нею: темні стрілчасті брови, бліда шкіра і блискучі червоні губи[68]. За словами Сари Черчвелл, фільм «Ніагара» був одним з найвідвертіших сексуальних фільмів у кар'єрі Монро, оскільки до нього увійшли сцени, де її тіло прикривало лише простирадло або рушник, що шокувало тогочасну аудиторію. Її найвідоміша сцена в цьому фільмі — 30-секундний загальний план позаду Монро, яка йде і коливає стегнами, ця сцена широко використовувалася в маркетингу фільму.

    У січні, коли фільм вийшов на екрани, жіночі клуби[en] протестували, вважаючи фільм аморальним, але він виявився популярним серед глядачів і зібрав у прокаті 6 млн доларів. У той час як критики журналу Variety назвали його «клішованим» і «хворобливим», газета New York Times прокоментувала: «Водоспади і міс Монро це те, на що варто подивитися» і хоча Монро, можливо, «не є нині досконалою акторкою… вона може бути спокусливою — навіть коли вона ходить»[69][70]. Монро продовжувала привертати увагу своїм відвертим вбранням у рекламних заходах, в січні 1953 року вона отримала премію від журналу Photoplay як «зірка, яка найшвидше сходить». На церемонію нагородження вона вдягла обтягуючу сукню з ламе золотого кольору, що спонукало акторку Джоан Кроуфорд описати пресі її поведінку як «таку, що не личить акторці та леді».

    Фільм «Ніагара» зробив Монро секс-символом і створив для кожного свій власний погляд на неї. Незабаром вийшов її другий фільм 1953 року, сатирична музична комедія «Джентльмени віддають перевагу білявкам», де вона знову зіграла дурнувату блондинку. Фільм заснований на однойменному бестселері[en] Аніти Лус і його бродвейській версії[en]. Сюжет фільму сфокусований на двох співачках, які вирушають на гастролі до Парижа, Лорелей і Дороті Шоу, у виконанні Мерілін Монро і Джейн Расселл. Роль Лорелей мала спочатку грати Бетті Грейбл, найпопулярніша блондинка 20th Century-Fox 1940-х, але Монро швидко затьмарила її, як зірка, яка могла б сподобатися і чоловічій і жіночій аудиторії. В червні, в рамках рекламної кампанії фільму, вони з Рассел залишили відбитки своїх рук і ніг на бетоні біля Китайського театру TCL. Фільм вийшов на екрани невдовзі після цього, й став одним з найкасовіших успіхів року, зібравши 5,3 млн доларів, прибутки більш ніж удвічі перевищили витрати на його виробництво. Журнали New York Times і Variety позитивно відгукнулися про Монро, особливо відзначивши її виконання пісні Діаманти - це найкращі друзі дівчини; за словами Variety, актриса продемонструвала здатність сексуально співати, а також вміння оживити сцену своєю присутністю[71][72].

    У вересні відбувся телевізійний дебют Монро в програмі «The Jack Benny Program», де вона зіграла жінку мрії Джека в епізоді «Подорож до Гонолулу»[73]. Потім акторка знялася разом з Бетті Ґрейбл і Лорен Беколл у своєму третьому фільмі 1953 року, «Як вийти заміж за мільйонера», який вийшов у листопаді. Монро грала роль наївної моделі, яка об'єднується зі своїми подругами, щоб знайти багатих чоловіків. Це був другий фільм, що випустили у форматі cinemascope, широкоекранному форматі, за допомогою якого компанія «20 Century Fox» сподівалася залучити глядачів назад в кінотеатри, оскільки телебачення почало спричиняти збитки кіностудіям. Попри змішані відгуки, фільм був найкасовішим успіхом Монро за весь час, і зібрав $8 млн доларів у світовому прокаті.

    Монро увійшла в щорічний «топ 10 зірок, які приносять найбільші касові збори[en]» 1953 та 1954 року, і за словами історика Fox, Обрі Соломона, стала головним надбанням студії, разом з CinemaScope[74]. У грудні 1953 року, коли Г'ю Гефнер розмістив її на обкладинці, а також розвороті першого номеру журналу Playboy[75], позиція Монро як головного секс-символу підтвердилася. Зображення на обкладинці - її фотографія під час параду на честь конкурсу «Міс Америка» 1952 року, а на розвороті - одне з її оголених фото 1949 року[75].

    Конфлікт з «20th Century-Fox» і шлюб з Джо Ді Маджо: 1954—1955Редагувати

     
    Мерілін Монро і Джо Ді Маджо в Сан-Франциско, в січні 1954 року

    Хоча Монро стала однією з найбільших зірок «20 Century Fox», пункти її контракту не змінювалися від 1950 року. Їй платили значно менше, ніж іншим зіркам її рангу, також акторка не могла сама вибрати собі проект чи колег, з якими хотіла б працювати[76]. Мерілін втомилася від свого типового образу, але на шляху до її спроб зніматися в інших фільмах, а не лише в комедіях або мюзиклах, стояв Зануком, який мав сильну особисту неприязнь до неї й думав, що вона зароблятиме для студії більше грошей, знімаючись у комедіях[77]. Коли вона відмовилася приступити до зйомок ще однієї музичної комедії, екранізації п'єси «Дівчинка в рожевих колготках[en]», де вона повинна була зніматися разом з Френком Сінатрою, студія припинила її контракт 4 січня 1954 року.

    Цей конфлікт був на перших шпальтах газет, і Монро відразу ж почала рекламну компанію, аби протистояти будь-яким негативним висловлюванням преси та зміцнити власну позицію в цьому конфлікті. 14 січня 1954 року вони з Джо Ді Маджо, стосунки з яким були предметом постійної уваги ЗМІ від 1952 року, одружилися в Сан-Франциско[78]. Потім вони вирушили до Японії, поєднуючи медовий місяць з його діловою поїздкою[79]. Звідти вона сама подорожувала по Кореї, де виконала пісні зі своїх фільмів у рамках чотириденних шоу для Об'єднаних організацій обслуговування[en], на яких були присутні понад 60 тис. американських морських піхотинців[80]. В лютому, після повернення до Голлівуду, Photoplay нагородив її спеціальним призом «найпопулярніша зірка серед жінок»[81]. У березні вона досягла угоди зі студією, до якої увійшов новий контракт, підписаний пізніше того ж року. Також за тією угодою вона отримала головну роль у кіноверсії бродвейського спектаклю «Сверблячка сьомого року», за яку їй давали додаткову оплату в розмірі 100 тис. доларів[82].

     
    Мерілін Монро під час виступу на шоу для Об'єднаних організації обслуговування[en] у лютому 1954 року

    Її наступною роботою став фільм Отто Премінґера у жанрі вестерн, «Річка, що не тече назад», в якому вона почала зніматися до призупинення її контракту, разом з Робертом Мітчемом. Мерілін назвала його «третьосортним ковбойським фільмом», хоча він був популярний серед глядачів[83]. Першим фільмом, у якому вона знялася після повернення в «20 Century Fox», був мюзикл «Найкращий бізнес — шоу-бізнес[en]», у якому вона категорично відмовлялася зніматися, але студія наполягла, аби вона знялась у ньому в обмін на відмову від зйомок у фільмі «Дівчинка в рожевих колготках»[82]. Мюзикл не мав успіху після його виходу в грудні, а виконання Монро багато критиків вважали вульгарним.

    У вересні 1954 року Монро почала зніматися в комедії Біллі Вайлдера «Сверблячка сьомого року», в якому вона знялася разом з Томом Юеллом. Акторка зіграла жінку, яка стає об'єктом сексуальних фантазій свого одруженого сусіда. Хоча фільм зняли в Голлівуді, студія вирішила заздалегідь створити рекламу, влаштувавши зйомку однієї зі сцен на Лексінґтон-Авеню в Нью-Йорку[84]. Там Монро стоїть на решітці над метро і повітря піднімає вгору поділ її білої сукні. Ця сцена стала однією з найвідоміших у її кар'єрі. Зйомки тривали кілька годин і принадили натовп близько 2000 осіб, зокрема професійних фотографів[84]. Рекламний трюк Монро потрапив на передові шпальти міжнародних видань, але він поклав кінець її шлюбу з Джо Ді Маджо, який розлютився. Шлюб почав розвалюватися від початку, Ді Маджо постійно ревнував її та намагався контролювати її стосунки. Вільям Спото і Лоїс Банер також припускали, що він застосовував фізичне насильство. Після повернення до Голлівуду, Монро найняла відомого адвоката Джеррі Гіслера[en] і в жовтні 1954 року подала на розлучення. Фільм «Сверблячка сьомого року» вийшов на екрани в червні наступного року і зібрав понад 4,5 мільйонів доларів у прокаті, що зробило його одним з найбільших комерційних успіхів року[85].

     
    Мерілін Монро в акторській студії Лі Штрасберга, 1955 рік

    Після зйомок у цьому фільмі Монро почала нову боротьбу за свою кар'єру і покинула Голлівуд, виїхавши на східне узбережжя, де вони з фотографом Мілтоном Ґріном заснували свою власну продюсерську компанію, «Мерілін Монро Продакшнс» (MMP), де акторка була президентом і власницею контрольного пакету акцій, — дія, яку згодом назвали «інструментальною» в процесі розпаду студійної системи[86]. Оголошуючи про заснування цієї компанії на прес-конференції в січні 1955 року, Монро заявила, що вона втомилася від одних і тих же сексуальних ролей: «Я хочу робити кращі речі. У людей є межі, і ви знаєте про це»[87]. Вона стверджувала, що більше не пов'язана контрактом з «20 Century Fox», оскільки студія не виконала своїх зобов'язань, наприклад, не виплатила їй обіцяний бонус за фільм «Сверблячка сьомого року»[88]. Це призвело до початку тривалої юридичної битви між нею і студією[89]. Преса значною мірою висміяла Монро за її дії. Її також спародіював автор «Сверблячки сьомого року» Джордж Аксельрод[en] у своїй п'єсі 1955 року «Чи зіпсує успіх Рока Гантера?[en]» (1955), в якій схожа на Монро Джейн Менсфілд зіграла дурнувату акторку, яка створює свою власну продюсерську компанію[90].

    1955 рік Монро присвятила вивченню свого ремесла. Вона переїхала в Нью-Йорк і почала брати уроки акторської майстерності у Констанс Колльєр[en] і відвідувати семінари з Method acting[en] в Акторській студії, керівником якої був Лі Штрасберг[91]. Іноді вона робила для себе нотатки, про те, що дізналася того дня, визнаючи, що зауваження Страсберга про неї є важливими:

    « Чому він так багато значить для мене? ... Страсберг змушує мене почувати себе погано, кажучи що я діяла зі страху... Ти повинна почати робити речі з позиції сили, а не зі страху... не шукаючи сили, шукаючи лише технічні засоби і способи[92].
    Оригінальний текст (англ.)
    Why did it mean so much to me?... Strasberg makes me feel badly [that I was acting out of "fear"]... You must start to do things out of strength... by not looking for strength, but only looking and seeking technical ways and means.
    »

    Вона дуже зблизилася зі Страсбергом і його дружиною Паулою, брала приватні уроки в них вдома через власну сором'язливість, а невдовзі стала неначе членом їхньої сім'ї[93]. Монро звільнила свою стару викладачку драми, Наташу Лайтес, і замінила її на Паулу, яка справляла на акторку істотний вплив до кінця її кар'єри[94]. Крім того, Монро почала проходити курс психоаналізу за рекомендацією Страсберга, який вважав, що актор має протистояти емоційним травмам і використовувати їх у своїх виступах[95].

    В особистому житті Монро продовжувала стосунки з Ді Маджо, попри процес розлучення, що тривав. Також вона зустрічалася з актором Марлоном Брандо і драматургом Артуром Міллером. Роман між Монро і Міллером ставав все серйознішим після жовтня 1955 року, коли її розлучення з Ді Маджо набуло юридичної сили, а Міллер також розійшовся з дружиною. ФБР незабаром завело на неї справу. Студія побоювалася, що Монро занесуть у «чорний список» і закликала її припинити їхні взаємини, оскільки Міллер був під наглядом ФБР, у зв'язку зі звинуваченнями в комунізмі і його викликала Комісія з розслідування антиамериканської діяльності. Попри ризик для своєї кар'єри, Монро відмовилася припинити їхні стосунки, пізніше назвавши керівників студії «вродженими боягузами».

    До кінця року Монро і студія прийшли до угоди про новий семирічний контракт. Було зрозуміло, що ММП не зможе самостійно фінансувати фільми, і студії не терпілося знову працювати з Монро[89]. Контракт вимагав від неї знятися принаймні в чотирьох фільмах для «20 Century Fox» упродовж семи років[96]. Студія зобов'язана була платити їй по 100 тис. доларів за кожен фільм і надала їй право обирати собі проекти, режисерів і кінематографістів[96]. Крім того, вона мала право на один фільм з MMP після кожного завершеного фільму з «20 Century Fox»[96].

    Визнання критиків і шлюб з Артуром Міллером: 1956—1959Редагувати

     
    Мерілін Монро і Артур Міллер на своєму весіллі, 29 червня 1956 року

    1956 рік Монро почала з оголошення про свою перемогу над «20 Century Fox». Преса, яка раніше висміювала її, тепер прихильно писала про її рішення боротися зі студією[97]. Журнал Time назвав її «спритною бізнесвумен»[98], а Look[en] передбачив, що ця перемога буде прикладом тріумфу особистості на багато років уперед[97]. У березні вона офіційно змінила своє ім'я на Мерілін Монро[99]. Її стосунки з Міллером викликали низку негативних відгуків у пресі, зокрема твердження Волтера Вінчелла, що «найвідоміша в Америці блондинка стала кінозіркою, а тепер улюбленицею лівої інтелігенції»[100]. 29 червня 1956 року Монро і Міллер одружилися цивільною церемонією у Вайт-Плейнс (Нью-Йорк), а два дні по тому відбулася єврейська церемонія в будинку його агента в Нью-Йорку[101][102]. Разом зі шлюбом Монро перейшла в юдаїзм, що призвело до заборони всіх її фільмів у Єгипті[103]. ЗМІ вважали цей союз невідповідним, оскільки вона секс-символ, а він інтелектуал. Про це, наприклад, свідчить заголовок Variety «Egghead Weds Hourglass» (Яйцеголовий одружується з грудастою та задастою)[104].

    Драма «Автобусна зупинка» стала першим фільмом, у якому Монро знялася за новим контрактом. Фільм вийшов на екрани в серпні 1956 року. Вона зіграла Шері — салонну співачку, чиї мрії про славу ускладнює наївний ковбой, який закохується в неї. Акторка вивчила озаркський акцент і вибрала костюми та макіяж, позбавлені гламуру її ранніх фільмів, навмисно посередньо виконала спів і танці[105]. Бродвейський режисер Джошуа Логан погодився працювати з нею, попри початкові сумніви в її акторських здібностях, та знаючи про її важкий характер на зйомках[106]. Зйомки відбувались в Айдахо і Аризоні на початку 1956 року. Монро технічно числилась на посаді керівниці MMP, а Логан змушений був пристосовуватися до її постійних запізнень і перфекціонізму.

     
    Мерілін Монро у фільмі «Автобусна зупинка» (1956)

    Цей досвід змінив думку Логана про Монро. Пізніше він порівняв її з Чарлі Чапліном в умінні змішувати комедію і трагедію[107]. «Автобусна зупинка» став касовим успіхом, зібравши 4,25 млн доларів, і отримав переважно позитивні відгуки. The Saturday Review of Literature[en], писав, що гра Монро розвіює раз і назавжди думку, що вона просто гламурна особистість. Бослі Краузер заявив: «Тримайтеся за свої стільці, панове, і ось вам підступна несподіванка. Мерілін Монро зрештою довела, що вона акторка»[108]. За цю роль вона її номіновали на премію «Золотий глобус» у категорії «Найкраща жіноча роль — комедія або мюзикл».

    У серпні 1956 року Монро почала зніматися в перших фільмах самостійного виробництва MMP. «Принц і танцівниця» знімався на студії Pinewood в Англії[109]. Фільм ґрунтувався на п'єсі Теренса Реттігена «Сплячий принц[en]», яка розповідає про любовний зв'язок між акторкою і принцом у 1910-х роках. Першими виконавцями головних ролей на сцені були Лоуренс Олів'є та Вів'єн Лі. Актор і цього разу грав свою роль, а також був режисером і співпродюсером фільму[98]. Зйомки ускладнювалися конфліктами між ним і Монро[110]. Він розлютив її фразою: «Все, що вам потрібно робити, це бути сексуальною». Йому також не подобалась постійна присутність Паули Штрасберг, викладачки Монро з акторської майстерності, на знімальному майданчику[111].

     
    Мерілін Монро і Лоуренс Олів'є на прес-конференції фільму «Принц і танцівниця» (1957)

    Щоб помститися за те, що вона вважала «зверхньою» поведінкою Олів'є, Монро почала з'являтися пізно і стала неконструктивною, заявивши пізніше: «Якщо ви не поважаєте ваших артистів, то вони не можуть добре працювати»[110]. Її наркоманія загострилася. Згідно зі Спото вона завагітніла, але під час зйомок трапився викидень. У неї також були сварки з Гріном через те, як керувати MMP, зокрема через те, чи має Міллер приєднатися до компанії. Попри труднощі, фільм завершили за графіком до кінця року. Він вийшов у червні 1957 року, отримав змішані відгуки і виявився непопулярним серед американської аудиторії[112]. Його краще прийняли в Європі, де Мерілін Монро удостоїли вищої італійської кінопремії «Давид ді Донателло», премії «Crystal Star Award» і номінували на премію BAFTA[113].

    Після повернення до США Монро взяла 18-місячну перерву від роботи, щоб присвятити себе сімейному життю на східному узбережжі. Вони з Міллером проводили свій час між манхеттенською квартирою і маєтком 18-го століття, який придбали в Роксбері (штат Коннектикут), а літо провели в місті Амагансетт, Лонґ-Айленд[114]. Вона завагітніла в середині 1957 року, але вагітність була позаматкова і її довелося перервати[115]. Через рік у неї стався викидень[116]. Її гінекологічні проблеми були багато в чому викликані ендометріозом, захворюванням, від якого вона страждала протягом усього свого дорослого життя[117]. В цей період Монро також ненадовго госпіталізували через передозування барбітуратами[117]. Під час перерви вона посварилася з Гріном і викупила свою частку в компанії MMP[118], оскільки вони не змогли врегулювати свої розбіжності і вона почала підозрювати, що він крав гроші у компанії[119].

     
    Мерілін Монро, Тоні Кертіс і Джек Леммон під час зйомок фільму «У джазі тільки дівчата» (1959)

    В липні 1958 року Монро повернулася до Голлівуду для зйомок у комедії Біллі Вайлдера «У джазі тільки дівчата» (1959) разом з Джеком Леммоном і Тоні Кертісом[120]. Хоча вона знову вважала, що це роль дурнуватої білявки, але погодилася через заохочування Міллера і пропозицію отримати десять відсотків від прибутку фільму на додачу до її стандартної оплати[121]. Труднощі під час зйомок фільму відтоді стали «легендарними»[122]. Монро вимагала десятки дублів, і не могла запам'ятати свої репліки. Кертіс знаменито заявив, що цілувати її було як «цілувати Гітлера» через кількість дублів. Монро сама особисто порівняла зйомки з кораблем, що тоне, і прокоментувала: «Але чому я повинна турбуватися, я не маю фалічного символу, щоб його втрачати». Багато з цих проблем витекли з конфлікту про те як вона повинна грати героїню між нею і Вайлдером, який також мав важку репутацію. Монро розлютилася на Вайлдера, попросивши його змінити багато з її сцен, але це в свою чергу, погіршило її страх сцени. Припускають, що вона навмисно зруйнувала кілька сцен, щоб грати в них по-своєму.

    Зрештою, Вайлдер був задоволений грою Монро, заявивши: «Кожен може запам'ятати рядки, але лише справжній артист може прийти на зйомки не пам'ятаючи власних рядків і грати, як це робила вона»[123]. Попри труднощі на зйомках, цей фільм мав приголомшливий успіх: його номінували на шість нагород «Оскар», а сама Мерілін отримала нагороду «Золотий глобус» у номінації Найкраща жіноча роль (комедія або мюзикл). Журнал Variety назвав її «комедіанткою з поєднанням сексапільності і ритму, яке просто неможливо перевершити»[113][124]. За опитуваннями Американського інституту кіномистецтва і Sight & Sound стрічку визнано одним з найкращих фільмів усіх часів[125][126].

    Спад кар'єри і особисті труднощі: 1960—1962Редагувати

     
    Мерілін Монро та Ів Монтан у музичній комедії «Займемося коханням» (1960)

    Після фільму «В джазі тільки дівчата» Монро взяла чергову перерву аж до кінця 1959 року. Тоді вона повернулася в Голлівуд і знялася в музичній комедії «Займемося коханням», що розповідає про акторку і мільйонера, які закохуються один в одного[127]. Вона вибрала режисера Джорджа К'юкора і попросила свого чоловіка Артура Міллера, щоб той переписав частину сценарію, яку вона вважала слабкою. Акторка взяла участь в цьому фільмі тільки тому, що у неї був контракт з «20 Century Fox» і вона відставала від графіку, знявшись у лише одному з чотирьох обіцяних фільмів[128]. Зйомки фільму відкладалися через її часті запізнення і зникнення[127]. У Монро був роман з Івом Монтаном, її партнером по фільму, який широко висвітлювали в пресі і використовували в рекламній кампанії фільму[129]. Кінокартина вийшла у вересні 1960 року і була невдалою. Бослі Краузер описав Монро як «неохайну» і сказав, що їй не вистачає старого динамізму[130], а Гедда Гоппер назвала фільм «найвульгарнішою картиною, в якій вона брала участь»[131]. Трумен Капоте відстоював, щоб вона зіграла Голлі Голайтлі у фільмі-адаптації «Сніданок у Тіффані», але роль дісталася Одрі Хепберн, оскільки продюсери побоювалися, що Монро ускладнить зйомки[132].

    Останнім фільмом, у якому знялася Монро, стала драма Джона Г'юстона «Неприкаяні» (1961), сценарій для якого написав Артур Міллер, аби дати їй драматичну роль[133]. Вона грала Розлін Тейбер, незадовго до цього розлучену жінку, що стає другом трьох ковбоїв, яких зіграли Кларк Гейбл, Елай Воллак і Монтгомері Кліфт. Зйомки проходили в пустелі Невада, в період з липня по листопад 1960 року, і знову були дуже важкими[134]. Чотирирічний шлюб Монро і Міллера фактично закінчився, і він почав нові стосунки з Інге Морат[en][133]. Монро не подобалося, що він написав сценарій частково заснований на її житті, і вона вважала, що її роль поступається чоловічим. Вона також боролася зі звичкою Міллера переписувати сцени в ніч перед початком зйомок. Її здоров'я було серйозно підірване, їй було боляче від каменів у жовчному міхурі, її наркоманія була настільки серйозною, що макіяж їй наносили, поки вона ще спала під впливом барбітуратів. У серпні зйомки зупинили, щоб вона провела тиждень детоксикації у лікарні Лос-Анджелеса. Попри її проблеми, Г'юстон заявив: «Коли Монро грала Розлін, вона не придумувала емоції. Це була реальна річ. Бувало, вона йшла глибоко в себе, знаходила це всередині і виносила на поверхню»[135].

     
    Мерілін Монро, Кларк Гейбл, Монтгомері Кліфт, Елай Воллак і Естель Вінвуд[en] у фільмі «Неприкаяні» (1962). Це був останній завершений фільм і для Монро і для Гейбла.

    Монро і Міллер розійшлися після того, як зйомки завершилися, і вона отримала швидке розлучення в Мексиці в січні 1961 року[136]. Фільм «Неприкаяні» вийшов наступного місяця, але провалився в прокаті. Відгуки про нього були змішані, журнал Variety скаржився, що фільм має переривчастий характер розвитку[137], а Бослі Краузер назвав Монро «абсолютно порожньою і незрозумілою», заявивши: «На жаль для структури фільму все обертається навколо неї»[138]. Попри початковий провал фільму, він отримав позитивніші відгуки від критиків і кінознавців у XXI столітті. Джефф Ендрю[en] з британського інституту кіно назвав його класичним[139]. Х'юстонський дослідник Тоні Трейсі назвав гру Монро «найбільш зрілою інтерпретацією в її кар'єрі»[140]. Джеффрі Макнаб з журналу Індепендент похвалив її як «екстраординарну» в зображенні «сили емпатії» Розлін[141].

     
    Мерілін Монро під час зйомок фільму «Щось повинно трапитися» (1962)

    Монро збиралася зніматися в телевізійній екранізації п'єси Вільяма Сомерсета Моема «Дощ» на каналі NBC, але проект провалився, оскільки телеканал не схвалив її вибір режисера Лі Страсберга[142]. Замість роботи вона провела перші шість місяців 1961 року вирішуючи проблеми зі здоров'ям. Монро перенесла операцію у зв'язку з ендометріозом і холецистектомією, також провела чотири тижні в лікарні, зокрема деякий час перебувала в психіатричній лікарні, лікуючись від депресії[143]. Монро допоміг її колишній чоловік Джо Ді Маджо, з яким вона відродила дружбу[144]. Навесні 1961 року Монро переїхала в Каліфорнію[145]. Упродовж кількох місяців вона зустрічалася з Френком Сінатрою і на початку 1962 року купила будинок в Брентвуді, Лос-Анджелес[145].

    Монро повернула собі увагу громадськості навесні 1962 року, коли отримала премію «Золотий глобус» і приступила до зйомок нового фільму для «20 Century Fox» «Щось має трапитися» (1962), який був римейком фільму «Моя кохана дружина» (1940). Його співпродюсером мав стати MMP, режисером був Джордж К'юкор, а партнерами Дін Мартін і Сід Чарісс[146]. За кілька днів до початку зйомок у Монро почався гайморит. Попри медичні рекомендації про перенесення зйомок, студія почала їх, як і планувалося, наприкінці квітня. Монро була надто хвора, щоб працювати в найближчі шість тижнів, але попри підтвердження від декількох лікарів, студія намагалася тиснути на неї, публічно стверджуючи, що вона прикидається. 19 травня вона взяла перерву, щоб на сцені заспівати пісню «Happy Birthday, Mr. President» на честь дня народження президента Джона Ф. Кеннеді (за 10 днів до фактичного дня народження) в Медісон-сквер-Гарден у Нью-Йорку. Поїздка Монро до Нью-Йорка викликала ще більше роздратування керівників студії, які хотіли, щоб вона її відмінила[147].

    Потім Монро знімалась у сцені для фільму, в якій вона плавала оголеною в басейні[148]. Для створення попередньої реклами представників преси запросили на фотозйомку цієї сцени, фотографії згодом опублікували в Life. Це був перший випадок, коли велика зірка позувала оголеною на піку своєї кар'єри[149]. Коли вона знову була на лікарняному протягом декількох днів, «20 Century Fox» вирішили, що вони не можуть собі дозволити ще один фільм, який вибивається з графіку, коли вони вже насилу покривали зростаючі витрати на фільм «Клеопатра» (1963)[150]. 7 червня «20 Century Fox» звільнили Монро і пред'явили їй позов у розмірі 750 000 доларів для відшкодування збитку[151]. Її замінили на Лі Ремік, але після того, як Дін Мартін відмовився зніматися у фільмі з кимось крім Монро, «20 Century Fox» подала на нього в суд, а також закрила зйомки[152]. Студія звинуватила Монро в нереалізованому фільмі і стала поширювати негативну інформацію про неї, навіть натякаючи, що вона психічнохвора[151].

    «20 Century Fox» невдовзі пошкодувала про своє рішення і знову розпочала переговори з Монро наприкінці червня, запропонувавши новий контракт, зокрема відновлення зйомок у фільмі «Щось повинно трапитися» і головну роль у чорній комедії «Що за шлях![en]» (1964). Угоди досягли пізніше того ж літа. Щоб відновити свій імідж, Монро взяла участь у кількох рекламних кампаніях, зокрема дала інтерв'ю журналам Life і Cosmopolitan та взяла участь у фотосесії для журналу Vogue. Для Vogue вона співпрацювала з фотографом Берт Штерн, вони зробиили дві серії фотографій: одну стандартну модельну серію і одну, де вона позувала оголеною. Ці серії фотографій пізніше опублікували посмертно[153]. В останні тижні свого життя Мерілін також планувала зніматися у біографічному фільмі про Джин Гарлоу.

    СмертьРедагувати

     
    Перша шпальта газети «New York Mirror[en]» (6 серпня 1962 року)

    Хатня робітниця Монро Юніс Мюррей залишилася на ніч у її будинку за адресою 12305 Fifth Helena Drive[en] в Брентвуді в ніч її смерті 5 серпня 1962 року. Мюррей прокинулася о 3:00 ночі і відчула щось недобре. Хоча вона побачила світло з-під дверей спальні Мерілін Монро, вона не отримала відповідь і виявила, що двері замкнені. Мюррей одразу ж зателефонувала психіатрові акторки, доктору Ральфові Грінсону, який прибув у будинок, вдерся в спальню і виявив Мерілін мертвою. Смерть Монро офіційно підтвердив її лікар, доктор Гайман Енгельберг, який прибув у будинок близько 3:50 ночі, а о 4:25 ранку вони повідомили про цю трагедію Департамент поліції Лос-Анджелеса.

    Психіатри з лос-анджелеської Команди попередження самогубств допомагали в розслідуванні патологоанатомам можливих причин смерті акторки. Експерти підрахували, що Монро померла між 8:30 та 10:30 вечора[154], а токсикологічний звіт пізніше зафіксував, що причиною смерті стало гостре отруєння барбітуратами. У крові актриси виявили 8 % (мг на 100 мл) хлоралгідрату, 4,5 % пентобарбіталу (Нембутал) і ще 13 % пентобарбіталу в печінці. Порожні пляшечки з-під цих ліків знайдено поруч з її ліжком. Ймовірність того, що це було випадкове передозування виключена, тому що дозування препаратів, виявлене в її тілі, в кілька разів перевищувало допустиму межу[155]. Її лікарі заявили, що Монро була схильна до частих приступів страху і депресії, також у неї спостерігалася різка і непередбачувана зміна настрою[156]. За офіційною версією, згідно з патологоанатомічним протоколом доктора Томаса Ноґучі (Thomas Noguchi), причиною смерті стало «передозування снодійним» пентобарбіталом у взаємодії з пігулками хлоралгідрату. Розтин показав, що покійна була здорова. У посвідці про смерть записано: «Ймовірно, самогубство».

     
    Крипта Мерілін Монро на Вествудскому кладовищі

    Мерілін Монро була міжнародною зіркою і її раптова смерть стала головною новиною в США і Європі[157]. Лоїс Банер заявила: «Після смерті Мерілін Монро рівень самогубств у Лос-Анджелесі зріс удвічі»[157], а репортери газети «Чикаго Триб'юн» повідомили, що вони отримали сотні телефонних дзвінків від представників громадськості з проханням надати інформацію про смерть Мерілін Монро[158]. Французький художник Жан Кокто зазначив, що її смерть повинна стати страшним уроком для всіх тих, чиїм головним заняттям є шпигунство за кінозірками і докучання їм. Колега Лоуренс Олів'є вважає її жертвою галасу і сенсацій, а режисер "Автобусної зупинки" Джошуа Логан заявив, що вона була однією з найбільш недооцінених людей у світі[159]. На її похороні 8 серпня 1962 року, на кладовищі Вествуд відбулась приватна церемонія, на якій були присутні лише її найближчі соратники. Поминальну службу організував Джо Ді Маджо та її бізнес-менеджер Інез Мелсон. Сотні глядачів заповнили вулиці навколо кладовища. Мерілін Монро поховали у склепі під номером 24 на Вествудському кладовищі[160].

    Упродовж кількох наступних десятиліть було запропоновано кілька конспірологічних теорій про смерть Монро, включаючи вбивство і випадкове передозування[161]. Версія вбивства вперше привернула загальну увагу після публікації «Marilyn: A Biography» Нормана Мейлера 1973 року. В наступні роки вона набула поширення, достатнього, аби спонукати окружного прокурора Джон Ван де Кампа провести порогове розслідування в 1982 році. Ніяких слідів насильства не виявили[162].

    Особисте життяРедагувати

    Монро була одружена тричі. Її першим чоловіком був Джеймс Доґерті, другим — бейсбольна зірка Джо Ді Маджо, третім — драматург Артур Міллер, який написав для неї сценарій серйозного фільму «Неприкаяні» (англ. Misfits, 1961), що й став останньою її роботою.

    У січні 1954 року Мерілін вийшла заміж за бейсболіста Джо Ді Маджо. Цей шлюб протримався всього 9 місяців. Проте Ді Маджо і надалі піклувався про Мерілін і намагався підтримувати її морально. Після весілля з Ді Маджо кіностудія «20th Century Fox» запросила її знятися в мюзиклі «Нема кращого бізнесу, ніж шоу-бізнес».

    Ще 1950 року Мерілін познайомилася з драматургом Артуром Міллером, але потім вони розійшлися і знову зустрілися в 1955 році. На той часу він був розлученим і від попереднього шлюбу мав двох дітей. Улітку 1956 року вони одружилися. Цей шлюб був найдовшим, але не найщасливішим: вони прожили разом чотири з половиною роки і розійшлися 20 січня 1961 року. Пізніше стало відомо, що Артур через кілька тижнів після весілля зробив запис у щоденнику, де написав: «Мені здається, що вона маленька дитина, і я її ненавиджу!». Мерілін побачила цей запис і була шокована, після чого вони з Артуром посварилися. Мерілін завжди хотіла мати дітей, у кожному шлюбі вона намагалася завагітніти, але у неї не виходило. Від Артура вона три рази вагітніла і всі вагітності закінчилися викиднями. Причиною був ендометріоз Монро. Після численних суперечок пара розлучилася в січні 1961-го без взаємних претензій.

    У 1951 році Мерілін познайомилася з Джоном Кеннеді, який згодом став президентом США. У 1954-му вони вступили в любовний зв'язок і були близькі до 1960 року. Про це існує багато свідоцтв, зокрема свідчення охоронців президента, які перебували на службі при ньому 24 години на добу. Поширювалася інформація про роман Мерілін також і з його молодшим братом Робертом Кеннеді, до якого Мерілін ставилася дуже добре. Існують погляди, що чутки про звязок із Робертом поширювали з метою приховати зв'язок із президентом, щор набув розголосу.

    За словами Роберта Слетцера, який стверджував, що був таємним чоловіком і конфідентом Мерілін Монро, весь цей час вона вела щоденник, куди заносила уривки розмов із Джоном Кеннеді. Під час розмов із друзями Джон обговорював політичні проблеми або пояснював те або інше ухвалене урядом рішення. Природно, ці розмови не призначалися для широкої публіки, але були невід'ємною частиною життя. Щоденник міг містити компрометуючу інформацію і на президента, і на політику країни загалом. Цей щоденник таємничим чином пропав після смерті Мерілін. Водночас близькі Мерілін стверджують: єдине, що об'єднує Мерілін і Слетцера, — фотографія, зроблена на прохання Слетцера, члена туристичної групи, яка відправилася оглядати Ніагарський водоспад під час зйомок картини «Ніагара», на котрій, на прохання Слетцера, акторка знялася з ним в обнімку. Цей знімок — єдине, що може пред'явити Слетцер на підтвердження свого знайомства з Мерілін, — і тому отримані від нього відомості не вважаються абсолютно вірогідними.

    Публічний іміджРедагувати

    Я ніколи не розуміла його, цей секс-символ. Я завжди думала, що символами були ті моменти, коли ми граємо разом на сцені! От біда, секс-символ стає річчю. Я просто ненавиджу бути річчю. Але якщо я збираюся бути символом чогось, то я воліла б бути саме символом сексу, а не чогось іншого[163].
    Мерілін Монро в інтерв'ю журналові «Life» у 1962 році.

    Коли «20th Century Fox» почала розробляти зірковий статус Монро, то вони хотіли замінити нею старіючу Бетті Грейбл, яка була найпопулярнішою «вибуховою блондинкою» 1940-х років[164]. У 1940-х роках був розквіт акторок, яких сприймали як жорстких і розумних, таких як Кетрін Хепберн і Барбара Стенвік, які зверталися до переважно жіночої аудиторії. Студія хотіла зробити з Монро зірку нового десятиліття, яка приверне до кінотеатрів чоловіків[164]. Від початку, «20 Century Fox» відіграла важливу роль у створенні її іміджу, а в кінці своєї кар'єри, Монро мала майже повний контроль над ним[165]. Монро розробила багато власних рекламних стратегій, підтримувала дружні стосунки з журналістами-пліткарями, такими як Сідні Скольскі[en] і Луелла Парсонс, а також контролювала використання власних зображень. Крім Грейбл, її часто порівнювали з іншою знаменитою блондинкою, кінозіркою 1930-х років — Джин Гарлоу[166]. Порівняння частково викликала сама Монро, яка назвала Гарлоу кумиром свого дитинства, хотіла зіграти її в байопіку, навіть найняла стиліста Гарлоу, щоб розфарбувати волосся[167].

     
    Мерілін Монро у фільмі «Джентльмени віддають перевагу білявкам» (1953). Один із фільмів, у якому акторка зіграла привабливу і наївну «дурнувату білявку».

    Екранний образ Монро ґрунтувався на її світлому волоссі та стереотипах, пов'язаних з ним, особливо дурнуватості, наївності, сексуальній доступності та штучності[168]. Вона часто використовувала придих, говорила наївним, злегка дитячим голосом у фільмах, в інтерв'ю створювала враження, що все, що вона сказала, абсолютно невинне і без розрахунку, пародіюючи якусь двозначність, такий особливий стиль поведінки пізніше став називатися «Monroeisms». Розпочавши свою кар'єру як модель, фігура Монро була однією з її найчастіше згадуваних особливостей[169]. Кінокритик Річард Даєр[en] написав, що Монро на рекламних фотографіях часто розташована так, щоб її пишний силует був на першому плані[169].

    Одяг був важливим фактором зоряного образу Монро. Вона часто вдягалась у біле, щоб підкреслити колір волосся, також часто носила відверте вбрання, яке підкреслювало її фігуру. Рекламні трюки акторки багато разів оберталися навколо її одягу, який відкривав значну частину її тіла, або навіть wardrobe malfunction[en]. Розповіді в пресі зображували Монро як втілення американської мрії, дівчину, яка попри важке дитинство здобула голлівудську славу[170].

    Хоча ідея створити персонаж Монро на екрані недалекою, але сексуально привабливою блондинкою — це ретельно продумана гра, та кінокритики і глядачі вважали, що це її справжня особистість, і що вона нічого не вдає, коли грає в комедіях. Це стало перешкодою на пізнішому етапі її кар'єри, коли вона хотіла змінити імідж і спробувати себе в інших ролях, або ж щоб її поважали як бізнесвумен[171]. Кіноакадемік Сара Шейн вивчала розповіді про Монро і заявила:

    « Найбільший міф полягає в тому, що вона була дурнуватою. Другий міф полягає в тому, що вона була дуже крихкою. Третій міф полягає в тому, що вона не могла грати. Вона була далеко не дурнуватою, хоча й не мала формальної освіти, і вона дуже переживала з цього приводу. Але вона була дійсно дуже розумною і дуже сильною. Вона повинна була обіграти студійну систему Голлівуду в 1950-х роках. Вона не була дрнуватою блондинкою, вона була акторкою, заради бога! Такою гарною акторкою, що зараз ніхто в це не вірить, вона була ким завгодно, але не тим, кого вона зображувала на екрані[172].
    Оригінальний текст (англ.)
    The biggest myth is that she was dumb. The second is that she was fragile. The third is that she couldn't act. She was far from dumb, although she was not formally educated, and she was very sensitive about that. But she was very smart indeed – and very tough. She had to be both to beat the Hollywood studio system in the 1950s. [...] The dumb blonde was a role – she was an actress, for heaven's sake! Such a good actress that no one now believes she was anything but what she portrayed on screen.
    »

    Лоїс Баннер писала, що акторка часто тонко пародіювала статус секс-символу у своїх фільмах і на публіці[173]. Монро заявила, що вона була під впливом Мей Вест і сказала, що «навчилася в неї кількох трюків — отого враження висміювання власної сексуальності, або ж жартів над нею». У 1950-х роках вона також вивчала мистецтво комедії й танців у класах міма і танцівниці Лотте Гослар, яка прославилась своїми комічними номерами на сцені і супроводжувала акторку на знімальному майданчику[174]. У фільмі «Джентльмени віддають перевагу білявкам» (1953), де вона грала дурнувату блондинку, в одній зі сцен Монро сказала: «Я можу бути розумною, коли це потрібно, але більшості чоловіків це не подобається»[175].

     
    Мерілін Монро на вечірці в клубі «Ciro's[en]», травень 1953 рік

    Річард Даєр заявив, що зоряний образ Монро створили переважно для залучення чоловічої статі[176], і що вона зазвичай грала «дівчину», яка відзначалась лише статтю у своїх фільмах: «Вона практично завжди грала хористку, секретарку або модель, яка створювала шоу заради задоволення чоловіків»[176]. Дослідник кіно Томас Гарріс, який проаналізував імідж Монро в 1957 році, писав що її непримітне походження і відсутність сім'ї змушували Мерілін здаватися більш сексуально доступною, «ідеальною партнеркою», на відміну від її сучасниці, Ґрейс Келлі, яку також бачили як привабливу блондинку. Але через її походження з вищого класу, Келлі стали розглядати як витончену акторку, недосяжну для більшості глядачів чоловічої статі[177].

    За словами Даєра, у 1950-х роках Монро стала «практично брендом сексу», а «її образ перебуває на хвилі уявлень про мораль і сексуальність в Америці 1950-х років, таких фрейдистські уявлення про секс", «Доповіді Кінсі[en]» (1953) та книгою «Жіночна містика[en]» (1963). Монро була першим секс-символом, який представляв секс, як природне і безпечне заняття, на відміну від жінок-вамп 1940-х років[178]. Спото її також описує як втілення «післявоєнного ідеалу американської дівчини — м'якої, що потребує кохання, привабливої, наївної, що демонструє свою сексуальність без сорому», що перегукується зі словами Моллі Гаскелл[en] про те, що «вона була вигадкою 1950-х, брехнею про те, що жінка не має власних сексуальних потреб і повинна тільки догоджати чоловікові». Норман Мейлер писав, що «Мерілін демонструвала що секс може бути важким і небезпечним з іншими, але приємною забавкою з нею», а Граучо Маркс характеризував її як «Мей Вест, Теда Бара і Маленька Бо Піп[en] в одному флаконі». За словами Гаскелл, через її статус секс-символу, Монро виявилася менш популярною серед жінок, ніж серед чоловіків, оскільки більшість жінок не могли уособлювати себе з нею[179].

     
    Рекламне фото шампуню від Мерілін Монро

    Річард Даєр також стверджував, що світле волосся стало настільки визначальною рисою Монро, що зробило її «расово однозначною», тобто виключно білою, тому її могли розглядали як символ расизму в поп-культурі ХХ століття[180]. Лоїс Банер погоджувалася з тим, що Монро невипадково запустила тренд «платинової блондинки», під час руху за громадянські права, але й розкритикувала Даєра, вказуючи на те, що в особистому житті Монро була пов'язана з людьми, яких називають white ethnic[en], такими як Джо Ді Маджо (італійсько-американського походження) і Артур Міллер (єврейського походження)[181].

    Монро стали сприймати як суто американську зірку[182], Лоїс Банер також називає її найбільшим символом естетики Populuxe[en] - зіркою, чий радісний і гламурний імідж допоміг нації впоратися з параноєю 1950-х років, пов'язаної з холодною війною, атомною бомбою і тоталітарно-комуністичним Радянським Союзом[183]. Історик Фіона Гендісайд писала, що французькі глядачки асоціювали білизну/білявість з американською сучасністю і чистотою, тому Монро стала символом сучасної, вільної жінки, чиє життя проходить у громадській сфері[184]. Історикиня кіно Лаура Малві[en] написала про неї, як про локомотив американської культури споживацтва:

    « Якщо Америка мала експортувати демократію гламуру в післявоєнну, злиденну Європу, кіно могло бути віконцем її магазину... Мерілін Монро зі всіма її американськими атрибутами і підкресленою сексуальністю, прийшла, щоб втілити в єдиний образ цю складну взаємодію економічних, політичних і еротичних потреб суспільства. До середини 1950-х років вона стала брендом безкласового гламуру, доступного кожному через американську косметику, панчохи і перекис вожню[185].
    Оригінальний текст (англ.)
    If America was to export the democracy of glamour into post-war, impoverished Europe, the movies could be its shop window ... Marilyn Monroe, with her all American attributes and streamlined sexuality, came to epitomise in a single image this complex interface of the economic, the political, and the erotic. By the mid 1950s, she stood for a brand of classless glamour, available to anyone using American cosmetics, nylons and peroxide.
    »

    «20 Century Fox» нажилася на популярності Монро, створивши кілька схожих акторок, таких як Джейн Менсфілд і Ширі Норт. Інші кіностудії також намагалися створити власних Мерілін Монро: «Universal Pictures» з Мамі Ван Дорен[186], «Columbia Pictures» з Кім Новак[187], і «Rank Organisation» з Діаною Дорс[188].

    Нагороди і номінаціїРедагувати

    Біографічна бібліографіяРедагувати

    Як повідомила британська газета The Guardian, про Монро написано близько 300 книг англійською мовою. Перша і єдина прижиттєва публікація була в 1961 році — «Мерілін Монро» біографа Моріса Золотова. Інші книги:

    • «Мерілін Монро» Дональда Спото
    • «Свічка на вітрі» Джорджа Бернау
    • «Символ» Алві Бессі
    • «Богиня» Ентоні Саммерса

    Цікаві фактиРедагувати

    • Мерілін Монро належать всесвітньо відомі фрази «Не хвилюватися, а хвилювати» і «Я люблю гарних чоловіків! Але серед нас їх дуже мало… Ви можете назвати ім'я гарного чоловіка? Радж Капур, Кларк Гейбл, Лоуренс Олів'є і все, мабуть!»
    • Мерілін Монро є однією з навійдоміших шульг. Навіть на сайті BBC її ім'я в числі знаменитих людей, котрі писали лівою рукою. Але на фотографіях видно, що акторка пише і фарбується правою рукою.
    • Фотографія Мерілін Монро була на обкладинці першого номеру журналу Playboy.
    • Мерілін Монро стала володаркою зірки на Голлівудській алеї слави.
    • Мерілін Монро і Радж Капур стали першими кіноакторами, що розділили премію «Золотий глобус» 1960 року.
    • Пісні Леді Гаги Government Hooker, Марка Ешлі Marilyn's Dream та Елтона Джона Candle in the Wind (1973) присвячені Мерілін Монро.
    • 19 червня 2011 року знамениту «відлітаючу сукню» Мерілін Монро (відомий кадр із кінострічки «Сверблячка сьомого року») продано на торгах аукціонного дому Profile in History в Лос-Анджелесі за 4,6 мільйона доларів[189].
    • 15 липня 2011 року в Чикаго відкрита 8-метрова скульптура «Мерілін назавжди». Скульптура зображає Монро в момент, коли вона в кінокомедії «Сверблячка сьомого року» 1955 року стояла на вентиляційній решітці на перетині 52-ої вулиці й Лексінгтон-авеню в Нью-Йорку, а потік повітря розвіював угору її сукню. Скульптор — Сьюард Джонсон. Навесні 2012 року композицію планується демонтувати[190].
    • На честь акторки названо астероїд 3768 Монро.
    • Мерілін мала IQ понад 160 балів.
    • Мерілін Монро робила пластичну операцію на носі.
    • В дитинстві акторку ледь не задушила бабуся, яка була хвора на шизофренію.
    • Найбільший її заробіток 300 000 доларів (В джазі тільки дівчата).

    Політичні поглядиРедагувати

    За свідченням подруги і секретаря Мерилін Монро, Патрісії Ньюкомб, Мерилін безуспішно просила репортера, який брав у неї останнє інтерв'ю, щоб він закінчив статтю про неї її словами: «Те, чого справді потребує світ, це реальне відчуття спорідненості. Всі: зірки, робочі, негри, євреї, араби — ми всі брати. Будь ласка, не виставте мене несерйозною. Завершіть інтерв'ю тим, у що я вірю»[191].

    Монро дружила з чорношкірою джаз-співачкою Еллою Фіцджеральд і допомогла їй у кар'єрі. Елла Фіцджеральд пізніше розповідала: «Я по-справжньому зобов'язана Мерілін Монро... це через неї я стала грати в „Mocambo“, дуже популярному нічному клубі 50-х років. Вона особисто зателефонувала власникові клубу і сказала йому, що хоче, щоб мене негайно прийняли, і якщо він зробить це, то вона братиме передній столик (в цьому клубі) кожної ночі. Вона сказала йому, — і це була правда, завдяки її статусу суперзірки, — що преса буде божеволіти. Господар відповів „так“, і Мерілін була там, за столиком, кожного вечора. Преса пішла за борт. Після цього мені ніколи вже не доводилося грати в невеликому джаз-клубі. Вона була незвичайною жінкою, трохи попереду свого часу. І вона про це не знала»[192].

    1962 року в Мексиці вона була відкрито пов'язана з американцями, яких ФБР визнало як комуністів, як от Фредерік Вандербільт Філд. Дочка останнього психіатра Монро, Джоана Гринсон, сказала, що акторка «захоплювалась рівними правами, правами для чорношкірих, правами для бідних. Вона ототожнювала себе з робітниками»[193].

    СпадщинаРедагувати

     
    Промофото Мерилін Монро для фільму «Джентльмени віддають перевагу білявкам» (1953)

    За даними Керівництва масової культури США, "як ікона американської поп-культури, Монро має мало конкурентів за популярністю включаючи Елвіса Преслі і Міккі Мауса... жодна інша зірка не дарувала такого широкого спектру емоцій – від пристрасті до жалю, від заздрості до докорів совісті[194]. Історикиня Гейл Левін[en] заявила, що Монро можливо «найфотографованіша людина 20-го століття»[195], а Американський інститут кіномистецтва поставив її на шосте місце в списку 100 найвизначніших зірок американського кіно за 100 років за версією AFI. Смітсонівський інститут включив її в список «100 найбільш значущих американців усіх часів»[196], а телеканал VH1 помістив її в десятку лідерів рейтингу найбільших ікон поп-культури XX століття[197][198]. Про Мерилін Монро написано сотні книг, вона є предметом фільмів, вистав, опер, пісень, актриса вплинула на багатьох художників і артистів, як от Енді Воргол і Мадонна[199]. Крім того, вона залишається цінним брендом[200], її образ та ім'я ліцензовано для сотень продуктів, її також показано в рекламі для багатонаціональних корпорацій і брендів, наприклад, «Max Factor[en]», «Chanel», «Mercedes-Benz», і «Absolut Vodka»[201][202].

    Неминуща популярність Монро пов'язана з її суперечливим іміджем. З одного боку, вона залишається секс-символом, іконою краси і однією з найбільш відомих зірок класичного Голлівудського кіно[203][204][205]. Її також запам'ятали за незвичайне життя, нестабільне дитинство, боротьбу за професійну повагу та її несподівану, трагічну смерть і теорії змови навколо неї[206]. Про неї писали вчені і журналісти, зацікавлені питаннями гендерної рівності та фемінізму[207], такі як Глорія Стейнем[en], Жаклін Роуз[en], Моллі Гаскелл і Лоїс Банер[208][209][210]. Деякі з них, як-от Стайнем, розглядають її як жертву студійної системи. Інші відзначали активну роль Монро у власній кар'єрі та участь у створенні свого іміджу[211][208].

    Завдяки контрасту між славою Монро та її особистим життям, вона тісно залучена в ширшу дискусією про такі сучасні феномени, як ЗМІ, слава і споживацька культура[212]. За даними історикині Сюзанни Хемща, з-за її актуальності в даний час обговорюється питання про її вплив на сучасне суспільство: «Монро ніколи повністю не перебуває в одному часі або місці, але залишається поверхнею, на якій будується вся американська культура і виступає як культурний тип який можна відтворити, трансформувати в нові контексти і прийняти іншими людьми»[212]. Аналогічно, Лоїс Банер назвала Монро «вічним перевертнем», який створюється заново у кожного покоління[213].

     
    Зірка Мерилін Монро на Голлівудській «Алеї слави»

    У той час як Мерилін Монро залишається найважливішим культурним символом, критики сперечаються про її спадщину як актриси. Критик Девід Томсон[en] назвав її кінороботи "пустими"[214], а Полін Кейл написала що вона не вміла грати, а швидше використовувала відсутність акторських навичок, щоб повеселити публіку: «У неї вистачило розуму або вульгарності або відчаю, щоб перетворити ніщо в обов'язки – і навпаки, вона робила те, що інші мали добрий смак не робити»[215]. На думку Пітера Бредшоу, Монро була талановитою комедійною актрисою, яка "розуміла як комедія досягає свого ефекту"[216], а Роджер Еберт писав: «Дивацтва і неврози Монро на знімальних майданчиках стали відомими, але студії мирилися з нею ще довго після того, як будь-яка інша актриса була б шантаженою, тому що те, що глядачі отримували на екрані від неї було чарівним»[217]. Джонатан Розенбаум заявив, що її гра містить перекручену сексистську тематику і що труднощі зі сприйняттям її інтелекту у деяких людей йдуть у репресивну епоху, коли вважалося що жінки не повинні бути розумними[218].

    Мерилін Монро присвячені пісні Леді Гаги «Government Hooker» і «Dance in the Dark», Blue System «The Wind Cries (Who Killed Norma Jean)», Марка Ешлі «Marilyn's Dream», Флорана Мота «Marylin», Глена Данціга «Who Killed Marylin» і Елтона Джона «Candle in the Wind», Джейн Біркін «Norma Jean Baker», Нікі Мінаж «Marilyn Monroe», Лани Дель Рей «Marilyn Monroe», Фаррелла Вільямса «Marilyn Monroe», Аманди Лепор «Marilyn».

    2010 року на екрани вийшов ролик «Coco Mademoiselle», в основі сюжету якого історія романтичних стосунків Мерилін і фотографа Дугласа Кіркланда. 19 червня 2011 року знамениту «летютючу сукню» Мерилін Монро (відомий кадр з кінострічки «Сверблячка сьомого року») продано на торгах аукціонного будинку «Profile in History» в Лос-Анджелесі за 4,6 мільйона доларів[219]. 15 липня 2011 року в Чикаго відкрито восьмиметрову скульптуру «Мерілін назавжди», що зображує Монро в момент, коли вона в кінокомедії «Сверблячка сьомого року», створеної в 1955 році, стояла на вентиляційній решітці на перетині 52-ї вулиці і Лексінгтон-авеню в Нью-Йорку, а потік повітря піднімав угору її сукню. Скульптор — Сьюард Джонсон[220].

    Австралійська фотографиня Поліксені Папапетру звернулася до образу Мерілін Монро у своїй серії «В пошуках Мерілін» (англ. «Seaching for Marilyn», 2002), вона фотографувала трансвестита-імітатора (Бен Якобсон, «він знає всю її міміку і жести. Насправді мені не довелося направляти його», «Якобсон, перетворившись у Мерилін і жінку, займається трансформацією також, як Норма Джин Бейкер, коли вона перетворювалася на Мерилін Монро» — стверджувала Папапетру), щоб представити Мерилін Монро як творіння Голлівуду, штучно створену особу, яка постійно змінювалася в залежності від того, що від неї чекали обивателі[221].

    2011 року у світовий прокат вийшов фільм «7 днів і ночей з Мерилін», роль Монро у якому виконала Мішель Вільямс. Фільм розповідає про проведений артисткою часу з Лоуренсом Олів'є у роботі над фільмом «Принц і танцівниця» (1957). Мерилін Монро вимовила «крилаті» фрази «Не хвилюватися, а хвилювати», «Я люблю красивих чоловіків! Але серед нас їх дуже мало... Ви можете назвати ім'я красивого чоловіка? Радж Капур, Кларк Гейбл, Лоуренс Олів'є і все, мабуть!», «Дайте дівчині пару туфель на шпильках, і вона завоює весь світ!». Фотографія Мерилін Монро була на обкладинці першого номера журналу «Playboy» 1953 року. Згідно з Гардіан, про Мерилін Монро написано близько трьохсот книг, дисертацій та ін[222]. Перша і єдина прижиттєва публікація була 1961 року — «Мерилін Монро» біографа Моріса Золотова. 8 лютого 1960 року Мерилін Монро удостоєно іменної зірки на Голлівудській «Алеї слави»[223].

    ФільмографіяРедагувати

    Рік Фільм Оригінальна назва Роль
    1947 Жахлива міс Пілгрим The Shocking Miss Pilgrim Оператор на телефоні
    1947 Небезпечні роки Dangerous Years Іві
    1948 Скудда-у! Скудда-ей! Scudda Hoo! Scudda Hay! Дівчина в каное (сцени на озері)
    Дівчина, що виходить з церкви
    1948 Хористки Ladies of the Chorus Пеґґі Мартин
    1949 Щаслива любов Love Happy Клієнтка Груніона
    1950 Квиток в Томагавк A Ticket to Tomahawk Клара
    1950 Правий хрест Right Cross Dusky Ledoux
    1950 Вогняна куля The Fireball Полли
    1950 Асфальтові джунглі The Asphalt Jungle Анджела Фінлей
    1950 Все про Єву All About Eve Місс Казвелл
    1951 Любовне гніздечко Love Nest Роберта 'Боббі' Стівенс
    1951 Молодшою себе і не відчуєш As Young as You Feel Ґаррієт
    1951 З життя рідного міста Home Town Story Ірис Мартин
    1951 Анумо одружимося Let's Make It Legal Джойс Маннеринг
    1952 Нічне зіткнення Clash by Night Пеґґі
    1952 Ми не одружені! We're Not Married Аннабел Джоунс Норріс
    1952 Вождь червоношкірих та інші (За новелами О. Генрі) O. Henry's Full House Проститутка («Фараон и хорал»)
    1952 Мавпячі зайняття Monkey Business Місс Луїс Лорел
    1952 Можна входити без стуку Don't Bother to Knock Нелл Форбс
    1953 Ніагара Niagara Роуз Луміс
    1953 Як вийти заміж за мільйонера How to Marry a Millionaire Пола Дебвойс
    1953 Джентльмени надають перевагу білявкам Gentlemen Prefer Blondes Лорелей Лі
    1954 Нема кращого бізнесу за шоу-бізнес There's No Business Like Show Business Вікі Ґоффман / Вікі Паркер
    1954 Річка, з якої не повертаються River of No Return Кей Вестон
    1955 Сверблячка сьомого року The Seven Year Itch Дівчина
    1956 Автобусна зупинка Bus Stop Шері
    1957 Принц і танцівниця The Prince and the Showgirl Елсі Марина
    1959 У джазі тільки дівчата Some Like It Hot Серденько Кейн Ковальчик
    1960 Займемося коханням Let's Make Love Аманда Делл
    1961 Неприкаяні The Misfits Рослін Тейбер
    1962 Щось має статися Something's Got to Give Еллен Ваґстафф Арден

    ПісніРедагувати

    Рік Назва фільму Назва пісні
    1948 Ladies of the Chorus Every Baby Needs a Da-Da-Daddy
    Anyone Can See I Love You
    Ladies Of The Chorus
    1950 A Ticket to Tomahawk Oh, What a Forward Young Man You Are
    1953 Niagara Kiss
    1953 Gentlemen Prefer Blondes Two Little Girls from Little Rock
    When Love Goes Wrong
    Bye Bye Baby
    Diamonds Are a Girl's Best Friend
    Four French Dances — Sur le balcon, La Tentateur, Sol taire, Parle d'affair
    Down Boy
    When The Wild Wild Women Go Swimmin' Down In the Bimini Bay'
    1953 Recordings for RCA She Acts Like A Woman Should
    You'd Be Surprised
    A Fine Romance
    Do It Again
    1954 River of No Return I'm Gonna File My Claim
    One Silver Dollar
    Down In The Meadow
    River Of No Return
    1954 There's No Business Like Show Business Heat Wave
    Lazy
    After You Get What You Want
    A Man Chases a Girl
    1956 Bus Stop That Old Black Magic
    1957 The Prince and the Showgirl I Found a Dream
    1959 У джазі тільки дівчата (Some Like It Hot) Runnin' Wild
    I Wanna Be Loved By You
    I'm Through With Love
    Some Like It Hot
    1960 Let's Make Love My Heart Belongs to Daddy
    Specialization
    Let's Make Love
    Incurably Romantic
    1962 Happy Birthday, Mr. President

    ПриміткиРедагувати

    1. а б в г Національна бібліотека Німеччини, Державна бібліотека в Берліні, Баварська державна бібліотека та ін. Record #118583549 // Німецька нормативна база даних — 2012—2016.
    2. а б в ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
    3. Marilyn Monroe Biography
    4. Свідоцтво про народження — 1926.
    5. SNAC — 2010.
    6. Chapman, 2001
    7. Hertel, Howard; Heff, Don (6 серпня 1962). Marilyn Monroe Dies; Pills Blamed. Los Angeles Times (en) (Tribune Publishing). Процитовано September 23, 2015. 
    8. Vogel, 2014, с. 11
    9. Badman, 2012, с. 65
    10. B джазе только девушки. Awards (en). IMDb. Процитовано 2015-08-31. 
    11. Wilkerson Tichi, Marcia Borie. Hollywood legends: the golden years of the Hollywood reporter. — Tale Weaver Publishing, 1988. — С. 323.
    12. John Huston. The Legend Of Marilyn Monroe, documentary — Stage 67, 1966.
    13. Spoto, Donald. Marilyn Monroe : the biography. — Eagle Large Print, USA, 1993. — ISBN 9780792717362.
    14. Слухи о Монро. Архів оригіналу за 14 серпень 2011. Процитовано 13 серпень 2011. 
    15. Banner, 2012, с. 32–33
    16. Banner, 2012, с. 35
    17. Churchwell, 2004, с. 155–156
    18. Meryman, Richard (14 сентября 2007). Great interviews of the 20th century: "When you're famous you run into human nature in a raw kind of way". The Guardian (en) (Guardian Media Group). Процитовано October 21, 2015. 
    19. Banner, 2012, с. 62–64
    20. Taraborrelli JR (2009). The Secret Life of Marilyn Monroe. New York: Grand Central Publishing, pp. 81-83.
    21. Daniel Schechter, Erica Willheim (2009). Evaluation of possible child sexual abuse and its sequelae in the case of an adult female patient. In JW Barnhill (Ed.) Approach to the Psychiatric Patient. American Psychiatric Association Press. pp. 328—332.
    22. Spoto 2001, pp. 67–69; Banner 2012, p. 86.
    23. Spoto, 2001, с. 67–69
    24. McLellan, Dennis (18 серпня 2005). James Dougherty, 84; Was Married to Marilyn Monroe Before She Became a Star. Los Angeles Times (en). Процитовано May 13, 2011. 
    25. "Personal Letter from a 16-Year Old Marilyn Monroe Sells for $52,460 at Bonhams & Butterfields" (en). artdaily.org. 20 квітня 2011. Архів оригіналу за 2012-10-17. Процитовано 2011-05-07. 
    26. The Radioplane Target Drone. 
    27. Spoto, 2001, с. 95–107
    28. Spoto, 2001, с. 110–111
    29. Banner, 2012, с. 119
    30. Spoto, 2001, с. 112–114
    31. Spoto, 2001, с. 114
    32. Spoto, 2001, с. 109
    33. McLellan, James (18 серпня 2005). James Dougherty, 84; Was Married to Marilyn Monroe Before She Became a Star. Los Angeles Times (en). Процитовано September 17, 2017. 
    34. Spoto, 2001, с. 118–119
    35. Spoto, 2001, с. 120–121
    36. Spoto, 2001, с. 122–126
    37. а б Spoto, 2001, с. 133–134
    38. Churchwell, 2004, с. 59
    39. Spoto, 2001, с. 141–144
    40. Banner, 2012, с. 148
    41. Summers, 1985, с. 43
    42. Spoto, 2001, с. 151–153
    43. Banner, 2012, с. 149
    44. Churchwell, 2004, с. 59–60
    45. а б Spoto, 2001, с. 159–162
    46. Spoto, 2001, с. 168–170
    47. Spoto, 2001, с. 183, 191
    48. Churchwell, 2004, с. 60
    49. Spoto, 2001, с. 192
    50. Muir, Florabel (19 жовтня 1952). Marilyn Monroe Tells: How to Deal With Wolves. Chicago Tribune (en) (Tribune Publishing). Процитовано October 18, 2015. 
    51. Hopper, Hedda (4 травня 1952). They Call Her The Blowtorch Blonde. Chicago Tribune (en) (Tribune Publishing). Процитовано October 18, 2015. 
    52. Kahana, Yoram (30 січня 2014). Marilyn: The Globes' Golden Girl (en). Hollywood Foreign Press Association (HFPA). Процитовано September 11, 2015. 
    53. Spoto, 2001, с. 224–225
    54. Spoto, 2001, с. 194–195
    55. Clash By Night (en). American Film Institute. Процитовано August 8, 2015. 
    56. Spoto, 2001, с. 196–197
    57. Crowther, Bosley (19 липня 1952). Don't Bother to Knock. The New York Times (en) (Arthur Ochs Sulzberger, Jr.). Процитовано August 8, 2015. 
    58. Review: Don't Bother to Knock. Variety (en) (Penske Media Corporation). 31 грудня 1951. Процитовано August 8, 2015. 
    59. Spoto, 2001, с. 200
    60. а б Churchwell, 2004, с. 62
    61. Churchwell, 2004, с. 238
    62. Spoto, 2001, с. 139, 195, 233–234, 241, 244, 372
    63. Filmmaker Interview — Gail Levin (en). PBS. 19 липня 2006. Процитовано June 28, 2016. 
    64. Churchwell, 2004, с. 257–264
    65. Banner, 2012, с. 189–190, 210-211
    66. The 2006 Motion Picture Almanac, Top Ten Money Making Stars (en). Quigley Publishing Company. Архів оригіналу за December 21, 2014. Процитовано August 25, 2008. 
    67. Churchwell, 2004, с. 233
    68. Churchwell, 2004, с. 25, 62
    69. Niagara Falls Vies With Marilyn Monroe. The New York Times (Arthur Ochs Sulzberger, Jr.). January 22, 1953. Процитовано October 18, 2015. 
    70. Review: 'Niagara'. Variety (Penske Media Corporation). December 31, 1952. Процитовано October 18, 2015. 
    71. Brogdon, William (1 липня 1953). Gentlemen Prefer Blondes. Variety (en) (Penske Media Corporation). Процитовано October 18, 2015. 
    72. Crowther, Bosley (16 липня 1953). Gentlemen Prefer Blondes. The New York Times (en) (Arthur Ochs Sulzberger, Jr.). Процитовано October 18, 2015. 
    73. Spoto, 2001, с. 250
    74. Solomon, 1988, с. 89
    75. а б Churchwell, 2004, с. 217
    76. Churchwell, 2004, с. 68
    77. Churchwell, 2004, с. 68, 208–209
    78. Spoto, 2001, с. 260
    79. Spoto, 2001, с. 262–263
    80. Churchwell, 2004, с. 241
    81. Spoto, 2001, с. 267
    82. а б Spoto, 2001, с. 271
    83. Churchwell, 2004, с. 66–67
    84. а б Spoto, 2001, с. 283–284
    85. Spoto, 2001, с. 331
    86. Spoto, 2001, с. 158–159, 252–254
    87. Spoto, 2001, с. 303
    88. Spoto, 2001, с. 302–303
    89. а б Spoto, 2001, с. 301–302
    90. Spoto, 2001, с. 338
    91. Spoto, 2001, с. 302
    92. Monroe, 2010, с. 78-81
    93. Spoto, 2001, с. 327
    94. Spoto, 2001, с. 350
    95. Spoto, 2001, с. 310–313
    96. а б в Spoto, 2001, с. 339–340
    97. а б Banner, 2012, с. 296–297
    98. а б Spoto, 2001, с. 341
    99. Spoto, 2001, с. 345
    100. Spoto, 2001, с. 343–345
    101. Spoto, 2001, с. 364–365
    102. Schreck, Tom (листопад 2014). Marilyn Monroe’s Westchester Wedding; Plus, More County Questions And Answers. Westchester Magazine (en). 
    103. Meyers, 2010, с. 156–157
    104. Banner, 2012, с. 256
    105. Spoto, 2001, с. 352–357
    106. Spoto, 2001, с. 352–354
    107. Banner, 2012, с. 254
    108. Spoto, 2001, с. 358
    109. Spoto, 2001, с. 372
    110. а б Churchwell, 2004, с. 258–261
    111. Spoto, 2001, с. 370–379
    112. Churchwell, 2004, с. 69
    113. а б Banner, 2012, с. 346
    114. Spoto, 2001, с. 381–382
    115. Spoto, 2001, с. 392–393
    116. Spoto, 2001, с. 406–407
    117. а б Churchwell, 2004, с. 274–277
    118. Churchwell, 2004, с. 271–274
    119. Spoto, 2001, с. 389–391
    120. Banner, 2012, с. 325 on it being a comedy on gender
    121. Banner, 2012, с. 325
    122. Churchwell, 2004, с. 626
    123. Spoto, 2001, с. 406
    124. Review: 'Some Like It Hot'. Variety (en) (Penske Media Corporation). 24 лютого 1959. Процитовано October 21, 2015. 
    125. Some Like It Hot (en). American Film Institute. Процитовано September 5, 2015. 
    126. Christie, Ian (вересень 2012). The top 50 Greatest Films of All Time (en). British Film Institute. Процитовано September 5, 2015. 
    127. а б Churchwell, 2004, с. 71
    128. Spoto, 2001, с. 410–415
    129. Churchwell, 2004, с. 72
    130. Crowther, Bosley (9 вересня 1960). Movie Review: Let's Make Love (1960). The New York Times (en) (Arthur Ochs Sulzberger, Jr.). Процитовано October 18, 2015. 
    131. Hopper, Hedda (25 серпня 1960). Hedda Finds Marilyn's Film 'Most Vulgar'. Chicago Tribune (en) (Tribune Publishing). Процитовано October 18, 2015. 
    132. Banner, 2012, с. 335
    133. а б Churchwell, 2004, с. 266
    134. Spoto, 2001, с. 429–430
    135. Tracy, 2010, с. 109
    136. Spoto, 2001, с. 450–455
    137. The Misfits. Variety (en). 31 грудня 1960. Процитовано November 16, 2016. 
    138. Crowther, Bosley (2 лютого 1961). Movie Review: The Misfits (1961). The New York Times (en) (Arthur Ochs Sulzberger, Jr.). Процитовано October 18, 2015. 
    139. Andrew, Geoff (17 червня 2015). A Film That Fate Helped Make a Classic: The Misfits (en). British Film Institute. Процитовано September 10, 2015. 
    140. Tracy, 2010, с. 96
    141. McNab, Geoffrey (12 червня 2015). The Misfits, film review: Marilyn Monroe gives an extraordinary performance. The Independent (en). Процитовано November 16, 2016. 
    142. Spoto, 2001, с. 453–454
    143. Spoto, 2001, с. 453, for a new role, 466–467 for operations, 456–464 for psychiatric hospital stays
    144. Spoto, 2001, с. 456–459
    145. а б Spoto, 2001, с. 465–470, 484–485
    146. Churchwell, 2004, с. 258, for the involvement of MMP
    147. Banner, 2012, с. 398
    148. Spoto, 2001, с. 523
    149. Churchwell, 2004, с. 74
    150. Spoto, 2001, с. 535
    151. а б Churchwell, 2004, с. 75
    152. Spoto, 2001, с. 535–536
    153. Banner, 2012, с. 401
    154. Banner, 2012, с. 411
    155. Kormam, Seymour (18 серпня 1962). Marilyn Monroe Ruled 'Probable Suicide' Victim. Chicago Tribune. Tribune Publishing. Процитовано October 21, 2015. 
    156. Banner, 2012, с. 411–413
    157. а б Banner, 2012, с. 427
    158. Hopper, Hedda (6 серпня 1962). Pill Death Secret Goes With Marilyn. Chicago Tribune. Tribune Publishing. Процитовано September 23, 2015. 
    159. Brilliant Stardom and Personal Tragedy Punctuated the Life of Marilyn Monroe. The New York Times. Arthur Ochs Sulzberger, Jr. 6 серпня 1962. Процитовано September 23, 2015. 
    160. Top 10 Celebrity Grave Sites: Marilyn Monroe. Time. Time Inc. Процитовано October 15, 2015. 
    161. Churchwell, 2004, с. 297–318, for different theories proposed by Spoto, Summers, Brown & Barham, and Donald Wolfe
    162. Spoto, 2001, с. 606
    163. Churchwell, 2004, с. 33
    164. а б Banner, 2012, с. 124, 177
    165. Stacey, Michelle (май 2008). Model Arrangement. Smithsonian Institution. Процитовано September 11, 2015. 
    166. Banner, 2012, с. 238
    167. Banner, 2012, с. 38, 175, 343
    168. Churchwell, 2004, с. 21–26, 181–185
    169. а б Dyer, 1986, с. 19–20
    170. Banner, 2012, с. 44–45
    171. Banner, 2012, с. 273–276
    172. Dotinga, Randy (3 серпня 2012). Marilyn Monroe: Anything but a dumb blonde. The Christian Science Monitor (en). Процитовано June 16, 2016. 
    173. Banner, 2012, с. 244
    174. Banner, 2012, с. 170–171
    175. Banner, 2012, с. 201
    176. а б Dyer, 1986, с. 19, 20
    177. Harris, 1991, с. 40–44
    178. Dyer, 1986, с. 29–39
    179. Dyer, 1986, с. 57, quoting Haskell
    180. Dyer, 1986, с. 40
    181. Banner, 2012, с. 254–256
    182. Banner, 2012, с. 8
    183. Banner, 2012, с. 239–240
    184. Handyside, 2010, с. 1–16
    185. Handyside, 2010, с. 2, quoting Mulvey
    186. Spoto, 2001, с. 396
    187. Solomon, 2010, с. 110
    188. From the archives: Sex Symbol Diana Dors Dies at 52. The Guardian. 5 мая 1964. Процитовано September 11, 2015. 
    189. «Відлітаюча» сукня Мерілін Монро продана за $ 4,6 млн
    190. У Чикаго з'явилася величезна скульптура Мерілін Монро: кожен може заглянути їй під сукню
    191. Marilyn Monroe - Still Life | American Masters. PBS. 2006-07-19. Архів оригіналу за 2012-08-17. Процитовано 2012-09-06. 
    192. The Official Web Site of Ella Fitzgerald. Архів оригіналу за 2012-08-17. Процитовано 2012-09-06. 
    193. Marilyn Monroe | Reader's Digest Version. Rd.com. Архів оригіналу за 2012-08-17. Процитовано 2012-09-06. 
    194. Chapman, 2001, с. 542–543
    195. Filmmaker interview – Gail Levin. Public Broadcasting Service. 19 липня 2006. Процитовано July 11, 2016. 
    196. Frail, T.A. (17 листопада 2014). Meet the 100 Most Significant Americans of All Time. Smithsonian Institution. Процитовано September 10, 2015. 
    197. Beatles Named 'Icons of Century'. BBC. 16 жовтня 2005. Процитовано 10 вересня 2015. 
    198. VH1. "The 200 Greatest Pop Culture Icons Complete Ranked List". Прес-реліз. Переглянутий September 10, 2015.
    199. Schneider, Michel (16 листопада 2011). Michel Schneider's Top 10 Books About Marilyn Monroe. The Guardian. Guardian Media Group. Процитовано August 30, 2015. 
    200. The Blond Marilyn Monroe. Time. 14 червня 1999. Процитовано August 30, 2015. 
    201. Churchwell, 2004, с. 33, 40
    202. Churchwell, Sarah (9 січня 2015). Max Factor Can't Claim Credit for Marilyn Monroe. The Guardian (en). Guardian Media Group. Процитовано August 30, 2015. 
    203. Churchwell, 2004, с. 8
    204. Stromberg, Joseph (5 серпня 2011). Remembering Marilyn Monroe. Smithsonian Institution. Процитовано 10 вересня 2015. 
    205. Wild, Mary (29 травня 2015). Marilyn: The Icon. British Film Institute. Процитовано September 10, 2015. 
    206. Fuller & Lloyd 1983, p. 309; Steinem & Barris 1987, pp. 13–15; Churchwell 2004, p. 8.
    207. Happy Birthday, Marilyn. The Guardian. Guardian Media Group. 29 травня 2001. Процитовано August 30, 2015. 
    208. а б Rose, 2014, с. 100–137
    209. Haskell, 1991, с. 254–265
    210. Banner, Lois (21 липня 2012). Marilyn Monroe: Proto-feminist?. The Guardian. Guardian Media Group. Процитовано November 7, 2015. 
    211. Haskell, Molly (22 листопада 1998). Engineering an Icon. The New York Times. Arthur Ochs Sulzberger, Jr. Процитовано August 30, 2015. 
    212. а б Hamscha, 2013, с. 119–129
    213. Banner, Lois (5 серпня 2012). Marilyn Monroe, the Eternal Shape Shifter. Los Angeles Times. Tribune Publishing. Процитовано August 30, 2015. 
    214. Thomson, David, David (6 серпня 2012). The Inscrutable Life and Death of Marilyn Monroe. New Republic. Процитовано August 30, 2015. 
    215. Marilyn: A Rip-Off With Genius. The New York Times. Arthur Ochs Sulzberger, Jr. 22 липня 1973. Процитовано August 30, 2015author=Kael, Pauline. 
    216. Bradshaw, Peter (9 травня 2012). Cannes and the Magic of Marilyn Monroe. The Guardian. Guardian Media Group. Процитовано August 30, 2015. 
    217. Ebert, Roger (9 січня 2000). Some Like It Hot. Roger Ebert.com. Процитовано July 11, 2016. 
    218. Rosenbaum, Jonathan (1 грудня 2005). Marilyn Monroe's Brains. Chicago Reader. Процитовано August 30, 2015. 
    219. «Улетающее» платье Мэрилин Монро продано за $4,6 млн
    220. В Чикаго появилась огромная скульптура Мэрилин Монро: каждый может заглянуть ей под платье
    221. Hawker, Philippa. .
    222. Happy birthday, Marilyn (en). guardian.co.uk. 29 травня 2001. Архів оригіналу за 2012-10-17. Процитовано 2012-09-06. 
    223. Marilyn Monroe. Walk of Fame. Архів оригіналу за 2012-08-17. Процитовано 2012-08-14. 

    ДжерелаРедагувати

    • AMERICANA II: English-Russian Encyclopedic Dictionary. Edited by Prof. G.V. Chernov. © M.V. Vasyanin, O.N. Grishina, I.V. Zubanova, A.N. Natarov, Y.B. Sannikova, O.A. Tarkhanova, G.V. Chernov, S.G. Chernov; 2005. 21,000 entries. (англ.) (рос.)

    ЛітератураРедагувати

    • Саммерс Ентоні. Богиня. Таємниці життя й смерті Мерілін Монро./ Переклад з англійської Заміловой Т. Н. — Смоленськ: Русіч, 1997 (Серія «Жінка-міф») ISBN 5-88590-530-4

    ПосиланняРедагувати