Мертвовод
Мертвовід — річка на півдні України, в межах Бобринецького району Кіровоградської області та Братського і Вознесенського районів Миколаївської області. Ліва притока Південного Бугу (басейн Чорного моря).
| Мертвовід | |
|---|---|
 | |
| 48°00′32″ пн. ш. 31°52′28″ сх. д. / 48.00897900002777163° пн. ш. 31.87450800002777740° сх. д. | |
| Витік | у північній околиці с. Кривоносового |
| • координати | 48°00′32″ пн. ш. 31°52′28″ сх. д. / 48.00897900002777163° пн. ш. 31.87450800002777740° сх. д. |
| Гирло | Південний Буг (біля м. Вознесенська) |
| • координати | 47°32′08″ пн. ш. 31°20′33″ сх. д. / 47.535569000027777520° пн. ш. 31.34253900002777726° сх. д. |
| Країни: |
 УкраїнаКіровоградська область Миколаївська область |
| Регіон |
Одеська область Миколаївська область Кіровоградська область |
| Довжина | 114 км |
| Площа басейну: | 1820 |
| Притоки: | Лозуватка, Отокова, Кам'яно-Костувата, Комишувата, Гарбузинка (праві); ліві: Балка Криничувате, Балка Жидівка |
 | |
 Медіафайли у Вікісховищі | |
Географія ред.
Гідрографія і басейн ред.
Довжина Мертвоводу 114 км, площа водозбірного басейну — 1820 км². Долина річки переважно трапецієподібна, завширшки до 3 км, завглибшки до 40—50 м. Заплава завширшки 200—300 м, у пониззі до 1—1,5 км. Річище звивисте, його пересічна ширина у нижній течії до 20 м. Похил річки 1,8 м/км.
Річку живлять 148 малих річок, що мають загальну довжину 565 км.
Вода в Мертвоводі надто тверда — твердість становить 19,1 мг-екв/дм³ (за встановленої для цього показника гранично-допустимої концентрації ГДК = 7,0 мг-екв/дм³), з природною підвищеною загальною мінералізацією (сухий залишок майже 2500 мг/дм³ за ГДК = 1000 мг/дм³), поверхневі води річки забруднені іонами деяких металів — магнію, феруму, мангану, натрію тощо та органічними сполуками.
Витоки Мертвоводу розташовані в північній околиці села Кривоносового. Річка тече переважно на південний захід. Впадає до Південного Бугу на південний-схід від міста Вознесенська.
Мертвовод тече однією з найстаріших ділянок суходолу Євразії, сформованій з вулканічних порід поверхні Українського кристалічного щита, що простягнувся з північного заходу до південного сходу через усю територію України. Ця місцевість не занурювалася в морські глибини протягом 60 мільйонів років. У середній течії річки (в районі сіл Актове, Трикрати та біля міста Вознесенська) спостерігаються виходи архейсько-протерозойських гранітів (граніт, граніт з кристалами гранату, граніт зі включеннями біотиту й гранату тощо).
Тисячоліттями пробиваючи свою дорогу в гранітах кристалічного щита, Мертвовод утворив серед могутніх стрімких, заввишки 40—50 м стін каньйонів порожисте річище з водоспадами. Вузьке й глибоке, століттями незмінне русло привернуло увагу так званих «перетворювачів природи» — на Мертвоводі побудували безліч дамб, широкі рівнини по обидва береги до самої води розорали під лани. Дамби сповільнили течію річки, спричинили її замулення, колись судноплавне русло Мертвоводу заросло очеретом — шар мулу місцями сягає 5—7 м, нині деінде це — болото, яке можна перейти убрід.
Природа ред.
Біля села Актове, розташований Актівський каньйон — унікальне природне утворення лісової й водної екосистеми з ансамблем скель і гранітних валунів, що займає площу понад 250 гектарів. Природний комплекс Актівського каньйону, як і всього надбережжя Мертвоводу, входить до складу створеного 1994 року Миколаївською обласною радою регіонального ландшафтного парку «Гранітно-степове Побужжя».
Завдяки крутим скелястим схилам на Мертвоводі місцями ще збереглися прадавні природні ділянки з швидкоплинною водою й заростями лепехи. Місцева флора налічує близько 900 видів рослин, 26 з яких занесені до Червоної книги України, 4 — до Європейського Червоного списку. У каньйоні Мертвоводу поблизу села Актове розташований головний прихисток генофонду вузьколокального ендеміка родини гвоздикових — мерингії бузької (Moehringia hypanica); на лівому березі Мертвоводу знайдено вид папоротей (Asplenium x alternifolium), єдине місце зростання якого у Степовій зоні України підлягає охороні й подальшим дослідженням.
Минуле ред.
Історія ред.
Мандруючи цими місцями у прадавні часи, давньогрецький історик Геродот Галікарнаський описав їх у четвертій книзі «Мельпомена» (Скитський логос) своєї Всесвітньої історії [1]. Він оповідав, що до Гіпаніс (нині — р. Південний Буг) на межі землі скитів-орачів і алазонів з лівого боку впадало джерело гіркої води. За словами Геродота, ім'я джерела і місцевості, звідки воно тече, скіфською мовою звучить як Ексампей (Екзампей, Екзампай) та означає грецькою — «Священні шляхи». Багато років численні дослідники прагнули ототожнити згадувані Геродотом назви річок і місцевостей з сьогоднішніми топонімами.
«Мертвовод, — стверджує автор ґрунтовного дослідження В. Петрук, — є справжній Екзампей на місцевості Екзампай — священному центрі Великої Скіфії (Скитії, Сколотії), де за наказом володаря країни Аріанта було виготовлено і встановлено сакральну пам'ятку народу — Священний казан. Віддавши цьому довгі роки плідних роздумів, пошуків і терпіння, він дійшов висновку щодо вододілу сьогоднішніх річок Чорного Ташлика і Мертвоводу як місцевості Ексампей, зазначивши, що справжнім Екзампеєм є річка Мертвовод, початком якого є права притока Мертвоводу річка Кам'яно-Костувата [2].»
Простір у верхів'ї Мертвоводу поблизу села Вільні Луки має безсумнівний сакральний характер — він не тільки є найвищою, вододільною точкою в степах Правобережжя, позначеною курганом з географічною відміткою 269 м, але й центром Скитії (Скіфії) (який, до речі, міститься на відстані всього 60 км від нинішнього географічного центру України, позначеного пам'ятним знаком у райцентрі Добровеличківка — одному з райцентрів Кіровоградської області).
Назва ред.
Існують народні перекази, що річка Мертвовод отримала назву після страшної битви козаків з турками, коли навіть річкової води не було видно за тілами вбитих ворогів та загиблих захисників рідної землі. За іншою версією, під час одного з татарських набігів на Дике Поле місцеві мешканці, що сховалися по байраках, наварили отрути з трав і злили їх у воду вище того місця, де в таборі бенкетували й ділили здобич загарбники — багато з яких померли від вод, і від цього річку назвали Мертвоводом.
Більш правдивим бачиться розуміння етимології непересічної назви прадавньої річки Мертвоводу як шляху, яким відправляли скитських царів до місць вічного спочинку — скелястого джерела (входу до підземного світу мертвих).
Дослідник джерел становлення української етнокультурної моделі Куєвда Володимир Терентійович (1944—2011) [3] привертає увагу саме до такого розуміння і тлумачення подій і явищ Першопочатку, творення світу — «р. Мертвовод з числа сотень подібних за фізичним та географічним значенням річок набуває прикмет, змісту метасимволу, освяченості, збірного образу рідної землі»,— стверджує він, нагадуючи слова народної пісні:
«Ой, ти брате, Мертвовод,
Славна, мила річенька.
У неволі по тобі
Затужив козаченько…»
Непересічна, навіть сакральна назва «Мертвовод» збереглася до наших днів. Того, хто мандрує степом, зустрічає прірва серед голого степу, гранітна безодня у кристалічному щиті. Гостре відчуття викликає нагромадження скель Мертвоводу, куди дістається лише полуденне сонячне світло. До речі, схоже саме звідси, з нашого краю були запозичені такі добре відомі нам давньогрецькі міфологеми, як Стікс — річка, що розділяє Царство живих (видимий Світ Яви) і Царство мертвих (потойбічний Світ Нави), — Аїд.
Річка Мертвовод згадується у Літописі Самійла Величка як одна зі стоянок у поході на Очаків з Запорозької Січі[4]
Населені пункти над Мертвоводом ред.
Кривоносове, Витязівка, Кудрявське, Крива Пустош, Братське, Петропавлівка, Актове, Воронівка, Таборівка, м. Вознесенськ.
Притоки ред.
- Праві: Лозуватка, Отокова, Кам'яно-Костувата (її ліва притока Мазаниця), Комишувата, Гарбузинка; ліві: Балка Криничувате, Балка Жидівка.
Джерела ред.
- Географічна енциклопедія України : [у 3 т.] / редкол.: О. М. Маринич (відповід. ред.) та ін. — К., 1989—1993. — 33 000 екз. — ISBN 5-88500-015-8.
- Водні ресурси та якість річкових вод басейну Південного Бугу / За ред. В. К. Хільчевського. — К.: Ніка-центр, 2009. — 184с.
Примітки ред.
- ↑ Геродот. Історія в дев'яти книгах. Книга четверта / Переклад. А. Білецького. — Київ: Наукова думка, 1983. — 576 с. Архів оригіналу за 7 вересня 2011. Процитовано 27 травня 2009.
- ↑ Петрук В.І. Екзампай - Сакральний центр Великої Скіфії. Історико-географічний аналіз в контексті культурної спадщини України. – К.: ВПЦ «Київський університет», 2006. – 240 с. Архів оригіналу за 11 березня 2007. Процитовано 28 лютого 2008.
- ↑ Куєвда В. Міфологічні джерела української етнокультурної моделі: психологічний аспект. Монографія. — Донецьк: Український культурологічний центр, Донецьке відділення НТШ, 2007. — 264 с.[недоступне посилання], див. також за іншою web-адресою [1] [Архівовано 8 квітня 2016 у Wayback Machine.]
- ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 3 січня 2011. Процитовано 14 червня 2010.
{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)