Меморіальний музей-садиба гончарської родини Пошивайлів
Меморіа́льний музе́й-сади́ба гонча́рської роди́ни Пошива́йлів — 24 липня 1999 року в Опішному, як структурний підрозділ Національного музею-заповідника українського гончарства, було відкрито Меморіальний музей-садибу гончарської родини Пошивайлів. Він постав як результат збиральницької діяльності подружжя опішненських гончаря й гончарки-малювальниці – Гаврила (1909–1991) та Явдохи (1910–1994) Пошивайлів, які на початку 1970-х років створили перший в Україні приватний музей гончарства, що і став його основою.
Меморіальний музей-садиба гончарської родини Пошивайлів  | |
|---|---|
 | |
| 49°57′24″ пн. ш. 34°37′09″ сх. д. / 49.956573° пн. ш. 34.619036° сх. д. | |
| Тип | музей |
| Країна |
 Україна |
| Розташування |
 Полтавська область, смт. Опішня, вул. Явдохи та Гаврила Пошивайлів, 63 |
| Засновано | 24 липня 1999 рік |
| Відкрито | 8.00 |
| Закрито | 17.00 |
| Режим роботи |
Музей-садибу відчинено щодня з 8-00 до 17-00 год. (п'ятниця, неділя: з 8-00 до 16-00) |
| Вартість |
Вартість: 25,00 грн. за одну особу (віком від 18 років) 15,00 грн. за одну особу (віком до 17 років) – індивідуальне екскурсійне обслуговування відвідувачів: для групи до 5 осіб включно – 15 грн.; для групи від 6 до 18 осіб включно – 25 грн. |
| Фонд | 1571 експонат[1] |
| Відвідувачі | ~10000 чол/рік |
| Куратор | Наталя Гринь |
| Сайт | poshyvailo-potters.gov.ua |
  Меморіальний музей-садиба гончарської родини Пошивайлів (Україна) | |
Історія створенняРедагувати
Гончарське подружжя знало про плинність усього сущого матеріального на землі, а тому прагнуло якомога довше зберегти в людській пам'яті спогади й уявлення про гончарні здобутки Опішного ХХ століття. Саме тому на початку 1970-х років вони створили перший в Україні приватний музей гончарства. Музей для Явдохи й Гаврила Пошивайлів був своєрідною філософською категорією буття, символом і способом збереження й примноження кращих набутків рідного рукомесла. Музей – як генератор національного культу гончарства, музей – як резерват непорушних гончарних канонів, без яких немає українського гончарства – унікального явища світової культури. Родинний музей Пошивайлів ще за часів радянського тоталітаризму став осередком уславлення народного мистецтва, своєрідним форпостом українського духу. У провінційному містечку він відігравав таку ж патріотичну, україноствердну роль, як і знаменитий столичний музей Івана Макаровича Гончара в Києві. До нього йшли відвідувачі в пошуках пракоренів рідної культури, їхали іноземні делегації, щоби краще пізнати українську душу.
На основі їх настанов і заповітів згодом у гончарній столиці країни – Опішному – постав Національний музей-заповідник українського гончарства, Державна спеціалізована художня школа-інтернат «Колегіум мистецтв у Опішному», Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України.
ЕкспозиціяРедагувати
У колекції музею-садиби зберігається творча спадщина гончарської родини Пошивайлів (твори трьох поколінь), гончарні вироби інших майстрів Опішного кінця ХІХ – початку ХХ століття, полтавська традиційна вишивка (рушники, скатертини), ткані кролевецькі рушники, народне малювання (живопис на полотні, фанері, склі) та старовинні ікони.
Доповнюють колекцію родинні фотографії, що відображають життєвий і творчий шлях народних мистців. Визначальною особливістю Меморіального музею-садиби є збереження інтер’єру будинку, дворища, господарських і гончарних будівель, наявність усіх особистих речей майстрів у місцях їх узвичаєного зберігання.
ДіяльністьРедагувати
Нині Меморіальний музей-садиба гончарської родини Пошивайлів цілеспрямовано підтримує концепцію «Живого музею». Його робота полягає не тільки в збереженні, а й у широкій популяризаторській діяльності.
Одним із головних завдань музею-садиби є популяризація творчості народних майстрів. З цією метою проводяться екскурсії для груп туристів різних регіонів України та з-за кордону . Останнім часом популярним став сімейний туризм, екскурсійна програма якого включає в себе ознайомлення з життєвим і творчим шляхом майстрів та огляд експозицій. Для дітей дошкільного й молодшого шкільного віку проводяться тематичні екскурсії: «Глиняна дитяча іграшка», «Призначення глиняного посуду. Екскурсії «Історія створення музею», «Творчість гончарської родини» розраховані на студентську аудиторію. З 2009 року започатковано проведення конкурсів, вікторин, майстер-класів з ліплення і малювання, де наймолодші стають учасниками справжнього свята з розвагами й подарунками.
Невід’ємною частиною популяризаторської роботи є публікування науково-популярних статей. Організовуються радіопередачі про творчість гончарів і діяльність музею-садиби. Активно проводиться співпраця з редакціями всеукраїнських і регіональних газет, журналів і телерадіокомпаній. Формується папка публікацій про гончарську родину Пошивайлів. У співпраці з Аудіовізуальною студією «Відродження» було відзнято фільми «Незабутні» (2008) та «Микола Пошивайло» (2010). Їх можна переглянути як додаток до екскурсій і придбати диски. Крім того, у музеї-садибі постійно діє виставка-продаж унікальних керамологічних і народознавчих видань видавництва «Українське Народознавство» та сувенірів із глини авторських робіт, що є ще одним етапом популяризації. Користуються попитом іноземні видання, наприклад журнал «WELKOME TO UKRAINE», де з-поміж інших матеріалів про Україну вміщено інформацію про творчість гончарської родини Пошивайлів.
Важливим аспектом діяльності музею-садиби є вивчення творчості родини Пошивайлів, яка здійснюється шляхом керамологічних експедицій, спілкування з народними майстрами. Проводяться зустрічі з працівниками гончарного виробництва. У результаті пошукової роботи до музею надходять матеріали, що висвітлюють життєвий і творчий шлях мистців. Спогади фіксуються у звітах і передаються до Національного архіву українського гончарства.
Час від часу колекція музею-садиби поповнюється новими експонатами, які потрапляють до музею за рахунок експедицій, дарунків, купівлі.
Ще однією формою популяризації є виставкова діяльність. Для широкого загалу поціновувачів творчого доробку родини Пошивайлів було презентовано ювілейну виставку: «Поріднені з глиною» (Київ, 2009), присвячену 100-річчю від дня народження гончарного подружжя – гончаря, заслуженого майстра народної творчості України Гаврила Пошивайла й гончарки-малювальниці Явдохи Пошивайло. Так повно мистецькі твори гончарської родини в Україні було представлено вперше. Здійснення мистецького проекту стало можливим завдяки творчій співпраці національних і державних музеїв та приватних колекціонерів, які надали твори для експонування. Як результат цього проекту, побачили світ книга та набір листівок «Народна кераміка Гаврила та Явдохи Пошивайлів». Продовженням виставки «Поріднені з глиною» стала виставка «РЕІнкарНАЦІЯ РОДУ, або ЕТНОбуття на ГОНчарному КРУЗІ» (Опішне, 2010), яка представила творчий доробок двох поколінь. З нагоди ювілею заслуженого майстра народної творчості України, лауреата Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені Івана Нечуя-Левицького Миколи Пошивайла (1930 -2017) експонувалася виставка: «85:Патріарша мудрість творчого буття» (Опішне, 2015).
Нині важливо зберегти пам’ять про фундаторів музею-садиби. На могилах Гаврила та Явдохи Пошивайлів встановлено пам’ятники, виконані з ямпільського пісковика художником Сергієм Радьком – за сприяння Національної спілки майстрів народного мистецтва України та Національного музею-заповідника українського гончарства. 2014 року відкрито меморіальну дошку гончарського подружжя на Стіні Гончарної Слави (автор: народний художник України Василь Ярич, Львів).
СпівробітникиРедагувати
Наталя Гринь (01.06.1979 р. н.) – завідувач Меморіального музею-садиби гончарської родини Пошивайлів Національного музею-заповідника українського гончарства (Опішне, Україна). Закінчила історичний факультет Полтавського державного педагогічного університету імені Володимира Короленка (2002). Автор керамологічних публікацій в періодичних виданнях та збірниках. Займається дослідженням життєвого та творчого шляху родини Пошивайлів.
Марія Яценко (12.07.1959 р. н.) – молодший науковий співробітник Меморіального музею-садиби гончарської родини Пошивайлів Національного музею-заповідника українського гончарства (Опішне, Україна). Закінчила Кременчуцьке педагогічне училище (1978). Автор керамологічних публікацій в періодичних виданнях та збірниках. Займається дослідженням життєвого та творчого шляху родини Пошивайлів.
Гончарська династіяРедагувати
Гаврило Ничипорович Пошивайло (07.04.1909 – 24.01.1991) – видатний український гончар-посудник, мисочник, представник найдавнішої гончарської династії в Опішному і в Україні, заслужений майстер народної творчості України.
Народився в Опішному в родині потомственного гончаря-посудника, кустаря-середняка Ничипора Тарасовича Пошивайла (кінець 1880-х – 1936) та гончарки Ганни Іванівни Пошивайло (Оначко) (початок 1890-х – 1964), батько якої був відомим опішненським цегельником. Дід Тарас (середина 1860-х – початок 1900-х) у останній чверті ХІХ століття виготовляв полив'яний посуд, а його дружина Килина (кінець 1860-х – 1930) ліпила дитячу іграшку. Представники родини займалися гончарством щонайменше з XVIII століття. Як згадував сам Гаврило Пошивайло, «вони займались тільки одним гончарством: робили, возили по ярмарках і базарах. І так було з покоління в покоління…».
Його життєвий шлях був нелегким. Закінчив семирічну школу. Навчався в Опішненській школі майстрів художньої кераміки (1937). 1929 року одружився. З жовтня 1943 по травень 1945 року брав участь у воєнних діях на фронтах ІІ Світової війни в складі 53-ї мотострілецької бригади. Був поранений, контужений. Нагороджений орденами «Красной Звезды» (1944), «Отечественной войны ІІ степени» (1985), численними медалями, у тому числі «За отвагу» (1943).
Основи гончарного ремесла перейняв від батька. Працювати за гончарним кругом почав дуже рано. Першими виробами були глиняний посуд для забави дітям («монетка») і, звичайно ж, свистунці. Працював як гончар-кустар (1922–1933, 1941–1943), гончарем артілі «Художній керамік» (1934–1941), гончарем промартілі «Художній керамік» (1946–1960); гончарем (1960–1965), творчим майстром (1965–1969, 1970–1971) Опішнянського заводу «Художній керамік», гончарем Опішнянського заводу «Керамік» (1971–1987).
Виготовляв мальований посуд (горщики, глечики, тикви, вази, барила, куманці, миски, тарелі), зооморфний посуд (барани, леви, бики, птахи), ритуальні вироби (куришки, свічники), декоративну антропоморфну скульптуру на теми народного побуту (барині, вершники, сюжетні композиції), дитячі іграшки («монетки», «солов'ї», свистунці). Не було в гончарстві такого, чого б не зумів зробити Гаврило Пошивайло. І не просто зробити, а й вкласти в дивовижні глиняні творіння всю широчінь розкриленої душі, наснажити їх високими людськими почуттями. Уперше в українському гончарстві створив сюжетні композиції на теми гоголівських героїв, Сорочинського ярмарку. Коли Гаврило Пошивайло сідав за круг, час немовби зупинявся. А гончарював він і ліпив глиняну скульптуру, дитячу іграшку до останнього місяця 82 року життя.
Упродовж другої половини 1970-х – 1980-х років Маестро був постійним учасником Сорочинського ярмарку, свят народної творчості, днів ремесел, етнографічних ярмарків у Києві та інших містах України. Всіляко сприяв становленню дитячих гончарних студій в Опішному та Києві.
Вершинні творчі досягнення відзначені почесним званням «Заслужений майстер народної творчості Української РСР» (1989), численними нагородами художніх виставок, конкурсів і симпозіумів. Був членом Спілки художників СРСР (з 1970). Фонд міжнародних премій посмертно вшанував життєвий подвиг Гаврила Пошивайла спеціальною відзнакою «За життя, гідне людини» (1998).
Явдоха Данилівна Пошивайло (Бородавка) (06.03.1910 – 27.04.1994) – видатна українська гончарка-малювальниця, яскрава представниця опішнянської школи художньої мальовки, засновниця першого в Україні приватного музею гончарства.
Народилася в Опішному в родині селянина-середняка. Згодом пригадувала: «Я осталась сиротою. Батьків я не знаю: люди забрали і в людей я росла, і вчилась малювати. Тоді я вивчилась і пішла по кустарях – в Горілея малювала.., в Пругла Макара і в других. А потім вийшла заміж і тоді почали удвох робить: він робить, а я малюю…».
В Опішному існує давня традиція: твори чоловіка-гончаря мусять побувати в руках дружини-малювальниці. Тому Явдоха Пошивайло оздоблювала твори свого чоловіка рослинними й зооморфними декоративними композиціями. Малювала по сирій глині віртуозно, швидко. Мотиви мальовки народжувалися миттєво. Квіти, виноградна лоза, риби й птахи оживали на мисках, тарелях, вазах, глечиках, макітрах, барильцях, куманцях. Гончарна мальовка Явдохи Пошивайло, виконана фляндрівкою й ріжкуванням, була «густою», соковитою, яскравою, а мотиви декору – виразно неповторними. Усі чесноти українського єства, усю любов до життя, до людей і довкілля вона вкладала в те сповідальне малювання.
Явдоха Данилівна до останнього подиху жила гончарством. Переживала за його невдачі і щиро раділа кожному, хто досягав успіхів у осягненні таїни глини. Навіть за кілька місяців до відходу в інші світи, тяжко хвора, вона жила гончарством: брала папір, фломастери чи олівці й наносила на папір гончарні орнаменти.
ТВОРЧІСТЬ
Гаврило і Явдоха Пошивайли – один із найбільш відомих творчих тандемів української народної кераміки другої половини ХХ століття, самобутні представники опішненської школи художньої кераміки. Уміло застосовуючи власні прийоми формотворення й декорування, Гаврило і Явдоха Пошивайли залишалися вірними давнім опішненським традиціям, стверджуючи цим невичерпну енергію пракоренів. Вони підсвідомо відчували своє, українське, й щонайменше звертали увагу на запозичення з інших етнокультур. Це особливо відчувається в старосвітських формах посуду, декоративній скульптурі, бароковій мальовці.
Усього було на їхньому життєвому шляху. Довелося пережити революції, більшовицькі економічні експерименти, голодомори, репресії, воєнні лихоліття. Були місяці без хліба й зарплати в гончарній артілі, але ніколи, ні за яких буденних негараздів, вони не нарікали на вибір долі й самопосвяту глині. Вони продемонстрували всім оточуючим взірець відданості гончарству, сповна віддали себе рідному народу, до останнього подиху не випускаючи з рук «святу землицю». Їх життя – величний акт самопожертви в ім'я одухотвореної глини. Не випадково Фонд міжнародних премій посмертно вшанував життєвий подвиг Гаврила Пошивайла спеціальною відзнакою «За життя, гідне людини» (1998). Якось Явдоха Данилівна зізналася: «Отак і живемо з гончарним кругом біля ліжка, бо бува і вночі приходить до тебе дивовижна думка. Тоді потихеньку встаєш, тягнешся до глини, починаєш спілкуватися з нею…». Щось містичне вбачається і в тому факті, що рівно через три роки, три місяці й три дні після смерті Гаврила душа Явдохи відлетіла на крилах любові до свого чоловіка, де вони вже навіки разом.
Уперше гончарні твори Гаврила і Явдохи Пошивайлів експонувалися в Полтаві (1948) та Києві (1949). Далі щорічно виставлялися на обласних, республіканських, всесоюзних і міжнародних виставках (близько 90). Їхні твори експонувалися на художніх виставках у Бельгії, Болгарії, Великій Британії, Канаді, Нідерландах, Норвегії, Польщі, Югославії, Угорщині, Франції, США, Японії та інших країнах. Нині їх можна побачити в найбільших музеях світу, передовсім, зрозуміло, в українських: Національному музеї-заповіднику українського гончарства, Національному музеї українського народного декоративного мистецтва, Полтавському краєзнавчому музеї імені Василя Кричевського, Полтавському художньому музеї імені Миколи Ярошенка, Музеї етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України, Національному центрі народної культури «Музей Івана Гончара», Національному музеї народної архітектури та побуту України, Донецькому художньому музеї, Запорізькому художньому музеї, Луганському художньому музеї, Дніпропетровському національному історичному музеї імені Дмитра Яворницького, Харківському художньому музеї, Національному музеї-заповіднику Миколи Гоголя, Національному музеї імені Андрея Шептицького у Львові, Канівському музеї народного декоративного мистецтва. Багато їх розійшлося зі щедрих рук господарів по приватних колекціях.
Про творчість і мистецьку спадщину Гаврила і Явдохи Пошивайлів існує дуже значна кількість публікацій у науковій і популярній літературі, у періодичних виданнях, що належать перу відомих українських мистецтвознавців, керамологів, культурологів, журналістів. Відомості про митців увійшли до узагальнюючих наукових і популярних видань про українську народну кераміку, узагальнюючі видання з історії українського мистецтва : «Історія українського мистецтва» (1968), «Українське народне мистецтво. Кераміка і скло» (1974).
Ще в середині 1970-х років кореспондент однієї з центральних московських газет після перебування в Опішному і знайомства з доробком Гаврила і Явдохи Пошивайлів назвав свій репортаж «Із Опішного до Парижа», що означало як численність гончарної спадщини митців, так і експонування їх творів не лише в колишньому СРСР, а й у найбільших європейських столицях.
