Мельницька земля

адміністративна одиниця Підляського воєводства ВКЛ і Речі Посполитої з осідком у Мельнику

Мельницька земля (інколи Мельницький повіт[1]) — адміністративна одиниця на Підляшші з осідком у місті Мельник[2][3][4]. Виокремлена з Дорогичинської землі[2].

Мельницька земля у складі Підляського воєводства Великого князівства Литовського після адміністративної реформи 1565—1566 років

ІсторіяРедагувати

Зимою 1513—1514 року виділена Сигізмундом Старим з Троцького воєводства Великого князівства Литовського та включена до новоствореного Підляського воєводства ВКЛ[5]. У складі Підляського воєводства після Люблінської унії 1569 року увійшла до складу Корони Королівства Польського Речі Посполитої[6]. У 1616 році від Берестейського повіту Великого князівства Литовського до Мельницького повіту Королівства Польського передані володіння Бокавичі, Вітулин, Городище, Константинів, Межиріччя, Полюбичі, Росаш, Яблонь та інші[7].

У XV — на початку XVI століть відбулася хвиля заселення південної частини Мельницької землі українськими (руськими) селянами та частково боярами й, здебільшого у великі поселення, незначною мірою польськими переселенцями[8]. Нові села у Мельницькому повіті заселяли українці з давніших надбузьких сіл[9]. За правління польського короля Казимира в Мельницькій землі впроваджене польське право[10]. Земля належала до власного Мельницького судового повіту з наявністю власних судів і урядовців[11]. Повітом керували намісники, яких називали старостами[12], у місцевих урядах працювали хоружі, войські, гаєвники, а також створені на польських лад виборні уряди підкоморіїв, земських суддів, підсудків, писарів та гродських суддів[13]. У Мельницькому повіті, як і на всьому Побужжі, у XVI столітті значно було розвинене дрібне шляхетське володіння — у землі налічувалося понад 100 коней від 36 родин, не рахуючи кількох, що не мали підданих[14].

Після третього поділу Речі Посполитої 1795 року Південне Підляшшя увійшло до складу Австрійської імперії й на приєднаних землях у 1795—1796 роках частини Мельницької землі увійшли до новостворених Сідлецького[pl] та Більського[pl] циркулів Нової Галичини[15]. У 1810 році за новим адміністративним устроєм терени колишньої Мельницької землі включені до повітів Сідлецького департаменту[pl] Варшавського князівства[15].

УрядиРедагувати

Повітові маршалкиРедагувати

Відомі повітові маршалки Мельницької землі:

  • пан Косинський (водночас був повітовим маршалком Дорогичинської землі)[16]

ПриміткиРедагувати

  1. Однороженко, 2011, с. 384.
  2. а б Юрій Гаврилюк. Наші міста й села Словник (ч. 6) // Над Бугом і Нарвою : часопис. — 1996. — № 4-5 (26-27) (літо). — С. 32. — ISSN 1230-2759. Архівовано з джерела 4 листопада 2018.
  3. Підляшшя // Українська Загальна Енциклопедія: Книга Знання. В 3-х т / Під гол. ред. І. Раковського. — Львів; Станіславів; Коломия : Рідна школа, 1930—1933. — Т. 2: З – Р. — С. 1058.
  4. Однороженко, 2011, с. 142.
  5. Лаппо, 1901, с. 579.
  6. Верига В., Кубійович В. Підляшшя // Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж—Нью-Йорк : Молоде життя, 1970. — Т. Кн. 2, [т. 6] : Перемищль — Пряшівщина (початок). — С. 2088.
  7. Спірыдонаў М. Агляд працы: Michaluk, Dorota. Ziemia mielnicka wojwództwa podlaskiego w XVI—XVII w: Osadnictwo, własność ziemska i podziały kościelne. Torn, 2002. 220, 11 map. Архівовано 18 лютий 2007 у Wayback Machine. // «Беларускі гістарычны агляд». Том 9. Сшытак 1—2 (16—17), снежань 2002
  8. Гаврилюк, 1997, с. 45.
  9. Гаврилюк, 1997, с. 41.
  10. Грушевський, 1995, с. 248.
  11. Грушевський, 1994, с. 340.
  12. Однороженко, 2011, с. 137.
  13. Однороженко, 2011, с. 147.
  14. Грушевський, 1994, с. 33.
  15. а б Юрій Гаврилюк. Підляшшя Північне і Південне: штрихи до “портрету” українства. Союз українців Підляшшя. Процитовано 25 серпня 2020. 
  16. Лаппо, 1901, с. 317.

ДжерелаРедагувати

ЛітератураРедагувати

  • Dorota Michaluk (2002). Ziemia mielnicka województwa podlaskiego w XVI-XVII wieku. Toruń: Wydawnictwo Uniwersytetu Mikołaja Kopernika. ISBN 83-231-1248-7.  (пол.)

ПосиланняРедагувати