Вікіпедія

Мацієвич Левко Макарович

український корабельний інженер, суднобудівник, авіатор, громадський і політичний діяч
(Перенаправлено з Мацієвич Левко)
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Мацієвич.

Маціє́вич Лев Мака́рович (1 (13) січня 1877(18770113), с.м.т. Олександрівка, Чигиринський повіт, Київська губернія, Російська імперія — 24 вересня (7 жовтня) 1910, Санкт-Петербург, Російська імперія) — корабельний інженер Російської імперії та перший авіатор українського походження, суднобудівник, автор проєктів кораблів, підводних човнів, протимінних заслонів, морських аеропланів тощо, український громадський і політичний діяч. Один із засновників Революційної української партії (РУП).

Мацієвич, Лев Макарович
Народився 1 (13) січня 1877(1877-01-13)
с. Олександрівка, Чигиринський повіт, Київська губернія, Російська імперія
Помер 24 вересня (7 жовтня) 1910(1910-10-07) (33 роки)
Санкт-Петербург, Російська імперія
Поховання Нікольський цвинтар Олександро-Невської лавриd
Громадянство Російська імперія
Національність українець[джерело?]
Місце проживання Київ, Харків, Севастополь, Санкт-Петербург
Діяльність конструктор кораблів, авіатор, громадський діяч
Галузь авіація[1][1], aviation engineeringd[1][1] і політична діяльність[1][1]
Alma mater Харківський технологічний інститут[d] (1901)
Знання мов російська і українська[1]
Партія РУП

Походження, родина ред.

Народився в сім'ї міщанина, службовця цукрового заводу.

Батько — Мацієвич Макар Дмитрович(1850—1928), бухгалтер, згодом — управляючий цукроварні в Олександрівці, що її орендував Торговий дім братів Яхненків і Симиренка.

Мати — Тетяна Федорівна Підгаєцька, донька священика сільського приходу Київської єпархії.

В родині Мацієвичів було 7 дітей. До 1960-х років дожила лише молодша сестра Л.Мацієвича — Оксана Макарівна (тривалий час працювала вчителькою в Обояні та Харкові). Нині з нащадків роду Мацієвичів до останнього часу була на цьому світі донька наймолодшого брата, Євгена Макаровича, — Тетяна (1924-2013) та її сини — Юрій (* 1954) і Сергій (* 1960) Сахни (всі мешкають у Києві).

Дружина — Олександра. Після загибелі Лева Макаровича вдруге вийшла заміж, після 1917 емігрувала з донькою до Франції. Подальша їхня доля не відома.

Освіта ред.

 
Меморіальна дошка на будинку, в котрому навчався молодий Лев Мацієвич

1886–1895 — навчався у 3-й Київській гімназії на Подолі, де виявив нахил до математики, фізики, хімії, іноземних мов і класичної літератури. Закінчив гімназію з лише добрими та відмінними оцінками[2].

1895 — вступив на механічне відділення Харківського технологічного інституту. Під час навчання входив до харківської Української студентської громади, який видавав і поширював книги рідною мовою. Серед його друзів тієї пори був, зокрема, Гнат Хоткевич[3].

У цей час Мацієвич демонстративно перейшов на українську мову, розмовляв і листувався нею не лише у колі однодумців, як робила тоді більшість українофілів, а й у сімейному колі, активно долучаючи близьких до української культури[4]. Його сестри (старші Мелітина й Олександра та молодша Оксана) склали основу «жіночої української громади» та входили до самодіяльного українського театру в Харкові, під керівництвом Гната Хоткевича[5].

Був делегатом на Другий всеукраїнський студентський з'їзд у Києві в серпні 1899 року від харківської Студентської Громади, разом із Д. Антоновичем та М. Русовим. Після закінчення з'їзду поїхав закордон до Львова, у відрядження від Громади, щоб видрукувати відозву й постанови з'їзду[6].

 
Левко Мацієвич, Микола Міхновський та актор Северин Паньківський (стоїть) біля першого в Україні пам'ятника Тарасові Шевченку на території садиби Алчевських у Харкові. Орієнтовно 1900 р.

1900 — разом із Митьком Антоновичем, Мишком Русовим, Бонькою Камінським та іншими був серед засновників Революційної Української Партії (РУП)[3][7].

За активну громадську діяльність навесні 1901 року був виключений із інституту. Виїхав із Харкова до Севастополя, там по вільному найму поступив на роботу креслярем в креслярську майстерню Севастопольського віськового порту. Працював над дипломним проєктом.

Квітень 1902 — захистив дипломний проєкт комерційного пароплава та одержав диплом Харківського технологічного інституту на звання інженера-технолога[4].

Жовтень 1902 — представивши комісії Морського інженерного училища (в Кронштадті) до захисту проєкт броненосного крейсера (проєкт одержав найвищу оцінку[8]), був зарахований на державну службу по Морському відомству.

1906 — закінчив за 1-м розрядом Миколаївську морську академію в Петербурзі (кораблебудівне відділення).

1907 — закінчив спеціальний курс УОПП (навчального загону підводного плавання) в Лібаві, був зарахований в "Списки офіцерів підводного плавання".

Державна служба ред.

1902 — зарахований на державну службу в Корпус корабельних інженерів Морського відомства Російської імперії. Одержав посаду молодшого помічника судобудівника в Севастопольському порту.

У Севастополі брав участь у спорудженні крейсера 1-го рангу «Очаків», здійснив технічні розрахунки і спостерігав за ходом будівництва і ремонтом суден.

Від березня 1903 обіймав посади члена приймальної комісії на Севастопольському рейді, старшого помічника суднобудівника по спорудженню броненосця «Іоан Златоуст».

1904 — розробив проєкт бона Севастопольського порту.

1905 — розробив два проєкти протимінних заслонів.

Березень 1907 — переіменований з чину "старший помічник судобудівника" в чин штабс-капітана Корпусу корабельних інженерів.

Червень 1907 — у Кілі (Німеччина) спостерігав за будівництвом для російського флоту підводних човнів «Карп», «Карась» і «Камбала».

Грудень 1907 — призначений спостерігачем за спорудженням субмарин на Балтійському суднобудівному і механічному заводах (Петербург).

1908 — призначений помічником начальника конструкторського бюро Морського технічного комітету Російської імперії.

1908 — розробив проєкт захисту бойових кораблів від атак торпедами.

1908 ― одним з перших в світі розробив проєкт авіаносця, взявши за основу крейсер «Адмірал Лазарєв». Проєктна довжина мала 77 м, ширина ― 15. Ангар для літаків мав розташувати 15 бортів, які піднімали два ліфти. Пости керування і димарі мали бути встановлені уздовж бортів. Згодом розробляє варіант на 25 літаків.[9][10]

Автор 14 проєктів підводних човнів (деякі ідеї, закладені в них, випередили свій час).

На початку 1908 року захопився авіацією, теорією та практикою повітроплавання.

Розробив тип літального апарата, здатного піднятися з палуби морського судна.

Разом із авіатором Єфімовим здійснив перші нічні польоти, працював над пристроєм, який мав рятувати льотчиків під час вимушеної посадки на воду, почав писати книгу «Повітроплавання у морській війні».

Березень 1909 — підвищений до чину капітана Корпусу корабельних інженерів.

Травень 1910 — після створення в Росії Відділу повітряного флоту (шеф — великий князь Олександр Михайлович) Мацієвич очолив групу зі 7 російських офіцерів, відряджених до Франції для вивчення авіаційного пілотажу (мав також завдання з закупівлі аеропланів). Перебуваючи у Франції, вивчав креслення й авіаційну літературу, багато часу провів у майстернях, де виготовляли аероплани. Відвідав 7 аеродромів, де детально ознайомився з будовою аеропланів і дирижаблів. Одночасно як голова комісії побував у Брюсселі і їздив до Британії, де оглянув близько 20 систем літальних апаратів. Постійно літав на аероплані «Фарман», одержав посвідчення авіатора № 178 (це фактично означало входження до двох сотень перших у світі льотчиків).

У вересні 1910 повернувся до Санкт-Петербурга і взяв активну участь у Першому всеросійському святі повітроплавання, де завоював кілька призів і став улюбленцем столичної публіки.

Громадська діяльність ред.

Разом зі своїм інститутським другом Олександром Коваленком (теж офіцером Чорноморського флоту) створив у Народному домі Севастополя самодіяльний робітничий театр з українським репертуаром, організовував вечори пам'яті Тараса Шевченка.

1903 — брав участь в урочистостях, присвячених відкриттю в Полтаві пам'ятника І.Котляревському, сфотографувався разом із учасниками свята — видатними діячами українського національного руху (Микола Міхновський, Михайло Старицький, Євген Чикаленко, Микола Аркас, Сергій Єфремов, Олена Пчілка, Михайло Коцюбинський, Леся Українка тощо).

1904 — начальник Таврійського жандармського управління двічі повідомляв, що Мацієвич перебуває під таємним наглядом «ввиду агентурних указаний на то, что он усиленно агитировал среди рабочих Севастопольского порта».

Брав активну участь у діяльності української громади Санкт-Петербурга.

 
Пам"ятник Мацієвичу на Нікольському цвинтарі Олександро-Невської лаври в Санкт-Петербурзі

Фінансово підтримував український національний рух.

Серед друзів і знайомих Мацієвича були Михайло Коцюбинський, Микола Вороний, Олександр Олесь, Григорій Коваленко-Коломацький, Борис Лазаревський, Костянтин Арабажин, Людмила Василевська (Дніпрова Чайка), Христина Алчевська, Микола Міхновський, Симон Петлюра, Гнат Хоткевич, Юрій Коллард, Олександр Коваленко, Микола Левитський.

Загибель ред.

Загинув в авіакатастрофі під час польоту над Комендантським полем поблизу Санкт-Петербурга на очах десятків тисяч глядачів, ставши таким чином першою жертвою російської авіації.

Комісія встановила причину катастрофи. У польоті на висоті 385 метрів (це вдалося визначити за уцілілою барограмою) лопнула дротяна розтяжка перед мотором; вона потрапила у гвинт, одна з лопатей гвинта розлетілася на шматки; дріт накрутився на вал мотора, на залишки гвинта, натягнувся — і лопнули інші розтяжки. Аероплан втратив жорсткість, клюнув носом; авіатор, відкинув тіло назад, щоб вирівняти машину, та випав. Якби і не випав, все одно ніщо не врятувало б його. Протокол підписали: полковник Найдьонов, авіатори Михайло Єфімов і Генріх Сегно[11].

Похорон капітана Мацієвича 28 вересня (11 жовтня) 1910 перетворився на багатолюдну маніфестацію, якої Петербург не бачив від часу смерті Федора Достоєвського. На похоронах Симон Петлюра поклав вінок з синьо-жовтою (з українськомовним написом) та червоною стрічками.[12]

 
Похоронна процесія авіатора Лева Мацієвича

Похований на Нікольському кладовищі Олександро-Невської лаври в Петербурзі. На його могилу поклали 350 вінків.

 
Пам'ятний камінь на місці загибелі Лева Мацієвича

На могилі Мацієвича за кошти, зібрані всенародними пожертвами, встановлено пам'ятник у вигляді 8-метрової колони з червоного фінляндського граніту (автор — Іван Фомін, в майбутньому автор будинку Уряду України в Києві).

Вшанування пам'яті ред.

На місці загибелі льотчика покладено гранітну меморіальну плиту (зараз це ріг Аеродромної вул. та Серебристого бульвару). Неподалік від неї — площа Льва Мацієвича.

1911 — при Харківському технологічному інституті відкрито аеросекцію, якій присвоїли ім'я випускника інституту Л. Мацієвича.

На головному авдиторному корпусі Харківського політехнічного інституту (колишній технологічний) встановлено меморіальну таблицю на честь Л. Мацієвича.

1997 — на фасаді одного з будинків у містечку Олександрівка також встановили меморіальну таблицю, напис на якій повідомляє, що тут народився Левко Мацієвич, «піонер авіації і визначний діяч соціал-демократичного руху України».

У краєзнавчому музеї Олександрівки зберігаються матеріали, присвячені видатному авіатору.

Архів родини Мацієвичів, збережений Оксаною Мацієвич, нині знаходиться в родини політика і громадського діяча, одного з останніх нащадків славного роду — Юрія Сахна (м. Київ).

18 вересня 2015 року на батьківщині Лева Мацієвича, смт Олександрівка Кіровоградської області, з ініціативи В. Кобзаря, В. Панченка, І. Петренка на громадські кошти встановлено пам'ятник скульптора В. Френчка[13].

31 жовтня 2016 р. в Києві на Будинку дитячої творчості (Контрактова площа, 12) з ініціативи В'ячеслава Брюховецького, Володимира Панченка та письменника Володимира Кобзаря встановлено меморіальну дошку, де, зокрема, викарбувано слова: «У цьому будинку, приміщенні колишньої Третьої київської гімназії, протягом 1886—1895 рр. навчався майбутній перший український авіатор, інженер-конструктор, громадський діяч Левко Мацієвич»[14].

З 2017 року в Києві існує вулиця Левка Мацієвича.

13 січня 2017 року на державному рівні в Україні відзначався ювілей — 140 років з дня народження Лева Мацієвича (1877—1910), інженера, авіатора, громадського і політичного діяча.[15]

9 лютого 2023 року у місті Кропивницький вулицю Леваневського перейменували на вулицю Левка Мацієвича.

У місті Львів є вулиця Мацієвича.

У літературі та мистецтві ред.

Примітки ред.

  1. ↑ а б в г д е ж Czech National Authority Database
  2. ↑ ДАХО. — Ф. 770. — Оп. 2. — Спр. 1281. — Арк. 15. — Аттестат зрелости.
  3. ↑ а б Коллард Ю. Спогади юнацьких днів. — Торонто, 1972. — С. 47-48.
  4. ↑ а б К. Н-д-ля. Л. М. Мациевич (биографический очерк) // Сборник памяти Л. М. Мациевича — СПб., 1912.
  5. ↑ Хоткевич Г. Спогади з театральної діяльності // Твори: У 2 т. — К. : Дніпро, 1966. — Т. 2. — С. 510.
  6. ↑ Коллард Ю. Спогади юнацьких днів. — Торонто, 1972. — С. 68.
  7. ↑ Дорошенко В. Революційна Українська партія (РУП) (1900—1905 рр.). — Львів-Київ, 1921. — С. 3.
  8. ↑ Техника молодежи. — 1986, № 8. — С. 54.
  9. ↑ Країна № 2 (335) від 19.01.2017 ― с.49
  10. ↑ ГАНДЗІЙ, Олександр (18 січня 2017). Блискуча кар'єра не змінила його ставлення до справи визволення українського народу. Gazeta.ua. Архів оригіналу за 14 січня 2018. Процитовано 17 лютого 2023.
  11. ↑ Микола Жуков. Політ Петра Столипіна — теракт, що не відбувся чи ...(рос.). www.kurier.lt. Литовський кур'єр. Архів оригіналу за 16 лютого 2015. Процитовано 16 лютого 2015.
  12. ↑ Кедровський В. Обриси минулого. — Ню Йорк — Джерзі Ситі, 1966. — С. 113.
  13. ↑ На Кіровоградщині встановили пам'ятник першому українцю-авіатору // «Історична правда», 1 жовтня 2015. Архів оригіналу за 4 жовтня 2015. Процитовано 2 жовтня 2015.
  14. ↑ Могилянці ініціювали встановлення меморіальної дошки Левкові Мацієвичу. Архів оригіналу за 4 листопада 2016. Процитовано 4 листопада 2016.
  15. ↑ Постанова Верховної Ради України від 22 грудня 2016 року № 1807-VIII «Про відзначення пам'ятних дат і ювілеїв у 2017 році». Архів оригіналу за 16 листопада 2018. Процитовано 6 лютого 2018.
  16. ↑ Шевель Т.О. "Інтерпретація міфологічного образу в поезії М. Вороного «Ікар»" (PDF) (українською) . molodyvcheny.in.ua. Процитовано 23 квітня 2023.
  17. ↑ В. Колодяжний: «Клавдієве, Немешаєве». Ці дачні станції під Києвом нагадують про визначного залізничника дореволюційного часу («Хрещатик» 17/12/2003). Архів оригіналу за 31 травня 2016. Процитовано 17 травня 2016.

Джерела та література ред.

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Мацієвич_Левко_Макарович&oldid=40076761