Відкрити головне меню

Марія Амелія Франсуаза Єлена Орлеанська (фр. Marie Amélie Françoise Hélène d'Orléans), нар. 13 січня 1865 — пом. 4 грудня 1909) — французька принцеса з Орлеанського дому, донька принца Орлеанського Роберта Шартрського та принцеси Орлеанської Франсуази, дружина данського принца Вальдемара.

Марія Орлеанська
фр. Marie d’Orléans
Maria de Orléans.jpg
Портрет Марії Орлеанської пензля невідомого майстра
Ім'я при народженні Марія Амелія Франсуаза Єлена
Народилася 13 січня 1865(1865-01-13)
Морган-хаус, Лондон, Велика Британія
Померла 4 грудня 1909(1909-12-04) (44 роки)
Жовтий палац, Копенгаген, Данія
·грип
Поховання собор Роскілле
Громадянство
(підданство)
Flag of France.svg Франція
Діяльність художниця, благодійниця
Титул принцеса Данська
Конфесія католицтво
Рід Орлеанський дім, Глюксбурги
Батько Роберт Шартрський
Мати Франсуаза Орлеанська
Брати, сестри  • Prince Henri of Orléans[d], Jean, Duke of Guise[d] і Маргарита Орлеанська
У шлюбі з Вальдемар Данський
Діти Оге, Аксель, Ерік, Вігго, Маргрете
Нагороди
Орден Святої Катерини 1 ступеня
Герб

Герб Марії Орлеанської, принцеси Данії

Зміст

БіографіяРедагувати

Ранні рокиРедагувати

 
Марія (лежить) із братом та кузинами, 1884

Марія народилася 13 січня 1865 року у резиденції своїх батьків Морган-хаус у Лондоні. Вона стала первістком в родині герцога Шартрського Роберта та його дружини Франсуази Орлеанської, з'явившись на світ за півтора роки після їхнього весілля. Мала молодших братів Роберта, Генріха та Жана й сестру Маргариту.

Сімейство мешкало у Лондоні через несприятливий політичний режим у Франції. Після його повалення у 1871 році родина повернулася до Парижу. Жили вони у шато Сен-Фірман поблизу замку Шантійї. Себе Марія називала буржуа (фр. une bourgeoise).

Шлюб та дітиРедагувати

У віці 20 років Марія взяла шлюб із 27-річним данським принцом Вальдемаром, молодшим сином короля Крістіана IX. Во Франції вважалося, що союз політичний, організований дядьком нареченої, графом Паризьким. Втім, не відкидалася й версія щодо союзу через кохання.[1] Оскільки наречений був протестантом, а Марія бажала зберегти своє віросповідання, пара отримала дозвіл від Папи Римського. Сини від цього союзу мали виховуватися у вірі батька, доньки — у вірі матері. 20 жовтня 1885 у Парижі пройшла цивільна церемонія. 22 жовтня у палаці в Е відбулося вінчання, супроводжуване великими урочистостями. Гостей було більше тисячі, у тому числі, представники королівських сімей Англії, Данії, Греції та Росії.

Молодята оселилися в Данії у палаці Бернсторф за межами Копенгагену. У столиці їхньою резиденцією став Жовтий палац, який був повністю переобладнаний в сучасному стилі, із безліччю різноманітних дрібниць та фотографій, екзотичних меблів та картин, нагадуючи суміш престижного будинку та художньої майстерні.

У пари народилося п'ятеро дітей:

  • Оге (18871940) — принц Оге, граф Русенборг, підполковник Французького іноземного легіону, був морганатично одружений із графинею Матильдою Кальві ді Берголо, мав єдиного сина, що не залишив нащадків;
  • Аксель (18881964) — принц Данії, віце-адмірал Данського Королівського флоту, був одружений із шведською принцесою Маргаритою, мав двох синів;
  • Ерік (18901950) — принц Ерік, граф Русенборг, займався фермерством, був морганатично одруженим із канадкою Луїзою Френсіс Бут, мав сина та доньку;
  • Вігго (18931970) — принц Вігго, граф Русенборг, займався верховою їздою, був морганатично одружений із американкою Елеонорою Ґрін, дітей не мав;
  • Маргрете (18951992) — дружина принца Парми Рене, мала із ним четверо дітей.
 
Місцина палацу Бернсдорф на палаці А. Е. Кілдрупа

У Бернсдорфі жив також 16-річний небіж Вальдемара, Георг Грецький, відправлений до Данії для служби на флоті. Їхні стосунки з наставником часто змальовують як гомосексуальні. Сам Георг писав про це, описуючи момент відплиття з Копенгагену батьків, коли Вальдемар вперше узяв його за руку: «З того дня, з того моменту, я любив його, і у мене ніколи не було іншого друга, крім нього.»[2] Зв'язок двох чоловіків тривав до самої смерті Вальдемара. Більшість дослідників погоджуються в тому, що їхні відносини не викликали несхвалення сім'ї.[3]

З цього приводу існують протилежні оцінки шлюбу Марії. Згідно з одними, вона була нещасною, через що призвичаїлася до алкоголю, та мала коханця, капітана на прізвище Рісс. Згідно з іншими, шлюб був вдалим, спокійний темперамент чоловіка врівноважував імпульсивність Марії, а до Георга принцеса поставилася з розумінням і в майбутньому намагалася всіляко пояснити чоловічу близькість дружині Георга, Марії Бонапарт. Жінки вирішили не втручатися в інтимні моменти своїх чоловіків. Вони потоваришували і принцеса Бонапарт надалі захоплювалася Марією, вважаючи, що в родині лише вона має мізки, сміливість та характер. Під час подальших візитів дружини Георга, мали місце інтимні моменти між нею та Вальдемаром, а також її пристрасний флірт із принцом Оге. Втім, Марія не надавала цим подіям якоїсь уваги.[4]

Життя в ДаніїРедагувати

У жовтні 1886 народне зібрання в Болгарії обрало Вальдемара своїм князем. Принц, порадившись із Марією, відхилив пропозицію.[5] Росія кандидатуру не підтримала, а Крістіан IX відмовився приймати корону замість сина. У 1905 році Вальдемар мав також шанс стати королем Норвегії, що відокремилася. Зрештою, Марія залишилася у ранзі принцеси.

 
Світлина принцеси Марії близько 1890 року

Вона мала добрі відносини зі свекрухою, королевою Луїзою, та була дуже популярною в народі. Відзначалася неформальною поведінкою, не була снобом, вірила у соціальну рівність, а свої церемоніальні обов'язки виконувала в нетрадиційній манері. Одного разу у 1896 році вона писала Герману Бангу:«Я вважаю, що людина, незалежно від свого становища, повинна бути сама собою».

Своїм дітям дала вільне виховання, її художній смак і звички домінували в їхній сім'ї. Данською мовою принцеса так повністю і не оволоділа, але була відома дотепністю, елегантністю й енергійністю. Мала незалежний характер та тверду точку зору, яку не соромилася висловлювати публічно. Була офіційним покровителем пожежників і дала себе сфотографувати з пожежною командою у пожежній формі. У відповідь на скарги щодо її нетрадиційної поведінки відповідала: «Нехай скаржаться, я просто щаслива».

На лівій руці принцеса мала татуювання у вигляді якоря. До цього, відвідуючи сім'ї моряків, вона побачила такі тату на руках у дружин моряків. Згідно повір'ям, вони повинні були забезпечити благополучне плавання чоловіків. Вальдемар Данський служив у військовому флоті, і вона вирішила, що якір-талісман повинен бути і у неї.[6] Татуювання вона зробила на Далекому Сході, де була у подорожі і мала цікавий досвід, у тому числі, відвідин китайської опіумної курильні.[7]

Багато часу Марія проводила з художниками. Для цього вона отримала дозвіл двору виходити з дому без супроводу фрейлін. Полюбляла малювати та фотографувати, займалася скульптурою.[8] Була ученицею Отто Баче та Франца Хеннінгсена. Брала участь у художніх виставках у Шарлоттенборзі в 1889, 1901 та 1902 роках і була членом Данської Академії мистецтв. Стилістично, в останні роки перебувала під впливом арт-нуво. Доходи від продажів її робіт були пожертвувані на благодійні цілі. Кілька її робіт на даний час знаходяться в данських і зарубіжних колекціях.[9]

Була захисником ряду католицьких установ, у тому числі Сестер Святого Йозефа та найстаріших їдалень,[9] заснованих Луїзою Харбоу в кінці XIX сторіччя.[10] Не задовольняючись символічною підтримкою благодійних організацій, вона часто брала активну участь в організації їхніх заходів.

Активно втручалася у політику, належала до партії лівого крила і брала участь у переконанні короля щодо затвердження реформ 1901 року, які призвели до призначення уряду Венстре та фактичного введення парламентаризму. У 1902 році відхилила ідею залишити данську Вест-Індію в США. Крім того, активно підтримувала інтереси Франції: з'являлася у французькій пресі, аби вплинути на франко-російський союз у 1894 році та на франко-німецький колоніальний конфлікт в Марокко в 1905 році. Була відомою палким антигерманізмом.[8] Допомагала Гансу Нільсу Андерсену, засновнику Східно-Азійської компанії, з його справами у Таїланді.[9]

Чоловік Марії та троє її синів перебували в Індії на шляху до Сіаму, коли отримали звістку, про смерть Марії у Бернсторффі 4 грудня 1909 року від злоякісного грипу.[9] Її поховали у каплиці принцеси Марії в соборі Роскілле.[11] Після її смерті, у Жовтому палаці жоден предмет меблів чи картина не були переміщені.[12] Чоловік пережив її на тридцять років.

НагородиРедагувати

Вшанування пам'ятіРедагувати

  • У 1911 році було заново відкрито відреставрований дім моряка, який отримав на честь принцеси назву Дім принцеси Марії для старих моряків та удів моряків.
  • У 1912 році на пристані Лангелініє в Копенгагені було встановлено пам'ятник принцесі Марії роботи Карла-Мартіна Гансена.
  • На її честь названа алея принцеси Марії у Фредеріксберзі.

ГенеалогіяРедагувати

Луї-Філіп I
 
 
Марія Амелія де Бурбон
 
 
Фрідріх Людвіг Мекленбург-Шверінський
 
 
Кароліна Луїза Саксен-Веймар-Ейзенахська
 
 
Луї-Філіп I
 
 
Марія Амелія де Бурбон
 
 
Педру I
 
 
Марія Леопольдіна Австрійська
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Фердинанд Філіп Орлеанський
 
 
 
 
 
 
Олена Мекленбург-Шверінська
 
 
 
 
 
 
Франсуа Орлеанський
 
 
 
 
 
 
Франсішка Бразильська
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Роберт Орлеанський
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Франсуаза Орлеанська
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Марія
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ПриміткиРедагувати

  1. Стаття «Королівські весільні дзвони» у газеті «The New York Times» з Е, Франція від 22 жовтня 1885 року
  2. Celia Bertin, Marie Bonaparte, Paris, Perrin, 1982 ISBN 226201602X. — стор. 151 та 183
  3. Ricardo Mateos Sainz de Medrano, La Familia de la Reina Sofía, La Dinastía griega, la Casa de Hannover y los reales primos de Europa, Madrid, La Esfera de los Libros, 2004 ISBN 84-9734-195-3. — стор. 220
  4. Celia Bertin, Marie Bonaparte, Paris, Perrin, 1982 ISBN 226201602X. — стор. 96—97
  5. Шлях Болгарії до незалежності. 1886-1908 роки [1] (рос.)
  6. Дівчина з татуюванням якоря [2] (рос.)
  7. Стаття Хелен Льюїс «Чи буде татуювання коли-небудь виставлятися в Луврі?» від 24 квітня 2013 року [3] (англ.)
  8. а б Біографія Вальдемара Данського [4] (англ.)
  9. а б в г Vammen, Tinne. "Marie (1865 – 1909) Marie Amélie Francoise Hélène". Dansk Kvindebiografisk Leksikon [5] (дан.)
  10. Данські жінки-благодійниці [6] (дан.)
  11. Собор Роскілле [7] (англ.)
  12. Sven & Nina Borg «Prins Valdemar Hushovmester» [8] (дан.)

ЛітератураРедагувати

  • Celia Bertin, Marie Bonaparte, Perrin, Paris, 1999.
  • Inger-Lise Klausen et Ted Rosvall, Marie 1865-1909, A French Princess in Denmark, Rosvall Royal Books ISBN 978-91-975671-9-0
  • Skou, Kaare R., Politik der forandrede Danmark, København: Forlaget Sohn. 2012

ПосиланняРедагувати