Манул

вид ссавців

Манул[1][2] (Otocolobus manul) — ссавець родини котових (Felidae), представник малих кішок, який зустрічається в Середній Азії. Назву отримав на честь німецького натураліста Петера Палласа, який описав манула на узбережжі Каспійського моря в XVIII столітті. Родова назва Otocolobus походить від грецького us, otos — «вухо» і kolobos — «потворний», тобто «потворне вухо»[3], а «манул» має монгольське походження.

Манул
Manul close.jpg
Біологічна класифікація редагувати
Царство: Тварини (Animalia)
Тип: Хордові (Chordata)
Клада: Синапсиди (Synapsida)
Клас: Ссавці (Mammalia)
Ряд: Хижі (Carnivora)
Підряд: Котовиді (Feliformia)
Родина: Котові (Felidae)
Підродина: Малі кішки (Felinae)
Рід: Otocolobus
Brandt, 1841
Вид:
Манул (O. manul)
Біноміальна назва
Otocolobus manul
Підвиди
  • Otocolobus manul ferruginea
  • Otocolobus manul manul
  • Otocolobus manul nigripecta
Pallas's Cat area.png
Ареал манула
Синоніми

Felis manul Pallas, 1776

Зовнішній виглядРедагувати

Манул — тварина розміром з домашню кішку: довжина його тіла 52–62 см, хвоста 22–26 см; важить 3–5 кг. Від звичайної кішки відрізняється коренастим тілом на коротких товстих лапах і дуже густим хутром (волосини довжиною до 7 см). Голова у манула невелика, широка і сплющена, з маленькими округлими широко розставленими вушками. Очі жовті, зіниці яких при яскравому світлі, на відміну від зіниць очей домашньої кішки, не набувають форми щілин, а залишаються круглими. На щоках — пучки подовженого волосся (баки). Хвіст довгий і товстий, із закругленим кінчиком.

Хутро у манула найпухнастіше та найгустіше серед котячих. Забарвлення хутра є комбінацією світло-сірого та палево-вохристого кольорів; волоски мають білі кінчики, внаслідок чого створюється враження, що хутро манула припорошене снігом. На задній частині тулуба і на хвості є вузькі темні поперечні смуги. З боків мордочки від кутів очей йдуть вертикальні чорні смуги. Кінчик хвоста чорний. Низ тіла бурий з білим нальотом.

Своєрідна зовнішність манула стала підставою для гіпотези, що цей дикий кіт споріднений з перськими кішками, які схожі на нього пухнастим хутром, округлими формами та досить незвичайною для решти видів кішок формою голови.

Розповсюдження та чисельністьРедагувати

Манул поширений в Центральній і Середній Азії, від Південного Закавказзя та західного Ірану до Забайкалля, Монголії та Північно-західного Китаю. За останні 10-15 років манул у відкритих степах був практично винищений, і його ареали набувають вигляду ізольованих осередків.

ПідвидиРедагувати

Види забарвлення та розміри тіла манула неособливо різняться в залежності від місця проживання. Визначено всього три підвиди:

Спосіб життя та харчуванняРедагувати

Для місцин, де живе манул, характерний різко континентальний клімат із низькими температурами взимку та невисоким сніговим покровом; найпоширеніший кіт у районах, де випадає мало снігу (до 20 сантиметрів), оскільки не пристосований рухатись по товстому пухкому снігу. Завдяки гарному хутру витримує суворі зими з температурами до — 50 °C. Населяє манул степові та напівпустельні ділянки в горах, мілкі сопки, міжгірські улоговини, особливо з чагарниками, останцями та чинками, з кам'яними розсипами та скельними розколинами. У горах піднімається до 3000–4800 м над рівнем моря. У лісовому поясі і в низинах зустрічається рідко. Мозаїчність його ареалу, спорадичність розповсюдження та низька щільність пояснюються відносною стенотопністю (прив'язаного до певного вузького кола місць проживання) вигляду. Всюди манул нечисленний.

Манул веде самітній та осілий спосіб життя. Активний переважно у сутінках і рано вранці; вдень спить в укритті. Лігво влаштовує в міжгір'ях скель, невеликих печерах, під каменями, в старих норах бабаків, лисиць, борсуків. Забарвлення манула має винятково камуфляжні властивості, що допомагають йому під час полювання. Сам по собі манул — найповільніший та найнеповороткіший з усіх диких котів.

Харчується манул майже виключно пискухами і мишоподібними гризунами, зрідка ловить ховрахів, зайців-толаїв, бабаченят і птахів. Влітку в роки депресії серед пискух, у великій кількості поїдає прямокрилих та інших комах. Здобич ловить, крадучись за нею, або чатує на неї біля каменів і нір.

Манул не здатний швидко бігати. За наявності небезпеки для нього властиво зачаїтися; він також рятується від ворогів, залазячи на камені та скелі. Стривожений манул хрипко бурчить або різко пирхає.

Манул має злий та незалежний характер. Не приручаються; навіть якщо манула приручити кошеням, із віком він знову здичавіє.

РозмноженняРедагувати

Манул розмножується один раз на рік. Шлюбний сезон у манула припадає на лютий — березень. Вагітність триває близько 60 днів. Кошенята народжуються в квітні-травні. У посліді 2–6 кошенят, рідко більше. Довжина новонародженого манула — близько 12 см, вага — до 300 г; у їх забарвленні помітна темна плямистість. Як і у багатьох котячих, кошенята манула народжуються сліпими і повністю безпорадними. Бачити вони починають на 10–12-й день. У віці 3–4 місяців кошенята починають полювати. Статевої зрілості молоді манули досягають у віці близько 10 місяців. Середня тривалість життя манула — 13–14 років.

ЗагрозиРедагувати

Вважається, що природними ворогами манулів є вовки, однак жодного випадку нападу вовків на манулів досі не зафіксовано. В природі головними ворогами манулів є великі хижі птахи — беркути, орли, сови. Дуже небезпечними є також собаки, які помітно вкорочують, а часом і знищують популяції манулів поруч із людськими поселеннями чи пасовищами. Також чималої шкоди завдають люди.

Статус популяції та охоронаРедагувати

Повсюдно, не виключаючи території, що охороняються, манул рідкісний або украй рідкісний, і його чисельність продовжує скорочуватися. В деяких місцях він на межі зникнення. Точна чисельність виду невідома через мозаїчність його розповсюдження та його уникнення людської уваги. За даними експертів чисельність манула в 1989 і 1991 роках оцінювалася: в Алтайському краї — 200—300 особин; у Бурятії — 50–70 особин; у Читинській області — 2000—2400 особин. Максимальна щільність тварин в окремих місцях проживання становила 2,5–3 дорослих особи/10 км².

Характерні місця проживання манула (кам'янисті степи, останці) порівняно мало страждають від діяльності людини; найбільше впливає на його чисельність полювання заради хутра, масове використання петель і капканів для вилову зайців і лисиць. Разом з дією антропогенних чинників підкреслюється погіршення кормової бази, зважаючи на зниження чисельності бабаків та інших гризунів. Велика кількість, особливо молодих, звірів знищується вовками та пугачами; у ранньому віці велика смертність від інфекційних захворювань. Істотним обмежувальним чинником є також багатосніжні зими та тривала ожеледь.

Манул занесений в Червоний список МСОП із статусом «Близький до загрозливого» і в Додаток II Конвенції CITES (1995). Полювання на манула заборонено по всьому ареалу його проживання. Манули досить успішно розмножуються в неволі. На 1 січня 1988 року, в 13 колекціях зоопарків світу знаходилось 35 манулів. Через слабко вивчену екологію манула заходи щодо охорони цього виду все ще знаходяться в розробці.

У неволіРедагувати

Станом на 2010 рік 47 Манулів перебували у 19 зоопарках-членах Асоціації зоопарків та акваріумів. Відсоток смертності протягом 30 днів після народження складає 44.9%, що є найвищою серед малих кішок. Розмноженню у неволі перешкоджає те, що важко підтримувати манулів у здоровому стані в неволі, вони часто хворіють на токсоплазмоз, легко піддаються зараженням вірусів, які не присутні у природному середовищі[4]. У 2013 році у світі вижили лише три посліди, народжені в неволі, один з яких, у Швеції.

Манул у культуріРедагувати

Нумізматика та філателіяРедагувати

Манулам присвячена серія з 12 марок пошти Таджикистану, випущена в 1996 році під знаком Всесвітнього фонду дикої природи, а також декілька окремих марок таджицької пошти. Поштові марки з манулами випускали й інші держави, на території яких мешкають манули — Азербайджан, Монголія, Киргизстан. Не зважаючи на те, що манул не водиться ні в Європі, ні в Африці, він потрапив на випуски марок ООН і Беніну, присвячені рідкісним видам тварин.

У 1996 році в Туркменістані була випущена пам'ятна срібна монета номіналом 500 манатів із зображенням манула. Монета вийшла в серії, присвяченій рідкісним і зникомим видам тварин[5][6].

У 2016 році Банк Росії випустив срібну монету номіналом 2 рублі з серії «Червона книга», присвячена манулу[7].

Інтернет-мемРедагувати

Восени 2008 року манули отримали популярність у мережі як інтернет-мем. Зазвичай у глядачів морда манула викликає асоціації з образою, загрозою і подивом. Манули дуже схожі на уподобаних людьми домашніх кішок, відрізняються підвищеною пухнастістю й незалежним характером. Вважається, що саме за ці якості манули полюбилися інтернет-аудиторії[8].

ГалереяРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Маркевич О.П. Російсько-українсько-латинський зоологічний словник. Номенклатура. — Київ : Наук. думка, 1983. — С. 190.
  2. Решетило О.С. Зоогеографія. — Львів : Львівський нац. ун-т ім. І. Франка, 2013. — С. 141. — ISBN 978-966-613-977-4.
  3. Otocolobus. www.spektrum.de (нім.). Архів оригіналу за 7 листопада 2020. Процитовано 30 жовтня 2020. 
  4. Brown, Meredith; Lappin, Michael R.; Brown, Janine L.; Munkhtsog, Bariushaa; Swanson, William F. (1 жовтня 2005). EXPLORING THE ECOLOGIC BASIS FOR EXTREME SUSCEPTIBILITY OF PALLAS' CATS (OTOCOLOBUS MANUL) TO FATAL TOXOPLASMOSIS. Journal of Wildlife Diseases (англ.) 41 (4). с. 691–700. ISSN 0090-3558. doi:10.7589/0090-3558-41.4.691. Архів оригіналу за 3 листопада 2020. Процитовано 31 жовтня 2020. 
  5. 500 Manat, Turkmenistan. en.numista.com (англ.). Архів оригіналу за 6 листопада 2020. Процитовано 31 жовтня 2020. 
  6. Бонистика.. www.bonistikaweb.ru. Архів оригіналу за 15 липня 2020. Процитовано 31 жовтня 2020. 
  7. О выпуске в обращение памятных монет из драгоценного металла | Банк России. www.cbr.ru. Архів оригіналу за 7 листопада 2020. Процитовано 31 жовтня 2020. 
  8. Докладніше дивись: Марія Горинцева. Мануломанія [Архівовано 15 грудня 2009 у Wayback Machine.] (рос.) — в статті йдеться як про суспільний феномен «мануломанії», так і про суто біологічні проблеми.

ДжерелаРедагувати