Лісові Чорти
Ця стаття має кілька недоліків. Будь ласка, допоможіть удосконалити її або обговоріть ці проблеми на сторінці обговорення.
|
Лісові Чорти (повна назва Велике Плем’я Лісових Чортів; 22 липня 1922, селище Розгірче) — третій курінь старших пластунів та сеньйорів Пласту — Національної Скаутської Організації України «Лісові Чорти», заснований гуртом львівських пластунів в Україні у 1922 році (офіційною датою заснування вважається 22 липня 1922 року). Історично пластовий курінь «Лісові Чорти», як і «Пласт», був побудований на принципі скаутингу (scouting) і від свого заснування до часу заборони польською владою українського скаутингу у 1930 році та праці у підпіллі, «Лісові Чорти» були активні в політичних і суспільних організаціях, а також у військовій службі. Взявши активну участь у спробі відновлення української незалежности у часі ІІ Світової Війни, «Лісові Чорти» емігрували — роз'їхалися по усіх країнах світу, де зараз існує українська діаспора: до Австралії, Аргентини, Англії, Америки, Бразилії, Канади, Франції, Німеччини. Тут «Лісові Чорти» взялися до громадської і пластової праці, розбудувавши сильний фундамент для подальших поколінь пластунів на землях за межами України. Після проголошення незалежності України та відновлення діяльності «Пласту», відроджується й діяльність куреня «Лісові Чорти», до лав котрого прийняли пластунів зі Львова, Києва, Івано-Франківська та інших міст.
| 3-й Курінь УСП/УПС «Лісові Чорти» | |
|---|---|
 Велике Плем'я Лісових Чортів | |
| Основна інформація | |
| Вік | 98 років |
| Місцезнаходження | Україна Австралія США Польща Австрія Бельгія |
| Країна | 
|
| Засновано | 22 липня 1922 |
| Вебсайт | lch.org.ua |
 пластовий портал
| |
«Лісові Чорти — це гурти українських пластунів, що хоч розкинені по цілому світі, однак об’єднані у Велике Плем’я Лісових Чортів. А постало це Велике Плем’я із малого гуртка львівських пластунів, коли то на мандрівках по диких і непроглядних закутинах Карпат, серед дрімучих лісів промовила до них Лісова Премудрість.І відкрила Вона очі лісовочортівським предкам на ясні сторінки життя, навчила їх життєрадости, фантазії, дала розмах і закріпила дружбу. І казала Вона їм складати свої пісні і сміятися серед найбільших негод.»
На теперішній час існує сім офіційних осередків куреня «Лісові Чорти» в Австралії, США, Канаді, Аргентині та Україні та велика кількість одиноких членів в інших краях. У курені є всілякі фахівці: професори, економісти, політики, лікарі, архітектори, художники, учителі та інші.
Історія створенняРедагувати
“Велике Плем’я Лісових Чортів” – це найстарший і один із найбільш чисельних пластових матірніх куренів. Зродився він 22-го липня 1922 року із малого гуртка львівських старших пластунів під час мандрівок в Карпатах. Мандруючи дрімучими лісами, в околиці села Розгірче, вони наткнулися на стару бабусю, яка злякалася наглої появи кількох вітром і сонцем осмалених і дивно одягнених молодців і з жаху скрикнула: “Лісові Чорти” – вважається офіційним днем народження Великого Племені Лісових Чортів.
Подорожі, як стиль життя або створення куреня УСП Лісові ЧортиРедагувати
Перша мандрівка у середні Карпати (Стрий-Борислав-Урич-Розгірче-Бубнище-Болехів) відбулася 7-14 липня 1922 року. Описана вона “Поетом диких скель” у станиславівському місячнику “Український Пласт”, 1923, чч. 2-5. Знаходимо там і пояснення, хто це такі Лісові Чорти та що стало головною ідеєю, розглянути чудові околиці нашої країни. Між учасниками цієї мандрівки були: “Цісар” (пізніше “Люципер де Люфтлінія”), “Мурмурандо”, “Сальче де Гросльох”, “Мунешті” і “Поет диких скель”.
Захоплені чудовими враженнями і успіхом першої мандрівки, уряджують Лісові Чорти другу, більшу, в Ґорґани аж по Чорногору. Мандрівка тривала від 22 липня до 6 серпня 1922 року (Львів – Підлюте – Скит Манявський – Надвірна – Яремче – Жаб’є – Ясенів – Пістинь – Коломия). Цього разу було 13 учасників. Деякі нові, як “Пікусь”, “Балам-Балам”, “Капітула”, “Мармарош-Шіґет”. Широко описало цю мандрівку “Молоде Життя” за серпень-грудень 1922 року, ч.8-9. Організатором і провідником цих мандрівок був 19-літний Ярема Весоловський, якого учасники одноголосно проголосили своїм Цісарем і він ним залишився протягом наступних 75 років. Між учасниками-засновниками були: Богдан Кравців, Юрій Пясецький, Степан Салик, Петро Козіцький, Володимир Мурський, Богдан Оклиш, Петро Пясецький, Роман Мармаш та інші. На тих перших мандрівках постав їх клич “ Гей-гу, гей-га” та почали себе внутрішньо називати “Фамілія” (з латини), а кожний член це “фаміліянт” із карпатськими перами Беркутів причеплених до капелюхів.
В липні 1923 року відбулася третя мандрівка з Підлютого до Ворохти, а в серпні 1924 року наступна мандрівка із Писаного Каменя (де відбулася І-ша пластова зустріч) через Говерлю до Підлютого.
До 1925 року Лісові Чорти розкинуті по різних пластових установах і гуртках не проявляють, як окрема одиниця ніякої діяльності. Хоч у 1924 року під час канікул, вибираються Лісові Чорти на мандрівку в Чорногору і як гурток Лісові Чорти, появляються на 1 пластовій зустрічі, на Писаному Камені, цю прогульку не можна назвати повноцінною мандрівкою ЛЧ, бо із перших засновників ЛЧ беруть у ній участь тільки троє, а саме: “Поет диких скель”, “Пікусь” і “Шіґет”. Мандрівку почали від Підлютого до Бубнища (де відбулася ІІ-га пластова зустріч), а тоді на Маківку. Власне під час цієї Зустрічі мандрівний гурток “Лісові Чорти” (ЛЧ) формально став куренем УСП, який згодом був зареєстрований, як 3-й.
Карпати стали місцем народження ЛЧ, а мандрівки – їх життямРедагувати
Це й визначило характер куреня і його пізнішу діяльність. Мандрівки в Карпатах натхнули ЛЧ думкою придбати постійний пластовий табір. І так Верховний Пластовий З’їзд у грудні 1925 року затвердив внесок Я. Весоловського, організувати один обласний табір у якому взяли б участь по одному гуртку із кожного хлоп’ячого куреня з терену Галичини. Очевидно ЛЧ одержали доручення це виконати і запросивши полковника Івана Чмолу, зразу взялися до того із ентузіазмом. Вже весною 1926 року, різного роду переговори увінчалися успіхом, коли Митрополит Андрей Шептицький подарував Пластові площу на Соколі коло Підлютого. Отже табір запланований як вишкільно-інструкторський курс під командою полк. І. Чмоли відбувся успішно, тривав від 16 липня до 7 серпня 1926 року. Це була велика подія, яка займає особливе місце у історії розвитку Пласту. В наступних роках аж до заборони Пласту у 1930 року кожного літа ЛЧ продовжували організувати і проводити ці вишкільні табори на Соколі. Комендантами були запрошені сеніори, а бунчужними (тоді це обозні) на чолі булав були ЛЧ: Я. Весоловський, Роман Файґель (двічі), Володимир Врецьона і Володимир Янів.
Протягом дії легального Пласту ЛЧ були членами кожної Верховної Пластової Команди як секретарі, коменданти УПЮ та УСП чи референти діяльности, таборування, преси та редактори журналу “Молодого Життя”. Між ними були: Б. Кравців, Я. Весоловський, П. Козіцький, Андрій Охримович, Роман Мацюрак, Петро Ісаїв, В. Янів, Р. Мармаш, Андрій Пясецький і Василь Кархут. Подібно сталося в часі таємного Пласту (1930-1945), коли у керівництві були: В. Врецьона, В. Янів, Юрій Старосольський, А. Пясецький, В.Кархут і Богдан Павлюк. З метою пізнати свій край, нав’язати нові знайомства з новими людьми, ширити ідею Пласту і в зустрічах з українським населенням ширити ідею єдності всієї нашої Батьківщини, ЛЧ продовжували свої мандрівки кожного року. Вони проміряли верхи Бойківщини, мандрували через дикі Ґорґани й чарівну Гуцульщину, золоте Поділля і пішли на північ човнами на Волинь і Полісся. Остання мандрівка була історичною. Двадцять Лісових Чортів під проводом В. Врецьони на трьох човнах в часі 2-22 липня 1930 року пропливли від Бузька по Західному Бучу до Берестя, а тоді на схід до Пинська. Водна траса – приблизно 800 км, або 500 миль. До Львова поверталися поїздом, а дехто пішки.
Заборона пласту польською владоюРедагувати
До заборони Пласту польською владою у 1930 році, ЛЧ відбули з десяток мандрівок. Але ця заборона зовсім не вплинула на ЛЧ, курінь продовжив свою діяльність. Вже у 1931 році відбувся на Соколі новий юнацький табір під назвою “Кліматична Оселя” створений Українським Гігієнічним Товариством. Хоч без одностроїв і зовнішніх відзнак зміст табору залишився надалі пластовий. Очевидно, це вимагало зважених дій і міцних нервів, бо поліція була майже щоденним гостем в таборі, слідкуючи за діяльністю і рухом в таборі. Згодом ці табори польська влада заборонила. Тоді ЛЧ підшукали площу у гуцула в околиці Брустури коло Космача і там відбулися щорічно “Гуцульські табори” для юнаків, а згодом і юначок.
Переважаюча більшість ЛЧ були членами УВО, опісля ОУН. Деякі з них займали провідні функції у Краєвій Екзекутиві ОУН в часі 1929-1934: Б. Кравців (провідник), Богдан Кордюк (провідник), Ярослав Макарушка, Олександер Пашкевич, Володимир Янів, Микола Лебедь та колишні члени Роман Шухевич і Степан Охримович (провідник). Через свою підпільну активність частина діячів опинилася у польських тюрмах або концтаборі Береза Картузька, а двох було вбито руками окупантів – Гриць Пісецький (1930) та Тарас Крушельницький (1934).
Від 1932 до 1945 курінь формально не діяв, але особисті зв’язки продовжувалися. В періоді після вересня 1939 із приходом нових окупантів (росіян і німців) частина ЛЧ знову стали політв’язнями. Остаточно в часі війни і другої окупації загинули: Б. Павлюк (1941), Олександр Курчаба (1942), А. Пясецький (1942), Лонгин Робак (1944), Р. Мармаш (1945), майор-лікар УПА Яромир Олесницький (1945), О. Пашкевич (1945), Роман Мацюрак (1955) та колишній член ЛЧ ген.-хор. УПА Р. Шухевич (1950). Окрім того у часі визвольної боротьби у складі керівництва Воюючої України діяли: о. д-р Іван Гриньох – віце президент УГВР, Євген Врецьона – член УГВР та М. Лебедь – Урядуючий Провідник ОУН (1941-43), опісля генеральний секретар закордонних справ УГВР.
“Велике Плем’я Лісових Чортів” об'єднувалися спільним розумінням пластової ідеї, власним стилем пластування і своєрідними прикметами членів. Серед праці, забави, мандрівок творили вони свої звичаї, і на цьому спиралась їхня слава. У пластуванні вони підходять дуже суворо до змісту, а свобідніше до форми, керуючись фантазією, свободою і життєвою мудрістю, що її називають “Лісовою Премудрістю”.
Життя куреня формувалось на тлі любові до природи, на мандрівках та таборах. Там творились їхні оригінальні звичаї, світогляд, дружба і стиль життя. Ці особливості ЛЧ захоплювали інших пластунів, і тому дуже швидко курінь ЛЧ збільшився великим числом пластунів, між ними – пізнішими визначними діячами, що відіграли велику роль не тільки в розвитку Пласту, але в громадському, культурному, політичному, а то й релігійному житті нашої спільноти на Рідних Землях, після Другої світовій війні – в Німеччині, а згодом на поселеннях в різних країнах світу.
Завершення Другої світової війниРедагувати
У 1945 році ЛЧ відновлюють Пласт в Німеччині організуючи перший Пластовий З’їзд. Тут ЛЧ об’єднуються у сеніорський курінь одержуючи число 3. Вже у 1946 році вони родять нове покоління, коли 13 старших пластунів засновують 3-ий курінь УСП “Лісові Чорти”. Обидва курені разом творять “Велике Плем’я Лісових Чортів” (ВПЛЧ).
Після масового переселення ЛЧ остаточно опинилися у кожній із країн, де організувався Пласт і там були обов’язково активні у станицях і крайових проводах. По станицях ЛЧ включалися як братчики, впорядники, гніздові, зв’язкові, кошові та станичні. Вони організували і проводили різні таборами, включно із мандрівними, роверовими, водними та зимовими. Також очолювали крайові проводи як у 1950-тих роках так і у 21 столітті. Рівночасно хтось із ЛЧ майже постійно був у світовому проводі Пласту, при чому на керівних постах: Начальний Пластун (1972-1991) – Ю. Старосольський; голови ГПР – О. Бойчук і Петро Содоль; голови ГПС/ГПБ – Атанас Фіґоль, Осип Бойчук, Роман Рогожа, Василь Палієнко, Василь Янішевський.
Діяльність ЛЧ, розкинених по різних країнах, дещо відмінна від праці колишніх ЛЧ на Рідних Землях. Це радше індивідуальні успіхи окремих фаміліянтів, що ними можемо гордитись, бо вони великі. Ми мали фаміліянтів на передових постах: Президент УНР в екзилі Микола Плавюк, Ректор УВУ Володимир Янів, Митрополит УКЦеркви Стефан Сулик, Владика УГКЦ Гліб Лончина, директор Міжнародного Інституту Менеджменту в Женеві (Швейцарія) Богдан Гаврилишин, генерал Американської Армії Микола Кравців, А. Фіґолеві завдячуємо появу Енциклопедії Українознавства. Маємо цілу плеяду професорів в університетах, які викладаючи свої дисципліни, використовують кожну нагоду, щоб виполоти бур'ян непоінформованости чи радже фальшивої інформації про Україну і її народ, що довгими роками поширювали наші одвічні вороги. Маємо теж цілий ряд фахівців різних ділянок, що мають змогу ширити правду про Україну серед чужинецького світу.
В діаспорі ЛЧ продовжували свою діяльність у ділянці вишколів і табірництва. Найкращим прикладом є і залишається, створення концепції і започаткування у 1957 році Крайових Вишкільних Таборів (КВТ) для третьої пластової проби і в 1964 організацію і переведення Між Крайового Вишкільного Табору “Лісова Школа” для підготовки булавних-інструкторів та провідників таборів УПЮ. КВТ і Лісова Школа стали невід'ємною частиною системи вишколів у Пласті і постійно проводяться у США, Австралії та Україні.
Пластова літератураРедагувати
Поміж переведенням різних вишколів ЛЧ також готували потрібну вишкільну літературу. Найважніші видання: Посібник “Перша, друга і третя проба пластуна” (1928) В. Кархута, посібник ”Велика Гра” (1948) Ю. Старосольського, правильник “Впоряд для пластунів” (1954) П. Пясецького і Володимира Ґалата, правильник “Приписи Іспитів Вмілостей” (1955) Василя і Павла Палієнків, посібник “Життя в Пласті” (2-ге видання 1961) редактора Ю. Пясецького, посібник “Пластові табори” (1964) Юліяна Крижановського, книжка “Посібник Зв’язкового” (1970) В. Палієнка. На окрему увагу заслуговують два підручники Мирослава Раковського, які встановили систематичне переведення вишколів КВ УПЮ – “Матеріали для Вишколу Впорядників УПЮ” (1976) і “Матеріяли для Вишколу Зв’язкових” (1977). Тут треба також згадати популярні пісні в Пласті – “Гей-гу, гей-га, таке то в нас життя” (1929) авторства Т. Крушельницького та “Сіріли у сумерку” (1947) Ю. Старосольського.
ЛЧ також друкували книжки із описами своєї діяльності. Першими були поема “Лісові Чорти” (1955) і вірші “Скобине Гніздо” (1957) Івана Манастирського. Дальше були спомини “На байдаках” (1957) про останню мандрівку в 1930. А головними виданнями стали історично-мемуарні збірники “Лісові Чорти: їх життя і буття”. Перший під редакцією Романа Барановського вийшов у 1983 і відносився до періоду 1922-1945. Другий збірник містить діяльність ЛЧ від 1945 до 2007 під редакцією Анатоля Прасіцького.
Зв'язок між фаміліантамиРедагувати
З відродженням державної незалежності України прийшло довгоочікуване відродження Пласту на наших землях. В травні 1990 під час мандрівки в Карпатах в рамках програми вишколу майбутніх виховників УПЮ утворився гурток молодих кандидатів до УСП, який назвався “Лісові Чорти” і після заприсяження став частиною 3-го Куреня УСП. Цей гурток спільно із двома передвоєнними ЛЧ – Степан Коржинський і Юліян Воробкевич – стали зародком відродження Фамілії в Україні.
Осередок ЛЧ у Львові, який має свою назву “Кодло Близниця”, за останніх 20 років постійно якісно розростається і рівночасно розвивав непересічну діяльність у станиці, яка є найбільш чисельна і активна у світі. Майже всі вони є абсольвентами вишколів КВ УПЮ та Лісової Школи. Майже всі вони є (або були) впорядниками чи зв’язковими і все хтось з них є у станичній старшині, а кількох були станичними. Спільно із осередками ЛЧ у Івано-Франківську(“Кодло Хом’як”) і Києві(“Кодло Гострий Камінь ”) вони також дуже активні у пластовому табірництві – організуючи лещетарські, зимові та мандрівні табори в Карпатах. Вони також організували і проводили Першим Все-українським Джемборі в 1996 на Закарпатті. У 2007 у них було велике свято, коли церемоніально відкопали у одній кам'яниці первісний прапор ЛЧ із 1929, який там був спеціально захований у час заборони Пласту і протягом 60 років був закопаний у землі.
Що року, відбуваються племінні з'їзди(Племінні ради), де збираються фаміліанти з різни кодел, обговорюють плани на майбутнє, переобирають провід, проводять реколекції та відпочивають від буденних міських реалій.
Час показав, що ці фаміліянти є гідні наслідники ”львівського кодла’’ із 1920-тих років. Чисельний стан ВПЛЧ у 2019 році був 314.
Присутність по краях: США – 130, Україна – 96, Австралія – 56, Канада – 21, Аргентина – 5, Англія – 3, Німеччина -2.
Неймовірна подія або історія тривалістю 60 роківРедагувати
Немає такого Лісового Чорта, котрий би не читав нашого Кодексу. І немає такого читача, котрий би уважно не розглядав малюнки у книжці, особливо, якщо їх не дуже й багато.
І один такий підпис був дуже незрозумілим: «Перший Прапор Лісових Чортів, посвячений 1929 р.» Адже ніде у Кодексі не вказано, що ж сталося, що довелося шити Фамілії ще один. Ніхто й не очікував, що відповідь ми почуємося від самого Ї. В. Люципера Олексія Пясецького в часі його візиту до Львова восени 2006 року.
Отож, 1927-го року (за іншими даними, 1928) молоді пластунки власними руками пошили бравим Чортам курінний прапор. З одного боку, пластового, як личить, красувалася лілейка, напис «Лісові Чорти», «ІІІ. к. УУСП», «СКОБ», калина, дуб, блискавка і мухомор. А з іншого — монограма «ЛЧ» та чортики, що біжать по колу.
Прапор було посвячено 22 червня 1929 року у львівському Соборі св. Юра. Прапор посвятив о. пралат Куницький». Присягу на ньому склав хорунжий Юрій Старосольський та усі присутні фаміліянти. Під час посвяти прапор тримали Северин Левицький та Олександр Тисовський. Того ж дня, після посвяти, Чорти з пластунами зібралися на файний обід у пластовій домівці, а ввечері на урочистих зборах було вручено не одне відзначення від пластового проводу. От так Фамілія могла тішитися прапором, дівчата мліли, інші захоплювалися і, мабуть, усім було добре. Проте, настали нелегкі часи — спочатку польська влада забороняє діяльність Пласту, а за десятиліття починається ІІ світова війна.
З початком війни передають на зберігання тітці Олексія Пясецького — пані Олександрі Пясецькій-Процишин, членкині куреня «Санітарки». Пані Олександра якраз мешкала зі своєю подругою Людмилою на вулиці Міцкєвіча, 12 і мало хто б здогадався, що двоє дівчат переховують у себе таку реліквію…
Завершилася Друга світова війна, «совєти» майже всі українські землі забрали собі. Чи не всі фаміліянти на той час вже перебували за межами Радянського Союзу. Проте, багато пластунів все ж залишилося в Україні та у Львові зокрема. Залишилася і «санітарка» Олександра із подругою Людмилою, котра, щоправда не була пластункою й ще навіть тоді не здогадувалася, яку вона радість принесе нашій організації. Десь по війні до Львова повертається із казахстанського заслання Ігор Старосольський, друг Олександри. Відповідно, оселяється він разом із нашими героїнями на вул. Міцкєвіча, 12.
Так вже склалися обставини, котрі не зважали ні на «совєтів», ні на повоєнний Львів, ні на щось інше, що за рік після знайомства, дівчина Людмила стає пані Старосольскою. Як би не було гарно мешкати нашим героям разом, та все ж двоє із них, через своє пластове минуле, завжди залишалися підозрілими для радянської влади. Тому й не дивно, що вирішили вони подбати про себе й заховати прапор ЛЧ, адже обшук від НКВД міг трапитися будь-коли та не мати жодних обмежень пристойності. Зрозуміло, переховування пластової речі могло обернутися багатьма роками тюрми для усіх наших героїв. Можливо, вони сподівалися, що Радянський Союз не існуватиме довго і прапор вже скоро побачить світ, тож ховали його у підвалі свого будинку — щоб недовго витягати і далеко не ходити.
Прапор Фамілії розпороли навпіл по довжині й пластову частину поклали до банки, котру згори зсередини затягнули ґумовою шматкою та закрили кришкою. Закопали ту банку із “пластовим боком” у своєму підвалі, а на чортівську частину прапора казали офіцерам НКВД, що то шаль.
На жаль, СРСР скоро не розвалився, тож довелося призвичаюватися та якось жити. Зокрема, з часом Ігор Старосолький став відомим реставратором (своєму другому життю йому завдячують вежа Корнякта, будинки площі Ринок, численні замки Львівщини). А з квартири на Міцкєвіча, 12 «совєти» наших героїв виселили невдовзі після закопування прапора, в січні 1950 року, під час арешту Ігоря Старосольського. І повернувся до Львова у 1956 році після 6 років радянських тюрем і таборів. У квартиру поселилася сім’я НКВДистів.
Далі наша історія бере перерву на десять років і продовжується аж 10 лютого 1988 року, коли з життя іде Ігор Старосольський. Наступного року до України приїжджає Олексій Пясецький – він і забирає у своєї тети до США «чортівську» частину прапора. Тета Олександра помирає у 1998 році.
І знову беремо перерву на десять років й повертаємося до Львова вересня 2006 року, на пластову домівку по вулиці Шептицьких, 16, де сидять фаміліянти, почудовані почутою розповіддю про прапор Фамілії на вулиці Міцкєвіча, 12.
За той час, що Люципер у Львові, встигають львівські фаміліянти «збігати» на сучасну площу Міцкевича та виявити, що будинку №12 там вже немає. Й так само встигають похвилюватися, щоб дванадцятим не виявився будинок на площі Міцкевича, що згорів на початку 90-х, чи одним з двох будинків, на місці яких вже збудували інші.
На щастя, одразу кільком фаміліянтам «стріляє» в голову ідея подивитися старі назви вулиць та виявити, що вулицею Міцкєвіча колись була теперішня Листопадового чину.Завдяки цьому усім відлягло на серці, а в часі другої, більш неформальної, зустрічі навіть продемонстрували Олексію Пясецькому будинок, у якому має бути захований прапор. Львівські Лісові Чорти ще кілька днів обговорюють почуте, проте з головою занурюються у організацію святкувань 750-ліття Львова. Трохи відпочивши, фаміліянти піднімають питання про видобуток прапору. Наважуються зайнятися цією вкрай відповідальною справою Ростислав Пужаковський та Олег Литвин.
Хто б коли міг подумати, що скромний та чемний пластун скоб Андрій Котлярчук є внуком Ігоря та Людмили Старосольських? А саме так і виявилося — Андрій почув про пошуки та почав допомагати. Людмила Старосольська, котрій на час описаних пригод було 88 років, попри поважний вік, зуміла пригадати і описати місце заховання прапора — точну адресу будинку, розміщення підвалу, і саме місце, де було закопано прапор. Залишалося ніби небагато — прийти та викопати. Але приватна власність і в Україні приватна власність, тож довелося знайомитися із теперішніми власниками підвалу — Даною та Романом Стефанишиними. Першими їх відвідали Ростик Пужаковський та Андрій Котлярчук, проте їм навіть не відкрили дверей, щоб вислухати неординарну їхню історію. Так само через двері їм відповіли, щоб принесли офіційне підтвердження своїх слів.
Тоді вже Олег Литвин поклопотав за офіційного листа від Пласту та здійснив другий візит на Міцкєвіча, 12. Цього разу розмова відбулася теж тільки через закриті двері. Але хлопці не почали панікувати, а холоднокровно звернулися за допомогою до Львівської міської ради, котра в особі начальника Управління сім’ї, молоді та спорту фаміліянта Юрія Наконечного з радістю допомогла. Тільки за третім разом, у присутності влади (тобто, Юрка Наконечкого) та листа від Міської ради, перед фаміліянтам відчинилися двері. В ході розмови обидві сторони дійшли згоди та домовилися про розкопки у четвер, 7 червня 2007 року. Здається, планувалося, що на розкопки прийде тільки кілька осіб, проте, завдяки «бездротовому телеграфу», припхалося аж 13 (!) Чортів. фаміліянти приходили і відходили, але на момент віднайдення прапор їх у підвалі та на подвір’ї будинку було тринадцять.
Взявши собі у поміч Андрія Котлярчука, двох професіоналів пошукових робіт із «Товариства пошуку жертв війни «Пам’ять», а також лопати, зубила та металеві штирі, фаміліянти розпочали. Пані Старосольська пояснила, що прапор заховано трошки правіше від входу у підвал. Проте, чотири кавалки керамічної труби, залишки австрійської каналізації і побутове сміття — це все, що знайшли за три години розкопок, хоч і викопали незлу яму. У повітрі вже звучали ідеї «розкопати той весь підвал до чортової мами», як один із дослідників Товариства «Пам’ять» помітив, що на стелі в одному місці міняється порядок кладки цегли. Висловили припущення, що підвал могли перебудовувати й двері були на місці, де починалася інша кладка й почали копати там. І знайшли якусь банку із чимось чорним всередині. Знахідку заховали у чорні-пречорні торби та коробки, щоб на неї не потрапило сонячне світло, й повезли до пластової домівки на вул. Шептицьких, 16 (до неї було дуже близько) — де й розпочалася ця пригода.
Всі боялися, що цей кавалок землі таки виявиться кавалком землі, а не прапором ЛЧ. По дорозі всі не на жарт переживали, щоб у банці не виявилася якась ще австрійська закрутка-консервація, адже чорний колір знахідки не виглядав надто оптимістично. Затамувавши подих, що аж було чути гудіння відеокамер й клацання фотоапаратів, пан Ярослав Онищук почав розгортати знахідку… Ну… Ще трошки… О Боже!.. Тут вишито «СКОБ»! Ще трошки і… Тут напис «Лісові Чорти»!
Ейфорія. Невимовна радість. І купа задоволення. Ось такі, мабуть, відчуття тоді були у фаміліянтів, котрих знову майже весь час було тринадцять. А далі — розсилання прес-релізів журналістам, проведення брифінгу наступного дня і світова слава! Ну, може не світова, але репортажі на двох національних і одному місцевому каналах, статті у газетах, інформації на радіо та Інтернет-сайтах.
Пізніше фаміліянти звернулися до реставраторів, котрі «законсервували» прапор та зробили можливим його експонування. До речі, ті ж таки реставратори виявили, що вишитий прапор не нитками, і не мідними дротиками, як вважалося, а сплавом золота.
Другим хорунжим прапора, через 80 років після посвяти, став Фаміліянт о. Олекса Медик.
Відомі члени куреняРедагувати
Гриць Пісецький - Цуньо, ПісуньоРедагувати
Гриць народився 12 лютого 1907 року в родині о. Івана й Ольги з дому Бачинських зі Стрия, в Корневі городенського повіту. Його батько був свяденником. Початкову школу закінчив у рідному селі, а середню освіту у станиславівській гімназії матурою 1928 року.
Цуньо був вище середнього зросту, стрункий з догори зачесанной чуприною, темними очима, лице прикрашала притаманна йому усмішка. Ще змалку цікавився природою, збирав зелень і комахи робив різного роду альбоми й колекції комах та збагачував тим своє знання. Вже з малку вступив до Пласту і так під проводом добрих та ідейних педагогів в гімназії, а в Пласті під проводом таких виховників відданих молоді як проф. Северин Левицький, здобув, як на той час, широке і багатогранне знання, виростав у почутті дисципліни, в розумінні обов’язку й жертовності, не втрачаючи свого вродженого гумору.
Був активним членом гімназійного аматорського театру, що організувала вчителька Кічунова — дружина учителя, й мала не мало клопоту з Цуньом, бо він на пробах не виявляв найменшого сценічного хисту, так, що під кінець почала шукати заміну Грицю. Проте потрібного не знайшлося і треба було вдовольнятися Цуньом. Яке ж було приємне розчарування, коли на самій виставі Цуньо свою роль зіграв так по-акторськи, що здивував всіх, але найбільше саму режисерку, яка з великого несподіваного успіху вистави і Грицевої знаменитої гри, обняла його й поцілувала.
Як пластун, Гриць любив спорт. Вправлявся в маршах, забігах, а взимку лещетарстві. Що цікаво, лещата і кийки зробив собі сам. В вищих класах гімназії щороку відбував пластові табори і опісля кожного повертався домів з кількома товаришами, особливо Лісовими Чортами і сам належав до їхнього куреня. Хоч з природи талановитий і з багатющим знанням — Гриць ніяк не міг пов’язати математичні формули і правила із своєю любов'ю до природи; тож часто говорив: “я ні з Архімедом ані з Піфагором не мав щастя бути знайомим”. Та все ж таки вся молодша його “братія” вважала його ходячою енциклопедією, а товариші називали “професором”.
В той час наша молодь була ідейна, але були і одержимі, подібно як перші християни, що для них жодна жертва Україні не була завелика. І якраз до таких одержимих треба зачислити і Гриця Пісецького. Він був членом УВО, ще з вищих класів гімназії, де своєю дисциплінованістю, обов’язковістю та працею вибився, і був провідником однієї п’ятки в мережі УВО, котрій то припала доля здобути гроші для організації від польського уряду з поштового відділення під Бібркою. Тому, що один із членів його п’ятки не з'явився на роботу, Гриць, як жертовний і відданий член УВО замінив відсутнього.
Під тягарем грошей в мішку, Пісуньо залишився позаду, відстрілюючись від набігаючої погоні, був важко поранений ворожою кулею у перестрілці з польською поліцією, віддав своє молоде життя 30-го липня 1930 року за Ідею Самостійної і Соборної України. Був похований у місті Бібрка.
Під час нападу Григорій Пісецький був одягнений у пластовий однострій, що стало одним з чинників для польська влада у 30-х роках заборонити організацію «Пласт».
Як я потрапив у «Лісові Чорти» (Іван Р. Костюк)Редагувати
Змалку я любив мандрувати… Маючи всього-на-всього чотири роки, я, за Тарасом Шевченком, пустився в дорогу до… “стовпів, що підпирають небо”. В той час мої батьки жили у Львові, оподалік залізничої станції Львів-Підзамче.
При вулиці Жовківській 64 приміщувалася українська приватна школа їм. Короля Данила й захоронка УПТ “Рідна Школа”. У захоронці ми навчались віршів Шевченка й по-дитячому знали життєпис Кобзаря України. Мені чогось забажалось помандрувати “у світ заочі". Одного дня, після забави в захоронці, замість вернутись додому, я помандрував вулицею Жовківською аж до рогачки, а там, повз фабрику горілок Яна Бачевського, залізничим шляхом мандрував на Знесіння (передмістя Львова), де мене знайшов австрійський жандарм. Це, як бачите, діялось ще за Австрії, і австрійські жандарми не були мені такі осоружні, як згодом, коли я вже став підлітком, учнем гімназії й пластуном, були польські поліцаї. Я розказав йому всю історію про Шевченка і про стовпи, що підпирають небо. Добряга, мабуть українець, бо говорив зі мною українською і либонь знав про Шевченка, взяв мене за руку і завів до моїх батьків, які вже зголосили на поліції про моє загублення, шукаючи за мною по всіх усюдах. Довелось мені того вечора стояти в куті.
Та мандрівництво й охота мандрувати мене вже ніколи не покидали. Залюбки я мандрував по всіх закамарках рідного міста, пізнавши його і його околиці, як рідну кишеню. Мандрував я самотужки і з пластунами, аж одного дня домандрувався до помешкання Климентія Монцібовича (Муська) на вулиці Хмільовського, де мої мандри закінчилися, цим разом у пошуках за “Лісовими Чортами”. А сталося воно ось як.
Будучи пластуном-юнаком, членом 7-го куреня УПЮ ім. Князя Льва Першого, що діяв на філії Української Академічної Гімназії, де я навчався від 1923 року, я “залюбився” в “Лісових Чортах“. Зустрічаючись із ними при нагоді різнородних збіговищ, прогулянок, на “Соколі” та в приватному й студентському житті, вони припали мені до вподоби. А вже найбільшим моїм улюбленцем був Петро Пясецький (Пік), з яким я зпознайомився під час Великодніх Свят і “Божих Гробів”, коли то під його командою доводилось мені кожного року сповняти почесну службу стійкового біля Плащаниці й під час Воскресної Утрені у Храмі Святого Юра.
Склалось так, що в 1930 році, після заборони Пласту, більша частина членів нашого куреня не поновилася в тайному Пласті, чи пак у секретно існуючих старшопластунських куренях. Лише нас шістьох: Володимир Таранович, Олекса Курчаба, Олекса Сокіл, Микола Лебедь, Роман Рогожа і я —не закінчили свого пластування в УПЮ. По гімназійній матурі у червні 1931 року ми обидва з “Капралем” (таке було пластове порекло нашого курінного — Володимира Тарановича) були прийняті в члени 3-го куреня УСП, де вже на рік раніше були вище згадані друзі. А й нелегко було туди дістатися! Мабуть, добрі рекомендації наших виховників і зв’язкових (Влодка Врецьони, Яра Гладкого й Івана Сенева) були нам у цьому помічні. А може й наша діяльність у Пласті й поза Пластом спричинилася до цього. Не знаю, як хто, але я за весь час мого пластування тільки й мріяв про те, щоб не розставатися з Пластом і стати якнайскоріше “Лісовим Чортом”. І мої мрії здійснилися.
У червні 1931 року, тиждень після матури, Роман Рогожа (Мала), що вже рік раніше гордився бути Лісовим Чортом, сказав мені “дуже секретно”, що Лісові Чорти готові прийняти мене в свої члени, тільки я мушу прийти до них на прийняття…“Яську, — казав Мала, — у п’ятницю дня такого й того маєш бути о годині 6-тій вечора на Марійській площі побіля каварні “Де ля Пе”, де чекатимуть на тебе твій батько — “Пузон”. “Який батько, що за батько”? — зарепетував я. “Мовчи! Ти нічого не знаєш”! — таємничо усміхаючись, відповів Мала. Ми з Ромком були однолітки. Він народився 9-го липня 1913 року, а я 6-го серпня того ж року, отже на 27 днів він старший за мене. Він здавав матуру на рік раніше, і в 1931 році, коли я тільки що став “цівіс академікус” і абсольвентом УАГ, Мала вже був на першому році студій на Львівській Політехніці. І як не було послухати його наказу? Точно в означений час я з’явився на побачення з моїм “батьком”.
Показалося, що “син”, тобто я, був тільки знайомий зі своїм лісовочортівським батьком Ярославом Макарушкою (Пузоном) і знав його, як і інших Лісових Чортів тільки з чуток. Я відрекомендувався по пластовому моєму майбутньому “батькові”, і він, попихаючи мене одною рукою поперед себе, почав зі мною розмову, випитуючи мене про все і про вся. Проходжуючись зі мною по Марійській площі й Академічній вулиці в напрямі пам’ятника Фредра й будинку “старого університету” при вул. Миколая, мій “батько” ставив різні питання, а я мав давати йому короткі відповіді. Про що він тільки не випитував мене! І про батьків, і про братів і сестер, і про навчання в школі, і про мої пластові знання, і про “декалог націоналістів”, і про Адама і Єву… І це було, мабуть, те прийняття, про яке секретно згадував мені Мала.
Продовжуючи допитування, неначе в суді, ми й не зчулися, як різними закамарками, головними й побічними вулицями прийшли на “постій” ЛЧ, що того дня відбувався в помешканні Муська на вулиці Хмільовського. Я вже знав той будинок, в якому мешкала родина Монцібовичів. На першому поверсі жили там мої пластові друзі з 7-го куреня, Стефко і Влодко Брики разом з батьками (проф. д-р Іван Брик і мама з роду Король), у яких я густо-часто перебував. Там я застав старих знайомих, також “з видження” або спільного пластування: Муська, Піка, Дуська, Балама, Адя, Шаня, Парасілюса, Слона, Влодка, Бемоля, Шприцу, Щура, Маньку та інших “Лісових Чортів”, про яких призабув, а серед них Малу, що, як завжди, привітав мене дружньою усмішкою на його постійно молодому обличчі. Мене представив присутнім мій “батько”, і почалося дальше прийняття…
У метушні й веселих “балаках”, у яких перед вів Пік, Слон ненароком копнув мене в коліно, і це мабуть було “пасовання” мене на “Лісового Чорта". Зовсім так, як це робили німецькі студенти-бурші, або наші корпоранти з академічних корпорацій “Батурин”, “Дніпро”, “Чорне море”. Тільки корпорантам з такого пасовання зоставалися близни (шрами) на обличчі, а в мене зосталася близна на коліні, якою я аж ніяк не міг пишатися, як це робили корпоранти… Після дискретного “пронюхування” мене як нового “інтруза” була поважна, а після поважної весела програма, на якій я почувався вдоволений і щасливий, як у рідної мами.
Побувавши вперше серед моїх нових пластових друзів, здавна мною вимріяних Лісових Чортів, з якими моя кострубата доля зв’язала мене оце вже 50 років, я радів, як мала дитина. По закінченні збіговища ми всі розходились “конспіраційним способом” по домах. Ми з Малою подалися на морозиво, запиваючи моє прийняття в “Лісові Чорти” безалкогольним пивом з української фабрики безалкогольних напоїв “Здоров’я”.
Ще того самого року, в часі Різдвяних Свят, я був міхоношею для “Лісових Чортів”, що колядували по домах українських громадян довкола Храму Святого Юра, при вулицях Полоцького, 29-го Листопада, Льва Сапіги, Міцкєвіча й Чарнецького, не “на рідну кишеню”, а на благородні громадські й політичні цілі.
Упродовж наступних років я ще декілька разів побував на принагідних збіговищах, виконував різні доручення курінного проводу, брав участь у виступах, що їх потайки влаштовували “Лісові Чорти”.
Працюючи від 1931 року аж до розвалу Польщі секретарем Головної Ради Українського Протиалкогольного і Протинікотинного товариства “Відродження” у Львові (не за гроші, а за саме Спасибі!), всяко сприяючи Богданові Кравцеву (“Графові”) у пластовому видавництві “Вогні”, студіюючи на львівському університеті, музикуючи разом з Леонідом Яблонським (Ябцьом) та нашою спільною оркестрою на львівських балах, вечерницях, а влітку під час шкільних феєрій у “Живці-Черчі”, у “Стаховій Волі” й “Зелем’янці”, втрапив у поліцейську пригоду, був арештований і разом з Малою “відпочиваючи” три місяці в бережанській тюрмі, а в часі війни виконуючи ролю дольмечера й пропагандиста “Адольфа Серапонтовича Армії” — я завжди, по своїм спроможностям, пам’ятав про пластовий закон і кодекс “Лісових Чортів”.
А там покотилися роки... Всі ми розбрелися по світі. Одні на студії, другі на додаткові студії у тюрмах і в “Березі Картузькій”, ще інші займали різні підрядні й керівні посади у власних чи загально-громадських і політичних установах і організаціях. Чимало з-поміж нас відійшли на “Вічну Ватру”, пропали без вісті або полягли в нерівному бою за Батьківщину… Після війни, у 1945 році, ті, що зосталися при житті, зійшлися знову. Поповнивши наші проріджені ряди новим народом і допливом свіжої крови, ми знову розбрилися по всьому світі, щоб служити Богові й Україні, собі й Батьківщині на користь, а Пластові й Великому Племені “Лісові Чорти“ на славу!
Микола Кравців — “Гоко”, генерал-хорунжий у лавах ЛЧРедагувати
«Гей, Юнаки! Гей, Пластуни! Всі Ви, що колись в минулому були на таборах… згадайте приємні дні мандрівки, чар лісів і незабутні алярми. Якщо у Вас ще не завмер завзятий дух пластуна, яким Ви колись показували, і якщо у Вас є гаряче бажання навчитися дечого з модерного провідництва й практичного пластування, приїжджайте на ВАШ вишкільний табір».
Так починався весною 1957 року заклик пластового куреня «Лісові Чорти» до старшого юнацтва в Америці зголошуватися до участи в першому Крайовому Вишкільному Таборі, пізніше відомому як «КВТ». На кінці виднів підпис: «ҐОКО, ЛЧ (Комендант табору)».
«Ґоко» — це псевдонім пластуна-сеніора Миколи Кравціва, широко відомого в Америці й Канаді в 1950-х, юнацького провідника-виховника. Він був членом спочатку 1-го куреня юнаків іменні сотника Січових Стрільців Федора Черника в Філядельфії, а опісля — старшопластунського куреня «Лісові Чорти» (заснованого ще 1922 року в Україні), подібно як і його батько Богдан Кравців (колишній Крайовий Провідник ОУН в Галичині, колишній політв’язень польських тюрем, та колишній член Головної Пластової Булави і голова Крайової Пластової Старшини в Америці). В юнацтві Микола здобув ступінь пластуна-скоба (найвищий ступінь), а в старшому пластунстві заслужив на ступінь Зв’язкового в Кадрі Юнацьких Виховників.
Ґоко дуже любив пластувати, і тому кожного літа можна було його зустріти на різних таборах і вишколах Пласту. Наприклад, літом 1954 року він був бунчужним окружного табору юнаків на пластовій оселі «Вовча Тропа». Цей табір, під назвою «Маківка», увійшов у історію Пласту як один із кращих юнацьких таборів, великою мірою завдяки провідницькому хистові Ґока, який з великим ентузіазмом організував різні мандрівки, нічні алярми і змаги, та теренові ігри із історичною тематикою.
Літом 1955 року Миколу Кравціва прийняли до військової академії у "West Point", де він скоро вирізнявся у провідництві, і тому на останньому році вишколу виконував обов’язки командира полку в бригаді кадетів.
Рівночасно його участь у Пласті різко обмежується. Але одного літа він таки одержав цілий місяць вільного і використав час для виховної роботи в Пласті. А це було власне в 1957 році. Того літа в Канаді Пласт зорганізував першу величаву Ювілейну Міжкрайову Пластову Зустріч (ЮМПЗ) і Ґоко був її головним бунчужним, а по закінченні зустрічі поїхав на «Вовчу Тропу», щоб перевести там перший КВТ (під назвою «Лісовий Загін») на терені Америки. Програма КВТ під командою Ґока була, як можна було сподіватися, на практиці дуже інтенсивна, де пропорційно найбільше часу присвячено на мандрівки та різні теренові вправи, що потрібні для осягнення ступеня пластуна-скоба. Одна довша мандрівка проходила таким скорим темпом, що надовго запам’яталася усім учасникам-юнакам (між ними — майбутні професори О. Субтельний, І. Мигул, Ю. Перфецький). Про це яскраво свідчать таборові коломийки, як наприклад:
«В Массачусетс як вже були, гору Гарвей ми здобули, Ґоко крок вперед давав, Піця ззаду підганяв».
В листі до учасників Ґоко після закінчення табору писав: «вірю, що ще від Вас почую і що незадовго знову побачимося десь там, де ліс шумить». На жаль, це був останній табір його активного пластування, бо в 1959 році він став офіцером-танкістом Армії ЗСА і військова служба закидала його далеко від пластових осередків. Все-таки, коли була лише нагода, він усе старався хоч відвідати табори. Пам’ятаю, як під час однієї вечірньої ватри на міжкрайовому вишкільному таборі «Лісова школа» в 1966 році раптом із темряви несподівано появилася знайома постать Ґока і як усі уважно слухали його розповіді при вогнику.
Військова кар’єра Миколи Кравціва була різноманітна. Він відслужив два терміни під час війни у В’єтнамі, де був раз тяжко ранений, а три рази — відзначений Срібною Зіркою за хоробрість. В Західній Німеччині в різний час він командував: кавалерійським батальйоном, панцерною бригадою та дивізією піхоти. Служив також у штабах Пентагону і НАТО та був миротворчим спостерігачем Організації Об’єднаних Націй на кордоні між Ізраїлем і Сирією. Він успішно закінчив Каледж Війни Армії ЗСА (найвища офіцерська школа) та здобув науковий ступінь магістра в галузі міжнародних стосунків у престіжному університеті Джорджа Вашінггона.
1983 року він став генерап-хорунжим із однією зіркою, а три роки пізніше — генерал-поручником із двома генеральськими зірками. Це перший уродженець України (нар. 1935 р. у Львові), який осягнув таку високу військову рангу в Армії ЗСА.
Від 1990 року він у відставці після 31 року активної служби. Микола Кравців одружений із Христиною Квасовською і вони мають троє дітей: Марію, Андрія і Павла.
Листопад 1992. Зустріч в Києві колишніх членів Проводу першого КВТ; сидять від ліва -Микола Кравців (командант) і Петро Содоль (бунчужний). Бракує тільки Романа Алиськевича (булавного). За ними стоять їхні сини, від ліва — Павло Кравців та Петро Содоль мол. (1992).
Генерал Кравців у приватному листі скромно згадав нещодавно: «Мав я багато щастя у своїй кар’єрі і багато цікавих призначень. От і все». Щастя, очевидно, помагає при кожній професії, але в цьому випадку головну ролю грала його природна здібність до вояцького діла. Серед його друзів-пластунів ніколи не було сумніву, що «наш Ґоко» буде генералом, але нікому і не снилося, що в 1992 році він стане членом Дорадчої Ради (дорадник в справах оборони) при Верховній Раді незалежної України.
Олег Снігур — головний сержант УкраїниРедагувати
Олег Снігур, пластун з куреня Лісові Чорти. Він випустився з Академїї сержант-майорів Армії США, де закінчив навчання тривалістю 13 місяців. Сьогодні ж Олег працює заступником головного сержанта Національної гвардії України.
До Пласту Олег приєднався у 2004 році, коли навчався у Києво-Могилянській академії. Напевно, приєднався б і раніше, але у Крижополі (Вінницька область), звідки родом Олег, Пласту не було. Вивчав гуманітарні науки, проте завжди мав тягу до військової справи. Він був одним з перших модераторів Українського Мілітарного Порталу, писав багато матеріалів на військову тематику, коли працював у газеті «Україна Молода».
В історії Київського Пласту Олег залишив великий слід. Ось вам невеликий перелік його здобутків:
- один з перших організовував Відкриття пластового року (зараз це найчисельніша акція, до речі ),
- брав участь у створенні юнацького куреня та запропонував обрати патрона — Максима Кривоноса (курінь скоро святкуватиме своє 12-тиліття ),
- започаткував серію вишколів практичного пластування ЗОЗ (від Загони отамана Зеленого, що діяли на території Київщини на початку ХХ століття).
Згодом Олег брав участь у Революції Гідності та російсько-українській війні (добровільно мобілізувався у лави ЗСУ у 2014 році, служив у складі 11-го батальйону територіальної оборони «Київська Русь»). Воював під Дебальцевим, Попасною, Опитним. Служив у ЗСУ на різних посадах — від номера обслуги зенітки до командира розрахунку протитанкової гармати. В часі служби в ЗСУ був поранений під Дебальцевим у ході обстрілу Градами.
Після демобілізації зі Збройних Сил у 2016-му Олег підписав контракт з Національною Гвардією України, після проходження додаткового відбору потрапив до Бригади швидкого реагування. Ніс службу у Опитному, Водяному, Світлодарській дузі. У 2018 році займав посаду головного сержанта взводу.
У тому ж році офіс Оборонного Співробітництва посольства США обрав Олега на навчання в Академію сержант-майорів Армії США, штат Техас. На посаді заступника головного сержанта НГУ, Олег займається розробкою документів та процедур для переходу впровадження сержантської вертикалі та стандартів НАТО. Серйозна робота для підвищення обороноздатності нашої держави.
Список відомих фаміліантівРедагувати
Члени куреня, які внесли великий вклад в розвиток пласту, незалежність і процвітання України та були або в курені Велике Плем'я Лісових Чортів:
- Начальний Пластун Старосольський Юрій,
- генерал Шухевич Роман,
- політик П'ясецький Андрій,
- бойовик УВО Пісецький Григорій,
- економіст Богдан Гаврилишин,
- останній Президент УНР в екзилі Микола Плав'юк,
- письменник Кархут Василь,
- Владика Лончина Гліб,
- поет Кравців Богдан,
- військовий Кравців Микола,
- науковець Янішевський Василь,
- громадські та політичні діячі Врецьона Євген, Охримович Степан, Пашкевич Олександр, Фіґоль Атанас та ін.
Курінна атрибутикаРедагувати
Курінні барви: чорний, червоний, золотий
Курінна хустина: раніше була зелена з вигаптованим позаду Лісовим Чортом зі смолоскипом та мечем (носиться як і відзнака від ступеня Потерча). Сьогодні – червоно-чорна зі золотою стрічкою, з вигаптованим позаду золотим Лісовим Чортом зі смолоскипом та мечем.
Курінне привітання: Гей-гу! - Гей-га!
Курінна книга: Кодекс ВПЛЧ
Курінна відзнака: щит чорного кольору, з золотим обідком та зображенням спрямованого праворуч у бігові чорта червоного кольору зі смолоскипом золотого кольору в піднятій лівій лапі та мечем золотого кольору в правій. Меч та смолоскип вказують до прагнення змагати “крізь терни до зірок”.
Курінний Гімн: “Прапоре наш”[1] (1929) слова Дусько (Андрій Пясецький), музика Де Балам (Юрій Пясецький).
Прапоре наш, замай нам в гордій славі
І золотом та сріблом заблести,
Шляхи нові, могутні, величаві
Бурхливим полетом нам вказуй ти –
Прапоре наш, зорій нам у неволі
Вогняним сяєвом воскресних днів,
Не дай зламатись нам в тяжкій недолі
І в грудях розпали завзятті й гнів.
Прапоре наш, веди нас в бій побідний
Крізь блеск мечів, і дим, і смерть, і кров,
Аж як воскресне нарід наш свобідний,
Нехай прийме тебе під свій покров.
Прапоре наш! Багато впаде в бою,
Багато згине в тюрмах, засланнях…
Усім їм, перед смертю їх страшною
Явися ти в останніх тихих снах.
Прапоре наш! Колючий звій терновий
Сплетемо ми терпінням цим страшним…
Він зміниться тобі в вінок лавровий
Під сонцем волі світло-осяйним!
Курінний марш: “Гей-гу, гей-га, таке то в нас життя” слова та музику Тараса Крушельницького, створена під час мандрівки Лісових Чортів човнами на Поліссю 1930 року. Слова й музика Чачі (Тараса Крушельницького).
Гей-гу, гей-га! Таке то в нас життя…
Наплечники готові, прощай, моє дівча!
Сьогодні помандруєм, не знаємо й самі,
Де завтра заночуєм… Чорти ми лісові!
Гей-гу, гей-га! Чорти ми лісові!
Прапор червоно-чорний — це наше все добро,
Червоне — це кохання, а чорне — пекла дно…
Усі дівчата знають пекольні барви ці,
Забути їх не можуть … Чорти ми лісові!
Гей-гу, гей-га! Чорти ми лісові!
А як прийдеться стати зі зброєю в руках,
Маршалок поведе нас, замає гордо стяг!
І сипнемо сто тисяч у груди сатані,
Люциперові решту! Чорти ми лісові!
Гей-гу, гей-га! Чорти ми лісові!
ОднострійРедагувати
ДіяльністьРедагувати
Сьогодні курінь «Лісові Чорти» веде активну діяльність, організовуючи заходи для УПН, УПЮ,УСП, зокрема, щороку проводяться футзальний турнір Кубок Близниці, Магія Нічних Карпат, вишкіл Першої Медичної Допомоги, проводять вишколи КВВ, КВДЧ. Стрімко розвивається табір Незвіданими стежками, який також нещодавно поповнився вишколами Незвідане. Традиційно курінь долучається до благодійних заходів, присвячені дню святого Миколая на підтримку дітей з бідних сімей та дітей сиріт. Члени куреня очолюють та входять до станичного проводу різних міст. Провадять ідеї пласту, як зв'язкові куренів так і виховники гуртків УПЮ та УПН. Більшість проводу і референтури, відомого пластового табору Лісова Школа, становлять Лісові Чорти. Окрім пластової діяльності, долучаються до адміністративної та проєктної робота на терені Західної, Східної та Центральної України.
- Незвідане — бренд, метою якого є розвиток особистості, що в свою чергу дає можливість пластовому загалу розвивати в собі вміння, які вимагає сучасний світ. Розглянути “затерті теми” з іншої точки зору та виставити на загал заборонені чи замовчані теми для дискусії. Референтура незвіданого організовує табір Незвіданими стежками, вишколи Незвідане для малих та нових осередків, для заохочення юнацтва до всебічного розвитку та створення оригінальних проєктів.
- День Пластуна — фестиваль пластової творчості, мистецький захід. Проводиться з 1992 року, заснували члени пластового куреня «Лісові Чорти» Славко Козак, Нестор Дацишин та В'ячеслав Олійник.
- Відкриття Пластового Року — традиційний захід, на якому пластуни починають новий пластовий рік та налаштовуються на продуктивну працю. В рамках відкриття року відбулося знайомство з організацією Пласт, де охочі можуть приєднатися або дізнатися більше про сферу діяльності пласту.
- Вишкіл Першої Медичної Допомоги — вишкіл надання першої долікарської допомоги при нещасних випадках, катастрофах, стихійних лихах. Проводиться з 2017 року, заснували члени пластового куреня «Лісові Чорти» Ярослав Дворакевич та Микола Захарчук.
- Кубок Близниці — футзальний турнір для пластунів у двох вікових категоріях U-14 і U-18, який організовує пластовий курінь «Лісові Чорти», започаткований у 2008 році.
- Магія Нічних Карпат — дводенна мандрівка на одну з найвищих вершин України кожної пори року, щоб відчути «магію Карпат». Сходження на гору відбувається вночі, що дає змогу побачити схід сонця над вершиною.
- Вишкіл Практичного Пластування "SOS" — учасники мають змогу перевірити себе на витривалість, розвинути вміння знаходити вихід з важких ситуацій, виживаючи та навчаються чотири дні в умовах мінімальних ресурсів, спорядження та дикої природи.
- Школа Зимового Мандрівництва — чотириденний вишкіл по зимовому мандрівництву, де кожен під керівництвом досвідчених альпіністів, може дізнатися більше про зимові мандрівки в гори.
ПосиланняРедагувати
- Пластовий портал, офіційний сайт організації
- Сайт куреня Лісові Чорти
- Офіційна сторінка Лісових Чортів в facebook
- канал ЛЧ на YouTube
- Емблема куреня
- ↑ Прапоре наш. pryvatri.de. Процитовано 2020-11-18.