Відкрити головне меню

Лю́та — село у Великоберезнянському районі Закарпаття.

село Люта
Герб села Люта.gif
Герб
Rusyn farmsted VelikoBereza.jpg
Країна Україна Україна
Область Закарпатська область
Район/міськрада Великоберезнянський район
Рада/громада Лютянська сільська рада
Код КОАТУУ 2120883201
Облікова картка картка 
Основні дані
Засноване 1599
Населення 2412
Площа 114,42 км²
Густота населення 21,08 осіб/км²
Поштовий індекс 89033
Телефонний код +380 03135
Географічні дані
Географічні координати 48°53′53″ пн. ш. 22°46′34″ сх. д. / 48.89806° пн. ш. 22.77611° сх. д. / 48.89806; 22.77611Координати: 48°53′53″ пн. ш. 22°46′34″ сх. д. / 48.89806° пн. ш. 22.77611° сх. д. / 48.89806; 22.77611
Середня висота
над рівнем моря
526 м
Водойми річки Лютянка, Лютка
Відстань до
обласного центру
63 км
Відстань до
районного центру
32 км
Найближча залізнична станція Кострино (станція)
Відстань до
залізничної станції
17 км
Місцева влада
Адреса ради 89033, с.Люта , тел. 39-2-17
Карта
Люта. Карта розташування: Україна
Люта
Люта
Люта. Карта розташування: Закарпатська область
Люта
Люта
Мапа

Люта у Вікісховищі?

Географічні даніРедагувати

Кінцевий пункт шосейної дороги. Розташоване на річці Лютянка. Потрапити у Люту можна повз Вишку через невеличкий перевал десь близько 600 м над рівнем моря. Православний кам'яний храм знаходиться у центрі села. Населення — 2412 осіб. Центр сільської ради. Село розташоване у верхній течії річки Лютянка, в яку впадає річка Лютка. Крайнє південно-східне село Лемківщини.

ІсторіяРедагувати

Перші жителі в цих місцях появились близько середини XIII століття, коли виникло понад 25 поселень в Ужанській домінії. Всі села Ужанської домінії у 80-х роках XIII століття були віддані угорським королем Андрієм III ужанському жупану Петру Петуні, володіння якого в 1320 році перейшли до рук феодалів Другетів, союзників угорського короля Роберта Анжуйського. Другети володіли Лютою аж до XVII століття.

Село було побудоване у 1567 році. Тоді тут нараховувалися всього дві родини. Та кількість переселенців збільшувалася. У 1588 тут проживали 12 господарств. У 1599 село перенесло епідемію і зменшилось населення — тоді тут налічувалися 6 родин.

Пізніші назви села у 1728-, 1773- Lyutta, 1913-Havasköz. У 1629—1630 рр. поблизу Лютої діяли опришки Лапшуна з Стужиці.

Уже у 1715 тут мешкали 39 сімейств. Також на той момент там працювали два водяні млини. У джерелах під 1715 згадується дерев'яна церква св. Миколая Чудотворця. Вона знаходилася у чудовому стані та у 1874 році згоріла.

Протягом першої половини XIX століття Люта значно зросла. Тут налічувалося 109 дворів, в яких проживало 1014 чоловік. Все більша частина населення починала займатись ремеслом. З початку XIX століття в Лютій діяла лісопилка. Пила приводилась в рух верхньобійним водяним колесом. На лісопилці виготовляли дошки для спорудження жител та мостів. Інтенсивна розробка лісів була пов’язана в деякій мірі з німецькою колонізацією. В Люту прибули вихідці з Швабії: Райке, Лавер та інші, нащадки яких і по сьогодні проживають у селі. Внаслідок цього в Лютій значно розширилось виробництво дощок, дранки, клепки тощо. Використовували працю селян Лютої і на випалюванні вугілля, виробництві поташу та заготівлі лісу.

В Лютій швидко зростали лісові промисли, розвиток яких зумовлював великий попит на пиломатеріали і ділову деревину. З кожним роком збільшувався обсяг сплавів по річці Лютянці до Дубринича і далі. В 1896 році на лісопилці, замість верхньобійного водяного колеса, було встановлено паровий двигун, а замість однієї простої пили — 2 розпилювальні рами і циркулярний верстат. На лісопилці тоді працювало близько 30 чоловік постійних робітників.

У 1862 році на кошти селян у Лютій була збудована перша народна школа, де вчили дітей читати і писати. Проте основна увага приділялася співу, читанню біблії і закону божому. Діти відвідували школу тільки взимку, коли не було польових робіт. Наприкінці XIX століття було відкрито ще 4 класи парафіяльної школи, навчання в якій проводилося угорською мовою.

В роки першої світової імперіалістичної війни до австро-угорської армії було мобілізовано близько 130 чол. У населення забирали коней, підводи, часто проводились реквізиції зерна, примусово реалізовувалась військова позика.

Церква Різдва пр. богородиці. 1882.

Село здавна було релігійним центром, де перебували окружні церковні намісники. В 1751 р. згадують дерев’яну церкву св. Миколи, в доброму стані, з двома дзвонами, “красними образами всіми украшена”. В церкві села Сухий зберігається Требник, на форзаці якого тодішній парох А. Бачинський записав: “Нечаяний пожар святой церкви Лютянськой 13-го декабря 1874 р., день уторок, серед полудня, великое сокровище риз і сребром і златієм покритих книг сожжено.”

Після пожежі змуровано з каменю на Мікулівській землі і посвячено св. Миколі Чудотворцю теперішню базилічну церкву, яку датують за шематизмом 1915 р. Трирядний іконостас зробив Петро Ковалицький. На початку 1920-х років завалилася вежа і церкву довелося перебудовувати. У 1930-х роках у церкву вдарила блискавка. Храм оновлено в 1938 р. Після 1945 р. змінено присвяту церкви. Малювання в інтер’єрі виконав художник Іван Андрішко в 1976 р.

Лютянський греко-католицький священик Іван Лелекач перебував у радянських концтаборах з 1947 до 1955 р.

На свято Петра і Павла у цьому селі палять великі ватри на лісових виступах, урочищах, полонинах. Називають ці варти «субітками».

Відомі людиРедагувати

В селі працював єврейської національності вчитель-українізатор Виноградський-Вайнбергер Микола, розстріляний після знищення Карпатської України мадярами.

Уродженцем села є Боднар Ілько — український письменник, учасник Другої світової війни, діаспорянин в Чехії.

Пам'яткиРедагувати

Домінантою села є мурована базилічна церква Різдва Пресвятої Богородиці, споруджена 1882 року. Вона мала трирядий іконостас, церкву двічі спіткало лихо. На початку 1920 завалилася вежа, а в 1930 до неї влучила блискавка. Храм був оновлений у 1938 році.

ДжерелаРедагувати

ПриміткиРедагувати