Відкрити головне меню


Адольф Тьєр (повне ім'я Луї-Адольф Тьєр, також Адольф Т'єр; фр. Louis-Adolphe Thiers; нар. 15 квітня 1797 — 3 вересня 1877) — французький політичний діяч та історик. Автор праць з історії Великої французької революції. Під час Липневої монархії — кілька разів був прем'єр-міністром Франції. Перший президент Третьої французької республіки (тимчасовий, до прийняття конституції, 1871—1873). Член Французької академії (1833).

Адольф Тьєр
фр. Adolphe Thiers
Адольф Тьєр

Час на посаді:
22 лютого 1836 — 6 вересня 1836
ПопередникВіктор де Брольї
НаступникЛуї Матьє Моле

Прем'єр-міністр Франції
Час на посаді:
1 березня 1840 — 29 жовтня 1840
ПопередникГерцог Далматинський
НаступникГерцог Далматинський

Час на посаді:
31 серпня 1871 — 24 травня 1873
ПопередникЛуї Жуль Трош (тимчасовий)
НаступникПатріс Мак-Магон

Народився15 квітня 1797(1797-04-15)
Марсель, Французька республіка
Помер3 вересня 1877(1877-09-03) (80 років)
Сен-Жермен-ан-Ле, Французька республіка
Політична партіяОрлеаніст
РелігіяСпіритизм

Wikisource-logo.svg Роботи у Вікіджерелах

Wikiquote-logo.svg Висловлювання у Вікіцитатах

Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Зміст

БіографіяРедагувати

МолодістьРедагувати

Син марсельського торговця, який розорився під час революції і став ремісником. Ще в школі Тьєр звернув на себе увагу рідкісними здібностями, завдяки чому отримав подальше виховання в коледжі на кошти громади; закінчивши курс на юридичному факультеті, став адвокатом. У 1820 р. написав на премію, запропоновану академією, «Eloge de Vauvenargues» — «Похвала Вовенарг»; академія визнала за його роботою видатні літературні заслуги, але відмовила у премії через наявність у творі революційних тенденцій і призначила новий конкурс. Наступного року Тьєр написав роботу, що вирізнялася настільки ж високими літературними достоїнствами, але викладала погляд на проблему у протилежному ключі, і отримав премію від роялістської академії. У 1821 році Тьєр переїхав до Парижа, де поселився разом зі своїм нерозлучним другом Міньє.

ЖурналістРедагувати

 
Тьєр в молодості

Спочатку Тьєр і Міньє жили у злиднях, але Луї Адольф Т'єр швидко і близько зійшовся з ліберальним депутатом Манюелем, потім Лаффітом і почав співробітничати в «Constitutionnel», де писав як критичні статті з питань мистецтва та літератури, так і статті політичні. У 1822 році з'явилася збірка його статей про художню виставку: «Le Salon de 1822». У наступному році він випустив у світ опис своєї подорожі на південь під заголовком «Les Pyrénées, ou le Midi de la France pendant les mois de novembre et de décembre +1822» (Париж, 1823; 3 видання 1833). Ця книга була пройнята політичними тенденціями і гаряче відстоювала принцип свободи торгівлі проти протекціонізму. Роботи Тьєра сприяли успіху журналу «Constitutionnel» і зробили їх автора заможною людиною.

«Історія Французької революції»Редагувати

У той же час Тьєр працював над своєю великою працею «Histoire de la révolution française depuis 1789 jusqu'au 18 brumaire» — «Історія французької революції починаючи з 1789 року аж до 18 брюмера» (Париж, 1823—1827; перші два томи написані в співробітництво з Феліксом Боденом). Ця праця була першою докладною і разом з тим науковою історією революції (одночасно з нею в 1824 році з'явилася історія революції Міньє, також наукова, але набагато коротша). У творі Тьєра вражало вміння говорити про все тоном фахівця; картини битв і походів свідчили про знайомство з військовою справою, сторінки, присвячені фінансам, ніби були написані фінансистом. Витончена мова і яскраві характеристики головних діячів революції забезпечили книзі успіх серед широкої публіки. Твір просякнуто ідеєю причинності: події революції не були випадковістю чи проявом злої волі революціонерів, але витікали одна з іншої з логічною необхідністю. Тьєру дорікали навіть в історичному фаталізмі. Його звинувачували також в поклонінні успіху; і дійсно, він співчуває Мірабо, поки Мірабо знаходиться на вершині своєї могутності; потім співчуття його переноситься на жирондистів, яких він називає найбільш освіченими і найвеликодушнішими людьми епохи — але разом з тим він стверджує, що вони пошкодили справі революції і свободи і цілком заслужили свою долю. По черзі він співчуває Дантону, Робесп'єру і, нарешті, Наполеону, зраджуючи першим двом і цілком виправдовуючи їхню страту, як тільки їм зраджує доля. Успіх, на думку Тьєра, вінчає істинні чесноти, а неуспіх — майже завжди результат помилок. 18-е брюмера Тьєр визнає не злочином, подібно Міньє, а необхідністю не тільки історичною, але і моральною, і бачить у ньому порятунок Франції анархії, яка їй загрожувала. Втім, є особи, щодо яких антипатія пояснюється не тільки їхніми невдачами: це Бурбони. Є також особа, симпатія до якого проходить через весь твір Тьєра, незалежно від успіхів або невдач: це герцог Шартрський (згодом король Луї-Філіпп). «Історія революції» Тьєра мала велике політичне значення. Ставлення до революції, що панувало в суспільстві в той час, було суто негативним. Існували, звичайно, й інші тенденції, але вони довго не знаходили достатнього висловлення у літературі. Книга Тьєра була найкращим для свого часу втіленням цих тенденцій; вона вся дихала співчуттям до справи революції і любов'ю до свободи. Вона мала відразу величезний успіх; протягом півстоліття вона розійшлася більш ніж у 150 тис. примірників. У наступні її видання Тьєр вносив суттєві зміни в залежності від зміни його політичних поглядів. Позбавляючи книгу від деяких окремих недоліків, вони позбавляли її суворої витриманості тону і зменшували те прагнення до свободи і революції, яке проникало її перше видання (15 вид. П., 1881; у перелік видань не входять численні дешеві видання, доповненням до книги слугує видана Тьєром «Atlas de l'histoire de la Révolution française»).

Перехід до політичної діяльності. Липнева революціяРедагувати

У проміжку між томами «Історії» Тьєр встиг випустити книгу «Law et son système» (Париж, 1826) про фінансову аферу Джона Ло. Після закінчення історії революції Тьєр задумав писати загальну історію і з метою збирання матеріалів вирішив вирушити у навколосвітню подорож. Він вже взяв паспорт і купив квиток на пароплав, коли 5 серпня 1829 з'явився декрет про призначення міністерства Поліньяка; цим декретом королівська влада оголошувала війну нації. Людина, що хотіла грати політичну роль, не могла в такий час покидати країну, і Тьєр залишився на батьківщині. Разом з Міньє і Арманом Каррелем він заснував наприкінці 1829 року газету «National» зі строго опозиційним спрямуванням. 1 січня 1830 року у цій газеті з'явилася передова стаття, написана Тьєром, в якій визначалася її програма: вірність династії Бурбонів, але за умови суворого дотримання конституційної хартії 1814 року. Оскільки уряд Карла Х не виявляв ні найменшого бажання дотримуватися хартії, то вже в лютому 1830 року газета заявила про можливість кандидатури герцога Орлеанського на французький трон. Наслідком цього стало судове переслідування і присудження Тьєра до значного штрафу, який був покритий громадською підпискою. Інша стаття Тьєра мала назву «Король царює, але не управляє» — принцип, невдовзі прийнятий прихильниками конституційної монархії як основа конституційного державного ладу. Коли з'явилися липневі ордонанси, Тьєр склав прокламацію проти них, в якій доводив, що ордонанси порушують хартію, що, отже, у Франції настав стан безправ'я і цим самим уряд звільнив громадян від обов'язку покори. Він наполіг на тому, щоб прокламація з'явилася з підписами; в числі інших підписався і він сам. 26 і 27 липня він був душею всіх зібрань в готелі Лаффіта; 28 липня він переховувався, оскільки було віддано наказ про його арешт, але 29 липня він був у Парижі і роздавав борцям на барикадах складену ним прокламацію, в якій вказував на герцога Орлеанського як на бажаного главу держави.

За часів Луї-ФіліппаРедагувати

Перехід до консерватизмуРедагувати

Після вступу на престол Луї-Філіппа Тьєр був призначений членом державної ради, під час міністерства Лаффіта (листопад 1830 — березень 1831) був товаришем міністра фінансів. У той же час Тьєр був обраний у палату депутатів. Спершу він з'явився в ній представником ідей революції 1830 року, вимагав захисту Бельгії і всіх, хто бореться за свободу народностей, багато говорив про свободу друку. З квітня 1831 року тон його промов став помітно змінюватися. Несподівано він виявився прихильником консервативного міністерства Казимира Перьє (1831—1832 роки), висловився безумовно проти приєднання Бельгії до Франції, виступив захисником спадковості звання пера і прихильником протекціоністської системи, взагалі противником крутих реформ. Фрази про «порядок» все частіше і частіше стали замінювати колишні фрази про «свободу». У своїх промовах він виявив видатний ораторський талант і велику ерудицію у фінансових, торговельних і загальнополітичних питаннях. За словами Бальзака, Тьєр «дебютував на трибуні як революціонер; з південною палкістю він наслідував дантонівське красномовство і притому дуже вдало, але скоро він переконався, що гучні фрази, величні рухи не пасують до його тонкого, хрипкого, слабкого голосу, до його маленької фігурки і — ймовірно, за порадою Талейрана — змінив тон своїх промов, вони стали холоднішими, він мабуть піклувався про точність і ясність виразів і незрівнянно рідше вдавався до пафосу… У його промовах став помітний характер добродушності, веселості, жартівливості». Через кілька місяців після смерті Казимира Перьє Тьєр увійшов до складу так званого міністерства 11 жовтня (1832 рік), яке протягом 3 ½ років свого існування пережило кілька криз, кілька разів змінило своїх президентів і пережило декілька перерозподілів портфелів, але по суті залишалося тим же самим; колір йому надавали Тьєр і Гізо, перший — як представник лівого центру, другий — як голова правого центру. Спершу Тьєр був міністром внутрішніх справ, потім торгівлі, потім знову внутрішніх справ. Від колишнього радикалізму Тьєра залишилося вже дуже мало; зміна його переконань сталася паралельно зі зміною переконань великої буржуазії, представником якої був Тьєр. Міністерство і сам Тьєр зокрема піддавалися різким нападкам з боку «National», керованого тепер Арманом Карреля; Тьєр відповідав судовими переслідуваннями проти цього органу, як і проти інших органів опозиції. З надзвичайною суворістю розправлявся Тьєр з повстаннями, особливо з ліонським і паризьким (1834). Після замаху Фієскі на життя Луї-Філіппа Тьєр підтримував так звані вересневі закони (1835 р.), які утискали свободу друку (збільшенням розміру застави від газет, загрозою штрафу до 50000 франків за збудження ненависті до уряду і підбурювання до заколоту, забороною висловлювати симпатії до республіканського режиму тощо), вводили таємну подачу голосів для присяжних засідателів, зниження з 8 до 7 кількості голосів присяжних, достатніх для звинувачення тощо. Раніше (1834 р.) був прийнятий закон, який вимагав попереднього дозволу на право вуличної торгівлі, рознос газет і книг, а також закон проти свободи асоціацій. Як міністр торгівлі Тьєр сприяв біржі; при ньому особливо розвинулася у Франції біржова гра. Він багато зробив для поліпшення шляхів сполучення у Франції, зокрема для побудови мережі залізниць. Під його впливом уряд не тільки не протидіяв відродженню культу Наполеона, але сприяв йому; справою Тьєра було встановлення на Вандомській колоні статуї Наполеона.

Уряд 1836Редагувати

Суперництво між Тьєром і Гізо, що мало швидше особистий характер, ніж політичний, призвело до падіння міністерства 11 жовтня і до формування міністерства Тьєра, в якому він, крім президентства, взяв собі портфель закордонних справ. Міністерство протрималося всього 6 місяців, з 22 лютого по 25 серпня 1836 року, і вийшло у відставку через розбіжності з королем. У наступні чотири роки Тьєр займався науковими роботами й керував у палаті династичною опозицією; брав участь в коаліції 1838—1839 року проти міністерства Моле.

Уряд 1840Редагувати

1 березня 1840 Тьєр сформував свій другий кабінет, в якому взяв собі портфель закордонних справ; кабінет був однорідним і складався з членів лівого центру; головними його членами, крім самого Тьєра, були Ремюза і Кузен. У палаті депутатів його підтримував Одділон Барро, в палаті перів Тьєр заручився підтримкою Брольи. Свого головного суперника, Гізо, Тьєр тримав вдалині, на посаді лондонського посла. Керуючи цим міністерством, Тьєр говорив у палаті: «Я син революції, я народився в її надрах, в цьому полягає моя сила». Насправді це були лише одні слова: Тьєр поставив своїм завданням балансувати між різними партіями, по можливості охороняючи наявний порядок. «До жодної партії не ставлюся я з упередженням, — говорив він у своїй програмній промові. — Я не вірю, що існує одна партія, віддана порядку, інші — віддані безладу. Я вірю, що всі партії в рівній мірі бажають порядку… Переді мною тільки добрі громадяни». Міністерство Тьєра зробило спробу провести конверсію державної ренти, але відступило перед протидією палати перів і короля. Воно дало дозвіл на будівництво кількох важливих залізничних ліній з урядовою гарантією; воно доручило принцу Жуанвільскому (синові короля) перевезти до Парижа прах Наполеона. В області закордонної політики воно вирішило підтримати Мухаммеда-Алі Єгипетського проти Туреччини і четверного союзу (Англії, Пруссії, Австрії та Росії). Внаслідок цього відносини з названими державами настільки загострилися, що Тьєр почав приводити армію і флот у воєнний стан. У тронній промові, якою повинна була відкритися осіння сесія парламенту в 1840 році, передбачалося сповістити майбутній новий набір 300 тис. новобранців, зведення укріплень навколо Парижа і цілий ряд інших відповідних заходів. Король, не співчував військовим задумам свого міністра, відмовився вимовити цю промову, і міністерство подало у відставку, його місце зайняло міністерство Сульт-Гізо (29 жовтня 1840 р.).

В опозиціїРедагувати

Тьєр був украй роздратований на короля і в своїй промові в палаті поклав на нього відповідальність, вступаючи таким чином в рішуче протиріччя зі своєю конституційною теорією; король ніколи не міг пробачити йому цього і після 1840 року відчував до Тьєра антипатію. З проектів, запропонованих Тьєром, його наступники скористалися лише проектом укріплень навколо Парижа. Тьєр рішуче підтримував його в палаті, доводячи, що ці укріплення зроблять Париж неприступним для всякого ворога, що доставка провіанту в обложений Париж не може бути відрізана і, отже, взяття Парижа голодом буде також неможливим; зважаючи на це Тьєр рекомендував палаті асигнувати кредит в 133 млн. Опозиція піддавала суворій критиці стратегічні міркування Тьєра і доводила, що форти зводяться не проти іноземців, а на випадок внутрішньої війни. На останнє Тьєр заперечував, що уряд, який насмілився б бомбардувати Париж, покрив би себе незмивною ганьбою. Кредити були асигновані, і форти споруджено. Війна 1870—1871 років довела помилковість стратегічних міркувань Тьєра, а під час приборкання комуни уряд Тьєра бомбардував Париж. У наступні роки Тьєр з'явився на чолі династичної опозиції проти міністерства Гізо; тон його промов знову значно піднявся. Він піддавав різкій критиці всю діяльність міністерства, якому він дорікав зрадою революції; він виступав проти єзуїтів (2 травня 1845 року), наполягав на несумісності звання депутата з державною службою. В ім'я гуманності він протестував проти вбивств у Галичині, проти бомбардування Палермо, дорікаючи уряд у індиферентизму по відношенню до Італії, у підтримці Зондербунд. У такому ж тоні писав Т'єр і статті в «Constitutionnel». Статті та промови його читалися у кав'ярнях і на зборах з таким же захопленням, як в 1830 році його статті в «National»; він знову набув популярності серед радикальних елементів. Він багато подорожував, особливо по Німеччині та Італії, вивчаючи місця, пов'язані із кампаніями Наполеона I.

«Історія Консульства та Імперії»Редагувати

У 1845 році з'явилися перші томи його «Histoire du Consulat et de l'Empire», 20-й том якої вийшов лише в 1862 році (21-й, що вбирає в себе покажчик, — в 1869 р. Є пізніші, дешеві видання в 5 т. До книги видано «Atlas de l'histoire du Consulat et de l'Empire»). У науковому відношенні ця книга, що є прямим продовженням історії революції, стоїть вище останньої; Тьєр мав у своєму розпорядженні для неї величезний неопублікований матеріал, що зберігався у різних архівах, до яких він отримав доступ під час свого міністерства. Тон цієї книжки дещо інший, ніж тон «Історії революції»: про «порядок» в ній говориться більше, ніж про «свободу». Головним героєм її є Наполеон, до якого Тьєр живить даний благоговіння, хоча і визнає помилковість багатьох його заходів. Разом з Беранже і Віктором Гюго Тьєр у своїх літературних творах чимало потрудився для реабілітації Наполеона, якій він сприяв як міністр, він готував, сам того не знаючи, створення Другої імперії.

Революція 1848 року і повернення в політикуРедагувати

Коли міністерство Гізо стало нарешті немислимим, Луї-Філіпп в ніч на 24 лютого 1848 запросив до себе Тьєра і доручив йому сформувати кабінет, який, як він думав, міг врятувати монархію. Тьєр прийняв пропозицію і вранці 24 лютого надрукував і розповсюдив листівку із заголовком: «Свобода! Порядок! Єднання! Реформа!». Прокламація не справила жодного враження. О 9 годині ранку Тьєр повернувся до палацу і заявив королю: "Ваша Величносте! Занадто пізно!» Дійсно, було вже пізно: відбулася революція. Під час виборів в установчі збори Тьєр виступив в Марселі як республіканець, але був забалотували. 4 червня 1848 року він був обраний відразу в чотирьох департаментах і прийняв обрання від департаменту Нижньої Сени. У зборах Тьєр зайняв місце у правому центрі, що пояснювалося зміною не стільки його поглядів, скільки характеру партій. У першій же промові він заявив про своє приєднання до республіки: «республіка розділяє нас менш всякої іншої форми правління», — сказав він. У весь час існування Другої республіки Тьєр боровся проти радикалів і майже з усіх питань голосував разом із консерваторами. У червневі дні 1848 року він стояв за диктатуру генерала Кавеньяка; написав книгу «Du droit de propriété», спрямовану проти Прудона і соціалістів взагалі. При виборі президента республіки (грудень 1848 року) деякі висували Тьєра, але коли його кандидатура була відхилена, то Тьєр агітував за Луї Наполеона[1].

Під час Другої імперіїРедагувати

У законодавчих зборах 1849—1851 років він був одним з вождів монархістів, однаково ворожих і президенту, і республіканцям; він подав голос за закон про початкову освіту, який віддавав школу в руки духівництва, за закон 31 травня (1850 р.), обмежив загальну подачу голосів. 2 грудня 1851 року Тьєр був заарештований і висланий з Франції, але вже в серпні 1852 р. йому було дозволено повернутися на батьківщину, і Наполеон III став навіть запрошувати його на придворні бали, називаючи його «нашим національним істориком». Довго Тьєр стояв осторонь від політики, закінчуючи свою історичну працю, але в 1863 році він був обраний у законодавчий корпус, де з'явився великим діячем опозиції. Він відстоював свободу друку, виступав проти поліцейського свавілля уряду. Найчастіше він виступав з питань закордонної політики, закидаючи уряду невиправні помилки. Коли Франція допустила розгром Австрії, Тьєр вимовив знамениту фразу: «Не залишилося більше помилки, яку не вчинив би уряд». У 1869 році Тьєр був переобраний в законодавчий корпус. Навіть міністерство Олів'є не примирило Тьєра з імперією, і він як і раніше боровся з нею. У січні 1870 року виступив проти її торговельної політики, відстоюючи протекціонізм.

Голова урядуРедагувати

Після падіння Наполеона III уряд національної оборони відправив Тьєра (13 вересня 1870 року) до лондонського, потім флорентійського, віденського і санкт-петербурзького двору з проханням про заступництво за Францію від Паризької комуни. Скрізь Тьєр був прийнятий з висловленням найглибшої симпатії до нього особисто і до Франції, але ніде не добився справжньої допомоги. 8 лютого 1871 року Тьєр був обраний до національних зборів у 26 департаментах; це пояснюється тим, що майже всі партії, крім бонапартистської, помістили його у свої списки. 17 лютого національні збори обрали його величезною більшістю голосів «главою виконавчої влади». Через два дні він склав свій кабінет, у якому сам зберіг президентство. У кабінет входили представники різних партій (Жуль Фавр, Пікар, Жуль Симон, Дюфор, Гуляр). У своїй промові в національних зборах Тьєр переконував всі партії з'єднатися й діяти у згоді, поки не буде укладено остаточний мир, і країна не отримає можливості висловитися. На ґрунті цієї промови відбулося тимчасове перемир'я між майже всіма партіями, відоме під ім'ям Бордоського договору. Тьєр заявив себе республіканцем, і хоча він додав, що «наша республіка буде найконсервативнішою з республік», але все-таки республіканці могли вважати його своїм; орлеаністи вважали його своїм зважаючи на його давні заслуги; легітимісти і бонапартисти бачили в ньому найменше з можливих для них зол. Таким чином, Тьєр примирив всіх і дуже майстерно зумів скористатися силами республіканців для ведення по суті монархічної політики. Він не звільняв бонапартистских чиновників, але охоче давав відставку тим небагатьом чиновникам-республіканцям, яких встиг призначити уряд національної оборони. За його підтримки національне збори вжили тих заходів (вимога сплати за векселями, вимога сплати квартирних грошей, закон про призначення міських мерів урядом тощо), які дали стали найголовнішим приводом до повстання комуни. З великою енергією і жорстокістю вів Тьєр боротьбу з комуною. Саме за це його назвали «карлик-чудовисько».

Президент Франції. Останні рокиРедагувати

 
Тьєр на посаді президента

31 серпня 1871 національні збори обрали Тьєра президентом Французької Республіки терміном на три роки. 74-річний Тьєр — найстарший президент Франції на момент першого обрання.

Характер управління залишився без змін. Тьєр сам, як і раніше був не тільки президентом республіки, але і президентом кабінету. Його управління у зовнішніх справах мало величезний успіх. Йому вдалося укласти для сплати військової контрибуції декілька закордонних позик, які покривалися за передплатою в кілька разів; завдяки цьому при ньому була сплачена значна частина контрибуції. Через кілька місяців після закінчення війни і приборкання комуни Франція знову зайняла місце в ряду великих держав, користуючись загальним визнанням і повагою. У внутрішній політиці Тьєр майстерно балансував між партіями, як і раніше схиляючись скоріше на бік монархістів і клерикалів. Він опирався загальній військовій повинності, стояв за п'ятирічну службу у військах, не погоджувався на закон про світський і обов'язкове початкове навчання, відстоював протекціонізм; у весь час його управління йшли процеси проти друкованих засобів масової інформації. Кілька разів він подавав у відставку, але оскільки певний час він був незамінним через престиж за кордоном і вмів примиряти партії, національні збори не приймали його відставки. Довго, однак, такий стан речей тривати не міг. 19 травня 1873 року в національних зборах був зроблений запит з приводу проведених Тьєром змін у складі міністерства (Тьєр звільнив Жуля Симона, ненависного клерикалам, і одночасно Гуляра, ненависного лівим); сильну промову проти Тьєра виголосив Віктор де Брольї. Тьєр захищався особисто, але тим не менш прийнятий урядом простий перехід до чергових справ був відкинутий 360 голосами проти 344. Тьєр подав у відставку, і вона, можливо несподівано для нього самого, була прийнята більшістю 368 проти 338 (23 травня 1873 року). Після цього Тьєр рідко виступав у національних зборах. У 1876 року він був обраний у палату депутатів. 16 березня 1877 року він був одним з 363 депутатів, які проголосували за недовіру міністерству Брольї. Після цього багато хто очікував і бажав нового його піднесення, але через кілька місяців він помер від інсульту.

БібліографіяРедагувати

Збірка промов Тьєра побачила світ у 15 томах (1879—1883, з 16-м томом-покажчиком) під назвою «Discours parlementaires».

Крім названих вище творів, він написав: «La monarchie de 1830» (П., 1831) багато статей в «Revue des Deux Mondes» та інших виданнях. «L'oeuvre de T. Extraits par G. Robertet» (П., без року). «Etudes historiques sur la vie privée, politique et littéraire de M. Th.» (П., 1846; дещо наївний панегірик, цінний за фактами, багатий витягами з газетних статей самого Т. і про нього); його ж, «Histoire populaire de M. Th.» (П., 1 872); Richardet, «Histoire de la présidence de M. T.» (П., 1875); Eggenschwiler, «T. 's Leben und Werke» (Берн, 1877), Jules Simon, «Le gouvernement de monsieur T.» (П., 1878); його ж, «Т. , Guizot, Rémusat» (П., 1880); Mazade, «Monsieur T., cinquante années d'histoire contemporaine» (П., 1884); P. de Réusat, «AT» (П., 1889); Zevort, «T.» (П., 1892); його ж, «La présidence de M. Th.» (П., 1896).

ПриміткиРедагувати

  1. Новое время. 19 в (ru). ОЛМА Медиа Групп. ISBN 9785948494951. 

Джерела та літератураРедагувати