Відкрити головне меню

Лучко Клара Степанівна

Клара Степанівна Лучко (1 липня 1925, Чутове, Полтавська область — 26 березня 2005, Москва) — радянська акторка театру і кіно. Народна артистка СРСР (1985).

Лучко Клара Степанівна
Клара Лучко
Клара Лучко
Народилася 1 липня 1925(1925-07-01)
село Чутове Полтавська область
Померла 26 березня 2005(2005-03-26) (79 років)
Москва
  • Тромбоемболія легеневої артерії
  • Поховання Новодівочий цвинтар
    Громадянство Flag of the Soviet Union.svg СРСР
    Flag of Russia.svg Росія
    Діяльність Акторка
    Alma mater Всеросійський державний інститут кінематографії (1948)
    Заклад Державний театр кіноактора
    Роки діяльності 1948—2005
    У шлюбі з Лук'янов Сергій Володимирович і Dmitry Mamleyevd
    IMDb ID 0524532
    Нагороди та премії
    Орден «Знак Пошани» Орден «За заслуги перед Вітчизною»
    Народний артист СРСР— 1985 Народний артист РРФСР Сталінська премія — 1951

    БіографіяРедагувати

    Народилася в українській селянській родині.[2] Батько — Степан Григорович був родом із села Лучки (звідси і прізвище — Лучко) і працював директором радгоспу. Мати — Ганна Іванівна — теж була на керівній посаді — очолювала колгосп. Вона мала дуже гарний голос і співала в молодості в церкві разом з Іваном Козловським, брала участь у самодіяльності. Вихованням Клари займалася її тітка — сувора і неграмотна жінка. Незабаром Степан Григорович вступив до педінституту, і сім'я Лучко переїхала в Полтаву. Клара росла боязкою і замкнутою дівчинкою. До того ж через свій високий зріст і нескладну фігуру в школі її дражнили «жирафою».[3]

    У 1941 році Клара Лучко закінчила сьомий клас, менше місяця після цього грянула Німецько-радянська війна. Сім'ю Лучко евакуювали в Казахстан. Тут, в місті Джамбулі Клара закінчила десятирічку. Треба було визначатися з професією. Клара з дитинства мріяла про кіно. У школі вона займалася в театральному гуртку і мріяла в майбутньому стати акторкою, схожою на свого кумира — Тамару Макарову. З газети Клара дізналася, що Герасимов Сергій Герасимов набирає в Алма-Аті акторський клас. Батьки Клари були категорично проти вибору такої професії. Їм хотілося, щоб дочка стала лікарем або юристом. Незважаючи на великий конкурс, Клара з успіхом склала іспити і була прийнята у ВДІК, в майстерню Бориса Бібікова і Ольги Пижової. Незабаром ВДІКу дозволили повернутися в Москву, і Клара продовжила там навчання на курсі Сергія Герасимова і Тамари Макарової.[3]

    У 1948 році у фільмі Сергія Герасимова «Молода гвардія» вона зіграла тітоньку Марину. Слідом за своєю першою картиною Клара Лучко знялася в фільмах «Три зустрічі» і «Батьківщина капітанів». Після закінчення ВДІКу Клару Лучко запросили працювати в Театр кіноактора.[3]

    У 1949 році режисер Іван Пир'єв запросив Лучко зіграти роль молодої колгоспниці Даші Шелест у фільмі «Кубанські козаки». У фільмі знімалися: Марина Ладиніна, Сергій Лук'янов, Владлен Давидов, Володимир Володін, Борис Андрєєв й інші зірки радянського кіно. Фільм мав великий успіх, він змінив життя Клари Лучко, нікому невідома акторка стала лауреатом Сталінської премії і зіркою всесоюзного масштабу. До акторки стало приходити дуже багато захоплених листів, знаючи, що вона незаміжня, численні шанувальники пропонували їй руку і серце.[3]

    На зйомках «Кубанських козаків» Лучко познайомилася зі своїм першим чоловіком — Сергійом Лук'яновим. Через рік після виходу фільму на екрани, вони одружилися, а в 1951 році у подружжя народилася дочка Оксана. Разом Лук'янов і Лучко прожили п'ятнадцять років.[3]

    Після «Кубанських козаків» Клара Лучко стала дуже затребуваною в кіно. У 1952 році вона разом зі своїм чоловіком знялася у фільмі Всеволода Пудовкіна «Повернення Василя Бортнікова». Саме з цим фільмом акторка поїхала на Каннський кінофестиваль, де викликала фурор. Рум'янець на обличчі Клари викликав суперечки серед журналістів — природний він або результат макіяжу.[3]

    У 1955 році режисер Ян Фрід запросив Клару Лучко на головну роль в картину «Дванадцята ніч» за однойменною комедією Вільяма Шекспіра. Акторці належало зіграти відразу три ролі — Віолу, її брата-близнюка Себастьяна і Цезаріо. Вибір режисера викликав загальне здивування — так як у Лучко був український акцент. Перед Лучко стояло непросте завдання. Відмовившись від дублерів, вона наполегливо вчилася фехтування і верхової їзди. Після закінчення зйомок акторка разом з картиною відправилася на Единбурзький фестиваль, де акторку чекав великий успіх — картина отримала чудові рецензії, і в першу чергу відзначалася гра Клари Лучко. Якщо до фільму «Дванадцята ніч» вважалося, що Клара може грати лише ролі колгоспниць, то після цієї картини її стали називати «класичною акторкою» та пропонували грати різноманітні персонажі.[3]

    Вже у 1957 році вона зіграла складну драматичну роль в кіноповісті Адольфа Бергункера «Поруч з нами». Разом з Лучко в головних ролях знялися видатні актори Леонід Биков і Інокентій Смоктуновський. Потім акторка з'явилася в характерній ролі співачки кабаре в історико-пригодницькому фільмі Володимира Корша-Сабліна «Червоне листя».[3]

    В кінці 1950-х — початку 1960-х років Клара Лучко знялася в картині Олексія Сахарова і Ельдара Шенгелая «Снігова казка», фільмах Миколи Розанцева «У твоїх руках життя» і «Державний злочинець», військовому кіноромані Станіслава Ростоцького «На семи вітрах». В кожному фільмі героїні акторки виглядали органічно. Роботу в кіно Лучко поєднувала з роботою на сцені Театру кіноактора.[3]

    1 березня 1965 року в родині Клари Лучко сталася трагедія — помер чоловік. Успішний актор Сергій Лук'янов помер від інфаркту прямо на сцені. У житті акторки настала самотність і додалася невизначеність в акторських справах. Кларі Лучко довелося пережити період переходу на вікові ролі, який для багатьох акторок ставав фатальним. Популярній до цього акторці стали рідше пропонувати зйомки. Незважаючи на це, акторка наполегливо продовжувала роботу в Театрі кіноактора та відгукувалася на будь-які пропозиції в кіно.[3]

    Поступово Клара Лучко повернула втрачені позиції в кінематографі. У 1970-ті роки вона з успіхом знялася в комедії «Опікун», історичній драмі «Гнів» та інших картинах. Налагодилося і особисте життя. Через вісім років після смерті Сергія Лук'янова Клара Лучко в гостях у своєї подруги, теледиктора Ази Ліхітченко, зустріла свого другого чоловіка — письменника і журналіста Дмитра Мамлєєва.[3]

    Новий виток популярності Лучко принесла участь у телесеріалі Олександра Бланка «Циган» 1979 року за однойменним романом Анатолія Калініна. Телесеріал мав велику популярність, до акторки, як і за часів «Кубанських козаків», стала надходити велика кількість листів. Через шість років на екрани вийшло продовження серіалу — «Повернення Будулая», що мало не менший успіх, ніж його перша частина.[3]

    Поряд з акторською роботою Клара Лучко працювала в Університеті культури, Комітеті радянських жінок, Правлінні товариства «СРСР — Австралія», акторської секції Спілки працівників кінематографії СРСР, в 1990-ті вела програму «Фільми нашої пам'яті» на Першому каналі, потім програму «Кумири кіно» на каналі АСТ. Часто зустрічалася з глядачами. Вона неодноразово представляла радянське кіномистецтво на фестивалях, в творчих поїздках побувала в багатьох країнах світу, зустрічалася зі всесвітньо відомими людьми: прем'єр-міністром Індії Джавахарлалом Неру, художником Пабло Пікассо, співаком Полем Робсоном. Була членом Спілки кінематографістів СРСР.[3]

    Клара Лучко активно знімалася в кіно до середини 1990-х років. Потім вона відійшла від кінематографа, але як і раніше залишалася на увазі публіки. У 2002 році акторка випустила книгу «Чи винна я …», а на початку 2005 року випустила календар, розрахований на три роки вперед, зі своїми фотографіями в кіно. Останньою роллю акторки став фільм Юлія Гусмана «Парк радянського періоду», який вийшов у 2006 році, картина була своєрідним рімейком «Кубанських козаків».[3]

    Клара Лучко пішла з життя вранці 26 березня 2005 року в своїй московській квартирі. Похована 30 березня на Новодівичому кладовищі.[3]

    ФільмографіяРедагувати


    Визнання і нагородиРедагувати

    ДжерелаРедагувати