Дьйордь Лукач

угорський революціонер, теоретик марксизму і літературний критик
(Перенаправлено з Лукач Дьйордь)

Дьйордь Лукач
угор. Lukács György
Західна філософія
Дьйордь Лукач (фото 1960-х)
Народження 13 квітня 1885(1885-04-13)
Будапешт
Смерть 4 червня 1971(1971-06-04) (86 років)
Будапешт
Поховання Керепеші
Громадянство (підданство)  Угорщина
Знання мов
  • угорська[1][2], російська і німецька[2]
  • Ім'я при народженні Löwinger György Bernát
    Діяльність
  • політик, письменник, викладач університету, соціолог, літературний критик, мистецтвознавець
  • Викладав Nyugatd
    Член СП СРСР, Академія наук НДР, Угорська академія наук і Польська академія наук
    Науковий ступінь доктор філософських наук
    Школа / Традиція Марксизм
    Основні інтереси діялєктична метода, історичний роман, клясова свідомість, урічевлення, хибна свідомість
    Значні ідеї урічевлення
    Вплинув Едвард Саїд, Олександр Тарасов, Франкфуртська школа
    Alma mater HU Berlin (1907) і Будапештський університет (1909)
    Зазнав впливу
  • Вебер, Геґель, Лєнін, Маркс
  • Історичний період Філософія XX століття
    Посада member of the Provisional National Assemblyd, член Національних зборів Угорщини[d] і Minister of Public Instructiond
    Партія Комуністична партія Угорщиниd, Угорська партія трудящих і Угорська соціалістична робоча партія
    Діти
  • Ferenc Jánossyd і Лайош Яноші
  • Нагороди

    CMNS: Дьйордь Лукач у Вікісховищі
    Q:  Висловлювання у Вікіцитатах

    Дьйордь Лукач (угор. Lukács György; нім. Geörg Lukács; 13 квітня 1885, Будапешт — 4 червня 1971, там саме) — угорський революціонер, теоретик марксизму і літературний критик, учасник угорського та міжнародного комуністичного руху, один з основоположників «західного марксизму».

    Життєпис ред.

    Лукач народився у заможній єврейській сім'ї. При народженні мав ім'я Георг Бернард Левінґер. Його батько був багатим і впливовим банкіром, 1891 р. змінив прізвище на Сеґеді, а пізніше отримав титул барона фон Лукача.

    З 1906 по 1915 рік навчався в університетах Будапешта, Берліна та Гайдельберга, де водив дружбу з Георгом Зіммелем, Максом Вебером та Ернстом Блохом. 1917 року разом з друзями організував у Будапешті «Вільну школу наук і духу», що в її роботі поміж інших брав участь відомий композитор Бела Барток (1881—1945). У цей період за своїми поглядами Лукач був об'єктивним ідеалістом; його головними творами цього періоду стали збірка есеїв «Душа та форма» (1910) і книга «Теорія роману» (1916).

    Під час першої світової війни (1914—1918) Лукач здійснив ідейну еволюцію, що під кінець війни призвела його до марксизму. У грудні 1918 вступив до лав Угорської Комуністичної партії, а за часів Угорської Радянської Республіки (березень—серпень 1919) протягом короткого часу він обіймав посаду народного комісара просвіти та культури. Після падіння республіки й розгортання в Угорщині «білого терору» Лукач був змушений тікати закордон: з 1919 по 1930 жив у Відні, з 1930 по 1945 — у Москві (два роки, з 1931 по 1933 жив у Берліні).

    Ще на еміграції у Відні Лукач видав «Історію та класову свідомість» — збірку статей і нарисів з 1919—1922, що їй судилося стати найвідомішою його книжкою (див. Ідейна спадщина). У московській еміграції написав «Історичний роман» (1937, вийшла друком як окрема книжка 1954) і «Молодого Геґеля. Про відносини діалектики й політекономії» (1938, вперше опублікована 1948).

    1945 року Лукач повернувся до Угорщини. Під час народного повстання 1956 року був міністром культури в уряді Імре Надя. По придушенню повстання Радянською Армією Лукач разом з іншими членами уряду депортували до Румунії. Вдруге повернувшись на батьківщину (1957), Лукач присвятив себе виключно теоретичній роботі — розробляв питання естетики та філософії. Він завершив 4-томову «Естетику» (1962) і не встиг завершити «Онтологію суспільного буття» (1971) — обидва опуси вийшли друком по його смерти.

    Ідейна спадщина ред.

    «Історія та класова свідомість» ред.

    В «Історії та класовій свідомості» Лукач стверджував, що через своє бачення цілісности (тотальности) і зосередженість на центральності товарного виробництва марксизм є найкращим методолоґічним інструментом критичної аналізи сучасного капіталістичного суспільства та відкриває в пролєтаріяті силу, спроможну на революційне перетворення суспільства. Індивід ніколи не може стати мірою філософії чи — тим більше — дії, спрямованої на визволення, оскільки він оточений готовими, «народженими» до нього та незмінними об'єктами, що уможливлює вироблення лише суб'єктивних реакцій або конформістського визнання, або нігілістичної відмови. Тільки кляса може охопити дійсність у цілому в процесі її революційного перетворення за умови звільнення її членів з-під «чар» урічевленної об'єктивности.

    Точка зору пролєтаріяту дозволяє бачити, як капіталістичне суспільство породжує «урічевлення» — перетворення людських властивостей, стосунків і дій на властивості, стосунки та дії рукотворних речей, що відокремлюються від людини й починають панувати над її життям. Урічевлення — крайній, але вельми поширений прояв відчуження. Наслідком є те, що люди починаються сприйматися як речі чи абстрактні поняття, а ті в свою чергу заступають місце людей і починають сприйматися як живі істоти.

    За капіталізму всі суспільні відносини просякнути економічними імперативами та підпорядковуються економічним законам. Єдиним розв'язанням проблєм буржуазного суспільства є пролєтарська революція і соціялізм. Комуністична партія є формоутворенням пролєтарської свідомости, себто практичним втіленням прагнень пролєтаріяту усвідомити себе та свої клясові інтереси. Через своє особливе положення «живого заперечення капіталізму» пролєтаріят є єдиною клясою, спроможною здобути справжню клясову свідомість — усвідомити свою історичну ролю революційного суб'єкту.

    Класова свідомість не дається робітникові при народженні, але її здобувають у постійній боротьбі з диктатом буржуазної ідеолоґії. Тільки пролєтаріят здатен побачити, що так звані «вічні закони економіки» є нічим иншим як продуктами історичного розвитку, результатом колєктивної дії індивідів, а значить їх можна змінити через свідому дію. Всі инші суспільні кляси, в тому числі буржуазія, приречені на «хибну свідомість», що утримує їх від розуміння тотальности історії та створює ілюзію вічности й універсальности окремого історичного етапу, наприклад, капіталізму. Носії хибної свідомости сприймають капіталізм як щось природне й об'єктивне, тоді як насправді це лише минущий епізод історії.

    Лукач переосмислив поняття «ортодоксальний марксизм»: так він називав не вірність доґмі, не некритичну віру в ту чи иншу тезу «основоположників» (Карла Маркса й Фрідріха Енґельса), не збереження традицій, а наукове застосування і розвиток марксистської методи (діялєктичного матеріялізму) в конкретно-історичних умовах.

    «Історичний роман» ред.

    Лукачев «Історичний роман» є, напевне, найбільш відомим з усіх творів марксистської літературної критики. За Лукачем, історичний роман має кілька принципових моментів.

    Його форма, це — обов'язково епопея, що зображує зміни у народному житті через репрезентативні людські типи в момент, коли їхнє життя змінюється під впливом суспільних перетворень. Серед героїв можуть бути й історичні постаті, проте вони мають бути малопомітними, їхня роля — другорядна. Замість них оповідь обертається навколо звичайних, невидатних людей, що їм судилося опинитись в епіцентрі драматичних подій. Тим-то Лукач високо цінує романи Вальтер Скотт (1771—1832), що в них розгортається траґічне змагання між низхідними та висхідними формами суспільного життя, віддається належне минулому, але стверджується історична необхідність приходу нового.

    Крім того історичний роман є не окремим, чітко окресленим жанром або піджанром роману, але попередником великого реалістичного роману XIX ст. Так, Оноре Бальзак (1799—1850) приклав його методу до сучасности та змалював Францію доби Реставрації і Липневої монархії у такий самий спосіб, як Скотт зображував Шотляндію XVIII ст. або Анґлію XII ст. Великим послідовником Бальзака, за Лукачем, став Лев Толстой (1828—1910), що його «Війна і мир» (1869) стала найвищою точкою як історичного, так і реалістичного роману XIX ст.

    Лукачева робота в царині літературної критики вплинула на багатьох теоретиків літератури, в тому числі на Фредріка Джеймсона (народ. 1934) й Едварда Саїда (1935—2003).

    Основні твори ред.

    • Теорія роману (Theorie des Romans, 1916)
    • Історія та класова свідомість (Geschichte und Klassenbewußtsein, 1923)
    • Лєнін. Нарис про взаємозв'язок його ідей (Lenin — Studie über den Zusammenhang seiner Gedanken, 1924)
    • Історичний роман (Der historische Roman, 1937, 1954)
    • Ґьоте і його час (Goethe und seine Zeit, 1947)
    • Молодий Геґель. Про відносини діялєктики й політекономії (Der junge Hegel — Über die Beziehungen von Dialektik und Ökonomie, 1948)
    • Знищення розуму (Die Zerstörung der Vernuft, 1954)
    • Онтолоґія суспільного буття (Zur Ontologie des gesellschaftlichen Seins, 1971—1973)
    • Естетика (Ästhetik, 1972—1976)

    Українські переклади ред.

    • Дьєрдь Лукач. Франц Кафка чи Томас Манн? Авангардизм і критичний реалізм у сучасній буржуазній літературі / Пер. з нім. // «Всесвіт» (Київ). — 1974. — № 5. — Стор. 168-195.
    • Роза Люксембурґ, Ґеорґ Лукач. Про Російську революцію / Пер. з нім. — Київ: «Вперед», 2012. — 91 с.

    Література ред.

    Див. також ред.

    Примітки ред.

    1. а б Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
    2. а б CONOR.Sl
    3. BeWeB

    Посилання ред.

    Твори Лукача ред.

    Про нього ред.