Відкрити головне меню
Пересувний локомобіль (рутьєр) із паровим двигуном, 1908

Локомобіль (фр. locomobile routière, від лат. locus — місце та лат. mobilis — рухливий) — транспортний засіб або компактний пересувний паровий двигун для сільськогосподарських потреб та вироблення[1] електроенергії у польових умовах.

Зміст

ІсторіяРедагувати

У Російській імперії виробництво почалося у 1870-х. До 1878 було збудовано 151 машину[2]. На початок XX століття у Російській імперії було вироблено понад 200 локомобілів. Локомобілі випускали такі підприємства:

  • Людиновський машинобудівний завод спілки Мальцевських заводів (З 1870-х до 1942 та після 1945 . До 1908 виробництво було невелике, але потім почали виробляти більш вдосконалені моделі і завод став лідером локомобілебудування) — випускались пересувні і стаціонарні машини (1931 розроблено модель СК-5 потужністю 500 к.с.).
  • Коломенський завод (з 1882 до 1926) — усі типу «рутьєр», тобто пересувні.
  • Верх-Ісетський завод
  • Чорноморський завод у м. Миколаїв
  • Брянський завод

За часів Радянського Союзу додались:

  • Херсонський завод сільгосптехніки ім. Петровського (з 1935 до 1942, після 1945)
  • Завод «Червоний металіст» у м. Дніпропетровськ (з 1937 до 1940)
  • Сизраньський локомобільнй завод (після 1945)
  • Могильовський локомобільний завод (після 1945).

Локомобілі широко застосовувались у період парової енергетики та до електрифікації села. В СРСР локомобілі вироблялися на Людиновському локомобільному заводі[3] до 1960-х, коли виробництво припинили через малу економічність.

ВидиРедагувати

  • Пересувні локомобілі мали котел паровозного типу із потужністю двигуна 8,5-55 кВт (12-75 к.с.). Вони працювали від насиченої або перегрітої пари під тиском 1-1,2 Мн/м² (10-12 кгс/см²) із вихлопом в атмосферу. Основна галузь застосування — сільське господарство.
  • Стаціонарні локомобілі призначені для невеликих промислових підприємств та зазвичай є приводом генераторів електричного струму. Котли таких локомобілів мають циліндричну топку та висувну систему димогарних труб. Тиск перегрітої пари близько 1,5 Мн/м² (15 кгс/см²), потужність машин 90-580 кВт (125-800 к.с.)

ПаливоРедагувати

Паливом для локомобілів можуть бути різні відходи (тирса, костра, тріски, лушпиння), місцеве паливо (дрова, торф, солома та ін.) або вугілля, мазут.

Переваги і недолікиРедагувати

Переваги:

  • надійність,
  • невимогливість до якості води та палива,
  • великий термін експлуатації,
  • простота монтування на місці.

Недоліки:

  • низька економічність
  • велика металоємність.

Сучасні локомобіліРедагувати

У 21-му столітті поняття «локомобіль» застосовують до транспортних засобів, призначених для руху автомобільними дорогами і залізницями. Для цього транспортний засіб дообладнують спеціальними напрямними або спеціальними колесами для пересування рейками, шасі може бути трактором або вантажним автомобілем.

Наприклад, в Україні випускаються локомобілі на платформі тракторів Харківського виробництва ХТА-220[4] або в Німеччині на базі повнопривідних «Унімогів» концерну Даймлер.

Цікаві фактиРедагувати

  • Під час Російсько-Турецької війни 1877–1878 в Російській імперії була сформована військова частина у складі 12 вугільних рутьєрів британського та російськоімперського виробництва. Локомобілі працювали у транспортуванні важкої артилерії, розвантаженні вагонів (один був з краном) та електростанціями. Пізніше рутьєри були направлені у Баку, де були перероблені на роботу із мазутом, та відправлені на війну із текінцями.

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Локомобіль системи Вольфа як електростанція (рос.)
  2. Проф. А. А. Брандт «Очерк истории паровой машины и примененние паровых двигателей в России.» СПБ. — 1892
  3. Локомобиль // Большая советская энциклопедия / главн. ред. А. М. Прохоров. — 3-е изд. — Тома 1–30. — М.: «Советская энциклопедия», 1969–1978. (рос.).
  4. Мотовоз маневровий ММТ-2 на базі трактора ХТА-220(рос.)

ДжерелаРедагувати

  • Гарькуша Г. Н., Юшина А. Г., Теория, конструкция и расчёт локомобиля, М., 1952; Бобровский Г. С., Локомобиль и его обслуживание, 6 изд., М. — Л., 1954.

ПосиланняРедагувати