Відкрити головне меню

Литвинський Юрій Олексійович

Ю́рій Олексі́йович Литви́нський (3 листопада 1967 року, Київ — 10 серпня 2014 року, під Іловайськом) — полковник резерву (посмертно), Міністерство внутрішніх справ України, батальйон оперативного призначення «Донбас» Національної гвардії України.

Литвинський Юрій Олексійович
UA-OF5-COL-GSB-H(2015).png Полковник резерву (посмертно)
Литвинський Юрій Олексійович.jpg
Загальна інформація
Народження 3 листопада 1967(1967-11-03)
Українська РСР Українська РСР, Київ
Смерть 10 серпня 2014(2014-08-10) (46 років)
Україна Україна, Іловайськ
поховання: Лісове кладовище
Громадянство Flag of Ukraine.svg Україна
Університет ХГвВТКУ
Псевдо Монгол
Військова служба
Приналежність Україна Україна
Вид ЗС Геральдичний знак - емблема МВС України.svg МВС України
Рід військ Emblem of the National Guard of Ukraine, 2017.svg Національна гвардія
Формування
Emblem of the Donbas Battalion.svg
 «Донбас»
Війни / битви

Війна на сході України

Командування
з 2014 Начальник відділу управління бойової та спеціальної підготовки БСпП «Донбас» НГУ
до 2004 Заст. начальника пересувного командного пункту ГШ ЗСУ
Нагороди та відзнаки
Орден «За мужність» ІІІ ступеня

БіографіяРедагувати

3 листопада 1967 року в Києві. Батько, Олексій Павлович, ліквідатор наслідків аварії на ЧАЕС 1-ї категорії, інвалід 2 групи; однин з небагатьох живих свідків перших випробовувань ядерної зброї СРСР на Новій Землі, мама Любов Юхимівна працювала бухгалтером-економістом Київського заводу шампанських вин «Столичний».

1984 року закінчив київську середню школу № 117 імені Лесі Українки. 1988 року закінчив Харківське гвардійське вище танкове командне училище, в складі групи радянських військ служив у східній Німеччині, по тому — на Далекому сході та Київському військовому окрузі. 2004 року за вислугою років звільнився — з посади заступника командира рухомого командного пункту ГШ ЗСУ. Займався садівництвом, вибудував дачу.

Участь у ЄвромайданіРедагувати

Був одним із перших, хто прийшов на Майдан[1].

По тому — командир 3 взводу 8-ї «афганської» сотні. В ніч на 20 лютого дістав вогнепальне поранення в ліве плече на вулиці Інститутській, дробину з-під ключиці так і не всиг видалити.

Участь в АТОРедагувати

Заступник командира батальйону з озброєння — начальник технічної частини резервного батальйону оперативного призначення, в травні 2014-го проходив підготовку на полігоні у Нових Петрівцях.

Брав участь у звільненні міста Попасна. Загинув 10 серпня в запеклому бою за 4 кілометри від Іловайська, у якому українські сили захопили блокпост терористів, вилучили значну кількості зброї та знищили понад 30 бойовиків. Військовослужбовці намагалися просуватися далі, проте міст, по якому мали пройти автоколони, виявився замінованим. Це встановив підполковник Литвинський та очолив роботи по розмінуванню, чим зберіг життя багатьох військових. В часі цих робіт його та двох підлеглих застрелив ворожий снайпер. Тоді ж загинув старший солдат Юрій Литвинський.

Відспіваний у Михайлівському Золотоверхому соборі, похований на Лісовому кладовищі в Києві. Вдома лишилися дружина Світлана Віталіївна, кандидат філологічних наук, доцент кафедри історії й документознавства Національного авіаційного університету, та двоє синів.

Нагороди і пам'ятьРедагувати

 
Меморіальна дошка на будівлі гімназії № 117 міста Києва

14 серпня 2014 року — за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, відзначений — нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Вдова полеглого пригадала слова Юрія Литвинського кількарічної давності: «- Я не хочу померти від старості, я хочу героїчно загинути на полі бою і бути похованим з усіма військовими почестями…»

29 травня 2015 року на фасаді будівлі гімназії № 117 міста Києва, де навчався Литвинський, було відкрито меморіальну дошку[2].

Упродовж 10 серпня — 10 жовтня 2018 року відбувалося громадське обговорення проекту перейменування Російської вулиці в Києві на честь Юрія Литвинського, однак цю пропозицію не було підтримано[3].

ПриміткиРедагувати

  1. Людмила ПАРАСКІВА, Оксана ПЕРЕВОЗНА, Ольга МОСКАЛЮК, Наталія ШЕСТОПАЛ. «Янукович — уже не президент. Він виступив проти народу» Газета по-українськи, 3 грудня 2013 «Я зранку під йолку відніс великий траурний вінок: „Беркуту і зеку за криваву ялинку“, — говорить військовий пенсіонер Юрій Литвинський, 46 років. — Купив його за 100 гривень. Була ідея зробити з Януковича ялинкові прикраси і підвісити на цю йолку…»
  2. Роман Герасіменко. На фасаді рідного навчального закладу загиблого героя Юрія Литвинського відкрили меморіальну дошку (Відео). Сайт Національної гвардії України, 29 Травень 2015
  3. Обговорення щодо перейменування вулиці Російської у Дарницькому районі на вулицю Юрія Литвинського (Завершено. Так: 877. Ні: 962) Архівовано 12 жовтня 2018 у Wayback Machine. // Київська міська державна адміністрація. Громадське обговорення проектів нормативно-правових актів. — 2018. — 11 жовтня.

ДжерелаРедагувати