Кінематограф Алжиру
Кінематограф Алжиру — індустрія виробництва, розповсюдження, зберігання та демонстрування художніх і документальних фільмів на території Алжиру.
| Кінематограф Алжиру | |
|---|---|
 | |
| Кількість екранів | 17 (2012)[1] |
| • на одну особу | 0,1 на 100 000 (2012)[1] |
| Число походів у кіно (2006)[2] | |
| 700 000 | |
| Касові збори (2007)[2] | |
| Всього | $100 000 |
Історія ред.
Колоніальна епоха ред.
За часів французької колонізації переважна більшість фільмів була знята європейцями. 1921 року франко-бельгійська команда режисера Жака Фейдера зняла фільм «Атлантида», декораціями до якого слугували краєвиди гор Оресу і міста Джіджеллі[3]. Фільм розповідає про кохання офіцера французького іноземного легіону і хтивої королеви вигаданого сахарського королівства. У ньому не тільки змальовується романтика і екзотика країни, але і висловлюються європейські побоювання за власну роль в Африці і небезпеку міжрасових контактів[4].
У більшості фільмів, знятих європейцями про країну, алжирська дійсність розглядалась як пасторальне життя в умовах гір і пустель, часто акценти розставлялись на соціальні моменти, які колоніальна влада намагалась змінити, покращити. Наприклад у фільмі Альберта Дюре «Бажання» (1928) аналізується полігамна структура алжирського суспільства. Помітними французькими фільмами того часу, події яких розгортаються в Алжирі, або сюжет пов'язаний з країною, стали: «Блед» (1929) Жана Ренуара, «Велика гра» (1934) Жака Фейдера, «Батальйон іноземного легіону» (1935) Жульєна Дювів'є.
Початок власне національного кінематографу поклали 4 документальні пропагандистські короткометражні стрічки, зняті представниками алжирських повстанців і показані в країнах соцтабору. 1957 року під час національно-визвольної боротьби алжирського народу проти французької влади Фронт національного визволення Алжиру створив Школу кінематографії для підготовки кадрів, що змогли б створювати документальну хроніку задля висвітлення народної боротьби. Режисером Р. Вотьє було створено фільм «Алжир у полум'ї» (1958)[5].
1960-ті ред.
Здобуття незалежності на початку 1960-х років ознаменувало початок незалежного алжирського кінематографу[6]. Вже 1961 року при тимчасовому уряді країни створено кінематографічний відділ. Важливою працею якого стали фільми режисера Мохаммеда аль-Ахдар Хаміна (араб. محمد الأخضر حمينة), «Ясміна» (1961) і «Голос народу» (1961)[5].
1964 року побачив світ перший повнометражний фільм незалежного Алжиру — «Такий молодий світ», у якому французький режисер Ж. Шарбі показав трагічну долю дітей, що були скалічені війною. Цей фільм отримав 1965 року нагороду V Московського кінофестивалю. Тема національно-визвольної боротьби стала основною в продукції алжирського кінематографа. Документальні стрічки «Люди працюють» (1963); «Алжир, рік перший» (1963), режисера Мохаммеда Хаміни; «Світанок проклятих» (1965), режисера Ахмеда Рашді. Ігрові фільми «Ніч жахається сонця» (1965), режисера М. Бадія; «Шлях» (1968), режисера М. С. Ріада[5]. Кінострічка «Вітер з Оресу» (1966), режисера Мохаммеда Хаміни, розповідає про пробудження національної самосвідомості і прагнення незалежності[6][7]. У сюжеті розповідається про матір, що вирушила шукати сина, алжирського-націоналіста, який вирішив піти шляхом свого батька, боротися проти французьких поневолювачів і потрапив до полону[7]. Фільм отримав приз на Каннському кінофестивалі 1967 року[8]. Ахмед Рашді (араб. أحمد راشدي) разом з французами (Жак Перрен) створює політичну драму «Дзета» (1969), режисер фільму Коста-Гаврас. Фільм отримав декілька нагород на Каннському кінофестивалі і два оскари за найкращий іноземний фільм і найкращий монтаж (загалом висувався на 5 номінацій).
Першим спільним італо-алжирським фільмом стала пропагандистська стрічка «Битва за Алжир» (1965), режисера Джилло Понтекорво[6][5]. Фільм отримав 1966 року приз «Золотий лев» і приз від ФІПРЕССІ Венеційського кінофестивалю, номінувався на «Оскар» як найкращий фільм 1967 року, а 1969 року за найкращу режисерську роботу і кіносценарій.
1970-ті ред.
У кінематографі 1970-х років досліджувалось широке коло проблем: класова боротьба, визвольний рух, соціально-політичне життя, аграрна революція, емансипація жінок, подоланням наслідків французького колоніалізму. Мохаммед Хаміна створює фільм «Грудень» (1972); режисер А. Тульбі — фільми «Переслідуваний» (1969), «Ключ до тайни» (1971), «Нуа» (1972); Мерзак Аллуаш (араб. مرزاق علواش) знімає «Омар Гатлато» (1977) і «Пригоди героя» (1978), важливою тематикою яких виступають діти та їхнє життя в місті; Амар Ласкрі — «Патруль на Сході» (1972); Амар Лаллем — «Заборонена зона» (1972); М. Буамарі — «Вугільник» (1972), «Спадщина» (1975); Муса Хадад — «Відпустка інспектора Тахара» (1969), «Ми повернемось» (1973) і «Вітер з півдня» (1975), «Анатомія однієї змови» (1978); Ахмед Рашді — «Опіум і кийок» (1971), був представлений на VII Московському кінофестивалі, і «Алі в країні міражів» (1979), отримав приз на XII Московському кінофестивалі[5].
Найвизначнішим полотном, що змалювало героїчні сторінки визвольної війни стала кінокартина режисера Мохаммеда Хаміни «Хроніка полум'яних літ» (1975). Отримала золоту пальмову гілку Каннського кінофестивалю того ж року[5][6].
Помітними комедійними акторами цього періоду були Руїшед, фільми Хасан Терро і Хасан Таксі; Хадж Абдеррахман — «Відпустка інспектора Тахара».
1980-ті ред.
У 1980-х роках алжирський кінематограф зазнав занепаду, однією з причин була відсутність державного субсидування за збереження державного контролю в цій культурній сфері. Провідні режисери продовжують власну творчість: Мохаммед Хаміна знімає кінострічку «Вітер пустель» (1982); Мерзак Аллуаш — «Людина, що дивиться у вікно» (1982); М. Буамарі — «Перший крок» (1980), «Відмова» (1982)[5]. Молоді кінорежисери розпочинають діяльність: Бендедуш знімає «Повернення провідника», А. Гелем — «Дружина для мого сина»[5]. Д. Узід, Б. Бутман, М. Менгуші, Х. Гелаль працюють над кіноальманахом «Різні події» (1982—1984)[5].
1990-ті ред.
Помітною подією 1990-х років стала політична комедія «Карнавал в селі» (1994), режисер Мохамед Окасі, що розповідає про людину, що спокусилася владою і прагне стати мером спочатку власного селища, а незабаром і президентом усього Алжиру. Мерзак Аллуаш знамає комедію «Салют, сестро!» (1996). У цей час спостерігається тенденція збільшення франкомовних фільмів, на противагу фільмам алжирською арабською. Це може пояснюватись як бажанням кінорежисерів вийти на міжнародний ринок з власним продуктом, так і відновленням ролі французької мови в суспільстві, передусім серед освіченої молоді.
2000-ні ред.
Фільм «Жовтий будинок» режисера Амора Хаккара отримав премії за найкращий фільм і найкращу музику на XXVIII фестивалі у Валенсії і Локарно 2007 року.
2010-ті ред.
Французький кінорежисер алжирського походження, Рашид Бушареб у співпраці з алжирськими і бельгійськими колегами знімає фільм «Поза законом» (2010), який отримує золоту пальмову гілку на Каннському кінофестивалі. Фільм-драма розповідає про трьох братів-алжирців, які ведуть підпільну діяльність у Франції під час визвольної війни алжирського народу.
Актори ред.
Мережа кінотеатрів ред.
Станом на 2009 рік в Алжирі діяло 19 кінотеатрів на 700 тис. місць[9]. Загальні збори в 2007 році становили 100 тис. американських доларів[10].
Державне регулювання ред.
Після здобуття незалежності була створена державна служба Алжирської кінохроніки 1963 року, а 1967 — Національне управління з кінематографічної торгівлі і промисловості ОНСІК (об'єднані 1974 року)[5]. Алжирська влада націоналізувала усі кінотеатри 1964 року, а 1969 — ввела монополію на виготовлення кінопродукції і кінопрокат. 1964 року було створено національну сінематеку[5]. 1974 року розпочало свою діяльність Товариство аудіовізуальних мистецтв Алжиру, було створено Алжирську федерацію кіноклубів. Щорічно в період 1970-1980-х років у кінопрокат потрапляло 280—300 кінострічок французького, американського, італійського, арабського і виробництва країн соціалістичного табору[5]. 1984 року на базі ОНСІК створено виробниче і прокатне об'єднання[5].
Див. також ред.
Примітки ред.
- ↑ а б Table 8: Cinema Infrastructure - Capacity. UNESCO Institute for Statistics. Архів оригіналу за 5 листопада 2013. Процитовано 2.12.2016.
- ↑ а б Table 11: Exhibition - Admissions & Gross Box Office (GBO). UNESCO Institute for Statistics. Архів оригіналу за 25 грудня 2018. Процитовано 5 листопада 2013.
- ↑ (англ.) Abel, Richard (1984). French Cinema: The First Wave, 1915—1929. Princeton University Press.
- ↑ (англ.) Slavin, David Henry (2001). Colonial Cinema and Imperial France, 1919—1939: White Blind Spots, Male Fantasies, Settler Myths. JHU Press. p. 35.
- ↑ а б в г д е ж и к л м н п (рос.) Алжир // Африка: энциклопедический справочник. В 2-х тт. / гл. ред. А. Громыко. — М. : Советская энциклопедия, 1986. — Т. 1. — 672 с.
- ↑ а б в г Алжір // Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
- ↑ а б (англ.) Spaas, Lieve (2001). Francophone Film: A Struggle for Identity. Manchester University Press. pp. 135–6.
- ↑ (фр.) Festival de Cannes: The Winds of the Aures. [Архівовано 2012-02-08 у Wayback Machine.] — festival-cannes.com.
- ↑ (англ.) Table 8: Cinema Infrastructure — Capacity. — UNESCO Institute for Statistics.
- ↑ (англ.) Table 11: Exhibition — Admissions & Gross Box Office (GBO). — UNESCO Institute for Statistics.
Література ред.
- (рос.) Кино: Энциклопедический словарь / С. И. Юткевич. — М. : Советская энциклопедия, 1987. — 640 с.
- (англ.) Guy Austin, Algerian National Cinema, Manchester University Press, 2012, ISBN 978-0-7190-7993-1.
Посилання ред.
- (фр.) Algérie [Архівовано 28 грудня 2016 у Wayback Machine.] — Projet de collecte de données statistiques sur les marchés cinématographiques et audiovisuels dans 9 pays méditerranéens.