Відкрити головне меню

о. Володимир Куновський
Народився 19 січня 1901(1901-01-19)
с. Кривка на Турківщині
Помер 8 жовтня 1955(1955-10-08) (54 роки)
ж-д станція Жмеринка
Поховання м. Дрогобич, старий цвинтар[1]
Діяльність священик, богослов, почесний канонік
Alma mater Перемиська грекокатолицька духовна семінарія
Батько о. Маркелій Куновський
Мати Юлія Чайковська
У шлюбі з Олена Очабрук
Діти сини: Богдан, Омелян, Зиновій, Роман, Мирослав
Нагороди Крилошанські відзнаки

о. Володимир Куновський (19 січня 1901 — 8 жовтня 1955 рр.) — український священик, богослов, фотограф-аматор, дослідник історії рідного краю .

ЖиттєписРедагувати

Дитинство та юністьРедагувати

Народився і зростав у с. Кривка, Турківського повіту (Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорська імперія), в сім'ї о. Маркилія Куновського та Юлії з дому Чайковських 19 січня 1901 року.

Батько був настоятелем церкви св. Миколи з 1891 по 1926 рік в селі Кривка. Особисто знав Іларіона Свєнціцького і Михайла Драгана , ініціаторів заснування музею народної архітектури і побуту просто неба у Львові "Шевченківський гай і через них звернувся до митрополита Андрея Шептицького з просьбою про збереження і перевезення церкви до Львова, де вона стала першим ексронатом новоствореного музею.

« Складно сказати, яка б доля чекала цей шедевр дерев’яного зодчества, яким є невеличка бойківська церква зі села Кривка, що на Турківщині та яка сьогодні є окрасою Музею народної архітектури та побуту у Львові, якби не те, що на той час парохом у цьому селі був о. Маркелій Куновський. Згідно з одними джерелами, ця церква, посвячена отцю Миколаю, була збудована 1761 року, а, згідно з іншими - 1763-го. Вона довго задовольняла потреби мешканців села, кількість яких ніколи не перевищувала 400 осіб, а в 1920-х роках зросла майже вдвоє, а тому громада села вирішила розібрати стару церкву і на її місці поставити нову. (...) Стару церкву очікувала доля багатьох дерев’яних церков: її або могли продати в якесь інше бідніше село, або просто використати дерево на опалення. (...) Під час дискусії з громадою щодо майбутнього старої церкви отець Маркелій Куновський звернувся до відомого мистецтвознавця Михайла Драгана, який попросив допомоги Митрополита Андрея Шептицького і переконав його, що варто викупити в села цю церкву і перевезти її до Львова. Під керівництвом М. Драгана стару церкву розібрали й перевезли до Львова, у теперішній Шевченківський гай, започаткувавши у такий спосіб Музей народної архітектури й побуту просто неба. Церкву перевезли возами з Кривки і змонтували на новому місці 1930 року.[3] »

о. Маркилій Куновський, батько Володимира, народився 19 грудня 1853 р. у с. Бистриця Дрогобицького повіту в Галичині в священичій родині. Батько — о. Тома Куновський (1818—1890 рр.) — парох с. Бистриця Дрогобицького повіту (священичий сан отримав у 1845 році). Мати — Домініка Ільницька, донька о. Василя Ільницького і Вікторії Топольницької[2].
Самбірську гімназію закінчив 1873 р.
1873—1875 рр. — навчався у Львівському університеті на теологічному факультеті.
1876—1877 рр. — навчався в Перемиській духовній семінарії
Ієрейські свячення отримав 18 квітня 1880 р. із рук єпископа І. Ступницького у Перемишлі.
Був одружений з Юлією Чайковською-Тимкович (1868 р.н.)[3], донькою о. Григорія Чайковського і Йосифи Кромер.
Був на парохіях в селах:

  • с. Росохач, Турківського повіту (1881—1882 рр.) — адміністратор,
  • с. Яблінка Вижня, Турківського повіту (1882—1891 рр.) — парох,
  • с. Кривка, Турківського повіту (1891—1926 рр.) — парох.

26 липня 1898 р. відбулася канонічна візитація парохії в с. Кривка перемиським єпископом Костянтином Чеховичем (лист від 12 грудня 1898 р. за № 4977). У листі відзначається ревна душпастирська діяльність отця пароха та взірцевий порядок у церкві.
Помер 4 квітня 1926 р. у с. Кривка, похований біля церкви Пресвятої Трійці в с. Маткові.[4]

У 1912 році юного Володимира віддають на навчання до Самбірської цісарсько-королівської гімназії імені архікнягині Єлизавети. Вісім класів цієї гімназії він закінчив у 1919 році. 3 липня 1919 Володимир одержує атестат зрілості з відзнакою.[5]

Дотримуючись традиції священичих родин, батьки віддають гімназиста Володимира на подальше навчання в духовну семінарію в м. Перемишль. Отець крилошанин Франц Рабій, Самбірський декан і парох 2 листопада 1920 видав «Свідоцтво моральности» (характеристику):

« ...укінчений гімназист, літ 20, обряд греко-католицький, перебував через вісім літ у Самборі, ходячи тут до гімназії. В часі тім заховувався морально, побожно і під кожним взглядом взірцево.[5] »

Навчання в духовній семінарії в ПеремишліРедагувати

 
Будівля колишньої Перемиської грекокатолицької духовної семінарії

1 жовтня 1921 року Володимира Куновського приймають до Перемиської духовної семінарії, про що засвідчує «Посвідка викладів № 23», підписана доктором богослов'я о. Григорієм Лакотою, на той час ректором.

Владика Йосафат Коциловський, єпископ Перемисько-Самбірської єпархії, один з засновників Перемиської грекокатолицької духовної семінарії, був одним із духовних наставників о. Володимира Куновського, спочатку як студента духовної семінарії, а потім як молодого греко-католицького священика.

Великий вплив на формування свідомості Володимира Куновського мав Владика Григорій Лакота, Архіпресвітер греко-католицької капітули в Перемишлі з 1 червня 1925 р. Будучи ректором (до 1925 року), він викладав гомілетику і катехитику, історію Церкви та канонічне право.

Після закінчення семінарії в 1925 році, добре знав і вільно спілкувався польською, німецькою і латинською мовами

Душпастирська праця.Редагувати

Першого вересня 1925 р. перед прийняттям Святої Тайни Священства Володимир Куновський одружується з Оленою Очабрук, донькою о. Алексія Очабрука та Наталії з дому Гардзінських.

Державний дозвіл на свячення отримав 6 серпня 1925, а 13 вересня 1925 року висвячений на диякона. Ієрейські свячення отримав 20 вересня того ж року в Перемишлі з рук єпископа Йосафата Коциловського.

Першу Святу Службу Божу о. Володимир відправив у церкві Собору Пресвятої Богородиці в с. Маткові 4 жовтня 1925 р.

Після закінчення Перемиської духовної семінарії одержав призначення сотрудника парохії (помічника пароха) м. Добромиля на Старосамбірщині. У зв'язку з цим видано Грамоту єпископського ординаріату в Перемишлі за № 4503 від 21 вересня 1925 р. підписана архіпресвітером греко-католицької капітули в Перемишлі о. д-р. Г. Лакотою. Добромиль був на той час доволі великою парохією. У місті було дві церкви: церква Зіслання Святого Духа і церква Святого Онуфрія василіанського монастиря. Для молодого священика це було добре місце праці.

4 квітня 1926 р. у віці 73 роки помирає батько о. Володимира, парох с. Кривки о. Маркилій Куновський. Перемиська консисторія в цей час намагається зміцнювати греко-католицькі парохії на Бойківщині здібними молодими священиками, його переводять завідателем (завідувачем) вивільненої парохії в с. Кривка Височанського деканату на Турківщині. Про це свідчить Грамота єпископського ординаріату за № 1579 від 14 квітня 1926 р., підписана о. прелатом Василем Пинило.

Будучи одночасно завідателем (завідувачем) парохії с. Кривки і адміністратором церкви в с. Маткові, за дорученням єпископа Йосафата Коциловського о. Володимир займається організацією будівництва санаторію для відпочинку і лікування священиків (купелевий заклад священичого товариства «Єпархіальна поміч»).


Наприкінці 1926 р. рішенням Єпископського ординаріату в Перемишлі о. Володимира переводять парохом до с. Яблунів, Височанського деканату до церкви Благовіщення Пресвятої Богородиці. Як і інші греко-католицькі священики того часу, він, разом з громадою села, дбав не лише про відновлення церкви, але і про побудову школи, навчав дітей релігії, проводив велику просвітницьку роботу. Про це засвідчує віднайдена мешканцями села фотографія-реліквія, де на тлі новозбудованої школи зображено її директора Михайла Соболяка, учнів школи, о. Володимира Куновського та Преосвященного Владику Григорія Лакоту.

27-29 вересня 1927 р. в Яблунові відбулася, організована о. Куновським, Свята Місія. Про це стало відомо з літопису (рукописної хроніки), складеного власноруч о. Володимиром у Яблунові в 1928 р., підписаного ним же, і на якому є печатка із зображенням Пресвятої Богородиці з Ісусом на руках і написом на ній: «Печать матірної церкви в Яблонові». Парохіяльний літопис зберігся у церкві с. Яблунів до нашого часу.

30 квітня 1931 р. призначений парохом у с. Висоцьку Нижнім. Про це була видана Грамота від 18 вересня 1931 р. за № 4190, підписана єпископом Перемиським, Самбірським і Сяніцьким Йосафатом Коциловським. До парафії у Висоцьку Нижнім входила дочірня каплиця-церква св. мучеників Макавейських у с. Ропавсько. У зв'язку з тим в листі містодекана о. Ігнатія Шиха, пароха с. Бітлі, за № 119 від 6 листопада 1931 р. на ім'я всечеснішого о. Володимира Куновського йдеться, що Єпископська Консисторія поручає йому обов'язки «доїжджаючого сотрудника» (помічника) в с. Яблунові. Крім цього, він мав і надалі наглядати над душпастирюванням у с. Багнуватім.

 
Храм Стрітення Господнього (19 ст.) у селі Велика Білина

14 липня 1933 р. о. Володимир іменований містодеканом Височанського деканату, в який входило сімнадцять парафій, а 11 жовтня 1934 р. деканом цього ж деканату, про що було видано відповідні Грамоти Єпископського Ординаріату. Будучи деканом Височанського деканату, цілком віддався церковним справам. Як доброго проповідника і катехита його часто запрошують з проповідями до інших сіл деканату. Велика увага приділяється катехизації молоді. Створюються умови, аби при кожній церкві діти мали можливість ходити на катехитичну науку. Від священиків вимагається точно і красиво вести метрики, записники Св. Служб Божих, інші церковні книги, акти. У своїх проповідях завжди закликав парафіян до чеснот і праведності.

6 серпня 1933 р. в м. Турка відбулося велике свято "Українсьека молодь Христові", в якому взяло участь понад 20 тисяч громадян. В місто прибув владика Йосафат Коциловський. О 10 годині ранку на полі за цвинтарем почалася велика архієрейська служба Божа за участю 60 священиків[6].

« Службу Божу Архієрейську відправили їх Преосв. Владика Кир Йосафат під голим небом, на плоші, біля церкви в асисті Отців деканів Тимчука і Козбура; діяконували отці Головач і Куновський. Проповідь виголосив о. Ільницький зі Шумяча[7]. »

Мав крилошанські відзнаки, був каноніком

За ревну працю на духовній ниві парафіяни любили, шанували свого пароха, довіряли йому. Це підтвердила канонічна візитація парафії в с. Висоцьку Нижнім Перемиським єпископом Йосафатом Коциловським. На пам'ять про це деканові залишено святий образок із власноручним написом і підписом Владики. У 1940 році за дозволом Перемиської консисторії та особистого благословення Владики Й. Коциловського, переводиться парохом церкви Стрітення Господнього у с. Велику Білину Лучанського деканату.[4]

Львівський Собор 1946 року. Радянські часиРедагувати

Другий прихід на Західну Україну більшовиків став трагедією для греко-католицької церкви. За вказівкою і під постійним наглядом НКДБ «ініціативна група» скликає 8-10 березня 1946 року у Львові Собор греко-католицького духовенства. Було вирішено запросити на Собор всіх деканів і по одному священику з кожного деканату. Із 225 запрошених прибуло 216 отців і 19 із 22 мирян. Із Львівської області — 68 отців, із Дрогобицької — 60, зі Станіславівської — 4, із Тернопільської — 39. Із Дублянського деканату — о. Володимир Куновський, декан о. Гайдукевич Олександр, не приїхав, бо захворів[8][9]. Священики-делегати мали прибути на Собор 7 березня.

« Для прикладу наведу такий факт. Напередодні Собору до Білинецького священика о. Куновського приїхав працівник НКВС, у нього заночував і вранці обидва поїхали до поїзда у Калинові. Разом сіли у поїзд, і поїхали до Львова на цей сфабрикований, фарсовий собор... Після повернення з Львівського собору настоятель нашої церкви пр. о. В. Куновський у першу неділю пояснив своїм парафіянам на проповіді в церкві, що згідно з постановою Собору Св. Літургія буде відправлятися в православному обряді і вірі... Треба бути об'єктивним, що наші парафіяни прийняли цю інтерпретацію о. Куновоького індиферентно, вони добре розуміли, що о. Куновського поставили перед альтернативою: або прийняти православ я, або чекати арешту й засудження на десятирічне заслання. Численний склад сім'ї, яка складалася з п'ятьох малих дітей і їмості, за яких він переживав, змусило його підписати цей незаконний, віроломний акт злуки. Після переходу на православ'я о. Куновський у проповідях не ідеалізував православну віру, а говорив лише те, що прочитав у св. Євангелії.[10] »
« Мама цілу ніч переживала, плакала, а раненько нам сказала, що тата забрали… Лише через два дні мама дізналася, що батько перебуває у Львові на Соборі священиків. Саме так Батько став делегатом собору. Отже, більшовики примусили понад дві сотні заляканих священиків і мирян до участі у сумнозвісному Львівському соборі... Собор вирішив анулювати постанови Берестейської унії з І596 р., відірватись від Римської (папської) Церкви, повернутися до прадідівської православної віри і возз'єднатися з Російською Православною Церквою. Собор одностайним голосуванням приймає ці рішення. Фарс відбувся. Відтоді Батько, зрештою, як і всі інші священики, що мали право легально діяти в Західній Україні, стає „православним”. Насильницьке переведення у православ’я греко-католицьких священиків перетворилось у жорстокі репресії, бузувірське ламання особистостей, депортації. Не оминуло це і нашу найближчу родину. Перед самими Різдвяними святами в 1950 р. був вивезений до Сибіру брат моєї мами священик Омелян Очабрук — парох с. Росохача, колишнього Боринського району на Дрогобиччині. Там він відійшов у вічність. Причина вивезення на Сибір була та, що він відмовився перейти на провослав'я, підтримував борців за волю України і був свідомим українцем.[5] »
« Маємо спогади тодішнього дублянського священика о. Василя Диди, тож немає потреби щось домислювати: «1945 р. — рік «активної» діяльності ініціативної групи. В район постійно скликають усіх парохів, проводять бесіди, читають лекції, які мають досить таки атеїстичний характер. Потім нам оголошують, що маємо їхати в Дрогобич (в область)… Заходимо в приміщення, де має бути та авдієнція. Нікого з православних ієрархів чи організаторів ініціативної групи немає. З кабінету виходить парох із Великої Білини (о. Володимир Куновський), питаємо його, про що там говорять. Він і каже: «Мене спитав ведучий, чи згідний я пертрактувати із Ініціативною групою, я відповів, що так. Сказали підписатися, я й підписався». Мені стало ясно, що ніякої дискусії тут не буде, лише голий примус, отож я поїхав додому. Кілька тижнів по тому дізнався, що всі вже підписалися, а хто не погодився, того вже не відпускають. Заарештовано уже отців Чеверинського з Городища, Сеніва з Луки, Кузича з Корналович (усі — з Дублянського району)… Став переховуватись у мами і так прожив цілий рік…». На цьому священича діяльність о. Диди (який охрестив мене 1940 року) закінчилася...[8] »

Останні роки життяРедагувати

 
Могила о. Володимира в Дрогобичі на старому цвинтарі по вул. Трускавецькій

Після дванадцятирічного перебування парохом церкви Стрітення Господнього в с. Велика Білина о. В. Куновський переводитьея настоятелем Катедральної церкви Пресвятої Трійці в м. Дрогобичі Самбірсько-Дрогобицької єпархії РПЦ. Грамота про це призначення підписана єпископом Михаїлом (Мельником) від 4 березня 1952 р. за № 2552.

« З благословення патріаршого Екзарха всієї України Високопреосвященнійшого Митрополита Київського і Галицького Іоанна на початку жовтня 1955 р. друга група представників православного духовенства західно-українських єпархій, очолювана Преосвященним Михаїлом, єпископом Дрогобицьким і Самбірським вибралась у подорож до Києва, Москви і Ленінграду. 7 жовтня 1955 р. о дев'ятій годині ранку всі учасники екскурсії зібралися у Львові в архієрейському домі. До складу делегації від Дрогобицької єпархії входили – секретар Єпархіяльного управління протоієрей Володимир Куновський і настоятель парафії с. Міженець протоієрей Пантелеймон Малецький. Після спільного сніданку у Високопреосвященного Архієпископа Львівського і Тернопільського Панкратія делегація, з благословення Владики, вирушила в далеку дорогу. Радість подорожі переплилася печалями, гірким сумом і болем. В дорозі батькові робилося все гірше і гірше. Викликається лікарська допомога і на станції Жмеринка хворого батька знімають з поїзду і відвозять у лікарню, тут він вмирає. Владика Михаїл сприйняв повідомлення про кончину свого найближчого співробітника по-християнськи спокійно, але всі учасники делегації розуміли, що цей сумний випадок не міг не позначитися на здоров’ї Владики. 9 жовтня 1955 р. у Києві Преосвщенний Михаїл (Мельник) вмирає. Поховали батька з почестями в Дрогобичі на цвинтарі по вулиці Трускавецькій, недалеко від Катедри. Похорон був величавий, при великому здвигу шокованих несподіваною смертю людей. Коли труну з тілом виносили зі Святої Трійці, то процесія з вінками і хоругвами та десятками священиків зі всієї Єпархії розтягнулася на віддаль більше одного кілометра і вже повертала на цвинтар.[5] »
« ...В 1955 году к его секретарю, протоиерею Владимиру Куновскому, явился католический священник, его друг юности, по одним сведениям отбывший концлагерь в Сибири, по другим — бежавший оттуда. Епископ Михаил приютил старого друга и при сочувствии отца Куновского сумел переправить его на Запад, о чем только впоследствии узнало Дорогобычское отделение МВД. Но в Москве решили, что арест православного епископа, да к тому же 10 лет тому назад перешедшего из католичества, в епархии на границе с Чехословакией и Венгрией, вызовет шум заграницей. Патриарх Алексий, через архиепископа Львовского Панкратия (в миру Петр Иосифович Кашпарук[ru], тоже б. униат), пригласил епископа Михаила с группой руководящего духовенства его епархии посетить Киев, Москву и Ленинград. 7 октября они выехали, а 8-го, по пути в Киев, с поезда был снят протоиерей Куновский, официально под предлогом болезни. К вечеру они прибыли в Киев и на другое утро скоропостижно скончался епископ Михаил, неполных 54-х лет и цветущего здоровья. Официально было объявлено, что «по пути в Киев скончался секретарь Дрогобычского епархиального управления протоиерей Владимир Куновский, а в самом Киеве от сердечного припадка скончался преосвященный епископ Михаил». Без вскрытия владыку отпели в Троицкой церкви и на другой день в закрытом гробу отправили в Дрогобыч, где 12 октября его похоронил архиепископ Антоний Станиславский и Коломийский (б. униатский иеромонах Пельвецкий, род. в 1898 г.). Во избежание толков, никто из сопровождавших владыку в поезде пастырей не поехал провожать его гроб в Дрогобыч. Наоборот, они сразу после его отпевания в Киеве, выехали в тот же день в Москву, где провели неделю, затем 5 дней в Ленинграде. В Киеве они провели лишь два дня. В Дрогобыче ходят две версии этого загадочного случая: по одной, о. Куновского на одной из станций вызвали в приемный покой и объявили спутникам, что он заболел. Они поехали дальше и по прибытии в Киев получили телеграмму о его кончине. По другой, — он вышел на станцию и был арестован. На другое утро епископ Михаил посетил резиденцию митрополита Иоанна, где его допрашивали чекисты, предъявив, якобы полученное накануне показание его уже умершего секретаря. Тут он, по одной версии, скончался от сердечного припадка, по другой, был отравлен беседовавшими с ним чекистами. Тело было перенесено в церковь, а растерявшимся его спутникам предложено было после отпевания немедленно ехать дальше в Москву.[11](рос.) »
« ...Розтин, проведений у Дрогобичі під керівництвом патанатома Яковлєва, показав, що смерть настала від інфаркту. Син о. В.К. Богдан Куновський (як лікар, був допущений до матеріалів розтину) не погоджувався з висновком Яковлєва, проте мусив мовчазно прийняти його до відома... Через декілька років (незадовго до своєї смерти)Яковлєв передав родині о. В.К. інформацію, якою підтвердив, що смерть о. В.К. настала внаслідок отруєння.[4] »



Захоплення мистецтвом фотографіїРедагувати

« Час біжить швидко, невпинно і невблаганно. Тому надзвичайним винаходом людства можна вважати фотографію, яка фіксує окремі, завжди неповторні миті життя. І щасливим випадком є те,коли фотоапарат попадає в руки інтелегентної людини, яка любить свою родину, народ і країну, в якій живе. Таким був Володимир Куновський. Ще студентом він дістав можливість навчитися фотографувати і, маючи свій фотоапарат, фіксував миті цього дуже швидкоплинного часу. А так як походив з давньої галицької священичої родини, серед своїх фотостудій робив і знимки церков рідного йому Турківського краю під час відвідин великої родини, розкиданої по різних селах.[12] »

Світлини церков, зроблені в 1915—1917 рр. та 1930—1937 рр., є цінним матеріалом для дослідників сакрального мистецтва, архітекторів. Шість світлин церков надруковано в енциклопедичному виданні Василя Слободяна «Церкви України. Перемиська єпархія», 1998 р. сторінки 86, 96, 108, 115, 118, 119:

  • с. Матків. Каплиця Св. Івана Хрестителя, 1869 р. Розвалена 1964 р. Світлина 1915 р. зі збірки НМ № 66;
  • с. Красне. Церква Св. Архистратига Михаїла, 1850 р. Згоріла 1923 р. Світлина 1916 р. зі збірки НМ № 52а;
  • с. Либохора Горішня. Церква Св. Архистратига Михаїла, 1764 р. Розібрана 1926 р. Світлина 1917 р. зі збірки НМ № 53;
  • с. Багновате. Церква Вознесіння Господнього, 1721 р. Розібрана у 1930-х роках. Світлина 1930-х років зі збірки НМ № 1600;
  • с. Висоцько Кінець. Церква Різдва Пресвятої Богородиці, XVIII ст. Світлина 1937 р. до перебудови 1937 року зі збірки НМ № 24;
  • с. Росохач. Церква Св. Архистратига Михаїла, 1882 р. До перебудови в 1960-х роках. Світлина 1936 р. зі збірки НМ № 75;[13]

Добре особисто знав Іларіона Свєнціцького, директора Львівського національного музею і в 1925 р. подарував музеєві світлини своєї роботи. Це підтверджується архівною документацією Львівського національного музею, зокрема книгами надходжень № 31381 (47 позицій світлин церков, каплиць, дзвіниць) і № 23737 (12 позицій світлин ікон). Окрім цього, за книгою надходжень музею за № КВ — 8448 відомо, що передав музеєві 1920 р. дошку для дереворитів (двосторонню) із зображенням Богородиці і Св. Миколая, яка зберігалася в церкві с. Висоцько Нижнє без практичного застосування. Скоріш за все це було зроблено за дорученням свого батька о. Маркилія Куновського, тоді пароха Церкви Св. Миколая в с. Кривка на Турківщині, з метою збереження її мистецької вартості для наступних поколінь.

Цінним є те, що донині збереглися світлини неіснуючих церков. На жаль, немало шедеврів сакральної архітектури нашого регіону навічно втрачено для нащадків…через відомий тоталітарний режим.


Літературно-дослідницька діяльністьРедагувати

Наприкінці 1990-х років при церкві Благовіщення в с. Яблунів Турківського району Львівської області сином о. Володимира Зиновієм віднайдено рукопис парохіяльного літопису села Яблунів, складеного в 1928 році власноруч о. Володимиром, підписаного ним і на якому є печатка із зображенням Пресвятої Богородиці з Ісусом на руках і написом на ній: «Печать матірної церкви в Яблонові». У 2014 році, стараннями сина Романа, який опрацював рукопис, у світ вийшла віддрукована книжка о. Володимира Куновського «Літопис парохіяльна в Яблунові». Збережені лексика і правопис того часу, а рідковживані слова відмічені значком (*) і пояснення їх знаходяться в словничку рідковживаних слів, поміщеному в кінці книжки. Поряд з цитатами латинською, німецькою і польською мовами для легшого прочитання і розуміння зроблено переклад українською, поданий курсивом. Книжка доповнена світлинами з родинного архіву, що відносяться до часу перебування о. Володимира Куновського на парохії в Яблунові (1927—1930), фотографіями церковних споруд, образів і іншими документами, що стосуються того періоду. Окремо представлені твори Михайла Соболяка — здібного і цікавого художника, місцевого вчителя, сусіда і товариша о. Володимира Куновського, далекого родича Куновських.[14] Художнє оформлення книжки і підготовка до друку (макет) зробив внук Любомир. Книга унікальна і цікава для дослідників історії рідного краю.

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Знаходиться в м.Дрогобич, по вул. Трускавецькій
  2. а б Adam Boniecki.Herbarz polski: wiadomości historyczno-genealogiczne o rodach szlacheckich. — Cz. 1. — t 13.  — S 195. (пол.)
  3. Роман Горак. Канікули 1888 року (Листи Антона Березинського до Івана Франка). — Науковий вісник музею Івана Франка у Львові. Випуск 20. — Львів: Апріорі, 2016. — С. 438 — 439. — ISBN 978-617-629-341-5
  4. а б в Богдан Прах. Духовенство Перемиської єпархії та апостольської адміністрації Лемківщини. — Львів: УКУ, 2015. — Т 1. — С 571 — 572. — ISBN ISBN 978-966-2778-21-2
  5. а б в г Зиновій Куновський. Спогади про життя і діяльність о. Володимира Куновського. — Львів: Папуга, 2006. — С 19 — 20, 74 — 75, 85 — 86.
  6. Гайда Ю. І., Шуптар В.А. Турківщина: історія населених пунктів. – Ужгород: Патент, 2002 – С 64 — ISBN 966-7725-52-9
  7. Повітове Свято У. М. X.// Безкид: газета Перемиської єпархії — 13 серпня 1933 — № 31 (195) — С 3
  8. а б Богдан Виханський. Як імперський орел довбав Українську Церкву.// Слово просвіти: Всеукраїнський культорологічний тижневик. — 24 — 30 березня 2016. — № 12 (856) ( відвідано 21.09.2016)
  9. Львовский церковный собор. — Москва: Издание Московской патриархии, 1982. — С 70
  10. Василь Артимович. Велика Білина і довкілля. — Львів: Євросвіт, 2003. — С 178-179. — ISBN 966-7343-52-9
  11. Протопресвитер о. Михаил Польский. Новые мученики Российские.  — Jordanville, 1957. — Т 2. — С 287
  12. Зиновій Куновський, Василь Слободян. Погляд у минуле. Світлини о. Володимира Куновського. — Львів: ПП «Кварт», 2008. — С 9. — ISBN 966-8792-17-3
  13. Василь Слободян. Церкви України. Перемиська єпархія. — Львів: Інститут українознавства ім. Крип'якевича НАН України, 1998. — С 86, 96, 108, 115, 118, 119. — ISBN 966-02-0362-4
  14. о. Володимир Куновський.Літопис парохіяльна в Яблунові. — Львів: 2014 — С 5 — 7

ДжерелаРедагувати

ПосиланняРедагувати