Корнієнко Михайло Васильович

Миха́йло Васи́льович Корніє́нко (24 вересня 1948, с. Севальне, Курська область) — радянський, український юрист; генерал-полковник міліції (1999); Заслужений юрист України, доктор юридичних наук (2004), професор (2003); лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки за 2002 рік.

Михайло Васильович Корнієнко
Народився 24 вересня 1948(1948-09-24) (73 роки)
с. Севальне, Новооскольський район, Курська область, РРФСР, СРСР
Діяльність педагог
Alma mater Академія управлвння МВС Росіїd і Ростовський державний університетd
Науковий ступінь доктор юридичних наук[d]
Нагороди
Орден «За заслуги» ІІ ступеня
Орден «За заслуги» ІІІ ступеня
Заслужений юрист України

ЖиттєписРедагувати

Народився 24 вересня 1948 року в селі Севальне (нині — Бєлгородської області).

З 1965 р, закінчивши профтехучилище в Макіївці (Донецька область), працював слюсарем-сантехніком тресту «Донбассантехмонтаж». Потім працював інспектором виправно-трудовій колонії (1968—1970), юрисконсультом радгоспу «Криничанський» (1970—1971), в 1971—1974 рр. — слідчим прокуратури Калінінського району Горлівки. У 1973 році закінчив Ростовський університет за фахом «юриспруденція». У 1974—1983 рр. завідував відділом адміністративних та торгово-фінансових органів та оргвідділу міськкому.

З 1983 р — в органах внутрішніх справ: начальник відділу УВС Донецького облвиконкому (1983—1988), перший заступник начальника УВС Донецької області (1989—1993). У 1991 році закінчив Академію МВС СРСР за фахом «юрист-організатор». У 1993—1995 рр. — в апараті МВС України (начальник штабу, начальник ГУАСМ МВС). У 1995—1997 рр. — заступник Міністра внутрішніх справ — начальник Головного управління МВС України в Автономній Республіці Крим, потім заступник Міністра внутрішніх справ — начальник Головного управління МВС України в Києві.

У 2000—2005 рр. обіймав посади начальника міліції громадської безпеки, потім першого заступника Міністра — начальника Головного управління по боротьбі з організованою злочинністю; першого заступника Державного секретаря Міністерства внутрішніх справ України — начальника ГУБОЗ; першого заступника Державного секретаря Міністерства внутрішніх справ України; першого заступника Міністра внутрішніх справ України у зв'язках з Верховною Радою України.

У 2005—2006 рр. — директор департаменту служби безпеки, з листопада 2006 р — заступник голови правління «Нафтогаз України».

У 2006—2007 рр. — перший заступник Міністра внутрішніх справ України (в жовтні-грудні 2007 року тимчасово виконував обов'язки Міністра внутрішніх справ).

З липня 2008 року — директор Навчально-наукового інституту права та безпеки Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ[1].

Головний редактор журналу «Право і суспільство», член редколегії збірника наукових праць «Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ», член редакційної ради журналів «Безпека і закон», «Людина і закон». Голова Київської організації Міжнародної поліцейської асоціації (ІРА).

Наукова діяльністьРедагувати

Автор 76 наукових праць з проблем боротьби зі злочинністю, профілактики правопорушень, протидії організованій злочинності та корупції, 9 наукових монографій: «Суспільство і правопорядок», «Організована злочинність ЄС і США», «Організаційно-правові умови протидії організованій злочинності спецпідрозділами БОЗ», «управління силами і засобами ОВС в умовах ускладнення оперативної обстановки» та ін.

ПубліцистикаРедагувати

Автор книги «Йду на завдання», «Прощавай міліція». У співавторстві з Безсмертним І. В. випустив книги «Юрій Кравченко. Втрачений шанс України»[1], «УБОЗ: 20 років бойових операцій», «Доля генерала». Член Спілки журналістів України.

Нагороди та відзнакиРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. а б Книга Михаила Корниенко и Ивана Бессмертного «Юрий Кравченко. Утраченный шанс Украины» (рос.). М. Брежнев. Архів оригіналу за 13 лютого 2015. Процитовано 21 лютого 2015. 

ПосиланняРедагувати