Відкрити головне меню

Користувач:Onlyobjective1/Дискусії щодо доцільності ядерного бомбардування Хіросіми і Наґасакі (3)

Дискусії щодо ядерного бомбардування Хіросіми і Наґасакі стосуються етичних, правових та військових аспектів, що оточують ядерне бомбардування Хіросіми і Наґасакі (6 та 9 серпня 1945 р. відповідно), оголошення війни Радянським Союзом (8 серпня 1945 р.) та вторгнення СРСР до Маньчжурії (9 серпня 1945 р.), а також капітуляцію Японії (15 серпня 1945р.)

26 липня 1945 р. президент США Трумен, прем’єр-міністр Великобританії Черчілль та голова Національного уряду Китайської республіки Чан Кайші випустили Потсдамську декларацію, що намічала в загальних рисах умови капітуляції Японської імперії, узгоджені на Потсдамській конференції. Цей ультиматум заявляв, що, якщо Японія не здасться, вона зазнає "швидкого і повного розгрому"[ [1]]. Деякі з дискутуючих зосередилися на процесі прийняття рішення президентом Труменом, а інші, чи було це бомбардування безпосередньою причиною капітуляції Японії.

Аргументи в підтримку бомбардуванняРедагувати

1) Запобігти численним військовим втратам США та ЯпоніїРедагувати

Ті, хто висловлюються на користь рішення кинути атомні бомби на ворожі цілі, вважають, що масові втрати з обох сторін відбулися б в результаті операції «Даунфол» - запланованого вторгнення в Японію. [6] Основна частина сил вторгнення в Японію мала складатися з американців, хоча Британська Співдружность планувала надати три дивізії військ (по одному із Англії, Канади та Австралії). США очікували втратити багато бійців у «Даунфол», хоча число прогнозованих загиблих і поранених є предметом дебатів. Президент США Гаррі С. Трумен заявив в 1953 році, що за даними його радників жертви США можуть скласти від 250 тисяч до одного мільйона бійців.[7][8]

Крім того очікувалась велика кількість бойових і небойових втрат японців в результаті таких дій. Сучасні оцінки кількості загиблих японців від вторгнення на головні острови коливаються від декількох сотень тисяч до десяти мільйонів. Штат генерала Макартура надав оцінюваний діапазон американських смертей в залежності від тривалості вторгнення, а також оцінили співвідношення смертельних випадків японців до американців як 22:1. Виходячи з цього, щонайменше 200000 загиблих японців можна було б очікувати протягом короткого вторгнення в два тижні, і майже три мільйони, якщо б бойові дії тривали чотири місяці.[1]

Велика втрата життів під час битви за Іодзіму та інші тихоокеанські острови дала лідерам США чітке уявлення про жертви, які тягне за собою материкове вторгнення. З 22060 японських військових, що відстоювали Іодзіму, 21844 померли або від бойових дій, або внаслідок ритуального самогубства. Тільки 216 японських військовополонених були в руках американців під час бою.[22][23]

2) Прискорення закінчення війни запобігло росту жертв в інших країнах АзіїРедагувати

Прихильники тактики бомбардування стверджують, що очікування капітуляції японців також коштувало б життів. "Тільки по Китаю, в залежності від того, яку цифру вибрати щодо загальних китайських жертв, в кожному з дев'яноста семи місяців в період з липня 1937 по серпень 1945 року, десь між 100000 і 200000 чоловік загинули, переважна більшість з них невоюючих. Для інших азіатських держав, в середньому, ймовірно, цифра сягала десятків тисяч в місяць, але фактичні цифри були майже напевно більші в 1945 році, зокрема, через масову загибель у голоді у В'єтнамі. Історик Роберт П. Ньюмен прийшов до висновку, що кожен місяць продовження війни в 1945 році призвів би до загибелі "понад 250000 чоловік, в основному жителів Азії, але і деяких представників із Заходу.”[2]

3) Частина тотальної війниРедагувати

Прихильники бомбардування звертають увагу на оприлюднений японським урядом Закон про Національну мобілізацію і ведення тотальної війни, наказавши величезній кількості цивільних осіб (в тому числі жінкам, дітям і людям похилого віку), працювати на заводах і інших об'єктах інфраструктури, пов’язаних з військовими діями, і боротися проти будь-якого вторгнення. На відміну від Сполучених Штатів і нацистської Німеччини, більше 90% японського військового виробництва було зосереджено в безіменних майстернях і кустарній промисловості, які широко були розкидані по житлових районах в містах, і, таким чином, їх було дуже важко знайти і атакувати. Крім того, скидання бризантних вибухових речовин з високою точністю бомбардування були нездатні проникнути в японську дисперсну промисловість, що робить абсолютно неможливим знищення ії осередків, не завдаючи значної шкоди сусіднім районам. [3][4]

Було зроблено наголос на стратегічному значенні цільових міст. Хіросіма була штаб-квартирою Другого командування і П'ятої дивізії, що командували обороною південної Японії, з 40000-ми бійців, дислокованих в місті. Місто було також комунікаційним центром, зоною збірки для військових, пункт зберігання, там були великі промислові заводи і майстерні. Його ППО складалася з п'яти батарей зеніток калібром 7 см і 8 см (2,8 і 3,1 дюйма).[44][45] Наґасакі мало велике значення під час війни через свою широкомасштабну виробничу діяльність, в тому числі з виробництва боєприпасів, військових кораблів, військової техніки та іншого військового матеріалу. ППО міста складалася з чотирьох батарей калібром 7 см (2,8 дюйма) зенітних знарядь і двох батарей прожектора. [46] За оцінками, 110000 чоловік загинули в результаті атомних бомбардувань, в тому числі 20000 японських бійців і 20000 корейських рабів-працівників в Хіросімі і 23145-28113 японських робітників заводу. А також 150 японських бійців і 2000 корейських рабів-працівників у Наґасакі.[5][6][7]

4) Лідери Японії відмовлялись капітулюватиРедагувати

Деякі історики вбачають стародавні традиції японського воїна як основний фактор опору в японській армії ідеї про капітуляцію. Відповідно до одного із записів військово-повітряних сил: Японський кодекс бусідо - 'шлях воїна' - глибоко вкоренився. Концепція Yamato-damashii оснащувала кожного солдата суворим кодом: ніколи не бути захопленим, ніколи не дозволяти себе зламати, і ніколи не здаватися. Капітуляція вважалась безчестям. Кожен солдат був навчений битися до смерті і померти аби не бути жертвою безчестя. Переможені японські лідери вважали за краще взяти своє власне життя в болючому ритуалі самураїв сеппуку (на Заході називається - харакірі). Воїни, які здалися в полон, не визнавались гідними уваги або поваги. [21]

Японський мілітаризм посилювався Великою депресією і призводив до незліченних вбивств реформаторів, які намагалась оцінити військові сили, серед них Такахасі Корекійо, Сайто Макото і Інукай Цуйосі. Це створило обстановку, в якій опозиція війні була набагато більш ризикованою справою.[8]

ReferencesРедагувати

NotesРедагувати

  1. Skates, John Ray (2000). The Invasion of Japan: Alternative to the Bomb. University of South Carolina Press. с. 79. ISBN 1570033544. 
  2. Frank, 1999, с. 163.
  3. John Toland, The Rising Sun: The Decline and Fall of the Japanese Empire 1936–1945, Random House, 1970, p. 671.
  4. Stephen L. McFarland, A Concise History of the U.S. Air Force, Air Force History and Museums Program, October 20, 1997, p. 38.
  5. Nuke-Rebuke: Writers & Artists Against Nuclear Energy & Weapons (The Contemporary anthology series). The Spirit That Moves Us Press. May 1, 1984. с. 22–29. 
  6. Nagasaki 1945: the first full-length eyewitness account of the atomic bomb attack on Nagasaki, 1985, page 134-137, Tatsuichirō Akizuki and Gordon Honeycombe
  7. The Impact of the A-bomb, Hiroshima and Nagasaki, 1945-85, page 56-78, Iwanami Shoten
  8. The Pacific War Research Society (2005). Japan's Longest Day. Oxford University Press. с. 352. 

[[Категорія:Атомне бомбардування Хіросіми і Нагасакі]]