Відкрити головне меню

MaksymShevchenko11

Приєднався 21 вересня 2011
Res publica Romana
Римська республіка
Царі стародавнього Риму Flag
508 до н. е. – 27 р. до н. е. Римська Імперія Vexilloid of the Roman Empire.svg
Девіз
Senatus Populusque Romanus
Розташування Римська республіка
Римські провінції напередодні атентату на Цезаря, бл. 44 р. до н. е.
Столиця Рим
41°54′ пн. ш. 12°30′ сх. д.H G O
Мови латинська (імперська), грецька (адміністративна)
Релігії Римський політеїзм
Форма правління Республіка
Консул
 - 509–508 р. до н. е. Луцій Юній Брут, Луцій Тарквіній Коллатін
 - 27 р. до н. е. Октавіан Август, Марк Віспаній Аґриппа
Законодавчий орган Римські збори
Історичний період Античність
 - зґвалтування Лукреції 508 до н. е.
 - Цезаря проголошено дожиттєвим диктатором 44 до н. е.
 - Битва при Акції 2 жовтня, 31 р. до н. е.
 - Октавіана проголошено Августом 16 січня
Площа
 - 326 р. до н. е.[1] 10 000 км2
 - 200 р. до н. е.[1] 360 000 км2
 - 146 р. до н. е.[1] 800 000 км2
 - 100 р. до н. е.[1] 1 200 000 км2
 - 50 р. до н. е.[1] 1 950 000 km2

Зародження та формування демократії в Римській республіціРедагувати

Витоки республіки в Римській державі. Реформи Сервія Туллія та кодифікація законів дванадцяти таблицьРедагувати

Починати розгляд даної проблеми доцільно з розуміння поняття «республіка» яке було характерним для того часу. Респу́бліка — епоха в історії Стародавнього Риму, що відрізнялася аристократично-олігархічною формою правління, в якій вища влада головним чином зосереджувалася руках сенату та двох консулів. Іноді умовно підрозділяється на Ранню і Пізню. Латинський вираз «respublica» означає «загальна справа». Взагалі традиційним роком встановлення республіки в Римі вважається 509 рік до н. е. Однак для перших років республіки, як і для царського періоду, ми маємо більше тверді дані ніж при з'ясуванні питання про форми суспільного устрою. За свідченнями В. В. Дементьевой Римська держава за своєю сутністю було рабовласницькою, за формою правління – рабовласницько-демократичною республікою для своїх громадян. Якщо громадяни Риму мали права, то негромадяни Риму були обмежені у своїх правах. У Римській республіці поєднувалися аристократичні і демократичні риси, при істотному переважанні перших. Римська аристократична олігархія фактично керувала республікою, а представництво вільних громадян, в управлінні державою зводилося до декоративної присутності. У так званий ранній республіканський період своєї історії Рим вступає як типове місто-держава, політична влада в якому належить громаді рабовласників і землевласників. Характерним явищем в рамках громадянської громади була римська сім'я - familia (тобто сім'я). Вона являла собою, за поглядами самих древніх римлян, державу в мініатюрі. Влада батька родини над її членами була безмежна. Крім того, ця влада була самостійною і незалежною по відношенню до загальнодержавної влади, яка, таким чином, не могла втручатися в розпорядження батька в межах родини. Глава сім'ї - верховний господар сімейної власності, верховний жрець сімейного культу і суддя, який має право на життя і смерть членів сім'ї. Влада батька, глави сім'ї, поширювалася не тільки на членів сім'ї у вузькому сенсі слова, а й на рабів, які в Римі включалися до складу сім'ї. Також, нам відомо, що в Римі з’являється таке явище як «партія». Сам же термін “партія” (лат. pars/partis - частина, галузь, відділ) існує ще з давньоримських часів, поняття “політична партія” як ми розуміємо його зараз – витвір новітньої доби. Ці так звані партії не могли з’явитися в Римі на порожньому місці, тому що їх появі сприяли певні передумови. Оскільки, як відомо партії формувалися за певними класовими розбіжностями, принципами побудови суспільства та ін. Але головною причиною появи політичних партій в Римі якраз і стала класова нерівність, що спричиняло до відкритої боротьби за права пригнічених. Особливу увагу на це звернув Теодор Моммзен в «Истории Риму», де він приділив велику увагу класовій, а потім так званій партійній боротьбі в Римі. Він пояснює утворення держави в Римі: «Так з’єднанням родів склалася держава, а їх земельні наділи утворили її територію. Кожен законний нащадок одного з родоначальників був громадянином цієї держави і вони називалися «батьківськими дітьми» (отцовыми детьми). Перед так званою общиною всі її члени і учасники були рівноправні, хоча в середині сімей дорослі сини не підкорялися повній волі батька». За даною тезою із слів Теодор Моммзена, можна зрозуміти, що держава в Римі була утворена з так званих родів і їх земельних наділів. Відомо, що саме сенат відіграв важливу роль в утворенні партій в Римі. Звернемося до роботи Теодора Моммзена, який зазначав, що в Римі з давніх часів визнавалося існування 300 родів, які й давали 300 сенаторів у римський державний орган. Зокрема російський дослідник П.А.Аліпов зазначав, що в ті часи в Римі люди мали таке розуміння, що влада на їх думку, повинна була зосереджуватися в руках аристократії або багатих людей, які зосереджували в своїх руках велику кількість земельних володінь, якими вони збагачувалися, а бідні люди в свою чергу потрапляли в боргову кабалу до них. Політична історія Римської республіки V - IV ст. до н. е. характеризується зміцненням республіканського ладу і боротьбою плебеїв за його демократизацію. Проте, незважаючи на успіхи плебса, державний лад залишався аристократичним. Потужний удар по родовій організації патриціїв був завданий в середині VI століття до н.е. реформою Сервія Туллія, шостого царя за римською історичною традицією.

Вона проводилася як військова реформа, проте соціальні наслідки її вийшли далеко за межі тільки військової справи, надавши вирішальне значення в утворенні давньоримської держави.

 
Римська республіка в IV—III вв. до н. е.

Спочатку римське військо було переважно патриціанським. Плебеї не входили у військову організацію. Виникла невідповідність між населенням Риму і кількістю виставлених ним воїнів. А загарбницька політика вимагала збільшення військ і фінансових витрат на ведення воєн. Необхідність залучення до військової служби плебеїв стала очевидною. Тому все населення Риму було розділено за майновим цензом на 5 розрядів, кожний з яких був зобов'язаний виставити певну кількість військових підрозділів - центурій. Крім цих центурій, були ще 18 центурій вершників із самих багатих римлян з цензом понад 100.000 асів; а також п'ять не озброєних центурій: дві - ремісників, дві - музикантів і один з незаможних, яких називали пролетарями. Таким чином, всього було 193 центурії. Центурії кожного з п'яти розрядів ділилися на дві частини: одна з них, стара, куди входили римляни від 45 до 60 років, призначалася для гарнізонної служби; інша - воїни від 17 до 45 років - молодша, призначалася для бойових походів.Для оцінки майна громадян, вся територія Риму була розділена на триби, які, не мали нічого спільного, з колишніми трьома племінними трибами. Нових, територіальних триб спочатку було створено 21: 4 міських та 17 сільських. За трибам проводився набір війська і стягувався податок на військові потреби. З часом складається з центурій військо стало приймати участь у вирішенні питань, пов'язаних не тільки з війною і військовою справою. Поступово до центуріатних зборів переходило вирішення справ, якими раніше відали збори римських патриціїв у куріях. За традицією, центурії збиралися за межами міста, а куріатні збори проводилися в місті. Там виник новий вид народних зборів, в яких були представлені і патриції, і плебеї - центуріатні збори. Кожна з 193 центурій мала при голосуванні один голос. Найбагатші римляни, переважно патриції, - вершники і центуріати 1 розряду, володіли 98 голосами, що забезпечувало їм перевагу у вирішенні будь-яких питань. Проте патриції переважали в центуріатних зборах не в силу своїх родових привілеїв, а як найбільш заможні землевласники. Тому й плебеї могли потрапити в ці центурії. Отже, плебеї вийшли зі свого ізольованого положення по відношенню до римськоїгромади.Таким чином, важливе соціальне значення реформи Сервія Туллія полягало в тому, що вона заклала основи нової організації римського суспільства не тільки за родовим, а за майновим і територіальним принципом.

Сервій Туллій
лат. Servius Tullius
 
Сервій Туллій (гравюра XVI ст.)
6-й Цар
Початок правління: 578 до н. е.
Кінець правління: 535 до н. е.
Попередник: Луцій Тарквіній Пріск
Наступник:Луцій Тарквіній Гордий
Дата народження: невідомо
Країна:стародавнього Риму
Дата смерті:535 до н. е.
Місце смерті:Рим
Батько:Спурій Туллій

Тим не менш, родовий лад ще не був знищений остаточно. Причому тільки поступово, центуріатні збори витіснили родову організацію. Це відбувалося в запеклій боротьбі плебеїв з патриціями, яка особливо загострювалася після повалення останнього рекса. У всьому процесі утворення римської держави значне місце займають війни та військова організація населення. Створення Сервієм Туллієм нового ополчення, яке змінило родові дружини, послужило руйнування древнього патріархального ладу і оформлення нових порядків, які носили політичний характер. Усунувши родоплемінниий розподіл населення і розділивши все суспільство, включаючи плебеїв, на майнові розряди, Сервій Туллій тим самим позбавив будь-якого важливого значення родову знать і родову організацію. Разом з тим його реформа послужила основою для створення римської армії в формі рабовласницької міліції. Військо складалося тепер тільки з заможних громадян, озброєння і характер військової служби яких залежав від величини майна. Важливо мати на увазі, що центуріатна організація призначалася і для політичних цілей, оскільки центуріатні коміції набули право на вирішення найважливіших політичних питань. Таким чином, в VI-V ст до н.е. майнова різниця в Римі знайшла відображення в його військовій організації. Участь того чи іншого громадянина в захисті общинної власності і в спільному її розпорядженні залежало від величини належної земельної ділянки. На даному етапі публічна влада зосередилася в руках військовозобов'язаних громадян. Для оформлення і утвердження держави в Римі велике значення мав поділ населення згідно з реформою Сервія Тулія за територіальними округами - трибами. За територіальними трибами проводився ценз, згідно з яким громадяни зараховувалися в той чи інший сервіанскій розряд в залежності від їх майнового стану. Крім того, по трибам проводився набір до війська і стягувався податок з громадян на військові потреби. Основою нового поділу населення полягала в забезпеченні, перш за все військових потреб держави та організації державної єдності, тому це можна назвати військово-адміністративним поділом. Верховне командування в армії здійснював орган патриціанської знаті - сенат. Сенат грав величезну роль в оголошенні війни та всіх справах, пов'язаних з веденням воєн, розподіляв командування між магістратами, нагороджував полководців, виділяв кошти на ведення війни. Магістри отримували верховне командування від центуріатних коміцій (претори, консули) або від сенату (диктатори). Вони втілювали інститут верховного командування.Всі головні римські магістри, згідно з реформою Сервія Тулія, були пов'язані з військовим відомством: квестори відали військовими витратами; цензори, проводячи ценз, визначали військову і податкову повинність громадян. Офіцери ділилися на вищих і нижчих. Нижчі офіцери були, за вказівкою Сервій Туллій, командирами центурій. Вони висувалися на цю посаду з простих легіонерів і, як правило, не досягали більш високих посад. Вище офіцерство становили військові трибуни, легати, квестори і начальники кінноти. Військові трибуни належали до сенатського або вершницького стану і зазвичай починали цією службою свою політичну кар'єру. У кожному легіоні було по шість трибунів. Легати, безпосередні помічники головнокомандувача, призначалися сенатом і самі були сенаторами. Вони командували легіонами або їх зєднаннями.Військовозобов'язаними вважалися громадяни у віці від 17 до 60 років які задовольняли вимоги майнового цензу. Звільнялися від військової повинності піхотинці, які прослужили не менше 16-20 років (учасники - 16-20 походів), і вершники, які прослужили не менше 10 років. Особи, які володіли землею, але непридатні до військової служби, замість військової повинності платили гроші на утримання коней вершників. Набір здійснювався для кожної військової кампанії.У період реформи Сервія Тулія армія "брала" на себе виконання цілого ряду найважливіших функцій, внутрішніх і зовнішніх та економічних: постачання господарства рабами і матеріальними цінностями. Розростання магістратур відбувалося внаслідок завоювань. Таким чином, ускладнення державного апарату значною мірою було зумовлено військовим фактором. Так на межі VI-V ст до н.е. створювалася рабовласницька римська держава, якій були властиве класовий і територіальний поділ населення та особлива публічна влада і податки, необхідні для її утримання. Вона існувала у формі рабовласницької республіки. Рим даного періоду - місто-держава, в якому вільні громадяни спільно володіли державним земельним фондом і мали приватні землі. Одночасно вони були об'єднанням воїнів, що охороняли дані землі. Ця ж військова організація втілює головну силу влади панівного класу і відіграє провідну роль всередині держави. Його елементами виступали центуріатні і трибунатні коміції, де зосереджуються три види влади. Військо тут виступає органом влади і примусу одночасно. Важливо, однак, мати на увазі, що залишки родового ладу не могли бути ліквідовані відразу повністю й беззастережно. Тому ці реформи, які приписують Сервію Туллію, на думку істориків, не можна вважати одиничним актом, який водночас призвів до зміни соціально-політичного устрою римського суспільства. Ці зміни є результатом тривалих процесів, що відбувалися впродовж кількох століть. Органи родового устрою поступово модифікуються і стають органами державної влади; царська влада занепадає, і в Римі встановлюється республіка. Отже, організація влади, заснована на родовому ладі, продовжувала ще деякий час існувати поряд з організацією, заснованою на територіальному і майновому принципах. Ще майже понад 200 років тривала боротьба з первіснообщинними пережитками, а плебеї не припиняли домагатися рівних з патриціями прав. Але було очевидним, що військова демократія як форма організації влади в період існування і розкладу родоплемінного устрою зжила себе безповоротно. Свідченням завзятої боротьби між старою і новою владою, старими і новими відносинами є збереження ще деякий час після реформ Сервій Туллій царської влади (рекса). Останнім римським царем вважають Тарквінія Гордого, який правив Римом після смерті Сервій Туллій ще близько 25 років. Історична традиція змальовує його дуже самовпевненим і жорстоким, що викликало загальну неприязнь до нього. Безчинства і свавілля Тарквінія стали приводом до загального повстання (приблизно в 510-507 рр. до н.е.). Тарквіній і вся його родина були вигнані з Риму і повернулися до Етрусії, звідки й походили родом. Так закінчується у Римі царський період. Коли в Римі ліквідували царський період то в державі було встановлено республіканське правління. Але для республіканського правління в Римі в ті часи поставала необхідність до складення певних норм за яими б контролювати життя в країні та боротьбу партій в сенаті було б легше і дана б кодифікація цих норм була б основою для життя римського суспільства. Так і зявилася в V столітті до н. е. знаменита кодифікація законів у дванадцяти таблицях. Закони були прийняті Народними зборами в два етапи. Першим етапом в 451 році до н. е. було прийнято 10 таблиць, а в наступному — 450 р. до н. е. — ще дві. Ціллю даного закону було послабити протистояння патриціїв і плебеїв за допомогою імплементації у традиційний аграрний порядок рівного для всіх приватного і кримінального права. Найбільш значимий факт — введеня грошей (ais) у поширеній в той час формі — мідних монет, які зважувались і відповідно до ваги мали свій номінал.Варто зазначити, що теперішній текст «Законів» все ж є реконструкцією заснованою на звичаєвій організації тогочасного суспільства. Проте він є основою (і першою писемною згадкою, що не дійшла до наших днів), на яку посилались правові діячі Стародавньго Риму, розвиваючи і доповнюючи юридичну думку в подальшому. Причини ж їхньої появи були такими: до середини V ст. до н. е. плебеї в боротьбі з патриціями домагаються деяких успіхів (відомо, що плебс у порівнянні з громадяними Риму мав обмежені права). У 451 р., як передає традиція, під тиском плебса була вибрана комісія з десяти чоловік для запису законів (decemviri legibus scribundis). Вона складалася з видатних патриціїв і була наділена широкими повноваженнями. Децемвіри користувалися надзвичайною владою. На цей рік не було обрано ні консулів, ні народних трибунів. Протягом першого року кодифікаційна робота не була закінчена, і на другий рік була вибрана друга комісія, що також складалася з десяти чоловік, але п'ять з них вже були плебеями. Другі децемвіри представлені традицією узурпаторами, що діяли не тільки проти плебеїв, але навіть і проти патриціїв. Це привело до другого вигнання (сецессії) плебеїв з Риму. Безпосереднім мотивом традиція вважає спробу децемвіра Аппія Клавдія незаконно позбавити свободи дочку плебея Віргинію. Лише втручання впливових громадян запобігло спалаху міжусобної війни. У 449 р. до н. е. між ворогуючими станами був укладений урочистий мир. Були відновлені магістратури, що раніше існували і підтверджені права плебеїв, передусім закон про провокації (jus provocationis), за яким всякий громадянин міг апелювати до Народних зборів на несправедливе рішення магістрату (вищої посадової особи). Записані децемвірами закони були опубліковані для загального ві́дома. Таким чином в результаті рівняння в правах плебеїв і патриціїв відбулося злиття старих патриціанських родів з верхівкою плебсу і утворилася нова аристократія - нобілітет. Поступово представники нобілітету захопили в свої руки керівництво сенатом і вищі державні посади. Політичний устрій Риму придбав характерні риси аристократичної республіки. Фактично провідна роль в управлінні державою належала сенату. Він відав державним майном і фінансами, зовнішньою політикою, військовими справами, питаннями релігії і культу, спостерігав за внутрішньою безпекою. Всі державні посади (магістрати) були колегіальними, короткостроковими і неоплачуваними. Формально за найвищий орган влади вважалося народне зібрання, де проходили вибори посадових осіб і приймалися або відкидалися нові законопроекти. Організація управління завойованою Італією грунтувалася на знаменитому принципі: "розділяй і володарюй". Італійські міста і общини мали різний статус (див. Муниципії). На території підкорених общин створювалися колонії з римським або латинським правом.


Початкова система влади та зародження партійної системи в Римській республіціРедагувати

Стосовно зародків в Римській республіці партійної системи то серед науковців з приводу поділу суспільства країни на патриціїв і плебеїв існують різні думки. Деякі дослідники, наприклад, вважають такий поділ наслідком суто економічної диференціації; інші висловлюють думку, що патриції – це етруски, або самніти, котрі підкорили латинян, внаслідок чого завойовники стали – патриціями, підкорені – плебеями. Молода Римська держава міцніла і розвивалася. Водночас їй доводилося вести напружену боротьбу з сусідами, які з усіх боків натискали на неї, але сміливими діями і вдалою зовнішньою політикою вона переможно виходила зі складних ситуацій, розширюючи свою територію, приумножуючи населення за рахунок приєднання сусідніх общин. Зокрема, на півночі Рим довго воював з етрусками, на сході та півдні з іншими латинськими племенами (сабінянами, еквами, вольсками, герніками та ін.). Ніхто з цих племен не мав наміру добровільно поступатися своєю владою Риму. Молода Римська республіка тільки почала зміцнюватись, як несподівано на початку IV ст. до н.е. Рим (і вся Італія загалом) зазнає жорстокого нашестя галлів (кельтів), котрі прийшли із-за Альп. Римське військо потерпіло жорстоку поразку. Рим спустошено, спалено. Але галли не змогли взяти Капітолій, який облягали впродовж семи місяців і який було врятовано, за легендою, під час нічного штурму криком священних гусей. Врешті з'явилося римське військо із Вей, розбило галлів і вигнало їх з Риму. Нові загострення відбуваються і всередині держави. Час від часу вибухають конфлікти між плебеями і патриціями. Плебеї продовжують домагатися рівноправ'я. Вони і далі не могли обіймати посади консулів, не могли бути сенаторами, їм не дозволяли брати шлюб з патриціями, закони встановлювали боргове рабство і навіть смертну кару за несплачені борги, патриції володіли кращими землями та ін. Плебеї чинили тиск на патриціїв, вимагаючи нових, справедливих законів і порядків. У 494 р. до н.е., наприклад, на знак протесту покинули Рим, маючи намір заснувати окреме плебейське місто. Оскільки саме плебеї становили більшість римського війська, контролювали торгівлю і інше, то це надто сполошило римський сенат і патриціїв. Патриціям, щоб повернути плебеїв, довелося піти на поступки. Отже, плебеї здобули право обирати на своїх зборах у трибах двох народних (плебейських) трибунів – своїх уповноважених (потім їх стало 10). Вони захищали інтереси плебеїв, забороняли рішення державних органів і урядовців (крім Народних зборів), якщо ці рішення були несправедливі стосовно плебеїв. У подальшому трибуни домоглися права брати активну участь в управлінні справами всього римського суспільства. Другою великою перемогою плебеїв було прийняття в 450 р. до н.е. збірки перших писаних законів – Закони Дванадцяти таблиць. Плебеї домоглися ще інших успіхів. У 445 р. до н.е. на пропозицію трибуна Канулея прийнято закон про легалізацію шлюбів між патриціями і плебеями. У 367 р. до н.е. трибуни Гай Ліциній і Луцій Секстій провели ще три дуже важливі закони, а саме:

  1. відсотки за позику залічувалися у рахунок сплати боргу, причому сплата боргу дозволялася рівними частками впродовж трьох років;
  2. кожному громадянинові дозволено володіти ділянками землі з громадського (державного) поля не більше 500 югерів (югер = 0,25 га);
  3. відновлено владу консулів, яка була під час воєн ліквідована і замінена владою військових трибунів, і встановлено, що один з консулів має бути плебеєм. Плебеїв допущено і в сенат.

У 326 р. до н.е. законом Петелія ліквідовано боргове рабство, чого давно і наполегливо домагалися плебеї. Близько 300 р. до н.е. плебеї були допущені в жрецькі колегії понтифіків, авгурів і феціалів. І, нарешті, 287 р. до н.е. за диктатора-плебея Квінта Гортензія прийнято закон про те, що рішення плебейських трибутних зборів набувають силу закону для всіх громадян і не потребують схвалення сенату. Так у загальних рисах закінчилась боротьба плебеїв за зрівняння у всіх правах з патриціями. Саме ця боротьба і призвела до швидкого розкладу родоплемінного ладу, прискорила процес утворення держави в Римі. У внутрішньому устрої Риму в період V – I століття до н. е. були проведені лише другорядні зміни, що абсолютно не зачіпали істотних і важливих для змін недоліків держави. До вищих посад як і раніше мали доступ лише люди одного темного кола, і зміна консулів не вносила нічого істотно нового в державні справи. Вищі посади займали лише ті, хто посилено підлабузнювався перед виборцями, і республіканська влада все більш і більше втрачала те високе значення, яке належало їй раніше. Як зазначає Теодор Моммзен що у Римі до цього часу визначилися і змагалися дві політичні партії: партія оптиматів, яка наполягала, що в державі вирішальне значення повинні мати люди, кращі і по своєму знатному походженню, і по своєму економічному стану, і партія популярів, яка вимагала, щоб головний вплив був визнаний за більшою кількісно частиною громадян. У політичному відношенні обидві ці партії були рівно нікчемні, ні та, ні інша не мали керівника, здатного охопити всі питання державного життя, з'ясувати головні проблеми держави і відшукати засоби до їх вирішення і, тоді, як держава, явно йшла до повного занепаду, ніхто не розумів, що небезпекою загрожують не недоліки політичної конституції, а соціальні і економічні умови. Боротьба патриціїв і плебеїв привела до рівняння в політичних правах нижчого стану. Виграла від цього передусім верхівка плебса, яка об'єдналася з патріціанськими родами, що збереглися. Плебейська маса добилася визнання прав особистості, але економічне становище її не поліпшилося. Виходу з цього плебеї шукали в завоюванні. У деяких випадках плебс був настроєний більш агресивно, ніж сенаторський стан. Населення Риму і завойованих ним областей ділилося на декілька груп, які розрізнялися по мірі правоздатності. Повною правоздатністю володіли римські громадяни (cives). “Повна правоздатність характеризувалася наступними рисами:

  • jusconnubii - право шлюбу, тобто квиритський шлюб, що супроводжувався певними юридичними наслідками (батьківська влада, право дітей на спадщину батька сім”ї і т.д.);
  • juscommercii - повна майнова правоздатність з правом звертатися до римського суду для захисту своїх матеріальних інтересів;
  • jussuffragii - право голосу, тобто право участі в народних зборах;
  • jushonorum - право висувати свою кандидатуру на магістратури .

Патриції і плебеї до початку III ст. по своїй правоздатності не розрізнялися. Вони були повноправними громадянами (civesoptimojure). Категорію неповноправних громадян (civesmіnoptimojure) складали вільноотпущенники (libertini), які не мали права шлюбу (jusconnubii), не могли бути магістратами (не мали jushonorum) і були обмежені відносно права голосування (jussuffragii); вони брали участь лише в трибутних коміціях, і то тільки в чотирьох міських трибах. Доступ плебеїв до всіх магістратур, крім деяких жрецьких посад, що не мали політичного значення, не означав ще повної демократизації римського суспільного устрою. Неоплачуваність магістратурних посад була заставою того, що фактично посади ці не могли бути доступні незаможним плебеям. Обиралися лише багаті плебеї. До кінця IV ст. патриціанські роди, що збереглися разом з верхівкою плебеїв складали привілейоване соціальне угрупування – нобілітет, з середовища якого звичайно обиралися магістрати.

ПриміткиРедагувати