Відкрити головне меню

Користувач:Blast furnace chip worker/Майстерня Злочини російського царату

Наступ царату на території Війська Запорозького - послідовна загарбницька діяльнісь московського царату з привласнення територій, що належали Війську Запорізькому Низовому. Наступ розпочався значною мірою після прийняття союзницького договору Богдана Хмельницького з московським царем Олексієм, хоча Військо Запорозьке Низове у прийняті договору участі не брало й царю не присягалося. Цей процес розпочався приблизно 1654 року, тривав понад сторіччя, завершився остаточним знищенням Запорозької Січі у 1775 році. Процес супроводжувався постійною боротьбою козаків з московськими зайдами, двома розгромами Січі, викликаними численними обманами козаків царатом та послабленням козацтва через необхідність постійної боротьби з кількома ворогами.

В історичному сенсі можна говорити про декілька українських державних утворень часів козаччини. Серед них, зокрема Гетьманщина та Запорожжя (Запорозька Січ — «козацька республіка»). В той час, коли після укладення гетьманом Б.-З. Хмельницьким договору з Московією 1654 року вплив і присутність останньої на землях Гетьманщини посилилися, Запорожжя зберігало автономію, юридичною основою якої були грамоти польських королів та Універсал гетьмана Б.-З. Хмельницького 1655 р. І все ж царат, скориставшись історичною ситуацією, зокрема ослабленням Гетьманщини та протистоянням з мусульманським світом, фактично здійснює наступ на землі Війська Запорожського.

Зміст

Виникнення козацтва й його відгалуженьРедагувати

Перші згадки про українське козацтво відносяться до кінця ХV ст. Поява його пов'язана з поступовим заселенням південних прикордонних територій Великого Князівства Литовського українським населенням, яке селилося тут й для захисту від нападів татар було озброєне.

Після монголо-татарських завоювань Батия у Східній та Центральній Європі Північне Причорномор'я ввійшло до складу Золотої орди. Населення, що жило на цій території і не встигло під натиском кочівників відійти в менш доступні для них місця, якщо не було знищено, то зазнало асиміляції. Однак здебільшого татари жили в приморській зоні, а обезлюдніла степова частина України використовувалася ними для випасу худоби, з якою вони влітку доходили до Ворскли й гирла Псла на Лівобережжі, межиріччя Тясьмину й Росі на Правобережжі Дніпра та Поділля в Побужжі[1]. [1] Українське населення використовувало ці землі для різних відхожих промислів. Значно посилився приплив українського населення у Причорномор'я з кінця XIV ст., коли більша частина українських земель опинилася у складі Литви. Її успішна боротьба проти обезсиленої внутрішніми чварами Золотої Орди сприяла цьому процесові. Проте з переходом Кримського ханства, створеного на уламках Золотоординської імперії, під протекторат турецького султана господарське освоєння причорноморських степів ускладнилось.

Постійна загроза турецько-татарських нападів сприяла формуванню особливого типу господарств у степовому порубіжжі — козацьких, здатних не лише займатися певним видом господарської діяльності, але й у разі потреби стати на захист не лише власних інтересів, але й рідної землі.

Після об’єднання з Князівством литовським 1659 року Польща вважала Україну своєю територією. На українські землі почали переселятися польські магнати. В першій половині ХVІ століття магнати вже захопили частину козацьких земель на Поділлі й Київщині. Козаки здіймали повстання і одночасно почали відходити далі на південь. Так у першій половині ХVІ століття почалася колонізація Запорожжя. Таким чином, вже через приблизно пів століття після виникнення козацтва, у середині ХVІ століття, постало Запорізьке козацтво. Політичним центром його стала Запорозька Січ, яка розміщалася спочатку на острові Хортиця, а потім й у інших місцях.

Польські королі з 1572 року формують реєстрове козацтво. Військо Запорозьке реєстрове розміщалося на території вище Січі - від Чигирина до Трахтемирова.

Політика Польщі викликала боротьбу українського козацтва з нею.

У 1594 – 1596 роках Наливайко хотів створити козацьку державу, незалежну від Польщі. У 1616 – 1622 роках під керівництвом Сагайдачного козацтво остоточно перетворилося на окремий стан, його збройні сили були реорганізовані у регулярну армію. Під час війни Польщі з Туреччиною 1622 року козаки виставили проти 100-тисячної турецької армії 40 тис. чоловік війська, а поляки лише 30 тис. Після війни козаки були обмануті поляками й не отримали виконання своїх вимог, однак відчули свою силу. Після війни частина учасників війни розійшлася по домівках, але 20 - 30 тис. самовільних козаків, не внесених у реєстр, своїми діями дозволили Війську Запорізькому проводити самостійну політику на підвладній території. У свідомості народу Запорозька Січ перетворювалася на малозалежний центр від центральних властей Річі Посполитої, на підвладній території проводила самостійну політику. Так зміцнілося Військо Запорозьке Низове. На іншій території через кілька десятиліть в ході постійної боротьби з поляками постане Козацька Держава - Гетьманщина.

Гетьманщина й втрата нею незалежностіРедагувати

 
Гетьманщина між 1649 — 1657 роками. В ході Визвольної війни Хмельницьким була звільнена територія України аж до Львова. Однак, союзницький договір з Росією, яка так ні в чому і не допомогла Україні, призвів до зменьшення території Гетьманщини.
 
Гетьманщина (1750). Після Віленського перемир'я 1657 року й Андрусівської угоди 1667 року, в яких українська сторона не приймала участі, територія Гетьманьщини була розділена між Польщею й Московією на Правобережну й Лівобережну. Територія Гетьманщини на Лівобережжі перетворилася на куций опецьок, залежний від Московії. Правобережні гетьмани і де-яких лівобережні гетьмани продовжили боротьбу проти паскудної московської наволочі за створення незалежної соборної Гетьманщини, однак через внутрішні протиріччя та боротьбу Московії з незалежністтю Гетьманщини, її територія залишилася обмеженою.

Польська загарбницька політика, національні та соціальні утиски українського населення й козаків зокрема викликали наприкінці ХVІ - першій половині ХVІІ століть на Україні численні антипольські козацькі повстання, які в решті решт переросли у визвольну війну українців під проводом Богдана Хмельницького. В ході визвольної війни вже в перший її рік, 1648 року, війська Б. Хмельницького визволяють більшу частину України. Так постала Гетьманщина. Однак, Хмельницький не розвиває наступ до повної перемоги над Польщею й в решті решт війна затягується надовго. Для продовження боротьби Хмельницький вимушений був шукати союзника. Таким "союзником" стає Московія, з якою 1654 року укладається Переяславська угода.

Однак, Московія виявилася не просто поганим союзником, а й підступним зрадником. Московський уряд вже наприкінці 1655 року пішов на політичне зближення з Польщею. 1656 року у Вільні виходячи зі своїх власних інтересів, Москва провела переговори з Польщею проти Швеції без участі української сторони, однобічно заключив перемир’я з поляками, нехтуючи інтересами України. На польсько-московські переговори у Вільні українська делегація не була допущена. Москва дозволила Польщі окупувати Правобержну Україну, чим звела на нівець всю боротьбу українського народу, а сама окупувала Лівобережну Україну. Україну було поділено між Московією й Польщею. Загарбницька й зрадницька політика московського царату викликала обурення й супротив козаків.

Хмельницький самотужки почав нову війну проти Польщі. В останні роки Хмельницький, розуміючи, що надії на Москву не виправдалися, турбувався визволенням українських земель і унезалежнення від Москви, пошуком нових союзників.

Наступники Б. Хмельницького продовжили боротьбу з Московією й, враховуючи зраду Москви, відмінили союз. Після Б. Хмельницького на території всієї України понад пів століття тривали майже беззупинні воєнні дії, які вели зовнішні загарбники - Росія, Польща, Турччина та внутриполітичні сили Гетьманщини. На території України у другій половині ХVІІ століття точилася соціальна й політична боротьба, яку вміло використовувала Москва на свою користь для окупації Гетьманщини й підкорення її.

Московити нічим не допомогли Україні у її боротьби з Польщею, навпаки пійшли з нею на змову, розділили з поляками Україну, задовольнившись лише Лівобережжям. Зрада Москви полягала у численних договорах її з ворогами України: Віленське перемир'я (1656) - поділ Гетьманщини між Московією та Польщею, Андрусівський мир (1667) - знову поділ, Бахчисарайський договір (1861) - віддача Туреччині Правобережної України, Вічний мир 1686 (1686) тощо. Втягнули Україну у шведську війну за російські інтереси.

На Лівобережжі Москва провадила постійну загарбницьку політику, нав'язуючи ослабленій майже неприпинними війнами підконтрольній їй Лівобержній Гетьманщині свої умови: Переяславські статті (1959), Московські статті (1662), Глухівські статті (1668), Коломацькі статті (1689) тощо.

Де-яким гетьманам вдавалося вибороти незалежність й соборність України. Однак, це завжди викликало обурення з боку Московії й чергову війну її проти України. В ході українсько-московської війни 1658 року звільнити Україну від Московії вдалося Івану Виговському. Однак через внутрішній розбрат у державі перемоги Виговського вже через рік були зведені нанівець. 1668 року Дорошенко об'єднує Україну. Дорошенко виборов незалежність, Польща вивела з України всі свої залоги. Москва прийняла Андрусівський договір й не допомогла П. Дорошенку у його боротьбі з Польщею. Московія була рішуче проти воз'єднання України.

В подальшому дії Московії по відношенню до Гетьманьщини були спрямовані на посилення окупації й експлуатації її, що завершилося в решті решт повним скасуванням гетьманату у 1764 році.

Послаблення Гетьманьщини вплинуло на долю Війська Запорозького Низового, яке являло собою окреме державне утворення й також зазнавало нападів з боку Московії, однак змогло зберігати певну свою незалежність дещо довший час.

Запорозьке козацтвоРедагувати

450 px|thumb|Паланковий устрій Вольностей Війська Запорозького у 1734–1775 роках.

Після Хотинської війни 1622 року частина українсього козацтва розійшлася по домівках, але 20 - 30 тис. самовільних козаків, не внесених у реєстр, своїми діями дозволили Війську Запорізькому проводити самостійну політику на підвладній території. У свідомості народу Запорозька Січ перетворилася на центр мало залежний від центральних властей Речі Посполитої. Так зміцнілося Військо Запорозьке Низове й запорозькі козаки стали особливою частиною всього українського козацтва. Вони жили своїм осібним життям, мали свої території, вольності, свою окрему організацію, свого власного кошового. До повстання Богдана Хмельницького запорожці майже не приймали участі у розпочатій ще 1593 року боротьбі українських козаків з Польщею, хоча й не перешкоджали окремим особам свого товариства знаходитися у лавах українського війська. У визвольній війні запорожці вже є учасниками численних битв Хмельниького.

Козаки січові обрали Хмельницького своїм гетьманом але не бажали підчинитися йому безумовно й залишали за собою свободу дій.

Перші спроби наступу царату на території ЗапоріжжяРедагувати

Після Переяславської угодиРедагувати

1654 року, коли Хмельницький й окремі полки висловилися за союзництво з Московією, запорозькі козаки не приймали ніякої участі у переговорах Хмельницького з Московським урядом. Російський посол Бутурлін вимагав від Хмельницького присяги запорожців, однак той заявив, що запорозька спільнота нечисленна й, складаючи частину всього українського козацтва, не може бути невірною Московії. Однак, це не відповідало дійсності. Запорозькі козаки, як і більшість українців, не присягнули московському азіятові. В той же час, запорожці у своєму листі до Хмельницького 3 січня 1654 року, за кілька днів до укладення договору Хмельницького з Московією, висловилися про те, що Хмельницький може укласти союзний рівноправний договір за умови збереження всіх прав козацтва.

Після зрадницької Андрусівської угоди між Московією й ПольщеюРедагувати

Московія так і не надала Гетьманщині ніякої суттєвої допомоги у її боротьбі з Польщею, а навпаки, зрадила Україну спочатку Віленським миром з Польщею 1656 року, а в подальшму неодноразово ще й іншими діями та Андрусівським договором з Польщею 1667 року.

За Андрусівською угодою запорожці залишені у колишньому нейтральному стані, з оговоркою, щоб вони знаходилися “у послуху під обороною й під високою рукою обох Государів...на спільну їхню службу від наступаючих....бусурманських сил.” [2] Самі запорожці, як і українці Гетьманщини, у Андрусівському договорі ніякої участі не брали, однак договір у однобічному порядку встановлював, що Запорозьке військо має бути “послушним”. Одне походження запорожців з козаками Гетьманщини, окупованої Росією, а також ім’я запорозького війська, утриманого Хмельницьким за козацтвом Гетьманщини, фактично відокремленного від справжнього Запоріжжя, дали привід російському царату вважати низове Запорізьке військо підвладним собі. Цар Федір Олексійович у своїй грамоті Низовому війську запорізькому від 28 червня 1670 року прозиває себе володарем цього війська, в іншій грамоті від 29 серпня 1673 року, називає вже кошового отамана Сірка своїм підданим.

Після Вічного миру між Московією й ПольщеюРедагувати

6 травня 1686 року у Москві між Польщею й Росією було заключено вічний мир. Польща остоточно відмовлялася від Києва, який росіяни займали тимчасово, й Лівобережної України. За цим трактатом частина Запорозького низового війська, яку Польща до того вважала своєю, поступала під владу Росії на умовах збереження козаками своїх прав й стародавніх вольностей, які до того визнавав за ними польський уряд.

Спорудження опорних пунктівРедагувати

Наступ царату на території Війська Запорозького розпочався з будівництва на його території укріплених фортець, в яких розміщалися гарнізони московитів. У другій половині ХVІІ століття московська влада хазяйнувала у Гетьманщині, ослабленій безупинними війнами, по повній програмі. Послаблення Гетьманщини негативно сказалося на долі Війська Запорозького. На кінець XVII ст. у межиріччі Сіверського Дінця й Тору знаходилися збудовані за вказівкою царського уряду оборонні пункти Маяцький, Райгородський, Торський та Ізюмський остроги. Останній з 1685 р. стає полковим містечком одноіменного полку, до якого належали й усі перераховані. Слід відзначити, що поруч з козацькою адміністрацією у них перебували царські воєводи, котрим підпорядковувалося російське населення, що проживало в них. Так відбувався процес «розмивання» кордону між Московською та Українською козацькою державою.

У 1680 р. генерал Г. Косагов, під керівництвом якого зводилася західна ділянка Ізюмської лінії, провів вимір між Сіверським Дінцем і Дніпром вздовж Берестової та Орелі. На підставі проведених вимірів склав «чертеж краю украинского», тобто карту межиріччя Дінця і Дніпра [19]. [3] У березні 1682 р. він відвідав у Батурині Гетьмана Івана Самойловича та запропонував збудувати оборонні споруди між Дінцем і Дніпром. На його думку, необхідно було на цій ділянці звести дві лінії споруд: одну від Ізюмської лінії вздовж річки Коломак до її впадіння у Ворсклу, а другу — Берестовій та Орелі до Дніпра [20]. [3] Міжнародна ситуація змінилася після підписання Бахчисарайського договору 1681 року, поставивши на перше місце питання створення антитурецької коаліції європейських держав. У ній Україні та Московії відводилося головне завдання — боротьба з Кримським ханством.

Невдалий похід російських військ і українських козаків проти Кримського ханства у 1687 році фактично послужив причиною усунення гетьмана І. Самойловича й обрання на гетьманство І. Мазепи. У підписаних Мазепою Коломацьких статтях (пункт 20-й) відзначалося: «… для утиску й стримування Криму від походу кримських орд війною як на великоросійські, так і на малоросійські (українські) міста зробити на цьому боці Дніпра навпроти Кодаку шанець у такий спосіб, як і Кодак, а на річці Самарі, і на річці Орелі, і в гирлах річок Берестової та Орчика побудувати міста і заселити їх малоросійськими жителями» [21]. [4] Таким чином, якщо Самойловичу вдалося уникнути будівництва запропонованих Косаговим оборонних споруд по річці Орелі, то Мазепа змушений був підписати спеціальну статтю, котра фактично дозволяла царському урядові втручатися у внутрішні справи Запорожжя.

Зведення опорних баз Росії в межах Запорожжя розпочалося вже у березні 1688 р. на Самарі. Згодом Петро І почав будувати фортеці й у інших місцях й вводити в них постійні гарнізони. Все це робилося з метою більших загарбань чужих земель. Роспочалася російська колонізація Запоріжжя.

Богородицьца фортецяРедагувати

Першим укріпленим селищем, збудованним у запорозьких територіях була Богородицька фортеця при впадінні річки Кримки у Самару, яку почали будувати у березні 1688 року й яка до серпня того ж року була закінчена. На думку П. Короленка, це був перший замах російського уряду на права й вільності Запорізького війська. [5]

Готуючись до нового походу на Крим, московський уряд розпорядився спорудити при гирлі Самари місто, «щоб складати в ньому не тільки потрібні військові хлібні припаси, але й гармати» [22]. [6] Після Водохреща до гетьмана відправили посланця з грамотою, якою зобов'язували його готуватися до «раннього походу» з усім військом для будівництва міста на Самарі. І Мазепа розіслав у всі полки універсали, щоб старшина й козаки готувалися до походу на п'ять місяців [23]. [6]

Зводилася вона під керівництвом інженер-полковника фон Зелена, присланого з Москви. Її гарнізон повинен був складатися з 4491 особи. Посад її заселявся поселенцями з України та Московії. Їм надавалося право торгувати різними товарами, медом, горілкою. Як військам, так і поселенцям заборонялося чинити будь-які кривди та утиски кодачанам, севрюкам і запорожцям, якщо вони побажають селитися вище по Самарі. Навпаки, належало охороняти їх пасіки та сприяти іншим заняттям [30]. [7]

Будівництво Богородицької фортеці, а потім й інших фортець і безумовне підкорення кошового гетьманові дуже стурбувало й обурило запорожців. Кошовий отаман Григорій Сагайдачний писав гетьману Мазепі: "Все військо низове звертається до Великих Государів, щоб не будувати городків у Державі війська низового, де у запорожів є гаї, пасіки й інші маєтності". [5]

У своєму листі до Мазепи запорожці протестували проти самоуправства російських монархів: висловлювали здивування, на якій підставі залишений «при царських хлібних та військових запасах» після першого походу на Крим 1687 року у Кодаку дворянин С. Г. Москаль разом з полтавським хорунжим з'явилися на річці Кільчені та Самарі й стали добирати місце для спорудження фортеці [24]. [8] Висловлюючи подив щодо дій Москаля, запорожці зверталися до гетьмана з проханням «заступитися за них перед царями та добитися заборони спорудження міст на р. Самарі», бо це призведе до обмеження їх «вольностей». Крім листа Гетьману І. Мазепі та Москалю, запорожці відправили листа й на ім'я царів. З Москви на адресу кошового отамана Г. Сагайдачного надійшла відповідь, у котрій зазначалося, що гетьман Мазепа вийшов з України для походу проти бусурман і зводить самарські фортеці не проти запорожців, а проти споконвічних ворогів святого хреста [25,26]. [8] Одночасно з царським посланням запорожці отримали й листа від гетьмана, в котрому підкреслювалося, що фортеці на Самарі будуються за вказівкою царів; що мета їх спорудження — не утиск і покривдження запорожців, а захист усього українського народу від ворогів [27]. [8] Гетьман також повідомляв про підготовку походу на Крим та що незабаром на Самару прибудуть і московські війська. Мазепа відповідав, що городки будуються тимчасово, з метою збереження бойових і продовольчих запасів з огляду на можливі воєнні дії Росії проти кримських татар.

Проти будівництва на козацьких землях московських фортець виступили монахи Самарсько-Миколаївського монастиря.

Крім Богородицької фортеці передбачалося збудувати ще одну фортецю при гирлі річки Бика, лівої притоки Самари, поблизу шляху, котрим добиралися татари «под города царского величества», тобто при Муравській дорозі. Однак у 1688 році обмежилися лише спорудженням однієї фортеці.

Новосергіївська фортецяРедагувати

У 1689 році, після повернення В.Голіцина з кримського походу та «заспокоєння» монахів Самарсько-Миколаївського монастиря, що виступили проти будівництва фортець на Самарі, Голіцин розпорядився збудувати ще одну фортецю вище Вільного броду, при урочищі Сорок Байраків. Закладена вона була 20 червня тим же Вільямом фон Зеленом і закінчена 18 липня: назвали місто Новосергіївськ або Вільний.

Після азовсько-дніпровських походів 1695 - 1696 років і здобуття Азова, Тавані, Кизикерменя, Шагинкерменя царський уряд вжив ряд заходів щодо зміцнення своїх позицій у Причорномор'ї. Крім зміцнення обороноздатності Азова, у 1698 р. при Таганрозькій бухті заклали Троїцьку фортецю (нині м. Таганрог), а для прикриття її з боку суші від Міуського лиману до Черепахінського мису насипали вал і викопали рів, які закінчувалися Павлівським (на заході) та Черепахінським (на сході) редутами.

Спроби запорожців протистояти зазіханням царатуРедагувати

Запорожці не вірили ніяким поясненням щодо причин будівництва фортець, вони бачили , що Москва, підпорядковуючи їх гетьманові і захоплюючи у їхніх землях важливі у стратегічному відношенні пункти, забирає у свої руки Запоріжжя й користується ним як родовою своєю провінцією. Запорожці обурилися. На загальній військові раді, скликаній для обговорення свого становища, вирішено було звернутися до польського короля зі скаргою на порушення Росією прав і вольностей козачих. З цією метою кошовий отаман Гусак відправив у Варшаву послів Прокопа Лазуку й Антона Кислянського з 80 членами рядового товариства і грамоту, в якій говорилося, що московський уряд має намір витіснити запорожців з їхніх земель, знищити саме ім’я козаків і перетворити народ козацький у вічних рабів. Посольство не мало успіху, однак через шпіонів московського резидента у Варшаві стало відомим у Москві. Московський уряд протестував проти порушення поляками договору прийманням послів у 1691 році. [5]

З цього часу запорожці не підкорялися вже московському урядові й часто-густо йшли прямо проти намірів царя. Вони перешкоджали будівництву російських городків у своєму краї, не приймали російських військ, продовжували мати відносини з Кримом всупереч свавільній забороні царату на це, заключали з татарами договори, а коли царь завимагав від них через свого посла Протасьєва присяги на вірність Росії, запорожці відмовилися дати її.

Петро І продовжив будівництво фортець і посилав туди гарнізони, брав запорожців на російську службу поза межами Запоріжжя й навіть використовував на роботах при будівництві фортець на берегах Нєви, де вони гинули від знесилення, хвороб, холоду й голоду. Багато хто з козаків втікав з цих робіт у Січ й розповідав про всі несправедливості й утиски, перенесені ними. Запорожці дедалі більше обурювалися. Січове товариство збиралося заключити союз з Кримом проти російського царя. На боці невдоволених стояв і сам кошовий отаман Кость Гордієнко.

Кам'янозатонська фортецяРедагувати

У 1701 р., після зруйнування московськими військами за умовами Константинопольского договору укріплень на кордоні з Запорозькою Січчю, царська армія під керівництвом князя Кольцова-Мосальського біля річки Білозерки, в урочищі Кам'яний Затон, напроти Микитинського Рогу, заклала нове місто. В ньому, фактично напроти Січі, розмістили російський гарнізон [14, 224]. [9] Це викликало велике незадоволення на Запорожжі. Зведення Кам'янозатонської фортеці запорожці розцінили як чергову спробу московського уряду встановити постійний контроль за їх діями.

Політичний наступРедагувати

З приходом Петра І посилилися процеси нищення в Україні всього українського. Не визнавалося російською владою й особливого стану за запорожцями, Петро І вважав Запоріжжя звичайною російською провінцією.

Край запорожців був підпорядкований "малоросійському" гетьману, залежному від царя, а кошовому отаману запорожців "повелівалося" по всіх військових справах радитися з гетьманом "і бути у нього у всілякому послушанні". Будівництво фортець і безумовне підкорення кошового гетьманові дуже стурбувало й обурило запорожців. Петро І намагався заборонити запорожцям зносини з татарами та примусити запорожців присягнутися йому. Втім, запорожці не приймали таких заборон й не присягнули московській владі.

Зруйнування Запорозької Січі московськими військами 1709 рокуРедагувати

По всій Україні ширилося невдоволення російською окупацією. В ході війни між Росією і Швецією гетьман Мазепа вирішив скористатися у борбі з російськими зайдами допомогою шведів. За ним пійшов й запорозький кошовий отаман Кость Гордієнко. Дізнавшись про перехід Мазепи, Петро хотів утримати на своєму боці український народ й запорожців, але успіху не міг мати і не мав. Він послав на Запоріжжя послів, яких запорожці спочатку прийняли стримано, але коли ті почали наполягати, погрожували вбити послів і серед них архимандрита Жураховського. Тоді Петро наказав полковнику Яковлеву взяти Січ і по-російськи звірячо знищити її. Яковлєв , розоривши кілька запорозьких поселень по Дніпру, обложив січову фортецю на Чортомлику. Оволодіти нею він зміг лише через зраду полковника Галагана, який свого часу служив на Січі і знаючи всі тайні проходи зміг провести російські війська, а коли запорожці взялися за зброю переконував їх не проливати “братської” християнської крові. Запорожці повірили клятвеним обіцянкам і не стали битися. Зайнявши фортецю, Яковлев стратив багато старшин і впливових запорожців і знищив Січ.

Після Батуринської трагедії і зруйнування Січі, Гордієнко з частиною запорожців разом з Мазепою втік на землі контрольовані Туреччиною, у Бендери. Інша частина запорожців разом з частиною шведської армії потрапила у російський полон, ці запорожці були страчені або заслані до Сибіру. Запорожці, що вціліли після знищення Січі, незабаром залишили Карла ХІІ, прийняли турецьке підданство і були поселені у Криму, де заснували свою Січ спочатку у Каменці - Кам'янську Січ, а потім у Олешках - Олешківську Січ.

Поки був живий Петро І, кримські запорожці не могли повернутися на свої землі і усі спроби їхні у цьому напрямку не мали успіху. Становище їхнє стало змінюватися лише з воцарінням Анни Іоановни.

Повернення запорожців на Запоріжжя за Анни ІоанівниРедагувати

Клопотання запорожців про повернення на свої території було прийнято 1732 року за царювання Анни Іоанівни. Запорожцям було дозволено повернутися бо цариця боялась, що вони можуть виступити на боці Туреччини у війні проти Росії. Після довгих переговорів між царським урядом і запорожцями наступного 1733 року запорожці тайно залишили Олешківську Січ й пішли у межи Росії. Ті з запрожців, хто не встиг приєднатися до основної маси переселенців або не знав про переселення були або перебиті татарами, або покарані ними каторгою.

Запорожці, що вийшли з Криму, повернулися на колишні свої займища, наприкінці березня 1734 року за 3-5 км від Старої Чортомлицької Січі заснували нову Січ, Підпільнянську на ріцці Підпільній (біля сучасного села Покровського Дніпропетровської області) і трималися свого колишнього устрою. Умови повернення оформили договором, підписаним представниками царського уряду та запорожців влітку 1734 року в Лубнах. Другим пунктом цього договору царат погоджувався з правом запорожців жити на землях, що належали їм до 1709 року [3, 68]. [10]

Продовження наступу після відновлення СічіРедагувати

Але не встигли запорожці обжити нові місця, як за розпорядженням царського уряду у 1735 році ніби для охорони Січі від кримських татар під час війни з Туреччиною, збудували як раз навпроти неї Новосіченський ретраншамент, в якому розмістили російський гарнізон. Цей гарнізон було збудовано для нагляду над запорожцями, яким російський уряд ще не довіряв. Найбільш об'єктивну оцінку цьому спорудженню дав І. Георгі, котрий писав, що ретраншамент звели для «удержания казаков в надлежащем порядке и исполнения предписаний от правительства верховного» [2, 356]. [11] Його комендант призначався київським генерал-губернатором і йому ж був підзвітний. В інструкції, якою він керувався у своїй діяльності, зазначалося, що він повинен пильно стежити за діями козаків, нагадувати кошовому з товариством про «незаконність» того чи іншого вчинку, відмічати в журналах, що велися при Новосіченському ретраншаменті та на Микитинському перевозі, усіх, хто прибував на Січ, перешкоджати втечам на Запорожжя та повідомляти уряд про все, що відбувалося на Запорожжі [т.14, 407]. [12] Отже, царат не тільки пильно стежив за одною з основних українських військових потуг — Запорозькою Січчю, але й вів активну політику обмеження її впливу, одночасно намагаючись використовувати козацтво у боротьбі проти Туреччини.

1735 року розпочалася Російсько - турецька війна, в яку були втягнуті для боротьби за російські інтереси й запорозьки козаки. У цій війні вони відіграли дуже важливу роль.

Під час війни 1735—1739 років з Туреччиною московське командування, врахувавши уроки походів В. Голіцина на Крим, розпорядилося збудувати на шляху просування армії до Перекопу різні оборонні споруди та розмістити в них гарнізони з припасами продуктів, фуражу й питної води. Таких редутів було збудовано до 25, крім того кілька фортець. [13] На острові Хортиці в 1737 році заклали верф для Дніпровської флотилії. Перелічені споруди в межах земель Війська Запорозького об'єктивно посилювали загострення взаємостосунків між запорожцями та царатом.

18 вересня 1739 року у місті Белграді було заключено Белградський мирний договір між Росією й Туреччиною, за яким запоріжські землі, що за Прутським договором 1711 були віддані Туреччині, знову перейшли у володіння Росії. Нисською конвенцією 1740 року й Константинопольською конвнцією 1741 року остоточно встановлювалися кордони поміж Росією й Туреччиною. За цими договорои й конвенціями військова територія запорізьких козаків, за виключенням де-яких частин на Бузі, ввійшла у межи Росії. [14]

Російські поміщики вважали відбиті у турок території державною власністтю й почали створювати на цих територіях свої села й утискували запорожців у земельному питанні. За козацьким прошенням 28 квітня 1742 року було прийнято царицею рішення, за яким займати козацьки землі було заборонено, однак Росія залишала на Запорожжі свої окупаційні гарнізони. Московські солдати на войськовій території дуже непокоїли козацьке товариство. Особливо осоружним для них був Новосіченський ретраншемент, що знаходився у них перед очима біля Січі. Взагалі запорожці вважали російських солдат гіршими від татар. [15]

Загарбання запорізьких земель на сході й віддача їх донському козацтвуРедагувати

Ще 1711 року, після переходу запорожців на територію Кримського ханства й перенесення російсько-турецьких кордонів у межиріччя Орелі та Самари, Військо Запорозьке активніше стало освоювати побережжя Азовського моря, зокрема й Єйську косу. Від Берди до Міуса, на морських косах запорожці стали влаштовувати рибні промисли. Після Російсько-турецької війни ці територіі, що належали запорозьким козакам, відійшли від Туреччини до Росії. [16] Намагаючись активізувати їх освоєння та створюючи для запорожців противагу, царський уряд сприяв переселенню сюди дінських козаків. Уже у 1743 р. запорожці подали скаргу імператриці на донців, які чинять їм кривди на Кальміусі, Міусі та інших річках. На підставі цієї скарги Військова колегія направила указ Війську Донському, який забороняв чинити перешкоди запорожцям у цих містах. З свого боку донські козаки звернулися до Єлизавети Петрівни з листом, в якому просили імператрицю заборонити запорожцям користуватися побережжям Азовського моря на схід від ріки Берди. В той же час запорожці, підкреслюючи свої права на ці території, посилалися як на царські укази, так і ордери київського генерал-губернатора М. Леонтєва, документи розмежування земель між Росією та Туреччиною, підписані князем В. Репніним, згідно з якими їм дозволялося користуватися морським побережжям включно до ріки Темерник, тобто кордону 1711—1713 рр. [14, 35]. [17] Розібратися у цій справі доручили комендантові Аннинської фортеці Вирубову, а після його смерті — підполковнику Більсу. Останній зажадав від обох сторін відповідних доказів на підтвердження своїх вимог. Ні донці, ні запорожці не змогли подати документальних підтверджень. Запорожці доводили, що такі документи у них були, але їх передали Мазепі. Вони посилалися на копії та на матеріали розмежувань російсько-турецьких кордонів, у яких йшлося про володіння запорожців. Тоді Більс зібрав старожилів і зажадав від них відповідних відомостей. Зіставлення цих відомостей з наявними документами дозволяє стверджувати, що запорожці не лише детальніше розповідали про ці території, але й були більш об'єктивними стосовно переселення на побережжя Азовського моря донських козаків. Слід зауважити, що до кінця XVII ст., до взяття російськими військами Азова, постійних поселень дінських козаків тут не було. У 1700 р. Петро І розпорядився переселити дінських козаків з «верховых донских городков» на правобережжя Сіверського Дінця, розмістивши їх вздовж доріг, що з'єднували Азов і Таганрог з внутрішніми районами Росії. Однак дінські козаки під різними мотивами ухилялися від переселення в Приазов'я. У зв'язку з цим 14 травня 1705 р. на Дон була направлена царська грамота з вимогою «из тех городков, которые построены не по указу и не на шляхах, свесть их жителей и поселить за Северским Донцом по шляху… в пристойных местах». У той час як в іншій царській грамоті від 7 липня 1707 р. відмічалося, що чугуївці, харковчани, золочівці, змієвці, маячани «служилые да и жилецкие люди многие, оставья де домы свои з женами и с детьми, а иные де, оставья жен, явно идут де на Дон и в донецкие городки» [1, 114]. [18] Завдяки чому зростало населення існуючих уже поселень на правобережжі Дінця та виникали нові. Завдяки цій міграції швидкими темпами зростало населення новоствореного Бахмутського повіту. Згідно із переписом 1711 р. в ньому нараховувалося 1302 двори. Українські козаки були поселені при Таганрозі, насінням та сільськогосподарською технікою з Ізюмщини забезпечувалася «государева пашня» під Азовом і Таганрогом, яка доставляла хліб місцевим гарнізонам [29]. Зрозуміло, що все це сприяло, особливо після 1713 р., зміцненню позицій українського козацтва в цьому регіоні.

Отримавши такі документально не підтверджені відомості як з боку Війська Донського, так і Запорозького, Сенат у квітні 1746 р. прийняв рішення розмежувати їх річкою Кальміусом [10, т.12, с.9282]. [19] Хоча це рішення не влаштовувало жодну з сторін, однак вони змушені були погодитися з ним, тим паче, що восени цього ж року під наглядом підполковника А.Короб'їна в присутності представників обох сторін було проведено розмежування земель донських і запорозьких козаків та встановлено межові знаки вздовж лівого берега Кальміусу до його витоків і старих знаків російсько-турецького кордону 1714 р. Після цієї акції східний кордон запорозьких земель від Азовського моря проходив по Кальміусу до витоків р. Бахмуту, а відтак межиріччям останнього і Кривого Торця до з'єднання з ним Сухого, далі — вздовж Торської лінії, котру запорожці називали старим валом, до Сіверського Дінця, його правим берегом — до ріки Береки, тобто Української лінії, взовж неї — до Дніпра. Отже, на сході царат «посунув» запорожців від Дону, про який як межу Запорожжя говорив у своєму відомому універсалі Гетьман Б.-З. Хмельницький.

Колонізація російським урядом запорозьких територій закордонними вихідцямиРедагувати

Нова СербіяРедагувати

1750 року запорозьке козацтво перейшло з нагляду київським генерал-губернатором під нагляд гетьмана Розумовського. 9 вересня 1751 року цариця Єлизавета Петрівна наказала Розумовському відвести землі у верхів'ях Інгулу від Бугу до Дніпра, що складали частину території Війська Запорізького, для переселення на них вихідців з Балкан, що звернулися до російського посла у Відні з проханням про виділення їм земель на території Росії. Російський царат намагався заробити собі авторитет серед слов'ян за рахунок обкрадання запорізької сіроми. Нове поселення балканських слов'ян було неазване Нова Сербія. Згідно з указом від 29 грудня 1751 року генерал-майору Хорвату з його людьми дозволили селитися в задніпровських місцях, починаючи від гирла річки Кагарлик прямою лінією до витоків річки Тури, відтак на гирло річки Кам'янки, а від неї — до річки Омельника, по ній до Дніпра, відступивши від кордону з Польщею 20 верст [там же, No 9921]. Цю територію вибрав сам Хорват на підставі «Генеральної карти», складеної де Боксетом. 11 січня 1752 р. імператриця видала генерал-майору І.Хорвату жаловану грамоту, згідно з якою визначалися умови служби в російській армії та розселення сербів і хорватів, а заселена ними територія отримувала назву Нової Сербії.

Слобідський полкРедагувати

Тоді ж на запорозьких територіях у верхів'ях Інгулу було збудовано фортецю святої Єлисавети, а від неї до Дніпра розміщено Слобідський полк, утворений з різноманітних поселян. Командиром цього полку призначили коменданта Єлизаветинської фортеці полковника І. Глібова. Крім українського населення на території Новослобідського полку уряд дозволив селитися російським старообрядцям, що проживали в межах Речі Посполитої [10, т. 14, No 10454]. [20] Поселенці Слобідського полку почали забороняти запорожцям ловити рибу у близьких до полку місцях межевої річки Самоткані, захоплювали їхні рибальські снасті і брали під варту у фортецю самих козаків. Запорожці, маючи збитки і приниження, обурювалися. Виникали сутички поміж козаками і поселянами. Російський уряд направляв проти невдоволених козаків регулярні команди, які своєю самоправністтю лише погіршували становище на Запорожжі.

Наступні укази російського уряду не тільки визначали порядок розселення сербів і хорватів, але й вимагали переселити українське населення, що жило на відведеній для них території, в інші місця. Гетьман К.Розумовський намагався захистити українців, доводячи, що вони живуть тут здавна відповідно до гетьманських універсалів і розпоряджень царського уряду [12, с. 1261, оп. 1, спр. 2670, а. 20]. [13] Однак його протести виявилися теж марними.

Подекуди іноземці, поселяючись на відведеній їм території, насильно виганяли місцевих селян, займаючи навіть їхні будівлі.

Таким чином, протягом 1750-х роках на запорозьких землях, на захід від Дніпра, царський уряд створив два нових землеробсько-військових поселення — Нову Сербію та Новослобідський козацький полк, за допомогою яких він розраховував не лише зміцнити південно-західні кордони імперії, але й посилити тиск на запорожців. Створення цих військово-землеробських поселень сприяло загостренню стосунків між ними та Військом Запорозьким і стало причиною багатьох конфліктів між запорожцями та військовими поселеннями. [13]

Тим часом сербські й російські поселенці продовжували насувати на запорозькі землі, наносячи запорозькому господарству збитки.

Слов'яносербіяРедагувати

Невдовзі на запорозьких територіях з іншого боку Дніпра до Дінця й Самари було утворено ще одне поселення зі слов'янських переселенців - Слов'яносербія. Після Хорвата до Києва зі своїми людьми прибули полковники Р. Прерадович і І. Шевич. Вони не погодилися селитися разом з людьми Хорвата, а стали вимагати дозволу на поселення на лівому боці Дніпра. Однак, оскільки сербів і хорватів прибуло надто мало (лише 1513 чол. [42]), щоб скоріше заселити ці місця та сформувати два повноцінних полки, уряд не тільки дозволив залишитися на своїх місцях старожилам, але й приймати до Слов'яносербії усіх, хто сповідував православну віру, в тому числі й українців, які не рахувались за поміщиками. Тому основну частину населення Слов'яносербії складали українці [5,94]. [21]

Плани царату про переселення запорозьких козаків за ВолгуРедагувати

1760 року, за твердженням П. Короленка, запорожці під час свого визиту у Петербург чули про можливість відправлення на заслання запорозьких начальників й про виселення всього війська за Волгу.

План про поселення у Новоросійській губерніїРедагувати

Подальший наступ на запорозькі землі пов'язаний з втіленням у життя «Плану про поселення в Новоросійській губернії», затвердженого Катериною ІІ 22 березня 1764 р. [10, т. 16, No 12099]. [22] Фактично ним царський уряд започаткував адміністративні реформи в Україні та масову роздачу земель на півдні. Згідно з ним на базі Нової Сербії та Новослобідського козацького полку створювалася Новоросійська губернія. Потім до неї приєднали Українську лінію і Слов'яносербію. Це новостворене адміністративне об'єднання фактично відрізало Нову Січ від України і дозволило царському урядові контролювати всі її зв'язки з іншими українськими землями.

Політичний наступРедагувати

Намагаючись підвищити свій контроль над Запорожжям, царський уряд 19 липня 1754 року заборонив запорожцям самим обирати собі кошового. Однак, козаки ніколи не виконували цієї вимоги. 1 січня 1754 року січове товариство без відома російського уряду на раді кошового Ігнатовича переобрало на Григорія Лантуха (Федорова).

Хоча Запорозьке військо ще зберігало певні особливості свого статусу, воно все більше підпадало під залежність російського царату.

Якщо раніше запорожці відмовлялися від присяги російським царям, то після Петра Федоровича, з приходом до влади Катерини ІІ, така присяга була дана. 21 січня 1763 року кошове правління представило у київську канцелярію список тих, хто дав присягу новій цариці. До присяги було приведено 20281 козак.

1 січня 1764 року на місце кошового Григорія Федорова на його прохання було обрано Філіпа Федорова. Москва дедалі більше продовжувала наступ на Запорожжя. Дійшло в решті решт до того, що Москва почала розглядати його як свою звичайну провінцію. З Москви прийшло предписання не надсилати більше до двору запорізьких депутацій, як це робилося раніше при необхідності вирішення якої-небудь проблеми, а звертатися до київського генерал-губернатора. В такий спосіб знижувався статус кошового управління. Разом з тим з скасуванням 4 листопада 1764 року гетьманського управління, якому свого часу були підпорядковані запорожці Запорозьке військо було підпорядковане Малоросійській колегії, тобто цивільному управлінню, якому козаки ніколи за весь час існування не підпорядковувалися. Досі всі зносини Росії з Військом запорозьким відбувалися через колегію іноземних справ. Все це вкрай обурило запорожців.

Спроби запорожців протистояти зазіханням царатуРедагувати

1 січня 1754 року січове товариство на раді обрало собі нового кошового, замість Ігнатовича ним став Григорій Лантух (Федорова). Він 1755 року звернувся до російського уряду з протестом на відібрання у запорожців земель під поселення іноземців і росіян. Федоров прохав гетьмана Разумовського про поновлення порушених прав. 29 червня 1755 року запорозькі депутати відправилися у Росію, де мали зустріч з царицею.

Відстоюючи право на свої вольності, запорожці посилалися на грамоти польських королів (Сігізмунда І, Стефана Баторія), універсал Б. Хмельницького від 15 січня 1655 р., акти розмежування земель між Росією і Туреччиною, Туреччиною та Польщею, а також Польщею та Росією, договір між царським урядом і запорожцями, укладений влітку 1734 р. [2]. [23] За цими документами територія, що підпорядковувалася Війську Запорозькому, на сході обмежувалася Доном і Сіверським Дінцем, а на заході Південним Бугом, на півночі — Ореллю, Тясмином і Россю, на півдні — Бузьким і Дніпровським лиманами, Дніпром, Конкою, Бердою та Азовським морем.

Прохання запорожців надати їм "Височайшу грамоту" з закріпленням за Військом Запорізьким хочаб вже тих земель, що ще не були зайняті поселенцями, цариця залишала без відповіді.

20 квітня 1763 року кошовий Федоров подав цариці прошення про захист запорозьких територій й заборону поселення на запорозьких територіях. Але російська цариця, зацікавлена у занепаді Запорожжя, не задовольнила прохання козаків. Козаки за рішенням своєї ради почали самотужки виселяти зі своїх територій колоністів-росіян.

1 січня 1765 року Філп Федоров попрохав у запорожців переобрати собі нового кошового. Ним став Петро Калнишевський. В кошу було вирішено відправити до цариці депутацію з проханням про захист запорозьких територій. У прошенні, складеному у коші було перелічено ті ж самі підстави для пояснення належності запорожцям земель, що й раніше, указано було на поступове відібрання частин цієї землі під поселення іноземців (під ними розумілися й росіяни) і потім йшло прохання про затвердження за військом Запорозьким низовим всієї землі у колишніх кордонах, з включенням у військову територію і заснованих вже на тих територіях поселень колоністів.

З таким проханням за рішенням військової ради відправився у Петербург сам кошовий зі старшинами війська. Але посольство це не було вдалим. Калнишевський повідомив про свій візит у столицю Малоросійську колегію, колегія ж звинуватила Колнишевського у самозванстві і самовольстві. Колегія хотіла перехопити Калнишевського по дорозі його у Петербург і заарештувати його, але він поїхав іншою дорогою. Проте призначений "генерал-губернатором Малоросії" граф Рум'янцев почав інтриги. Був паскуда невдоволений тим, що його обійшли. Калнишевський був прийнятий Катериною ІІ холодно і нічого не отримав за проханням Запорозького війська, яке виставляло свої заслуги у колишніх війнах з турками і свою старанну службу трону. Цариця була невдоволена домаганням запорожців своїх давніх прав на землі, що вони їх займали. Відпускаючи Калнишевського цариця дала запорожцям нічого не варту грамоту, де говорилося про те, що вона мовляв потурбується про військо.

1767 року царський уряд зібрав представників різних місцевостей Росії й залежних від неї територій для державного устрою. Була і делегація Війська Запорозького. Депутатами за рішенням коша були суддя Павло Головко (Головатий) і писар Михайло Скапа. Вони подали у комісію доповідь, де виклали прохання про повернення запорожцям їхніх земель, в тому числі й берег Озівського моря, відданих донським козакам, виведення російських військ з рентраншаментів і редутів на Запорожжі, які розоряли козаків, прибрати російських солдатів з прикордонних команд, вивести Військо Запорізьке з нагляду Малоросійської колегії і передати всі зносини з ним колегії іноземних справ, як це було і раніше.

Щоб послабити колонізацію рідної території всілякими зайдами, козацтво приймає рішення про заселення запорозьких окраїн, що досі не мали осідлого населення, українцями з північної України, окупованої Росією і Правобережної України. Всі вони селилися на Запоріжжі на правах підданих Війська Запорізького і мали сплачувати податки у військову скарбницю за визначенням військового коша.

Запорожці не припиняли своєї мирної боротьби за свої права. Якщо грамоти Стефана Баторія і універсали Богдана Хмельницького і факти не бралися до уваги російським урядом у вирішенні земельного питання на Запоріжжі, то запорожці вирішили скористатися ще одним аргументом. Вони спиралися на 3 пункт Вічного миру від 7 травня 1686 року, де було сказано, що запорожці переходять у російський нагляд "з всіма при них стародавніми вільностями і місцями", тобто ці території здавна належали запорожцям і вони є їхніми володарями. Прошення було передано цариці у Москві 7 грудня через генерал-прокурора Вяземського. Відповіді не було. Поки запорозькі посли були у Росії, російські війська знищили Запорозьку Січ.

Наступ царату на Запоріжжя під час Російсько-турецької війни 1768 - 1774 роківРедагувати

Під час Російсько - турецької війни 1768 - 1774 років козаки виставили весь свій бойовий склад і відіграли значну роль у цій війні. На Запорожжі залишилися лише літні люди та беззбройні посполіти. Війна послабила Запоріжжя. В той же час російська влада посилила колонізацію Запоріжжя всілякою російською патолоччю.

Під час війни російський уряд будує в межах Запорожжя нову укріплену лінію з фортецями й поселеннями - Дніпровську лінію. Будівництво Дніпровської лінії, яку дехто називає Новою Українською, розпочалося в серпні 1770 р. зведенням при ріці Московці, лівому допливові Дніпра, Олександрівської фортеці та на лівому березі Берди, при її впадінні в Азовське море, Петровської. Передбачалося збудувати 7 фортець, у тому числі 2 (флангові) середньої та 5 малої величини. Від витоків Конки до витоків Берди насипати 35 верст суцільного земляного валу, а за ним звести 3 ротних фортеці і 7 редутів; у фортецях і редутах розмістити 1014 гармат і 306 мортир. Висловлюючи протести щодо спорудження в межах їх володінь без погодження з Кошем нової укріпленої лінії, запорожці розуміли, що вони неспроможні протистояти діям царського уряду. У їх зверненнях до П. Калнишевського з цього приводу відчувається розуміння безвихідності і передчуття втрати не тільки земель, які вони так цінували, але й останніх залишків автономії [7, 35-90]. [24] Не тільки татари спустошували козачі поселення під час війни. Це робили й царські війська. Генерал-поручик Деденев у 1770 році під час будівництва на козачих землях чергової фортеці, Олекандрівської, знищував козацьки зимовники і на тих місцях селив казених поселенців, які без відома коша рубали запорозькі ліси на будівлі і на опалення. Після війни уряд взяв у казенне відомство дніпровські перевезення, з яких військовий кіш отримував значні прибутки у військову скарбницю.

Слід також відзначити, що під час війни на лівому боці Південного Бугу, при річках Синюсі та Чорному Ташлику царський уряд дозволив селитися вихідцям з турецьких володінь, здебільшого молдаванам, волохам і болгарам, сформувавши з них Молдавський полк. Все це знову вкрай загострило взаємостосунки між Військом Запорозьким і царським двором. Тому не дивно, що Катерина ІІ, передаючи нагороди запорожцям за участь у війні з Туреччиною, вимагала вжити всіх заходів в разі відмови запорожців прийняти царську нагороду.

Таким чином, протягом другої половини XVII—XVIII ст. під виглядом зміцнення своїх південних рубежів царський уряд на землях Запорозької Січі зводив окремі фортеці, цілі укріплені лінії, селив військово-землеробські поселення, посилюючи контроль над Військом Запорозьким і все більше втручався у його внутрішні справи. Однак поки існувала небезпека татарських нападів на південні рубежі імперії, царат мирився з автономією запорожців і України загалом. Після війни з Туреччиною в 1768—1774 роках, підписання Кучук-Кайнарджійського договору, згідно з яким Кримське ханство потрапило у васальну залежність від Росії, відпала потреба у Війську Запорозькому. Тому петербурзький двір на початку червня 1775 р. розпорядився знищити Січ, а заодно й останній осередок української автономії, залишивши поза увагою всі заслуги козаків перед імперією, зокрема й під час останньої війни.

Знищення й пограбування Запорозької Січі московськими зайдами 1775 рокуРедагувати

4 липня 1775 року генерал Текеллі підійшов до Січі і взяв її без бою. Зокрема, завдяки умовлянню січового архімандрита Володимира. Знову козаки почули оте паскудне "не проливати крові християнської". Князь Потьомкін відправив ордер 18 липня генералу Текеллі про те, що "за Височайшим повелінням знищується назва Січі Запорізької, яку у всіх випадках йменувати Дніпровською провінцією". Майно козаків було розграблене загарбниками московитами Як і за Петра І, оці "християни"-москалі не змогли не познущатися над могилами козаків, всі вони були знищені.

3 серпня 1775 року Катерина ІІ видала манифест про знищення запорозької Січі. За маніфестом "Січ Запорізька в кінець вже зруйнована, з винищенням на майбутні часи і самої назви запорізьких козаків". Землі, що належали запорожцям, ввійшли у склад Азовської (ліворуч від Дніпра) і Новоросійської губерній праворуч від Дніпра. Більша частина з них до 2/3 (1 634 800 десятин) була роздана російським вельможам, а інші відведені під міські й казенні поселення.

Під час зруйнування російською владою Запорозької Січі у столиці Росії перебувала делегація запорозьких козаків. Поки посольство запорозьке на чолі з Головатим було у Росії і піклувалося про збереження правди, російські війська під головуванням Текеллі зруйнували Січ. Головатий дізнався про це особисто від Потьомкіна, який поводився з ним зухвало, коли Січ вже була зруйнована.

Останній отаман Війська Запорозького П. Калнишевський був засланий до Соловецького монастиря, де він в нелюдських умовах утримувався до 1801 року, а через два роки після звільнення там же і помер.

Доля запорожців після зруйнування СічіРедагувати

Після такого погрому запорожці розбрелися по всіх усюдах. Одна частина їх пішла з-під нагляду Текеллі у Туреччину, де утворила свою Січ у околицях Добруджи - Задунайську Січ, інші були зачислені російським урядом у казенне відомство і стали поселянами.

Задунайська СічРедагувати

Задунайці зберігали звичаї і устрій Запоріжжя. Задунайська Січ з перервами й численними переїздами проіснувала до 1828 року.

ЧорноморціРедагувати

Через кілька років запорізьке військо у Росії було відновлене, але під іншою назвою. 1787 року під час війни Росії з Туреччиною, Росії знову знадобилися козаки. Князь Таврії Григорій Потьомкін, головний винуватець знищення старої запорізької Січі знову з “височайшнго соізволєнія” сформував з частини колишніх запорожців військо “Вірних козаків”, назване так на відміну від “невірних” запорожців, що пішли у Туреччину. Запорожцям повернули їхні регалії. Дали територію між Бугом і Дністром. Невдовзі ці козаки були названі Чорноморське козацьке військо. Однак, дуже скоро, після війни, Катерина ІІ змитикувала, що такі добрі землі їй потрібні самій, а якимось сраним, хоча й вірним, козакам там нема чого робити. Було прийнято рішення переселити козаків хто-зна куди на Тамань, у пустинний край. Розорили козаків на Дніпрі, розорили тепер й на Дністрі. Всі їхні поселення на Дністрі дісталися російським зайдам, а самі козаки були переселені у “пожаловані” їм землі Тамані, нещодавно відібрані Росією у знищених і висланих ногайців.

Отримали землі на відшибі у пустининному краї. Атаман став наказним й згодом цю посаду займали етнічні росіяни 1801 року войськовий уряд був перейменований на канцелярію. Судочинство передано російській владі, козацькі суди могли розглядати лише справи до 20 рублів. Сочатку були підлеглими губернатора таврійського, але з 1820 року підвладні губернатору кавказькому чим був перерваний адміністративний зв’язок з Україною.

Московія вела постійну боротьбу за підкорення їх своїй владі.

1860 року Чорноморське військо було перейменоване на Кубанське козаче військо.

ЛітератураРедагувати

  1. П. П. Короленко. Кубанские казаки. - Кубанский сборник. - Т. 3, 1894.
  2. В. О. Пірко. Наступ царату на землі Війська Запорозького // Схід. 1998. №№ 1-2.
  3. Эварницкий Д. И. Источники для истории запорожских казаков. — Владимир, 1903. — Т.2. — С. 1332, 1352, 1356—1359, 1396—1397 і ін.
  4. Костомаров Н. И. Собрание сочинений. — СПб., 1905. — Кн. VI. — С.320, 331.
  5. Величко С. Літопис. — К., 1991. — Т.2. — С.360, 365.
  6. Яворницкий Д. І. Історія запорозьких козаків. — К., 1991. — Т.3. — С.42, 43-44, 48, 49, 62-63.
  7. Эварницкий. Вольности запорожских казаков. СПб., 1898

ПосиланняРедагувати

  1. 1.Егоров В. Л. Историческая география Золотой Орды в ХІІ-XIV вв. — М.: Наука,1985. — С. 28-39.
  2. Полное собрание законов. Т. І. № 398.
  3. а б Костомаров Н. И. Собрание сочинений. — СПб., 1905. — Кн. VI. — С.320, 331. Помилка цитування: Некоректний теґ <ref>; назва «Костомаров Н. И.» визначена кілька разів з різним вмістом
  4. Величко С. Літопис. — К., 1991. — Т.2. — С.360.
  5. а б в П. П. Короленко. Кубанские казаки. - Кубанский сборник. - Т. 3, 1894.
  6. а б Величко С. Літопис. — К., 1991. — Т.2. — С.365. Помилка цитування: Некоректний теґ <ref>; назва «Величко С.» визначена кілька разів з різним вмістом
  7. 24.Яворницкий Д. І. Історія запорозьких козаків. — К., 1991. — Т.3. — С.49.
  8. а б в Яворницкий Д. І. Історія запорозьких козаків. — К., 1991. — Т.3. — С.42, 43 - 44. Помилка цитування: Некоректний теґ <ref>; назва «Яворницкий Д. І.» визначена кілька разів з різним вмістом Помилка цитування: Некоректний теґ <ref>; назва «Яворницкий Д. І.» визначена кілька разів з різним вмістом
  9. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. – К., 1991. – Т.І.
  10. Голобуцький В. О. Запорізька Січ в останні часи свого існування. — К., 1962. — 402 с.
  11. Георги И. Г. Описание всех обитающих в Российском государстве народов. — СПб., 1799. — Т. З.
  12. Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків. — К., 1991. — Т. І. Стр. 407.
  13. а б в В. О. Пірко. Наступ царату на землі Війська Запорозького // Схід. 1998. №№ 1-2.
  14. Полное собрание законов Российской империи. – СПб., т.11 п.8829, 1830.
  15. Предки кубанских казаков на Днепре. // Кубанский сборник. - Т. 7. 1901.
  16. Полное собрание законов Российской империи. – СПб., т.11 п.8829, 1830.
  17. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. – К., 1991. – Т.І. Стр. 35.
  18. Булавинское восстание (1707—1708). — М., 1935. — 507 с.
  19. Полное собрание законов Российской империи. – СПб., т.12, с.9282, 1830.
  20. Полное собрание законов Российской империи. — СПб., т. 14, No 10454, 1830.
  21. Кабузан В. М. Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губерний) в ХУІІІ — первой половине ХІХ в. (1719—1858). — М., 1976. — Стр. 94.
  22. Полное собрание законов Российской империи. — СПб., т. 16, No 12099, 1830.
  23. Эварницкий Д. И. Источники для истории запорожских казаков. — Владимир, 1903. — Т.2. — С. 1332, 1352, 1356—1359, 1396—1397 і ін.
  24. Летопись Екатеринославской археогра-фической ученой комиссии. — Екатери-нослав, 1909. — Вып. У. Стр. 35-90.